Оповідання “ВІЧНА ЗАГАДКА СОВІСТІ” (за мотивами «Фауста» Й. В. Гете)

Автор: Григор’єв Роман, студент 2 курсу Барського гуманітарно-педагогічного коледжу імені М. Грушевського
Учитель: Григор’єва Тетяна Леонідівна

Почему я выбрал именно Гёте? Хотя он и не входит в официальный перечень вечных литературных образов, однако в том, что автор гениального «Фауста» и сам вечен, я думаю, не усомнится никто!  Гёте показан в моем рассказе вторым Фаустом, человеком, который увековечил в литературе ИСТИНУ.  Он – образец для подражания, он – моральный идеал. Именно таких людей и соблазняет зло. Серый, заурядный  человек не интересен дьяволу. О том, как происходит противостояние между Злом и Человеком, о трудности выбора между Светом и Тьмой, о силе духа и победе Человека я и хотел написать в рассказе «Вічна загадка совісті».

Ваймар, 21 березня 1832, північ…

За вікном шумить гроза: все голосніше чується гуркіт грому, дощ безперестанку барабанить, часом вриваючись у не зачинене до кінця вікно… Невеличку кімнату час від часу освітлюють блискавиці, що золотими Зевсовими стрілами втикаються в землю. В ці хвильки просвітління можна бодай трішки розгледіти кімнату: невисокі стіни, на яких, навіть в цій теміні, вимальовувалися обриси чудових фресок у класичному стилі. Кімната була багато обставлена і, судячи з усього, належала якомусь знатному дворянину. Зліва, над масивним комодом з дуба чи то з червоного сандалу (при такому поганому освітленні розібрати було важко) висіли портрети в таких же великих, масивних золочених рамках. Лиця, такі рідні, напевно, для хазяїна будинку, дивилися зі своїх мовчазних вершин гордо і похмуро. Мармурові бюсти античних героїв, що причаїлися по кутках й кидали тіні, щораз химерніші при кожному спалаху блискавки, дивилися зі своїх постаментів зверхньо і з погордою! Все навкруги спало, тільки природа, здавалось, тужила за чимось або віщувала якесь близьке нещастя…
Гуркіт за вікном посилився. Вітер увірвався в так недбало залишене відчиненим віконце, покружляв і опустив на дорогий паркет із карельської берези маленький сухий листочок. Раптом від пориву вітру віконниці грюкнули і відчинилися навстіж. Вихор заметляв шовковими шторами кольору аквамарину.
З великого дубового ліжка з балдахіном за цим всім спостерігав чоловік. Він був уже не молодий, з масивними рисами обличчя – ось і усе, що вдалось розгледіти в темряві. Лежав він нерухомо на своєму ложі, хоча було видно, що зовсім не спав. Що розбудило, що стривожило його – чи шум надворі, а чи передчуття подій, що мали статися зовсім скоро – було відомо лише цьому чоловікові… Раптом якась тінь промайнула за вікном. Щось голосно каркнуло, і на підвіконник сів чорний великий крук. Якби хтось побачив птаха в цей момент, – найбільше його б здивував не розмір, не химерна неподібність на його сородичів, а очі. Червоні, глибоко запалі очі, що світилися демонічним розумом і хитрістю. В них, воістину, було щось мефістофельське…
Гроза за вікном досягла свого апогею: ураганний вітер вирвав з корінням і повалив додолу великого столітнього дуба, що стояв, здавалось, за вікном ще від часу створення світу. Віконниці в черговий раз загрозливо грюкнули, а вітер, що закружляв фіранки, з силою рвонув і обірвав їх, пожбуривши на підлогу. Та це все було не так вагомо в порівнянні з тими метаморфозами, що сталися із самим дивним гостем: крук розрісся просто до гігантських розмірів, його крила й лапи з величезними пазурами перетворилися на руки і ноги в високих ботфортах. Тулуб видовжився, дзьоб пропав зовсім, перетворившись на гачкуватій ніс. З голови виокремилися різкі, кутасті вилиці, кістляве загострене підборіддя, глибокий трикутний виріз ніздрів і чорні тонкі брови, що стрілами йшли від перенісся. Незмінними залишилися тільки очі…
Ще одна мить – і створіння, що декілька хвилин тому було птахом, повністю набрало людських рис. Посеред кімнати стояв високий чоловік, який був одягнений в панталони червоного кольору, незрозумілої форми сорочку і гостроверху шапочку з довгим пером півня. На плече незнайомця був накинутий чорний атласний плащ, який, здавалося, увібрав у себе всю темноту ночі. Підкладка плаща була криваво-багряною. На широкому шкіряному поясі з золотою пряжкою і з трикутним великим діамантом висіла шпага-фламберг, кована зі срібла. Ефес шпаги був платиновим. Незнайомець окинув кімнату примруженими очима, дмухнув на руку, і перед ним з’явився стілець з високою спинкою. Чоловік сів, закинувши ногу на ногу. Запала тиша. Так продовжувалось декілька хвилин. І хоча ми знаємо, що хазяїн на ліжку з балдахіном зовсім не спав, проте вітатися з гостем, скоріше всього, не- прошеним, зовсім не поспішав. Гість в химерному вбранні, напевно, здогадався про це (а, забігаючи наперед, можна сказати, що він це знав напевне), проте не подав виду, і для того, щоб розбудити сплячого чоловіка, тихенько затягнув арію Мефістофеля із опери Гуно «Фауст»:

На землі весь рід людський
Поважає лиш одного
Понад всесвітом святого,
Цей кумир – тілець златий!
В ніжнім серця замиранні,
Слуги злата, слуги звіра,
Прославляючи кумира,
В божевільнім пориванні
Огорнули п’єдестал,
Огорнули п’єдестал!

Править балом Сатана,
Там Сатана!
Править балом Сатана,
Там Сатана!

Так продовжувалось деякий час. Нарешті гість знудився, перестав співати і, звернувши погляд своїх очей на сплячого чоловіка, сказав:
— Пане Гете, я терплячий, проте це починає виглядати як неповага! Я ж можу образитись! Та й хіба так має поводитися герцог зі своїм гостем,
який є вищим за дворянським титулом!
Пан, до якого було звернено ці слова, стрепенувся, розвернувся до гостя і знехотя мовив:
— Це ти, той, хто ненавидить світло?!.. Ну, що ж, доброї ночі, якщо ти так хочеш від мене це почути…
— Так вже краще! Я розумію, ти впізнав мене! Проте правила етикету змушують мене представитися: Мефістофель, князь Темряви і король усього Зла! — відрекомендувався чоловік, зробив граційний рух, який віддалено нагадав реверанс, і зняв свою шапочку.
— Бог з тобою, Мефісто! Чи ж мені не знати тебе!
При слові «Бог» князь темряви скривився і відповів:
— Ну, давай не будемо згадувати ім’я Всевишнього всує. Ти правий, кому, як не тобі, впізнати мене! І кому, як не тобі, знати про нашу… кхм… неприязнь із Творцем!..
— Заради Бога, як скажеш! — перервав гостя хазяїн. Мефістофеля знову пересмикнуло. Очі його ще більше налилися кров’ю. Здалося, що для Гете було задоволенням завдавати незручностей своєму знайомому, що таким, вельми дивним шляхом, проник в кімнату!
— Досить!
— Ну, добре, добре! Я розумію, ти прийшов не просто так. Ти щось від мене хочеш?
Диявол скривив губи, зобразивши на лиці гримасу, яку, напевне, вважав посмішкою. Він мовчки, нічого не кажучи, клацнув пальцями. В його руці з’явився якийсь пакунок. Краєм ока Гете впізнав на ньому напис, зроблений його власною рукою: «Розкрити і опублікувати тільки після моєї смерті». І підпис.
— Невже автор цього не здогадується, для чого приходить Диявол!?… В мене є для тебе одна пропозиція…
І раптом картина змінилась: кімнату залило яскраве сонячне світло. Воно було таке сильне, що Гете змушений був закритися рукою і заплющити очі. Коли він їх розплющив – Мефістофель кудись зник. А разом з ним – і сіра кімната. Замість неї, на скільки вистачало погляду – навкруги простиралися широкі поля. Висока, пишна, відбірна пшениця так і золотилася на них. Трохи далі розташувався виноградник. Навіть звідти було видно ці стиглі китиці, що так і сяяли на сонці і, здавалося, з них зараз потече густий, медово-солодкий сік. Раптом у лісі неподалік заспівала пташка. А потім ще і ще. І враз вся долина наповнилася веселим пташиним щебетом! З лісу вибігла олениця. А кругом неї – маленькі оленята: два, три, п’ять!… З лісових кущів, недалеко від олениці, висунулась голова з великими, розлогими рогами! Через одну мить і вся постать благородної тварини показалася, переливаючись на сонці блискучою шерстю. Олень йшов назирці біля свого сімейства! Він стурбовано понюхав повітря, нагнув голову до землі, та, не знайшовши ніякої небезпеки, спокійно пішов далі, іноді зупиняючись, щоб вхопити свіженький листочок! Коли Гете побачив цю картину – його руки самі сіпнулися так, ніби він тримав рушницю. Поет згадав, як колись гарно полював, як приносив, бувало, на вечерю по вісім – десять вальдшнепів, як міг одним пострілом звалити ось такого оленя… Раптом картина знову змінилася: Гете побачив затишний мисливський будиночок. Він вмить піднявся сходами на другий поверх і опинився у величезному кабінеті! Вікно було відчинене. Він підійшов до нього, вдихнув свіжого повітря на повні груди, як вже давно цього не робив через свою хворобу. Мимохіть подумав: а, може, все не так і погано? Може, ослаблення легень і катар бронхів мине? Біля вікна стояла невелика, проте на диво зручна конторка! Так і хотілося взяти перо і, споглядаючи всю цю красу з вікна, – писати! Писати і творити нових фаустів і вертерів! Та враз щось насторожило поета… Він обернувся і побачив свого недавнього гостя – Мефістофеля. Він сидів на столі і тримав в руках стиглу китицю винограду, тільки що зірвану. Одну з тих, які бачив Гете до цього.
— Ну що, пане поет! Ось бачите, хоч всі кажуть, що я злий, проте мій прийом в сто разів гостинніший, незважаючи на те, як Ви прийняли мене сьогодні… Ось, пригощайтесь! — і Мефістофель одним помахом руки підсунув Гете тацю з виноградом, яку тільки-що створив з повітря. Поет взяв одну ягідку. І враз щось дивне відбулося з ним: дихати стало легше, втома і біль минули, його тіло зовсім звільнилося від хвороби. Здалось, що поет помолодшав наполовину…
— Ну що, сподобався виноград? Ще б пак… Сам особисто вирощував… Якщо домовимося – я презентую вам декілька паростків! Він приймається на любому ґрунті! А ви бачили дичину в моєму лісі? Така дичина не водиться в мисливських угіддях навіть самого Папи Римського! А яке у неї м’ясо… Сік аж тече, аж тече! А які вальдшнепи… Я знаю прекрасний рецепт пирога з вальдшнепами! Але це ж вас не так цікавить, правда?!… Ну зізнайтесь, адже приємно бути знову молодим, здоровим, повним сил та енергії? А на такому свіжому повітрі та на такій природі – живи, твори і радій! І невже вам захочеться повертатися до себе, туди, в сірий будинок? А головне — в тлінне тіло, яке ось-ось покине душа! — Мефістофель підвівся і одним стрибком став зовсім впритул до поета. — І невже ти відмовишся від всього цього, га? Ні, ти просто не можеш цього зробити! Просто скажи: «так», підпишемо контракт — і ти вільний! Я більше затримувати тебе не буду! Ну, хіба іноді в гості навідаюсь! — і обличчя Мефістофеля розплилось в наймилішій посмішці! Ну, кажи…
Раптом Гете стрепенувся. Він відсунув тацю з виноградом, підійшов до вікна і запитав:
— Так, ти даруєш мені молодість, вічне життя, землю, будинок! А що я дам тобі взамін? Адже ти хочеш моєї душі? Не буде цього, чорний янголе!
— Подумай! Добре подумай, від чого ти відмовляєшся! Згадай своє життя, згадай, який ти був двадцять хвилин тому! Твою хворобу, від якої ти вже не врятуєшся! Згадай це все і подумай, що я тобі пропоную: нове здорове тіло, нове життя тут, в чудовому будинку на природі! Там тобі заважали заздрісники! Вони не розуміли твого таланту! Тут ти будеш спокійно жити і творити не просто довго, – а вічність! Я тобі дарую вічність в обмін на душу! Кому зараз вона потрібна? Кому зараз потрібна душа в наш прагматичний час? Владу захопили гроші, і звідти немає вороття! Я ж тобі пропоную інше життя! Ну! Погоджуйся! Ну!
— Ні, — не роздумуючи, сказав поет! — Ти ніколи не отримаєш моєї душі! Як би ти цього не хотів! Прощавай! — і Гете вже хотів іти, але раптом світло знову змусило його зупинитись. Коли він розплющив очі, будинку вже не було. Він опинився в якійсь печері. Навкруги було пусто і безлюдно. Раптом десь вдалині загорівся вогник. Гете пішов на нього і вийшов у ще одну печеру. Та як тільки поет заглянув у неї – він закляк в зачудуванні: печера була до верху повна золота, дорогоцінних каменів, дорогих тканин і хутр. Навколо нього горами лежали срібні талери, золоті флоріни, дукати і гульдени, кубки, чаші, мечі, скіпетри – і все це в скринях, глечиках, купками і купами лежало в печері. Такого багатства поет не бачив ще в своєму житті ніколи! І чим далі він йшов по печері – тим більшими ставали багатства! Нарешті він дійшов до зали, в якій стояли колони з чистого срібла! Кругом були золоті статуї античних богів та героїв. Біля кожного лежала невеличка скринька, інкрустована перлами і діамантами. Гете відкрив першу з них. В ній він знайшов шматочок пергаменту і колбочку з якоюсь дивною рідиною. В другій і третій скриньці було те ж саме.
— Вони всі однакові! — почулося раптом десь згори. Поет повернувся і побачив в центрі зали платиновий трон на величезному золотому помості. На троні, одягнувши корону й перекидаючи з рук в руки скіпетр, сидів Мефістофель. — Їх дванадцять, і в кожній з них алхімічний інгредієнт! З його допомогою мої придворні алхіміки і створили все це багатство, в сховищі якого ми зараз і знаходимось! — раптом Мефістофель перетворився на вітер, і поки Гете встиг оглянутись, вже стояв позаду поета! — Невже ти не відчуваєш сили багатства? З допомогою цих дванадцяти скриньок можна створити його в будь-якій кількості! Те, що ти бачив тут, – це лиш одна сота всіх скарбів, які я маю! І я віддам їх тобі! Я подарую тобі таке багатство, яке жоден смертний не може собі уявити! Ти станеш королем золота! Ні, ти станеш імператором! І з допомогою цих скриньок будеш множити свої статки! З цими грошима ти зможеш купити весь світ! Дивись! — і раптом князь Темряви переніс поета на те місце, де сам сидів донедавна. Плечі Гете огорнула найтонша шовкова тканина і горностаєве хутро, пальцям стало важко від великої кількості перснів, які враз опинились на них. Руки вкрились браслетами, на грудях повис ланцюг із діамантами! На голові опинилась масивна золота корона. Справа, на невеличкому помості, як стають радники біля монарха, став Мефістофель і сам вручив скіпетр, зроблений з електрума, і з аквамариновим сапфіром, розміром зі страусине яйце.
