Архів мого вічного кохання (поезія оформлена у вигляді есе)

Автор: Бабік Катерина учениця 11-В ЗОШ №3 , м. Кузнецовськ , Рівненської обл.
Вчитель: Овечко Надія Дмитрівна

Я ще кохаю… Кожного дня на папері чорним по білому вивожу безглузді слова… Уста тихо шепочуть твоє ім’я – Ромео… А сльози одна за одною падають і вкотре розмивають незграбний почерк чорною палітрою.
Вже ранок тричі постукав незваним гостем у відчинене вікно, навмисно хоче розбудити мене від солодкого сну… Дарма що старається, я давно не відчувала себе у цій нірвані. В цей тихий час, коли порфірою жевріє вечірнє небо, чорна краса застилає шовком втомлену землю – я мрію… Блукаю лабіринтами думок, шукаю по заулках твій образ… І гучним потоком вливається все у незграбні рядки:
Білий вірш про сон
Звечора ляжу під теплий порфіровий муслін,
Прижмуривши очі згадаю образ твій,
Хоча ні, зачекай, в моїх думка нас двоє…
Багато світла!? Воно несе нас до Ельдорадо?!
Я не знаю,
Нічого не відчуваю,
Ми і тільки ми, махаємо білими крилами…
Що принесло нас в цю чудо-країну,
Світло чи крила?!
Я не знаю, не відчуваю, ми і тільки ми.
Монументальні споруди з усіх боків,
Давай порахуємо скільки до них кроків.
Не можу йти, я в ясирі своїх думок,
Я не відчуваю ніг,
Бачу туман прозорим шаром ліг.
Ми з тобою солодкі п’ємо сорбети,
Небо відкрило зоряні намети.
Я відчуваю, я знаю – це драматург імпровізує,
А може той драматург то я… Не знаю.
Елегії співають нам пташки,
Чи це Сапфо про нас пише книжки, чи може…
Я не знаю, не знаю…
Ми і тільки ми,
Махаємо білими крилами.

Срібний серпанок вкрив прохолодну землю, поїть роса спраглу флору, небо затягнулось сірим наметом і навкруги лиш холод, сирість, печаль… – картина збіднілого від думок художника… І за вікном самотня верба, опустила тяжкі віти додолу, туга їй болить… Вона як і я, роняє чисті сльози в холодну пітьму, міцно вп’ялась в землю, що зветься берегом кохання…

Художник моїх уявлень
Оркестр травневого дощу відіграв останню п’єсу,
А я на тому березі стою,
І тінь мою хтось наче скреслив.
Чи то художник малював фальшиво,
Але ж так красиво намалював весну.
А може ти мій стан окреслив?!
Так ніжно пестив,
Й враз десь вщух… Як вечірній вітер,
Вдарив в слух й знову вщух…

Я йду, вмиваюсь плодом дощу, тону…

Мазками хтось розмалював вечірнє небо,
Напевно той художник моїх уявлень,
Хай виправить картину, тебе окреслить,
Ах, надаремно,
Ти у житті не терпиш справлень.

Стоїш поважний в сюртуку кольору айворі,
Так гармонійно вливаєшся в пейзажі на синім морі,
Потягуєш із люльки спогади,
Видихаючи незграбним димом,
І хвилі з місячним проблиском сяють так красиво.

Ех, художник, не тріпочи душі,
Картину намалюй просту:
Оркестр травневого дощу відіграв останню п’єсу,
А я на тому березі стою.

І ще колотить серце, і рветься з голови надокучливе питання – де ти? Ти навіки зостався в моєму серці… Ти пам’ятаєш як кохались ми ? Щохвилини віщувала думка – це кохання назавжди! Але як тяжко без тебе… Щодня молюсь, прошу в небесної сили послати втрачену цінність… Ні звуку, ні вістки… Все як у простому сценарії кохання – було все, та вже нема нічого… Але ми – то вічна сила! Чуєш, Ромео! Нехай ми не зустрінемось, та я відчуваю тебе, кохаю… І я – не я, коли тебе нема…

Рвусь, борюсь з собою кожної хвилини,
Та новий день не той, і я не та,
І ніхто мені не скаже як вчинити,
Щоб заповнити ту порожнечу де біль і німота.

Грішна я, та всі ми люди грішні,
І лиш в Всевишнього просимо прощень,
Хай буде так, я стану на коліна,
І вимолю собі бодай один щасливий день.

Гублюсь рутиною життя, та ще й в собі,
І кожен новий день – це нелегке завдання,
І ніхто не скаже як вчинить мені,
Щоб вибратись з цих пут злоби і страждання.

Рвусь, борюсь з собою кожної хвилини,
Та гордість ніяк не зламне всю мене,
Але минув той час, немає ради кого жити,
Втратила ту цінність, що найдорожчою була.

І я – не я… Та хто ж тоді скажіть на милість ?!
Людина, звір, чи образ з майбуття ?!
Та ніхто не одповість, не скаже як вчинити,
Ніхто! Бо я – не я…

Жити вічно – дар… Та впало мені тяжкою каторгою на немічну долю… Не струмить жилами червона кров, німа я, всі признаки життя граються зі мною в схованки, та байдуже чи віднайду, чи ні… Допомагає жити лиш одне…

В просторах тиші, в глухоті,
Я марю твоїм станом,
В людській тривожній німоті,
Горю жадібним палом…

Кохання – річ така проста,
Як ясна зірка в небі,
Але космічна річ ота,
Не схована далебі.

Воно горить, воно палає,
Викохане у цій весні,
Горить воно і не згасає,
Живе у срібній пелені.

Мій шлях простелений тернами,
Давно вже рвусь я із пітьми,
Та зігрітими, сильними руками,
Я увімкну світло темноті.

Хай сон, п`янким вином,
Прийде в нічну грозу,
І я спокійним, тихим сном,
Засну…

Чуєш ? Засну, Ромео… Відречусь від усього, прости…
Через тисячі років хтось загляне в мій архів, побачить чорні плями і незграбні слова, і суть усього мого життя – ти, Ромео!
Моє кохання жило, живе і вічно буде жити!