Квіти запізнілого кохання («Пігмаліон», Бернард Шоу і місіс Кембл)

Збентежено дивився Пігмаліон
на свій витвір, і серце йому
завмирає від незнаного щастя.
О, якби боги вселили в камінь людську душу!
З давньогрецького міфу

Віктор Рогозинький

«Лондонська квіткарка Еліза Дулітл, перетво­рена на світську даму ексцентричним професо­ром фонетики, стала однією з найулюбленіших героїнь світового театру, побувавши ледве не на всіх театральних майданчиках світу. Роль ця стала уподобаною жіночою роллю в театрі й прославила акторок за останні півстоліття — від знаменитої Петрік Кембл до видатної російської акторки, що одержала за цю роль найвищу премію свого ча­су», — писав дослідник творчості Бернарда Шоу англійський театрознавець Емріс Хьюз, і він мав рацію.

Талановита акторка Стелла Кембл, яку театраль­на публіка більше знала як Петрік Кембл, а театраль­ний бомонд як місіс Пет, була надзвичайно приваб­ливою й уміла з першої зустрічі зачарувати будь-якого режисера чи драматурга. І хоча працювати з нею через її примхи й витівки було неабияким тяга­рем, вона завжди мала запрошення від театральних «магів». Щоправда, навіть після вдалої прем’єри і не менш щасливих гастролей, режисер, котрий ощас­ливив публіку присутністю Петрік Кембл на сцені, уже не пропонував їй роль у новій виставі, хоча ця роль, з погляду акторської майстерності, була іде­альною для неї.

Варто згадати постановку «Пігмаліона» Бернар­да Шоу в 1914 році, яку розпочав Герберт Бірбом Трі, відомий режисер і актор, котрий сам збирався стати професором Хіггінсом, а на роль квіткарки Дулітл запросив місіс Кембл, яку знав як талановиту вико­навицю і… жінку, котру обожнював автор п’єси. Ре­петиціями орудував Бернард Шоу. Драматург вима­гав від акторів уваги до кожного слова, до кожної ре­марки. Від розуміння тексту, наголошував він, зале­жить передача авторської думки глядацькому залу. Актор — провідник, певною мірою першопроходець, але ні в якому разі не інтерпретатор. Шоу по кілька разів на день нагадував акторам, що він полюбляє гумор, але перевагу надає думці, тому і мріє про «партер філософів», себто про глядачів, які вміють мислити, перейматися авторською думкою, а не тільки реготати з приводу чи без приводу. Ремарка була для Шоу божеством, якому він поклонявся сам і примушував поклонятись усіх, хто брав участь у постановці вистави: і акторів, і художника, і навіть робочих сцени. Крісло, за задумом Шоу-режисера, мало стояти не за крок від вікна і не за два кроки, а тільки — за півтора. Стіл треба посунути до шафи. На ньому обов’язково мусить бути книга з фонети­ки. З-під килима треба, щоб визирали професорські капці… «Ви маєте бачити весь кабінет Хіггенса, кож­ну дрібничку в ньому, як бачить усе горобець, що си­дить на підвіконні», — пояснював роздратовано дра­матург тим, хто не міг зрозуміти «величного» твор­чого задуму. Шоу не дозволяв акторам розслабити­ся ні на хвильку, і тільки місіс Кембл могла, якщо їй ставало нудно, зникнути на чверть години за лаш­тунками або сісти в першому ряду глядацького залу й спостерігати за репетицією, нібито вона тут люди­на випадкова, а не виконавиця головної ролі. Це дратувало всіх, окрім Шоу. Він тільки поблажливо посміхався. Репетиції тривали. Все йшло за планом Шоу, та раптом сталося непередбачене: за два тижні до прем’єри місіс Пет зникла з новим кохан­цем. Шоу був приголомшений. Кілька днів у театрі було затишшя. Актори відпочивали, чекаючи на розв’язку. Аж раптом, так само несподівано, з’яви­лась чарівна прима, і все почалося з початку. Прем’єра відбулася в запланований день. У залі не було де впасти яблуку. Поширилась чутка, що під час вистави, за задумом драматурга, має бути зламане найдавніше сценічне табу: з вуст, героїні п’єси му­сить вилетіти фраза, яку можна почути тільки в найбрудніших лондонських кварталах. Один з мему­аристів згадував, що глядачі поділились на два табо­ри: в одному були ті, хто стверджував, що Петрік Кембл не насмілиться порушити традицію лон­донських театрів і не образить слух театральної публіки брутальністю, на кшталт: «до бісової, ма­тері», а в протилежному таборі тріумфували ті, хто був впевнений, що нарешті пуритани одержать по­разку. Петрік Кембл насмілилась. Брутальних слів було чимало. Вона суворо дотримувалась тексту, як навчав режисер. «Сурми Бернарда Шоу нарешті зруйнували (єрихонські мури, зведені лордом-камергером», — констатував у своєму нотатнику Безіл Дін, один з найвпливовіших лондонських продю­серів.

