Казка «Як вовки милосердними стали»

Автор: Кондратюк Богдан, учень 5 класу НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня – дитячий садок» с. Здомишель Волинської області Ратнівського району,
Учитель: Сметюх Ольга Василівна

В лісі темному колись
Сіроманці завелись.
Розвелося їх чимало
Та житла вони не мали.
Друзів старих вовк зібрав
Й ось що запропонував:
«Живемо ми тут день в днину,
Тож збудуємо хатину».
Сіроманці погодились,
Коло роботи заходились.
Одні бруси готували,
Інші з цегли кладку клали.
Вовчиха-мати, як годиться,
Під кущами копошиться.
Стала їжу готувати,
Щоб майстрів нагодувати.
Вовченята, менші діти,
Теж хотіли підсобити.
В лісі гіллячки збирали
Й до костра все підкладали.
Вже й булькоче в казані,
Грає полум’я в вогні.
Сіроманці притомились,
Пообідать попросились.
Пахло смачно з казана
Була тут шкварка з кабана.
Вовчиха місце промела
Всіх запросила до стола.
Вовки славно пошанувались.
І за справу знову взялись.
Одні дошки готували,
Інші цеглу подавали.
Зросла хатина дуже швидко.
Раділи всі: дорослі й дітки.
Нова хата гарна, чепypнa,
¬Простора, світла, є три вікна.
Всередині пічка нова.
Куди не глянь – то скрізь обнова:
Стіл, подушки, казанки,
Ще й в дворі ростуть квітки.
Справи йшли весело і дружно.
Та прийшла зима сутужна.
Засніжило, замело:
Побіліло все кругом.
Засипало стежки-доріжки.
Мерзли звірам вушка й ніжки.
Під кущем зайча сиділо,
Гірко плакало, журилось.
– Де ж подітись? Де ж зігрітись?
Нема кому й пожалітись,
А ні їжі,ні тепла.
От хатинка б де була!
Враз зайча ніби проснулось.
Обтрусилось, обернулось.
Бачить хатка у снігу,
Тихо в ній, ані гу-гу.
Підійшло воно до хати
Стало стукати, гукати:
«Люди добрі, відчиніть!
Мене замерзлого впустіть».
За дверима шум почувся.
Хтось там тихо відгукнувся.
Раптом двері відчинились,
На порозі вовчиха з’явилась.
Затрусились в зайця вушка:
– Оце так мені ловушка.
Затремтіли дрібно лапки,
Став й мовчить із переляку.
Вовчиха-мати підійшла,
Зайча за спинку обняла.
– Не лякайсь, миле зайчатко,
Швидко йди за мною в хатку.
Повела у дім швиденько.
В зайця стукало серденько.
Він злякався, щоб бува,
Яка не трапилась біда.
Даремно так боялося воно,
Сердешне глянуло в вікно.
Там хурделиця, заметіль,
А тут затишок і постіль.
Тут обізвався вовк старий:
«Чого злякався так малий?
Тихо й мирно ми тут живемо,
За гостя ми тебе приймемо».
А маленьке вовченятко
Весь час дивилось на зайчатко.
Враз підбігло, звеселилось,
З ним швиденько подружилось.
Вовчиха-мати те зайча
Взяла у лапи й підняла.
До столу гостя посадила,
Напоїла й накормила.
Постелила на печі,
А було це вже вночі.
Поклала подушку зайчаті.
Пахло теплом в цій дивній хаті.
Зігрілись лапки, вушка , хвостик.
Не чекали вовки гостя.
Всі зайча це полюбили
І в своїй сім’ї лишили.
Зима минула – та дарма –
Зайча дружило з усіма.
Працювало у господі,
Поливало на городі.
Стали близькими вовки,
Хоч і хижими були.
Запам’ятай, дитино, одно –
усіх звеличує добро!

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь