Філософські та поетичні мініатюри Ольги Захарівни Северин

Філософські та поетичні мініатюри Ольги Захарівни Северин, учителя-методиста Маньківської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів №1 Черкаської області.

Життя людини схоже на лабіринт…

Гадаю, що мої невеличкі твори спонукають прислухатись до “шелесту ранкових зірок”, тобто зупинитись, оглянутись навколо, зазирнути у власний внутрішній світ і повірити, що життя прекрасне, тому що ми живемо й можемо творити його самі…

Благословіння неба
Ранок, оповитий серпанком, щедро приймає перші сонячні промінчики. Оживає навколо флора, вмита чистою росою матінки-природи. Пробуджується все живе, ніби приймаючи благословіння неба на новий день. День, який ніколи не повторюється…
Як трепетно, ніжно потрібно берегти усе те світле, що маємо на світанку нашого життя. Стільки ж усього відбувається вперше! А рана, заподіяна необережним словом, байдужістю тих, хто поруч, нахабно рветься аж у самі глибини сердець, витісняючи звідти струмочки душевного болю.
Зупинімось… Поміркуймо… Зазирнімо у власний внутрішній світ… Знайдімо джерела Доброти, Гармонії, Краси, Любові, і хай розіллються вони навколо ріками Радості і безмежного Щастя. Ми того варті!

Східна мудрість
Рідне село чи місто… Родинний дім… Завжди, стільки б років не минуло, якесь дивне, особливе почуття полонить душу… Тут зростав, зміцнювався батьківською благодаттю…
Спекотний день нахабно рвався у салон машини, витісняючи спогади, плутаючи думки…
А от і рідне подвір’я. Легесенький подих вітру дарував п’янкі запахи різнотрав’я…
Вкотре переконуюсь, що фізична праця інколи є насолодою, але все-таки через певний час відчуваю втому. Свіжоскошена трава спокусливо запрошувала відпочити на зеленім покривалі. Підкоряючись невидимій силі, приліг. Здавалось, обважніле тіло стало єдиним цілим із землею, вслухався у її дихання, голоси, запахи…
Десь далеко-далеко — несміливий шепіт струмка. Спраглі вуста вимагали для організму прохолодної водиці. За потічком — криничка… Цікаво, хто ж доглядає за нею? Чиїсь добрі руки і кухлик залишили. Внизу, де закінчувалася левада, розкішні верби зазирали у глибочінь природного дзеркала.
Чи є ще десь кращі місця!? А скільки таємниць зберігають ось ці скелі!? Присів на плескатий камінь, завирували спогади…
Згадалась східна мудрість: якщо не можна нічого змінити, потрібно дивитись на воду, час усе виліковує…
Увагу привернув паперовий кораблик. Звідки він? Як з’явився ось тут? На паруснику видніються слова:
Пам’ятаю штахети сусідки
Й твоє трепетне перше “люблю”.
Звідкіля ж було знати, звідки,
Що тебе на життєвім шляху я згублю?
Так він ще й не один, із цікавістю вдивляюсь у наступні рядки, які не розмила вода:
Не можна з пісні викинути слова,
А із життя — прожитого тобою дня.
Так часто………………………..
Сухою гілкою вдалось притягти обірваний лист паперу, на якому зумів прочитати лише окремі слова:
Пробач мені, любий, ……………. якщо можеш, — усе, просто я не вірила ні в що серйозне ………………… зрозуміла, що не можу без тебе, але ………… Твоя ……….
Людські почуття… Ніколи не звідаєш їх таємниць… Це вічна загадка, яку вирішує кожен сам. А може, Доля???
Ой, ще папірець. Він майже потонув. Число і записи… “2 травня….” Це ж сторінка із щоденника, якому трепетно дівчата довіряють власні таємниці. Про що, про кого записи там?! Дотягнувшись, неодмінно дістану і прочитаю, я ж так колись бажав це знати…
Не зміг… Прохолода річкової води розбудила мене…
Сонце мандрувало уже на спочинок. Незабаром сутінки покриють усе навколо. Пошепки повторив слова, що запам’ятались із дивовижного сну:
Не можна з пісні викинути слова,
А із життя — прожитого тобою дня…

Зупинімось…
Понад усе люблю залишатись наодинці серед природи. Плин думок такий легкий, можна знайти відповіді на найскладніші питання, навести лад у внутрішньому стані душі…
Чому це так? Можливо, тому, що кожен із нас — малесенька частинка Всесвіту, а в такі хвилинки ми гармонійно єднаємось із ним. Так хочеться усім сказати:
“Зупинімось хоча б на мить, відірвімось від нашої повсякденної буденщини, подивімось навколо себе, на світ земної краси, що нас оточує, послухаймо шепіт трав у лузі, пісню вітру, голос струмочка, річки, поспостерігаймо за зоряним нічним небом, помилуймося ранковою зорею…”
“Цвінь-цвірінь, цвінь-цвірінь”, — викрикуючи, подав свій голос горобчик-пустунчик. Заслухався милозвучною симфонією соловейка та й собі спробував. Але я вдячна йому: він повернув мене до реального світу, в якому, як і всі, поспішаю. Зрозуміла: необхідно внести зміни у щоденні плани, щоб відшукати оту стежину, що веде у світ Гармонії й Краси…