«Маленька людина»

Автор: Савченко Наталія, учениця 9 класу Дібровської середньої загальноосвітньої школи Синельниківського району Дніпропетровської області. Наталії 15 років.
Куратор – Наталія Черняєва

Слово вчителя. Наталя артистична, полюбляє читати поезію, активно приймає участь в шкільному драматичному гуртку, де зіграла в цьому році роль Наташі Ростової із роману-епопеї Льва Толстого «Війна і мир», Оксани із повісті М.Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки». Друзі та вчителі поважають Наталю за щирість і неприхованість почуттів, душевну красу.

Добігав до кінця урок світової літератури. Ми всі ще залишалися в засніженому російському Петербурзі, а за вікном буяла весна: казково-барвистий степ манив своїм розмаїттям духмяних квітів. Хтось із хлопців на перерві за шкільним парканом зірвав гілку бузку, і було неймовірно важко боротися із бажанням доторкнутися до ніжних грон.
Та раптом мій погляд впав на Васька, однокласника… . «Молоді чиновники підсміювалися й глузували з нього, скільки ставало канцелярської дотепності… сипали на голову йому папірці, називаючи це снігом». Я одразу ж згадала, як хлопці гамселили м’яча на шкільному спортивному майданчику, чекаючи, коли продзвенить дзвоник, і шкільний автобус заполонить галаслива дітвора. А поруч стояв Васько, обвішаний портфелями та ранцями, немовби дерево достиглими плодами.
– Чого м’яча не відбив? – грубо штовхнув один із гравців переляканого Васька. Той не встиг нічого промовити до свого кривдника, як раптом інший гравець потягнув портфеля – і «дерево з плодами» лежало на траві. Я не могла не провести паралель із літературним героєм великого Гоголя, але Васько був ближче і рідніший. Великі очі однокласника наповнювалися слізьми. Він був в цю мить під прицілом всієї юрби хлопчаків.
– Годі рюмсати, сам винен!– хтось крикнув із натовпу. – Відійди і не заважай грати, – прозвучало з іншого боку. «…сторожі не тільки не вставали з місць, але навіть і не дивились на нього, немов через приймальню пролетіла звичайна муха»… Хлопці продовжували грати ,ніби нічого й не сталося, Васько залишався стояти осторонь, міцно тримаючи портфелі і сумки своїх кривдників.
Ми зневажали Васька, який постійно був об’єктом глузувань. Ні в кого не викликало співчуття Васькові сльози, тихий невпевнений голос з ноткою благання. Він завжди здавалось перед всіма хотів вибачитись за те, що він є тут, поруч із вами. Більше того, ви відчуєте, як постійно до вас приходить дратівливість і усвідомлення порожнечі від присутності Васька. «…істота, ніким не оборонена, нікому не дорога, ні для кого не цікава…», – зачитує вголос уривки із повісті сусідка по парті. Чомусь стає моторошно, і виникає нестримна жадоба відкинути самозаспокоєність, байдужість. Поринаю в таємниче дійство самого уроку.
– Хто винен в незахищеності гоголівського героя?
– Винні бездушність і черствість людей, які його оточували? Скільки запитань! Клас шукає відповідь-пораду у самого Гоголя. Чути шелест сторінок, а я перевожу свій погляд на Васька… В нього правильні риси обличчя, а ще гарні великі очі, повні смутку. Раптом ринуло з неба ціле море весняного дощу.
– Дивіться! Веселка!– вигукнув Васько. Справді, на небі ледь малопомітною плямою висвічувала райдуга. «Вогонь часом показувався в очах його, в голові навіть з’являлися найсміливіші й найвідважніші думки…», – продовжувала читати вчителька.
А мені так хотілося поділитися своїм відкриттям, стати на бік Васька і зазирнути в любляче серце хлопця. Бентежно озиваються слова великого класика: «…як багато в людині нелюдськості, як багато приховано лютої грубості у витонченій, освіченій світськості…».
Дзвоник виводить свою пісню. Я радію можливості зазирнути веселці в очі:
– Васько! Моя рука дотягнулася до руки хлопця. – Пішли на вулицю!
Нестримне бажання подолати стіну непорозуміння продиралося крізь хащі байдужості, напруги розпачу , самотності. Нарешті його рука опинилася в моїй… Зникла давно на небі веселка. Навкруги, доки око сягне, полум’янів синій вечір. У мене задзвонив телефон. Час було прощатися. День був щасливий. «Маленька людина» виконала свою місію – заставила задуматися над сутністю життя.