Бернард Шоу весело потирав руки: хай знає публіка, що англійська мова має широкий діапозон — від солонної до нетряної. Може, хоча б цей скан­дал приверне увагу до питань… фонетики. Адже за­раз на часі створити нову абетку, яка відповідатиме звукам англійської мови, щоб не писали Ліверпуль, а потім не читали — Манчестер, щоб ось такі квіткар­ки, як Еліза Дулітл, могли опанувати нормовану лек­сику. Яка різниця між світською дамою і звичайною квіткаркою? Ніякої, якщо одягнути їх однаково і за­боронити говорити. Професор Хіггінс переконав полковника в тому, що фонетика — наука суспільна, а я, драматург, Бернард Шоу, переконаю в цьому весь світ!

Історія створення «Пігмаліона», безумовно, пов’язана з історією «роману» Бернарда Шоу і Петрік Кембл, про це вже не один раз писали і теат­рознавці, і мемуаристи. Але слід звернути увагу на те, що драматург не просто написав комедію «Пігмаліон», а написав цю комедію для Петрік Кембл і був переконаний утому, що краще за неї роль Елізи Дулітл не зіграє ніхто.

Відомо, що думка написати для місіс Пет п’єсу виникла, як мовиться, з першого погляду: Шоу по­бачив її в «Гамлеті», а після вистави сказав комусь із друзів про свій намір. Але з того часу минуло кілька років. Лише навесні 1912, коли місяць бе­резіль війнув на вже вельми не молодого драма­турга вітром кохання або ароматом парфумів місіс Пет, почалася робота над «Пігмаліоном». Сюжет п’єси Шоу намагався приховувати, але дехто здо­гадувався, що він буде запозичений з античності: не випадково ж закоханий драматург згадував Пігмаліона і Галатею, а ще й картини художника-прерафаеліта Едварда Берн-Джонса, присвячені легендарному скульптору та його витвору. Два місяці напруженої праці, і Шоу читає п’єсу місіс Пет. Залишилися враження драматурга після того прочитання: «Я мріяв і мріяв, і літав аж за хмари цілісінький день так, ніби мені було лише двадцять

років. У голові не було нічого, крім тисячі сцен, ге­роїнею яких була вона, а героєм я… В п’ятницю ми були разом цілу годину: побували у лорда, їздили на таксі, сиділи на лавочці в Кенсінгтон-сквері; і ро­ки спадали з моїх рамен, як шати. Я вже 35 годин знаходжусь у стані закоханості, і хай пробачаться їй за це всі її гріхи!» Стосунки Шоу і місіс Пет опи­сані багатьма дослідниками, найчастіше їх «роман» називають «епістолярним». Справді, листування було окрасою цього досить дивного кохання. Напівіталійка-напіванглійка з походження, Петрік Кембл була жінкою ексцентричною, схильною до епатажу, її почуття змінювались майже миттєво, міміка в неї була неповторна. Дитинство Пет про­майнуло так непомітно, як збігає час у цирку, коли зір прикутий до арени, на якій відбуваються інколи фантастичні метаморфози. І це зрозуміло, адже вона змалку знала, що таке арена, що таке оплес­ки, бачила небезпечні трюки й чула сміх крізь сльо­зи учасників буфонад. Дід маленької Пет був влас­ником цирку, а мати — наїзницею. Щирі італійці, жваві, веселі, бурхливі в прояві своїх почуттів, вони були контрастом до стриманих і підкреслено чем­них англійців, вони говорили з акцентом і більше розуміли мову квіткарок, аніж мову леді. Пет успад­кувала від них італійський вогонь почуттів, прист­расність, потяг до надзвичайного, а лінія англій­ська, яка вплетена була в її родовід, залишила в ній певну дбайливість і навіть раціоналізм, котрий то з’являвся, то безслідно зникав. Петрік Кембл була акторкою: і на театральному кону, і в житті. Вона любила сцену і любила життя, зрозуміла річ, часто закохувалась, і Бернард Шоу став хай і величез­ним, але скалком її дзеркала Кохання, котре роз­бив колись злий троль, і вона мусила все життя збирати ті скалки.

Коли Шоу дізнався, що місіс Пет збирається вийти заміж за улюбленця долі Джорджа Корнуоліса Уеста, він написав їй, що сприймає це як зако­номірність: кохання між драматургом і акторкою завжди нетривале, але, не забув зауважити, що Джордж ще молодий, а він старий, тому хай Джордж трохи почекає, «допоки я втомлюся від вас». І ще: він запевняв Пет: «Щодо вас, то я вщерть наповнений ілюзіями. І неможливо, щоб я не вто­мився від них: ніщо, подібне до цього, не може тяг­нутись довго. Не можете ж ви бути такою, як я вас вигадав; ви — істота з моїх юнацьких мрій, ви — ко­хання і ви — передчуття, що має відбутися те, що накреслено людству, але знаходиться за обрієм ти­сячоліть. Я обіцяю втомитися якомога швидше, щоб звільнити вас». Цей лист сподобався місіс Кембл. Вона відшукала новий скалок розбитого дзеркала Кохання, а це означало, що скалок Бернарда можна було покласти в шухляду пам’яті «до запитання». Чи кохала вона драматурга? Це й досі загадка для дослідників. Щоб трохи розвіятись, місіс Пет виру­шила в подорож, забувши про те, що висловлена (навіть письмово) думка не завжди відповідає тому, що є на серці. Шоу поїхав за нею. Випадково зустрівши його серед нудьгуючої публіки, Пет пере­дала йому записку: «Прошу, повертайтеся сьогодні ж до Лондона. Якщо ви залишитесь тут, то дове­деться уїхати звідси мені — але знайте, що я вель­ми втомилась, і мені не хотілося б знову вирушати в дорогу. Не змушуйте мене зневажати вас. Стелла». Коли місіс Кембл підписувала лист іменем — Стелла, вона сподівалась на розуміння з боку адресата.

Безсонна ніч так вплинула на нерви Пет, що вранці, не дочекавшись відповіді Бернарда, вона сіла в кеб і поїхала світ за очі. Шоу був уражений у самісіньке самолюбство, і воно не примусило довго чекати. Закоханий і ображений драматург вибухнув шале­ною брутальністю: «Я хочу зробити вам боляче, то­му що ви заподіяли мені зле. Безсердечна, порож­ня, зла жінка! Ошуканка! Брехливі губи, облудні очі, неправдиві руки…» На це Петрік Кембл відреагува-ла досить спокійно: «Ви і ваша брутальність у стилі XVIIIстоліття. Ви загубили мене, тому що ніколи ме­не й не знаходили. В мене є мій маленький кага­нець, мій вогник, який ви ледве не загасили своїм самолюбством, ледве не задули його своїм егоїстичним пирханням. Ви — вишуканий спокус­ник, ви — дамський догідник…» Як тут не згадати словесні дуелі квіткарки Елізи Дулітл з професором Хіггінсом?! Уроки «Пігмаліона» не зникли безслідно.

Кохання розтануло. Либонь, це збіг обставин, але після їхнього «розлучення» акторська кар’єра Петрік Кембл почала занепадати. Квіткарка Еліза Дулітл так і залишилась її кращою роллю. «Вся зем­на куля була у її ніг, — зронив якось зловтішне Бер­нард Шоу. — Але вона штовхнула ногою цю кулю і вже не в змозі дістати її звідти, куди вона закоти­лась». Світ не без «добрих» людей: ці слова переда­ли Кембл. З італійським сарказмом і англійською влучністю вона відповіла на них так: «Бернард нале­жить до тих, хто може ввійти у ваше серце в своїх забруднених калошах, а потім вийде, залишивши в ньому ті калоші».

Здається, «солодка парочка» перевершила лихомовство Елізи Дулітл і Хіггінса. І все ж без їхнього кохання театр не мав би «Пігмаліона», і нам би так його бракувало…

Коментарі:

Анна-Марія Богосвятська:
Життя – це лише привід для мистецтва. Якщо прекрасна сильна жінка може надихнути на створення такої п’єси як “Пігмаліон”, то хіба це не її маленька місія?
Життя славетних людей тим відповідальне, що воно не може сховати від суспільства таких почуттів, про які мають знати тільки двоє. Ми читаємо листи О.Пушкіна до дружини, листування Бальзака з Евеліною Ганською і ще й не завжди задоволені… Для мене особисте життя творця – щось сакральне, його не можна і не треба пояснювати. Віктор Рогозинський теж не засуджує складні стосунки Бернарда Шоу і Пет Кембл, але чудовим слогом їх розкриває.

Цікавим було також дізнатися про те, як англійський драматург проводив репетиції, як прискіпливо й відповідально звертав увагу на найдрібнішу деталь.

Гала: Із задоволенням прочитала статтю.І не тому, що цікава (вона цікава!), отримала задоволення від вишуканої простоти та інтелігентності в розкритті теми.Є чому повчитися.