Вірити у кохання

Автор: Кравцова Катерина, учениця 8-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 6 Дружківської міської ради Донецької області
Вчитель: Боженко Наталія Анатоліївна

Треба насолоджуватися кожним
днем і вірити у кохання,
без нього все безглуздо

Коли моя вчителька запропонувала мені взяти участь у Всеукраїнському творчому конкурсі “Духовні шукання “вічних образів”, то я, чесно кажучи, розгубилася. Ця тема здалась занадто складною на перший погляд.
Хоча конкурс і розрахований на учнів 8-11 класів, а я саме навчаюсь ще тільки у 8 класі, то не було впевненості в тому, що вдасться розкрити тему, а мої погляди будуть для когось цікавими і правильними. Та все ж таки вирішила спробувати і обрала для свого есе один з найпрекрасніших “вічних образів” – Ромео та Джульєтту.
Перечитала ще раз п’єсу Шекспіра, поділилася своїми намірами з мамою та бабусею. Вони підтримали мене та стали гарними порадниками в написанні твору, за що я їм щиро вдячна.
Було дуже цікаво слухати їх міркування та різні спогади. Із усього почутого я зробила для себе висновок, що Ромео та Джульєтта ввійшли в життя багатьох поколінь як “вічні образи” палко закоханих людей, для яких немає ніяких перешкод для з’єднання своїх сердець.
Нерідко закоханих саме так і називають: «Та вони ж Ромео і Джульєтта», – а це означає, що ці люди жити один без одного не можуть, а їх стосунки щирі та світлі. І прикладів цьому багато.
Так у дуже популярному фільмі нашого земляка режисера Леоніда Бикова “В бой идут одни старики” були двоє закоханих людей, яких в ескадрі прозвали Ромео та Джульєттою. Так вони й загинули разом у бою, визволяючи нашу землю від фашистів.
У кожній родині є щось цікаве, що передається із покоління в покоління. У спогадах бабусі є історія одного кохання.
А було це так… Прадід мого дідуся служив ще в царській армії на далекому Кавказі. Служив декілька років і дуже закохався в молоду красиву черкеску. Вони дуже полюбили один одного, та настав час солдату повертатися додому на Україну. Батьки дівчини були категорично проти такого шлюбу, а брати нареченої навіть погрожували вбити їх обох, якщо підуть проти волі батьків. Я так думаю, що закохані, мабуть, тоді й не читали Шекспіра, але діяли так, як Ромео і Джульєтта. Наречений викрав молоду черкеску і вони втекли вночі, таємно обвінчалися в далекій церкві. У своє рідне село чоловік повернувся з дружиною. Але його батьки не сприйняли теж цього кохання. Вони планували засватати хлопця за дочку багатого односельця, за українку, і ніяк не хотіли бачити своєю невісткою черкеску. Син пішов проти волі батька і не одержав від нього ні землі, ні даху над головою. Але як кажуть у народі : «С милым рай и в шалаше». Отож , взяли наші закохані свої нехитрі пожитки і пішли шукати кращої долі у Донецькі степи. Були обоє працьовиті, ніякої роботи не цурались.
Згодом побудували хату в селі, обробляли землю, нажили господарство. Виростили п’ятьох синів і одну доньку Уляну. Виросла красуня Уля та дуже покохала вона коваля Івана. Побралися. Народилося у них п’ять дочок і син. Та щастя було недовгим – забрали чоловіка на фінську війну, через рік прийшов пораненим та дуже хворим і згодом помер. Працювала з ранку до ночі молода вдова, але заміж більше не вийшла, бо дуже любила свого Івана і залишилася вірною йому до кінця свого життя.
Час швидко минав. До старшої дочки Олі почали вже засилати сватів. Та не хотіла вона заміж, бо полюбила вродливого хлопця Григорія із сусіднього села. Парубок теж був небайдужий до Ольги, бо була вона дівчиною веселою, працьовитою і дуже вродливою, така собі українська черкеска.
Восени приїхали свати – багаті тавричани. Уляна дуже хотіла, щоб її дочка жила в багатстві, та не робила б так, як вона, з ранку до ночі. Домовилися про весілля. Та не хотіла Оля за багатого тавричанина, бо любила тільки Грицька. А закохані вирішили зробити так, щоб зберегти навіки своє кохання. В житті, як кажуть, все повторюється.
Настав день весілля. Вже їдуть по селу Шахово підводи з нареченим та гостями-тавричанами, збігаються всі сусіди подивитися на молодят.
Заклопотана Уляна зупинилась на мить біля своєї доньки, помилувалась її весільним вбранням, міцно обняла, поцілувала та промовила: “Отже, доню, вже їдуть гості по селу, піду їх зустріну, а ти з дівчатами та сестрами чекай нас у хаті.
Тільки мати за поріг, а Оля відчинила вікно та й стрибнула в обійми своєму любому Григорію, який уже чекав на неї. Хутко побігли через садок на другу вулицю, де їх уже чекали запряжені коні. Приїхали в сусідське село до священика та й одразу повінчались. І привіз Григорій до свого дому кохану у весільному вбранні.
А в Шахово в цей час назбиралося багато народу, Уляна запрошує нареченого і гостей до хати забирати молоду. Ввійшли та й завмерли – вікно навстіж і молодої нема. Дівчата переглядаються, ніби нічого не знають, а мати, зі страхом у душі все зрозуміла та й каже сватам: “Немає нашої Олі, вкрали її. Ми з вами планували й думали одне, а діти вирішили по іншому. Не гнівайтесь, дорогі гості. Серцю не накажеш. Втекла наша дівчина з своїм Григорієм.”
Розгнівались багаті тавричани – де ж це таке бачено, щоб наречена втекла з весілля. Та нічого не поробиш: гримнули дверима, розвернули коней та поїхали у своє село.
А Оля з Григорієм прожили довго і щасливо.
У житті є безліч історій кохання, але, я вважаю, навіть з цих розповідей можна стверджувати, що “вічні образи” Ромео та Джульєтти були в усі часи, не дивлячись на відстань та національність.
І особливо зараз, коли нерідко попираються принципи моралі, хай ці “вічні образи” будуть для нас, молодих, натхненням у духовних пошуках вірності, порядності та великої любові у взаєминах між людьми.