Сторінки учительського й жіночого життя. Ексклюзивне інтерв’ю Ольги Ніколенко

Що Вам запам’яталося з університетського життя? 
Ми дуже багато спілкуватися з учителями, слідом за Лесею Федорівною бігали по школах у пошуках талановитих педагогів, переймали їхній досвід. А ще було багато наукових гуртків, студентських наукових товариств. І не формальних!.. Пам’ятаю, як ми сиділи на сходинках в НПУ імені М.П. Драгоманова й довго обговорювали наукові проблеми. Іван Трохимович Крук домовився, щоб ми мали змогу відвідувати спецкурси в КНУ імені Т.Г. Шевченка. Так я познайомилася із С.Б. Бураго, І.Я. Заславським… А ще були студентські олімпіади з філології, куди я їздила від України. Це було дуже відповідально й почесно. Декан нам сказав: «Без перемоги не повертайтеся до Києва…». І ми, студенти України, неодноразово перемагали на філологічних олімпіадах представників інших республік.
Коли я навчалася в університеті, в мене було ще одне захоплення – літні табори, куди ми, студенти-філологи, щороку вирушали працювати вожатими. Я дуже люблю таку живу, творчу роботу з молоддю! Протягом кількох років роботи в літніх таборах через мене пройшло не одне покоління дітей… Як цікаво було стежити за їхнім розвитком, дорослішанням! Тоді я вперше відчула, що можу впливати на становлення інших. У літньому таборі мої вихованці називали мене «Чебурашка», бо на День іменинника я завжди грала роль цієї казкової істоти. У мене була спеціальна шапочка з великими вухами, білий комірець, коричнева кофточка і ціла купа подарунків, які я (згідно зі сценарієм) роздавала дітям. У літньому таборі ми багато співали, вигадували різні ігри, ходили в походи… Коли наставав кінець літньої зміни, ми всі, діти й дорослі, плакали, а потім наставала осінь – і на мою адресу приходили листи від тих, з ким провела чергове яскраве літо…

Троянди, виноград і запах книжок у дитинстві

Звідки Ви родом? Чи успадкували вчительську професію? Хто Ваші батьки і що Ви найбільше пам’ятаєте зі свого дитинства?

У моїй родині поєдналися дві лінії – українська (полтавська) і болгарська (одеська). Моя мама, дідусь і бабуся по її лінії, всі мамині родичі жили в Полтаві, переважно учителювали (як прадідусь Данило), тому, мабуть, професію вчителя я успадкувала від предків. Мамин батько (дідусь Михайло) працював в Управлінні кінофікації. Звідти його мобілізували
22 червня 1941 р. на фронт Другої світової війни. Дід Михайло і бабуся Ольга (на честь неї мене й назвали) нещодавно одружилися, в них народилася донька (моя мама) Людмила, а тут – війна… І не побачила більше моя мама та моя бабуся Оля більше Михайла, бо загинув він у 1942 році в с. Кондраково неподалік від Ржева (похоронка й досі зберігається у нашій сім’ї). «Я погиб подо Ржевом…» О. Твардовського завжди глибоким щемом відлунює в моїй душі… Мама й бабуся пережили окупацію Полтави, побачили звільнення міста від фашистів, а потім тяжкі повоєнні роки… Бабуся Оля шила й вишивала, щоб у моєї мами було вбрання і на закінчення школи, і для вступу в інститут…
Окрім Полтави, яка є любов’ю мого життя, я з особливою ніжністю ставлюся ще до одного міста – Одеси. Мій батько Микола та вся його родина походять із одеських болгар. Там і зараз є поселення, де розмовляють болгарською, навчання в школах ведеться цією мовою. Мої перші дитячі враження – це сильний запах троянд (із них варили варення) і стиглого винограду (який вирощували й здавали державі). У болгарській родині мого батька співали багато пісень і дуже трепетно ставилися до книжок. А ще бабуся Степанида (мати мого батька) навчила мене управлятися з тістом. Я знаю і вмію готувати чимало болгарських та українських страв із тіста…
Одеса поєднала долі моєї мами Людмили й батька Миколи. Там, біля Чорного моря, вони навчалися, зустрілися, покохали одне одного й побралися…
А потім приїхали до Полтави, де вже народилася я.
Через українську та болгарську лінії моєї родини пройшла не одна війна. Прадідусь Гаврило брав участь у Першій світовій війні. Загинув на війні дідусь Михайло. Повернувся, але помер від ран дідусь Дімітрій. Воювала за звільнення Польщі, Румунії, Угорщини сестра моєї бабусі Маруся. Тому про війну часто згадували в моїй сім’ї… Так багато довелося винести людям минулого століття, але вони кохали, чесно працювали, залишалися людьми в найскрутніших обставинах.