в школах України

«Мене надихають діти». Ексклюзивне інтерв’ю Ольги Горобченко

Дорогі читачі, сьогодні до нашої редакційної вітальні ми запросили Ольгу Григорівну Горобченко, вчителя англійської мови Кременчуцького НВК «Загальноосвітня школа І ступеня – різнопрофільна гімназія №6», старшого тьютора й шкільного менеджера міжнародної програми «Generation Global» в Україні. Ольга Горобченко – автор та ведуча серії вебінарів для вчителів під назвою «TECH-інтенсив», які організовував наш часопис у 2017-2018 навчальному році. До серії увійшли три вебінари: «Автостопом по новаціях. Прикладний довідник програм та додатків для вчительства», «Потримати Чеширського кота на руках. Використовуємо технології VR та AR у школі» та «Покоління цифрових джунглів. Особливий підхід до особливих дітей».
Усі зустрічі отримали багато схвальних відгуків учасників. На вебінарах порушувались актуальні та важливі проблеми сьогодення, а саме: залежність дітей від гаджетів та смартфонів, пошук шляхів порозуміння між сучасними дітьми та вчителями, доцільність використання VR-технології у школі тощо. Квінтесенцією серії вебінарів можна вважати думку одного з учасників: «Сучасному учневі потрібен сучасний вчитель». На жаль, не всі наші читачі мали змогу потрапити на ці зустрічі. Тому сьогодні на шпальтах журналу разом із молодим, творчим, креативним педагогом Ольгою Горобченко ми розглянемо «найболючіші» питання, які вас хвилюють.

Ольго Григорівно, давайте з Вами трошки ближче познайомимося. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про себе, свої захоплення, де шукаєте та знаходите натхнення, про власний шлях до професії вчителя.
Що ж, якщо коротко, більшість часу я – щаслива людина, вчитель англійської мови та іноді – блогер. Частково мама 198 «петриків п’яточкиних» і «чортенят №13», двох найкращих у світі собак (Джері – сенбернара й Амура – німецької вівчарки) і зеленого наплічника, якого ті самі «петрики» назвали Інокентій. Не питайте чому, сама не знаю. Люблю малювати, особливо люблю писати аквареллю. Акварель прекрасна, бо її треба відпустити на свободу, дозволити кольорам та фігурам «статися», а вже потім підганяти їх під свій задум чи шаблон, або й не підганяти, а слідувати за новою ідеєю, яка народилася випадково. Акварель допомагає мені відпочити від абсолютного контролю, від учительського «все по плану». Також обожнюю подорожі на самоті, тільки з наплічником та карематом, бо саме тоді, коли покластися немає на кого, лише на самого себе і на мапи Google, розумієш, що ти можеш абсолютно все, варто лише дуже захотіти, а усі кордони ти малюєш собі сам.
Натхнення, як правило, мене саме знаходить. Я намагаюся більше дивитися навкруги, шукати неймовірне у рутині, щодня робити щось нове.
Мене надихають самі діти, моя супер-мама – неймовірний вчитель і найкраща матуся і, як не дивно, інтернет, особливо спільнота вчительства на YouTube та Pinterest. Я більше спілкуюся зі своїми колегами, які живуть за океаном, там співдружність учителів піднесена у розряд братерства чи сестринства, і це відчуття підтримки передається навіть за тисячі кілометрів.
Щодо того, як я стала вчителем, тут мало що можна розповісти цікавого. З раннього дитинства я не бачила себе в жодній іншій професії, змалку вишиковувала іграшки в рядочок і грала у школу. Після закінчення школи вступила до Кременчуцького педагогічного училища ім. А.С. Макаренка (зараз – коледжу), де остаточно зрозуміла, що зробила правильний вибір, незважаючи на те, що «очікування-реальність» на практиці у школі не надто співпали.
За 5 років роботи я встигла попрацювати у двох дуже різних школах, зараз працюю у третій і, я впевнена, що нарешті знайшла «свою» школу.

Ви провели три чудові вебінари. Велика Вам подяка за ці зустрічі. Чи цікавий для Вас такий формат спілкування?
Дякую Вам за надану можливість! Вебінари – хороша альтернатива семінарам, адже у нас не завжди є можливість приїхати до певного міста чи викроїти час на зустріч навіть у своєму населеному пункті. А он-лайн зустріч дозволяє не тільки послухати корисну інформацію, а й обмінятися думками з колегами у чаті, знайти нових друзів і продуктивно попрацювати у комфорті власної кімнати, з чашкою кави й котом на колінах.
З точки зору спікера, такий формат також зручний і цікавий, хоч і додається хвилювань. За лаштунками практично завжди з’являються проблеми з технікою, освітленням, форматами файлів та інтернетом. Але коли зустрічаєш людей, які були у тебе на вебінарі «вживу», – це просто вихор емоцій! Адже часто між нами пролягають сотні кілометрів, і шансів познайомитися з тією чи іншою людиною практично не було. Дякуючи всесвітній мережі, віртуально ми набагато ближче, аніж реально. То чому б цим не скористатися?

Які ж вони діти ХХІ століття, яких ще називають «цифровими громадянами»? Чим вони відрізняються від дітей попередніх поколінь й чому потребують особливого підходу?
Діти ХХІ століття (або ж центеніали, цифрові громадяни, цифрові тубільці) – це діти Інтернету, народжені після 2000 року, але деякі дослідники приєднують до цього покоління міні-покоління дітей-акселератів, що народилися після 1991 року, і є типовими для пострадянських держав. Вони народилися в епоху активного користування всесвітньою мережею, тому не уявляють свого життя без неї. Вони спілкуються там, тому їм часто буває неймовірно важко подзвонити чи зустрітися віч-на-віч, легше написати повідомлення. Вони не розділяють віртуальний та реальний світ, бо вважають, що це невід’ємні частини одного цілого, які вже не можуть існувати окремо. Вони дивовижно орієнтуються в соціальних мережах та комп’ютерних іграх.
Це неймовірне покоління. Любить здоровий спосіб життя, простоту й легкість. Їм важко зосереджуватися, вони народилися у швидкоплинності та звикають з народження до високого темпу життя. Бояться темряви й тиші: їх неможливо уявити без навушників чи яскравого світла, вони народжені у добу шумового і світлового забруднення. Вони не помічають рекламу чи примітки до основного тексту або завдання, бо привчили себе за потреби фокусуватися тільки на задачі, тому часто гублять деталі, вважаючи їх непотрібними.
Центеніали краще навчаються візуально та інтердисциплінарно, тобто на перетині декількох дисциплін. Їм не потрібно розповідати теорію, бо вони можуть легко її знайти у мережі, їм необхідно показувати й давати доторкнутися. Люблять креативний підхід, зрозумілі задачі, цікаві завдання з чітко запланованою метою, втрачають інтерес, якщо не можуть зрозуміти, чого від них хочуть.
Діти нового покоління повертаються до читання (хоча й читають не ті жанри літератури, які подобаються їх батькам чи учителям), іноді заміняючи його прослуховуванням аудіокниг. Це покоління подкастів, їм подобається відчувати себе частиною чогось більшого. Не слід плутати це відчуття із бажанням бути гвинтом у великій машині: діти ХХІ століття вважають, що у кожного з них є певна ціль, вони розуміють свою вагу й доводять, що й один у полі – воїн.
Та й до того ж вони бачать не ієрархічно, а лінійно («усі люди – брати й сестри»).
Це покоління більше піклується про планету, і старшим поколінням це здається чимось напускним. Часто бажання сортувати сміття чи плоггінг (ранкова чи вечірня пробіжка, під час якої людина збирає сміття, якщо бачить його, пробігаючи свій маршрут, таким чином не тільки тренуються, а й допомагають екології) – здається старшим лише розвагою чи даниною моді, але для центеніалів – це спосіб життя.