— Це все – твоє! — І князь Темряви обвів руками залу. — Проте твоїм може стати більше! В сто разів більше! Дивись, — і в руках у Диявола з’явилось срібне дзеркало! — Тут – імперії, правителем яких ти можеш стати, землі, які можеш завоювати, жінки, яких можеш купити, – і все це з допомогою мого, а, якщо в тебе вистачить мудрості, – то твого золота! Вирішуй!
Вирішити було важко… Спокуса була велика. Поет задумався. Та враз він нагадав свій твір. Свою трагедію, яку він закінчив менше року тому! Фауст так не вчинив. Тож чи має право автор так вчинити?!
Раптом Гете одним ривком встав, відкинув скіпетр, зірвав хутро, золото, дорогоцінні камені, а корону жбурнув в Мефістофеля. Той, в силу свого диявольського єства, звичайно, тут же розтанув у повітрі і одразу ж виник зліва від Гете.
— Ой, недобре так поводитися в гостях! Адже хазяїн образитись може! Ну не хочеш ти багатства, – так і скажи! Добре, є у мене ще дещо, що я хотів би тобі показати! — Сатана махнув рукою і вони перемістились у якусь величезну кімнату. Це була ще одна зала – проте від всієї минулої пишноти тут не залишилося і сліду! Раптом десь близько почувся гуркіт. Трохи пізніше – крики людей, люті крики, що більше підходили звіру, а не людині. Гете виглянув у вікно. Він побачив там поле. Поле тягнулося далеко – аж до горизонту. І на всьому полі йшла запекла битва, якій не видно було кінця-краю! Як тільки якесь військо розбивали – з-за горизонту наступали нові частини, і бій ставав ще запеклішим!
— Ось! Ось – справжня сила, справжня міць! Ці безстрашні воїни підуть за тобою скрізь! І ніяке золото, ніяке багатство не врятує від них! Ти зможеш захопити весь світ і відомстити всім, хто насмілився колись хоча б слово сказати тобі наперекір! Ти перевершиш славу Карла Великого і самого Фрідріха ІІ Барбаросси! Ти станеш найвидатнішим полководцем, яких хоч колись народжувала чи народить матінка-земля! Ти станеш легендою! А тоді, коли візьмеш все те, що належить тобі по праву, – напишеш мемуари, які стануть шедевром баталістичної літератури! Ти станеш володарем у світі людей і у світі літератури! А головне – ти відомстиш всім! Всім, хто цього заслуговує! Досить одного твого слова – і воїни підуть на смерть, проте схилять будь-яку імперію до твоїх ніг! І це все – тільки за одну душу! Вирішуй. — Мефістофель вів себе вже не так переконливо та й говорив з меншим натиском, ніж раніше! Давши поетові час подумати, Сатана відійшов на безпечну відстань (все-таки йому трохи дісталося короною минулого разу). Гете підійшов до вікна, ще раз виглянув в нього. Мефістофель кожен раз спокушав його дужче. Так, адже і великий поет – також людина. І йому властиві і жадібність, і гнів, і бажання мати владу! Проте в свідомості знову і знову виринали картини з його трагедії, які, хоч як сам поет не намагався їх придушити, навідріз відмовлялися покидати його голову!
І на цей раз Гете послухався їх, хоч як йому хотілося спокуситися. Поет мовчки похитав головою і пішов до дверей. Мефістофель мовчав. Гете вже спускався гвинтовими сходами, коли картина навколо знову змінилась, і він потрапив в якісь дивні покої. Навколо все потопало в розкоші: дорогі тканини, килими, подушки, заморські приправи, екзотичні тварини в клітках – одним словом, все те, про що європейці читали тільки у східних казках. Та й вигляд самого поета змінився: він був одягнений в широкі штани, сорочку і пояс. На ногах були м’які туфлі, та голові – східна чалма. Раптом десь далеко почувся наростаючий шум. Він все наближався й наближався, аж раптом великі ковані двері відчинилися, і в кімнату увійшов Мефістофель, одягнений так, як і Гете. Він вів за собою юрбу напівроздягнутих людей, які щось гелготали по-арабськи. Поклонившись поету на східний манер, Диявол представив йому своїх супутників:
— Привіт тобі, о світлійший! О мудрий великий паша! О світло очей моїх! Подивися, кого я привів до тебе, о найвельможніший! Тут – тисяча юних дів, прудких – як лані, спритних – як рисі! Афуан (будь-ласка – арабськ.), поглянь на них, о мудрійший! Чи може бути щось краще, ніж краса юності! Вона – як асир асаб (сік з цукрової тростини – арабськ.). Тож прийми в дар від мене цей подарунок, о сонце сходу!
Мефістофель був знавцем не тільки багатства і підлості. Він добре розумівся і в красі, бо тисяча арабських юнок дійсно була підібрана прекрасно! Цим справді можна було спокусити поета.
З кожним разом перепони Мефістофеля ставали все складніші. Гете оглянув прекрасних дівчат, проте і в цей раз відповів «Ні», хоч і менш впевнено.
— Квейс (добре – арабськ.), — відповів Мефістофель і клацнув пальцями. Враз тисяча красунь перетворилася на пісок, який вітром вимело з кімнати. Замість них з’явився величезний стіл, уставлений різноманітними стравами і напоями. Двері знову відчинилися, і крізь них в залу почали входити служники-негри, несучи в руках підноси з великою кількістю наїдків. Поки Гете спостерігав за тим, як накривається стіл, Мефістофель стояв осторонь. Він думав. З однієї сторони, Гете вже похитнувся. А з другої – залишилося дуже мало часу, щоб отримати жадане! «Залишилось три. Три смертних гріха. Три шанси занапастити його душу!» — подумав Сатана. Час був явно не на стороні Диявола.
— Ось тут, на цьому столі, зібрані всі яства, які тільки може побажати людина! Тут і іспанські пахарітос, і італійські сарделі, норвезькі в’ялені лососі, родзинки з Малаги, омари, голандський сир, паштет з гусячої печінки, миски з червоною і чорною ікрою, смажена оленина, печені фазани з каштанами і перепілки шофруа, кунафа, кушарі, рахат-лукум, дванадцять сортів морозива… — перелічував Сатана, все більше прицмокуючи і смакуючи кожну назву! — А запивати будемо Рейнським вином, і не просто Рейнським, а відбірним бренауслезе і айсвайн! — і коли він нарешті скінчив демонстрацію всіх цих страв, помахом руки змусив пляшку відкоркуватися саму-собою і налити дві золоті чаші відбірного вина, що переливалось в сонячних променях!
— За життя! За життя, повне яскравих фарб і насолод! — і сам, не дочекавшись поета, осушив чашу. Фауст трохи пригубив і враз відчув величезний голод! Допивши чашу до дна, він, розуміючи залишками свідомості, що підступний Сатана чогось-таки підмішав до вина, накинувся на всі страви! Мефістофель переможно усміхнувся.
За годину наїдки були буквально зметені зі столу, а поет з Мефістофелем допивали останню пляшку бренауслезе.
— Ну що, тепер ти бачиш, як можна жити! І невже твоя душа варта того, щоб відмовитися від цієї райської насолоди? Ну, скажи ж, що ти згоден, і я особисто буду тричі на день накривати тобі такі столи! Ну, адже ти згоден? — і тут сталося диво: поет, задоволений і ситий, не втримався від спокуси і сказав одне слово: «Згоден». Очі Диявола, які вже майже погасли, розгорілися з потрійною силою! В один момент в його руках опинився контракт, який він хвацько завізував довгою химерною карлючкою.
— Тепер – твоя черга! Лише один підпис відділяє тебе від омріяного блаженства!
Гете взяв перо, попробував зробити підпис, та нічого не вийшло.
— Е, ні! Ми людським чорнилам не довіряємо! — мовив Мефістофель і улесливо підставив поету чашу з невеличким ножем.
Гете взяв ножа в руки. Він був химерний, з баранячою головою на рукояті. Поет приставив його до пальця і зробив надріз. У чашу полилася кров, якось дивно шиплячи. І раптом, чи то від болю, чи то від внутрішньої сили, – але в свідомості Гете знову виникли рядки з його трагедії. З твору, який став роботою всього його життя! І сталося диво: Гете вмить прозрів від чарів Сатани, відкинув ніж, жбурнув чашу і порвав контракт на маленькі шматочки. Рана сама-собою загоїлась.
— Невже ти знову відмовився від райського блаженства? Невже нещасний мозок важить для тебе більше, ніж поклик душі? — Мефістофель говорив здивовано і якомога лагідніше, проте всередині у нього все кипіло. Якби йому так не була потрібна душа цього «старого хворого складача віршів», – він би спепелив поета на місці! Сатана уже почав серйозно задумуватись над цим, та передумав. — Зрештою, в мене є ще два шанси.
— Я не поведусь на твої спокуси, Дияволе! — гордо промовив прозрівший Гете. Мефістофель нічого не відповів, тільки подумав: «Це ми ще побачимо!».
Шатро знову зникло. На цей раз вони не одразу опинилися в пункті призначення. Вони летіли над землею. І, пролітаючи ліси й поля, Гете мимоволі згадував, що ці місця йому точно знайомі. Але звідки?… Тут поета осяяло: цим же маршрутом добирався на шабаш і його герой – Фауст! Невже Мефістофель саме тути веде його?
І справді, через декілька хвилин він впізнав гору, на якій проходив шабаш. Зараз там було пусто. Сатири не грали на своїх сопілках, не танцювали відьми. Чорти не розносили наїдки. Кругом була пустеля. Мефістофель підійшов до високого каменя. Він мовчки вийняв шпагу і встромив у щілину в ньому. Раптом глиба рухнулася і посунулась. Під нею було видно невеличкі сходи. Сатана пішов вниз, Гете – за ним. На цей раз Диявол не спокушав поета ні багатством, ні пишністю. Навкруги все було просто. Тунель, стіни якого були викладені з погано обробленого граніту, підлога, що поросла мохом. Кругом було волого, тхнуло підземеллям. Нарешті двоє вийшли на світло. Вони в черговий раз потрапили до зали. Проте там, крім невеликого дерев’яного стільця і столика з ніжками в формі баранячих голів, не було нічого. На цей раз Сатана просто мовчки підійшов до стільця і сів. Гете так і залишився стояти. Обоє довго мовчали. Першим заговорив Диявол:
— Я випробовував тебе майже всіма смертними гріхами. Ти вистояв, і я можу відкрити тобі таємницю: влада – не в грошах, не в армії. Щоб володіти світом, – не треба ставати королем чи багатієм. Все просто. Ти знаходишся там, де ще не ступала нога простого смертного! Саме звідси я веду справи на землі і на небі. Тут – моя влада! Як бачиш, у мене нічого немає – ні золота, ні пишного інтер’єру, ні столів, що ломляться від страв, ні сотень наложниць. Адже це все – омана, пустишка, порожній ідол – тілець! Влада земних царів, золото усіх багатіїв, разом узятих, армії всіх країн і народів – ніщо перед моєю владою! Ти можеш мати все – і бути найжалюгіднішим серед смертних, а можеш не мати нічого – і бути володарем! Володарем у царстві людей, володарем у царстві духа, якщо забажаєш… Щоб стати геніальним творцем, не треба бажати всесвітньої слави! Чим більше ти її хочеш, – тим більше лякаєш, тим рідше вона буде до тебе приходити. А якщо і прийде – то не на- довго. Хто хоче стати великим, має мати не владу і силу, не багатство і популярність, – а душу, яка зможе вмістити весь світ! І світ тоді тобі віддячить! Ти гідно пройшов всі випробування! Тому я ось що запропоную: ти отримаєш справжню владу. Я не дам тобі ні незліченних скарбів, ні сотень красивих палаців, ні. Але я зроблю тебе другим після мене, моїм заступником на землі. Ось – справжня влада, якої ніколи не отримає ні один цар, король чи імператор, бо душа в них заповнена багатством, розкішшю, прагненням до слави! І в ній не залишилось місця для світу! А якщо ти не приймеш світ в свою душу, – світ не відкриється тобі! І я дам тобі все це! Ось моя рука, ось контракт – і ти матимеш справжню владу! Ти матимеш справжню владу, і тобі будуть заздрити всі світові монархи, багатії і полководці! Ось – справжня велич! І я дарую її тобі! Тож чи згоден ти? Думай, добре думай, та недовго – професійні обов’язки. Ну, розумієш! Спокушати, дарувати оманливу владу, класти весь світ до їхніх ніг! Але лише в їхній уяві… Адже я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого! Вирішуй!
І Гете задумався… Дійсно, нарешті Мефістофель був щирим. Дійсно, адже влада – не в грошах, не в силі, не в популярності. Вона – в душі. В широкій і щирій душі! Та чи це не лише нове випробування? Випробування владою? Що б зробив Фауст? Гете думав довго. Що підкаже йому серце, його совість? А в голову йшли лише картини із трагедії… хоча… А чи не є його трагедія, справа всього його життя, — совістю? Чи не став «Фауст» за 60 років совістю самого Гете? І поет відповів – «став». То що зробив би він?…
Гете відвернувся. Він не сказав ні слова, а лише повернувся і мовчки пішов коридором. Він вже виходив на поверхню, коли його наздогнав Мефістофель. Вони здійнялись в повітря і через мить були знову там. В сірій кімнатці з паркетом із карельської берези…
— Ну все, майстре. Час прощатись! — мовив Диявол. Гете здивовано поглянув на нього. Гроза, що до цього шуміла, враз припинилась. Вона замовчала, коли почав говорити її повелитель – цар Зла.
— Сподіваюсь, пентаграми немає? А то раз вже я попався на цьому… Ну, ти знаєш!..
— Не переживай, цього разу мишей тобі тривожити не прийдеться!
— От і добре! — Мефістофель вже розвернувся, коли раптом зупинився. І сказав:
— Я подарую тобі життя. Але ти тільки маєш переписати кінцівку! — В його руках знову з’явився пакунок. Гете взяв у руки, надірвав його. Там лежав рукопис його «Фауста». — Перепиши кінець, подаруй мені душу цього чорнокнижника взамін своєї! Я не сказав тоді тобі, – я спокушав тебе владою, не сказавши, що ти сам вже її маєш! Ти маєш владу над світом і завоював її своїм талантом і серцем! Тож я подарую тобі життя – тільки перепиши…
Знов запала мовчанка… Гете відкрив рукопис на останніх сторінках, переглянув. Глибоко зітхнув.
— Ні, Мефісто! Моя совість залишиться чистою!
— Ну, що ж, отже, така доля! Знаєш, іноді навіть і я не владний над долею… — Сатана знову хотів іти та знову обернувся.
— Може, подарувати тобі життя просто так? Адже не можу я вічно творити добро заради зла. Я страшно стомився від цієї місії. І хоч один раз зроблю добро заради добра!
Обоє знову замовчали…
— Ні. Не треба. Хай все залишиться так, як є. Адже ти сам казав, що іноді не владний над долею…
— Ти ж на ладан дихаєш! Дурень! Тобі відраховано останні години! Ай… — і Мефістофель, скочивши на підвіконник, вилетів геть із будинку.

* * *

Гете залишився один… Один, смертельно хворий. Але він знав, що совість його чиста, а душа – не дістанеться дияволу!

Один за найвеличніших німецьких поетів Йоганн Вольфганг Гете помер 22 березня 1832 року об 11 годині 30 хвилин. Поховано поета в усипальниці Веймарських герцогів біля його друга Фрідріха Шиллера.
Повне видання «Фауста» було надруковано у тому ж році в сорока- однотомній збірці творів…