Захисник добра і справедливості

Автор: Супрун Валерія, учениця 11 класу, Каховська ЗОШ І–ІІІ ступенів № 4, Херсонська область
Вчитель: Руденко Наталія Анатоліївна

Коли у 2002 році Нобелівським інститутом в Осло було проведено визначення «Кращого художнього твору в Історії людства», я зраділа, що ним став саме роман Мігеля Сервантеса «Дон Кіхот». Адже ця книга є найбільш перевиданою і читаною у світі після Біблії. Лицар Сумного Образу, премудрий гідальго, Дон Кіхот – це мій улюблений літературний герой. Саме він є символом безкорисливого служіння добру і справедливості, готовності до боротьби зі злом, незважаючи ні на які перешкоди.
Дон Кіхот, мандрівний лицар і шляхетний мрійник, любитель лицарських романів і борець з вітряками, шанувальник Дульсінеї Тобосської і захисник усіх знедолених, виїхав на шлях європейської культури та світової літератури ще у ХVII столітті. Оскільки все велике бачиться на відстані, силу та глибину цього образу було помічено лише через кілька століть після публікації книги. Зате сьогодні цей твір визнано одним із найбільших витворів людської думки. Справжнім визнанням є те, що вже більше 400 років персонаж Сервантеса впевнено крокує духовними дорогами людства. Для одних – він герой, для інших – навіжений. Але божевілля Дон Кіхота – це виклик світові, позбавленому поетичного натхнення та справедливості. Мій мандрівний лицар – це «вічний образ» безкінечного конфлікту між шляхетністю бажань і неможливістю їх втілення, пошуку сенсу життя і ототожненням свого місця в ньому.
Мені відомо, що по формі Мігель де Сервантес Сааведра задумав свій роман як пародію на сторонній реалізму традиційний лицарський роман, але вийшов за межі літературної пародії і дав глибоку критику – не тільки Середньовіччя та буржуазних відносин, що на той час тільки-но почали складатися, а й суспільства, спотвореного гріхами й байдужістю. Мабуть, саме тому цей роман і сьогодні, у ХХІ столітті, на диво сучасний.
Сервантес наділяє Дон Кіхота не тільки кумедними, але й високими душевними якостями. Мені подобається, що герой відчуває поетичність чарівної історії Лицаря Озера, яка багатьох дратувала. Дульсінея Тобосська існує лише в уяві фантазера з Ламанчі, але вигадати її міг лише той, хто поетизував жінку, для кого кохана, навіть проста сільська дівчина, була чарівною принцесою. Дон Кіхот полюбляв слухати пісні, знав багато старовинних романсів і сам писав вірші. Цей факт свідчить про чутливу мистецьку душу персонажа. Але він не тільки поет, він – благородний мислитель, людина великого розуму. Недаремно мене так вразила його промова про військові справи та вченість. Він говорить про усі тяготи військового життя, про жебрацьке існування солдат. Мета військового мистецтва, за словами Дон Кіхота, – «мир, а мир є найвищим земним благом», і я з ним згодна.
Герої лицарських романів подобались дон Кіхоту своєю активністю. Вони уявлялися йому апостолами справедливості, а насправді були шукачами слави. Даний персонаж також мріяв зробити своє ім’я безсмертним. Проте, він усі свої сили ладен віддати тим, хто потребує допомоги. Герой  воює не для себе, а задля суспільного блага. Мене захоплює той факт, що він вірою і правдою служив своїй мрії. Кожний його «бій» має символічний характер. Щохвилинно кожен із нас спостерігає боротьбу з реальними і примарними силами зла, від когось залежить, комусь підпорядковується. . Та, мабуть, ось головна мудрість, яку можна винести з книги: «Свобода, Санчо, – це одна з найдорогоцінніших щедрот…, з нею не можуть зрівнятися ніякі коштовності… Заради свободи, як і заради честі, можна ризикувати життям…, неволя є найбільшим з нещасть, які тільки можуть статися з людиною…».