Про що у першу чергу необхідно розповідати вчителю дітям?
Якщо глобально, то все-таки учитель має донести дітям, що він не тільки вчитель, а ще й просто людина. Людина, в якої є свої захоплення, своя сторінка в соціальній мережі, своє життя поза стінами шкільного кабінету.
Якщо трошки вужче, то сьогодні треба уміти «заземлити» дитину. Використовувати її технології, техніку для навчання, але не забувати про світ навколо. Це покоління дітей, яких треба навчити гратися, розбивати коліна, бруднити одяг, стрибати по калюжах і лазити по деревах. Декому з колег
це здається ненормальним, неприроднім та дивним, але у цьому насправді немає нічого поганого чи страшного. Це відкриває нові горизонти, переводить стосунки між учителем і учнем на інший рівень. Цим дітям не потрібно розповідати про квітку, просто покажіть її, дайте потримати в руках, понюхати, роздивитися під збільшуваним склом, а факти про неї діти й самі зможуть знайти, використавши телефон чи планшет прямо на уроці.
Сьогодні вчителю мало розповідати, йому потрібно показувати, вести за собою і вміти вчасно поступитися учню своїм місцем у центрі уваги.

Чого, на Вашу думку, найбільше потребують сучасні підлітки?
Розуміння, любові і терплячості. Підлітки – це підлітки, до якого покоління вони б не належали. Цей період неймовірно складний не тільки для тих, хто навкруги, а й для самої дитини. Часто почуття самого підлітка нівелюють, як наслідок отримують ще більшу проблему і звинувачують у ній саму дитину, коли усе, що потрібно було зробити, це подивитися на все з точки зору самого підлітка, чи хоча б згадати себе у цьому віці. Дорослішання – справа болюча і неприємна.
Цей період потрібно просто пережити. Дати дитині зрозуміти, що її люблять і не покинуть, що ні зовнішність, ні одяг, ні колір волосся чи нігтів, ні жанр музики, ні фільми, ніколи не стануть на заваді розумінню й батьківській любові.
У дитячій книжці «Хортон і місто котів» відомого американського письменника Теодора Гейзеля (більше відомого як Doctor Suess) є такі слова: «Людина завжди є Людиною, незважаючи наскільки маленькою вона є».
Нам, дорослим, не завадило б частіше про це пам’ятати, чи не так?

Що робити із залежністю дітей від телефонів та всіляких гаджетів? Коли не потрібно хвилюватися, а коли потрібно бити на сполох? Які ж шляхи перетворення смартфону учня із ворога та іграшки на помічника?
Для опису смартфона ми часто використовуємо слова «девайс» або «гаджет», які у своєму буквальному перекладі означають «пристрій, який робить якусь справу простішою». Для кожного покоління, для кожного періоду часу гаджет був свій.
Усе це через те, що людство завжди шукає спосіб зробити життя простішим. Швидше добувати необхідну інформацію, продуктивніше використовувати дорогоцінні хвилини очікування або просто не нудьгувати в очікуванні потяга метро чи у черзі.
Для центеніалів телефон – не забавка, а життєвоважливий девайс. Тільки замисліться, у телефоні є все: зв’язок, прогноз погоди, новини, книги, музика, ігри, фільми, мапи, нагадування… Список можна продовжувати. Якщо людина має фітнес-браслет на руці, то телефон буде слідкувати за її пульсом, нагадуватиме про відновлення водного балансу, аналізуватиме сон і прогнозуватиме, як пройде день, виходячи з фізичних показників, а у критичній ситуації зможе подзвонити у швидку або навіть у поліцію.
Дітям ХХІ століття важко уявити себе без техніки та інтернету, бо вони всюди. Усе більшої популярності набувають смарт-будинки, де система сама вимкне воду та праску, якщо ви вже вийшли з будинку, сама викличе пожежних, якщо щось загорілося, чи замовить потрібні деталі, якщо щось зламалося. Ви можете бути в десятках кілометрів від свого дому і дати команду Алексі (так звати систему) включити кондиціонування чи підігрів, активувати Rumba (робота-прибиральника) та контролювати його дії. Чи варто згадувати про машини-автопілоти? Майбутнє, яке колись було тільки у фільмах, уже зараз вже реальність, і центеніали більше ніж готові до неї.
У наш час важко зрозуміти де грань між адекватним використанням пристрою та залежністю від нього. Поки що достатньо порахувати, скільки часу дитина витрачає на телефон, що саме робить, у яких умовах. Якщо дитина просто нудьгує і тому безцільно відкриває-закриває додатки, витрачає час, то це не залежність. Просто необхідно зайняти дитину, переключити її увагу.
Якщо дитина активно користується телефоном, витрачає більше 8 годин на геймінг чи соцмережі, тоді варто бити на сполох. Поговоріть із дитиною, можливо, відхід від реальності – це просто данина «моді» («Усі так роблять!») або ж є якась внутрішня проблема.
До того ж у дорослому житті ми й самі не помічаємо, наскільки часто звертаємося до телефона за інформацією чи допомогою. Я надаю перевагу онлайн-покупкам, бо так дешевше й швидше.
У дорозі мене важко зловити без відкритих у телефон Google-карт, де я прораховую маршрут і дивлюся, як рухається у незнайомому місті транспорт, бо знову ж, так набагато швидше й ефективніше, аніж запитувати когось. Це не означає, що я асоціальна людина, чи я маю залежність, просто реалії накладають свій відбиток на поведінку і звички людини.
Те саме відбувається й з дітьми. Те, що колись було показником високого ступеню залежності (3 години використання телефону на день у 2009 році), зараз вважається нормою.

Для сучасних батьків та педагогів захоплення дітьми комп’ютерними іграми – це справжній головний біль. Чи можуть вони бути не тільки шкідливими, а й корисними?
Проблема з комп’ютерними іграми насправді не така вже і болюча. Уся справа в модерації. У тому, наскільки батьки контролюють у що саме і скільки часу діти грають, і наскільки учителі розуміють, чому саме в це грають діти, і як це використати на свою користь. Дослідження показали, що в родинах, де тато й мама грають із дітьми у комп’ютерні ігри (там є зрозумілий і обґрунтований ліміт по часу перебування у віртуальній реальності), контролюють жанри завантажених на девайси ігор, ризик ігроманії чи психічних відхилень мінімальний. А от у сім’ях, де проявляється мораторій на будь-які комп’ютерні ігри, згодом з’являються проблеми або ж у підлітковому віці (дитина все одно знаходить спосіб грати: у друзів, у школі і т.д.), або вже у дорослому (молода людина «йде у відрив» – купляє заборонену, але ж таку бажану, консоль і днями пропадає в іграх, перетворюючись на ігромана).
Якщо промоніторити дослідження психологів на цю тему, то отримуємо такі дані:
1. Часті програші в аркадах розвивають у дитини стійкість до програшу, доводячи, що немає успіху без тернистого шляху й купи невдач.
2. Діти, яким подобаються жанри RPG та MORPG (рольова гра та масова рольова онлайн-гра), краще та швидше розв’язують логічні задачі та швидше знаходять відповідь на проблемні питання, бо у грі мають реагувати швидко й прогнозувати події на декілька кроків уперед.
3. Учені встановили, що геймери рідше хворіють на деменцію. Серед них у 2,6 разів менше людей, які страждають хворобою Альцгеймера. Усе це через те, що комп’ютерні ігри тримають мозок у напрузі й активності, допомагають його тренувати.
4. Геймпад розвиває дрібну моторику руки, тренує координацію та просторове сприйняття.
5. Геймери мають менший час реакції на збудник, а також швидше мислять. Знову ж таки через те, що у грі треба реагувати швидше, аніж у щоденному житті.
6. Каліфорнійський Університет експериментально довів, що у геймерів краща пам’ять. За два місяці експерименту група людей, які грали по півтори години на день у 3D ігри, мала показники пам’яті вищі на 12% від тих, які були після тестування на початку досліду.
7. Комп’ютерні ігри розвивають багатозадачність, тобто покращують можливість людини робити декілька справ одночасно. У онлайн-іграх, наприклад, гравці часто грають, спілкуються через мікрофон, друкують у чаті й дивляться на карту, геймплей і свої показники одночасно.
Тож чому б і не дозволяти дітям грати? Існують чудові ігри, які ставлять перед гравцем такі моральні дилеми, які у книгах, на жаль, не зустрінеш.

Як підвищити інтерес до предмету, використовуючи мобільні додатки?
Шляхів дуже багато. Погодьтеся, мати у кишені одразу кілька словників, посібників, планерів і підручників дуже зручно, бо вони зроблять навчання цікавим, пришвидшать обчислювання чи переклад. А ще вони безкоштовні та нічого не важать, адже зберігаються у смартфоні, і було б непродуктивно не користуватися таким ресурсом. Тому мобільні додатки й стають настільки популярними серед учительства.
Дітям цікавіше використовувати свій телефон, бо так вони вчаться розуміти, що навчання не відірване від навколишнього світу, і вони фактично можуть вчитися через дорогу їм річ. Тому будь-який додаток, який задіює телефон у навчальному процесі, одразу перетворить телефон на вашого помічника і підвищить інтерес до предмету.
Найпростіший приклад – використання QR-кодів. Дуже проста і популярна технологія, але скільки має позитивних відгуків. Програма на смартфоні займає мінімум місця, дуже проста у використанні, але як добре впливає на процес навчання!
Якщо ви працюєте у старшій та середній ланці, і ваші діти мають можливість у школі та вдома користуватися інтернетом, можна спробувати створити свою соціальну мережу через додаток Socrative, де можна не тільки тестувати дітей, а й перевіряти домашнє завдання, виставляти бали, вести журнал та наочно бачити прогрес кожного учня. Електронний щоденник, книга відгуків і робочий зошит – усе це в одному місці.
Смартфон може полегшити паперову роботу. Наприклад, існує безліч програм, які допомагають учителю із оцінюванням і тестуванням (наприклад Kahoot та Plickers), і роблять сам процес тестування простішим, швидшим і менш стресовим.
Я часто використовую смартфон для планування уроків, тому активно користуюсь програмами Evernote і OneNote, цінність яких у тому, що завантаживши програму на усі свої девайси (стаціонарний ПК, ноутбук, планшет і телефон), ви матимете доступ до своїх приміток, неважливо, на якому саме з пристроїв ви їх зробили, усе зберігається в одному місці, не потрібно шукати окремий документ.
Вибір програм залежить від предмету, який учитель викладає, віку дітей та технічних можливостей класу (наприклад, чи є у школі вільний Wi-Fi, чи діти мають можливість за потреби включити мобільний інтернет на своїх телефонах), а також технічних характеристик телефонів, які є у більшості дітей. Потрібно зважити на те, що деякі додатки використовують вбудований у більш нові моделі акселерометр, якого може не бути у більш старих моделях.

Як на своїх уроках Ви використовуєте учнівські гаджети?
Я працюю із молодшою ланкою, тому використовую найпростіші програми. У обов’язковому списку додатків, якими послуговуються мої учні та батьки, є:
– QR-reader (програма для зчитування штрихкодів, баркодів та QR-кодів);
– Kahoot (програма-тестувальник);
– Duolingo (програма для вивчення англійської мови);
– Antomimes (розвивальна гра для вивчення англійської мови та розвитку критичного мислення);
– GoogleVR (системний додаток, який дає можливість використовувати телефон учня як екран у окулярах віртуальної реальності).
Це неповний список. Звичайно, усе залежить від класу, в якому я веду урок, рівня дітей та теми. Деякі додатки я прошу завантажити тільки на один урок, а потім вони видаляються з телефону, деякі «живуть» протягом цілої теми.
На початку роботи із смартфонами, стикалася із супротивом батьків, бо вони не могли зрозуміти: як це буде працювати, навіщо завантажувати до телефону щось, окрім ігор. Але після перших декількох уроків супротив зник, і зараз батьки самі іноді моніторять новинки освітніх програм і цікавляться, чи можемо ми застосувати у класі ту чи іншу цікавинку.

Як ефективно використовувати віртуальні окуляри у навчальному середовищі? Чи дійсно VR-технології потрібні школі?
VR-технології увірвалися на освітній ринок порівняно нещодавно, лише декілька років назад. Тоді використовувати окуляри віртуальної реальності було нерентабельно: вони були дуже дорогими, потребували особливого програмного забезпечення й підключалися тільки до комп’ютера. Сьогодні ж вибір таких окулярів величезний, і достатньо мати лише смартфон, щоб на собі випробувати заглиблення у віртуальний світ.
Скептики говорять, що VR-технології – це варіант іграшки, згаяний час. Але якщо нове покоління навчається візуально та через усі органи чуття, чи не краще на повну задіяти їх можливості?
Окуляри віртуальної реальності допомагають дітям побачити й почути (у більш дорогих моделях навушники вбудовані, у дешевих – можна підключити свої навушники) те, чого вони, можливо, ніколи не побачать самостійно. Ви можете побачити, як виглядає світанок на маківці гори Еверест, почути й побачити дивовижних птахів у тропічних лісах, зануритися у Маріїнську западину, прогулятися вуличками Риму, розглянути руїни Мачу-Пікчу, стрибнути з парашута чи зменшитися до крихітних розмірів і подорожувати людським тілом, – і все це не виходячи з класу!
Сьогодні окуляри віртуальної реальності можна зібрати самостійно або замовити в інтернеті. Дякуючи компанії Google, яка першою помітила,
що школам потрібні такі окуляри, але купити їх дуже важко, ми маємо прекрасний винахід – CardboardVR. Це окуляри, зроблені із цупкого картону, двох лінз та магніту, дуже прості й дешеві, що вирішує фінансову проблему.

Що таке 360 VR-video?
360-градусні відеоролики, також відомі як сферичні відеоролики – відеозаписами, де одночасно записується режим перегляду у всіх напрямках, зйомки проводяться з використанням багатоспрямованої камери або колекції камер. Під час перегляду глядач керує напрямком перегляду.
Тобто ви практично знаходитеся всередині того чи іншого ролика, можете дивитися його під будь-яким кутом. Такі ролики можна дивитися, користуючись звичайним комп’ютером, смартфоном, окулярами віртуальної реальності (якщо використовувати цей гаджет, то ефект присутності буде просто неймовірним).

Чи використовуєте Ви віртуальну реальність у своїй практиці?
Так, звичайно! Під час уроків я часто дозволяю учням використовувати телефон для певних практичних завдань чи АR-шифровок. Іноді ми працюємо з окулярами віртуальної реальності. Для того, щоб раціонально використовувати час, ми працюємо групами, я не працюю за методикою «один учень – одні окуляри» просто тому, що важко проконтролювати контент, який зараз переглядає учень (якщо окуляри дешевших моделей і підключаються до телефона, а не до учительського комп’ютера).
До того ж я знаю, що можу покластися на свою техніку, і вона мене не підведе, у разі несправності я буду знати причину і точне вирішення проблеми, чого не скажеш про учнівський смартфон.

Наскільки безпечним є використання віртуальних окулярів у класі?
Використання окулярів віртуальної реальності цілком безпечне, головне правильно організувати роботу з ними.
Багато хто хвилюється, що такі окуляри шкодять очам. Дійсно, від VR-окулярів можуть боліти очі, але тільки при довгочасному використанні та неправильно налаштованих лінзах (друга причина зустрічається у професійних окулярах, вартість яких коливається у межах декількох десятків тисяч гривень, і вважається фабричним дефектом). А враховуючи те, що у шкільних реаліях дитина носитиме VR-окуляри максимум 10 хвилин, то хвилюватися не варто. Лінзи у дешевих окулярах – пластикові, не розіб’ються; у дорогих – скляні, але до них добратися, а тим більше розбити – важко.
Я особисто була занепокоєна їх чистотою: діти беруть їх руками (рученята Каті тримали пиріжок, Рома тільки-но повернувся з прогулянки, а Микита ліпив з пластиліну), а потім притискають до обличчя. Нашим рятівником став антибактеріальний спрей (його можна купити, а можна й дома зробити самостійно), а також регулярне прання м’якої накладки для носу. Жодних нарікань поки що не було. Пластикові окуляри протираються після кожного активного використання, накладка переться щомісяця.

Яку літературу Ви б порекомендували почитати колегам влітку про дітей нового покоління?
Про нове покоління пишуть багато, книг вдосталь, та, на жаль, найкращі з них – англійською мовою. Але є велика кількість перекладів книг про дітей, які ніколи не втратять своєї цінності й ваги. Наведу свій список літератури на літо, який я
вже практично подолала, а також декілька книг «невмирущої класики», які варто прочитати кожному педагогу, незалежно від педагогічного стажу, віку й навчального середовища.
1. Маріам Петросян «Дім, в якому…» – дуже специфічна художня книжка, хтось читає її швидко і з захопленням, хтось відкладає одразу, мало кому подобається 50/50. Багатошаровий лабіринт підліткової душі, заплутаний сюжет.
2. Сью Таунсенд «Таємний щоденник Адріана Ноула» – щоденник хлопчика-підлітка, місцями смішний, але неймовірно пронизливий. Обов’язково почитайте, якщо учителюєте в 5-6 класах.
3. Лоуренс Стейнберг «Перехідний вік»
4. Айджа Майрок «Чому я»
5. Малькольм Гладуел «Генії та аутсайдери»
6. Сьюзан Кейн «Інтроверти. Тихі люди у світі, що не може мовчати»
7. Анна Гресь «Як пригорнути кактус»
8. Ульф Старк «Диваки і зануди»
9. Сергій Гридін «Не такий»
10. Малгожата Гутовська-Адамчик «110 вулиць»

У наступному навчальному році ми разом із вчителями чекаємо на нові зустріч з Вами на наших вебінарах. Які Ваші творчі плани, поділіться, якщо не секрет?
І я вже з нетерпінням чекаю на нові зустрічі! Звичайно ж, не секрет. Зараз я готую серію практичних вебінарів по роботі із програмами та додатками для учительства, де планую практично показати, що і як працює, як налаштувати програму під себе, не боятися, якщо щось піде не так. Я буду дуже рада почути від читачів, з якими саме додатками та програмами вони хочуть ознайомитися і навчитися працювати. Чекатиму пропозицій, бо хотілося б розібрати саме те, що хвилює чи викликає проблеми.
У планах провести літературний вебінар, у якому я розповім про непопулярні серед старших поколінь жанри художньої літератури, яку читають і обожнюють центеніали, про візуальну літературу, яку часто навіть за літературу не вважають, хоча багатошаровість, проблематика та сюжети змінюють свідомість її читача назавжди.

Щоб Вам хотілося побажати нашим читачам?
Я бажаю читачам часопису гарного відпочинку, сонячного літа, терпіння, наснаги і розуміння, але перш за все – подолати страх. Не боятися нового, а приймати його у своє життя, відкривати вікна душі та впускати свіжий вітер перемін, переходити на новий рівень. Не боятися мати свою думку і бути яскравою індивідуальністю, бо саме цього хочуть від нас діти, саме цього хоче світ.
А взагалі, хотілося б, щоб усі мрії читачів збулися. Абсолютно усі, навіть неймовірні. Щоб у нас усе було добре.
Бажаю вам мирного неба й вільного духу.

Черговий номер

Без имени-2

Новини

Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"

Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”