І ось, в певну мить читання романа, застигаю на думці – а якщо відкинути комічність, чи не зустрічався цей образ безкорисливого Борця зі злом мені саме на сторінках тієї книги, що лише на одну позицію випередила «Дон Кіхота» – Вічно Книги книг, Біблії, а точніше її Новозавітної частини – чотирьох Євангелій? Чи не нагадують вищеназвані риси персонажа ідеальну Людину, Боголюдину – Ісуса Христа? Він також скитався дорогами своєї земної батьківщини, не знаючи, де «главу преклонити»; також завжди виступав на боці бідних і скривджених; Його також не розуміла більшість Його сучасників, що піддавали Його насміханням і приниженням. . А роздуми головного героя про свободу – чи не мають вони на увазі оту справжню Свободу – від усього метушливо – мирського, від неволі диявольської брехні, в яку, осліплені гордістю й свавіллям, підпали ще наші прабатьки Адам і Єва? А прагнення Дон Кіхота до справедливості й миру як остаточної цілі – хіба то не спроба створити Царство Боже на землі? Та й навіть антипод свого господаря – уособлення всього матеріального Санчо Панса – чи не нагадує він тих учнів, що були покликані слідувати за своїм Учителем, і, хоч часто не розуміли Його, та любили й залишалися вірними. Так само, як і вони, Санчо все ж таки в свій «момент істини» (можна згадати його губернаторство на «острові») зумів переступити через прагнення до наживи і не заплямувати свою совість хабарництвом і «судом несправедливим». Значить, чомусь – таки його навчило перебування поруч із великим ідеалістом, що, без сумніву, брав приклад свого житті й своєї місії зі справжнього Ідеалу.
Я вважаю, що той факт, що і про Сервантеса, і про його героя стільки написано й сказано за всі часи й різними мовами, ще раз доводить нам усім значимість роману для найкращих умів, які народжувалися на землі. Так, наприклад, на думку Івана Тургенєва, «в донкихотстве нам следовало бы признать высокое начало самопожертвования, только схваченное с комической стороны». І далі: «Жить для себя, заботиться о себе Дон Кихот почел бы постыдным. Он весь живет /если можно так выразиться/, вне себя, для других, для своїх братьев, для истребления зла, для противодействия враждебным человечеству силам…» Я знаю, що для Федора Достоєвського «Дон Кіхот» був одним із проявів людського генія в найвищих його злетах. В «Дневнике писателя» за 1876 рік він пише: «Во всем мире нет глубже и сильнее этого сочинения. Это пока последнее и глубочайшее слово человеческой мысли, это самая горькая ирония, которую только мог выразить человек, и если б кончилась земля, и спросили там, где–нибудь, людей: «Что вы, поняли ли вашу жизнь на земле и что об ней заключили?» – то человек мог бы мог бы молча подать Дон Кихота: «Вот мое заключение о жизни – можете ли вы за него осуждать меня?». До голосів Тургенєва і Достоєвського можна долучити і відгуки інших видатних діячів культури. Я можу також навести приклад Стендаля: «Відкриття цієї книги, можливо, найважливіша подія в моєму житті». На мою думку, слова видатного вченого Альберта Ейнштейна, що постійне перечитування цього твору «допомагало зберегти моральні принципи в суспільстві циніків», можуть послугувати порадою і для людей ХХІ століття.
Я впевнена, що історія Дон Кіхота – це приклад того, що не час створює людей, а люди прикрашають його, як це зробив середньовічний інтелігент Сервантес і його персонаж; що не завжди в «жорстокий час» бувають «жорстокі серця»; що як би песимістично не вимальовувалася історія існування й перспективи слабкого перед гріхом, та, все ж таки, будь – коли народжувалися й народжуються люди, чутливі до поклику совісті і правди, яких впевнено можна назвати «світочами своєї епохи».
Я думаю, що саме таким «світочем» і є славний Дон Кіхот. Він став воістину «вічним образом», бо є носієм рис, що завжди притаманні людині. Цей персонаж є таким актуальним і в нашу епоху, бо в сучасному світі не вистачає саме таких героїв – благородних ідеалістів, безкорисливих захисників добра і справедливості. І неважливо, чи в змозі цей герой тверезо оцінити дійсність, адже він вічно буде стояти на варті миру і спокою всіх беззахисних…

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь