Хто ж ти, Одіссею? Еволюція поглядів на античного героя

Віктор Рогозинський

З героєм епічних творів Гомера “Іліада” та “Одіссея” — хитромудрим царем Ітаки — школярі зустрічаються коли вивчають античну літературну спадщину.
Передують цій зустрічі знайомства з кіноверсіями цих творів. Як наслідок — у свідомості більшості учнів діє стереотип: Одіссей — мужній воїн, винахідливий ватажок ахейців, автор Троянського коня, звитяжець, котрий переміг велета-циклопа і покарав зухвалих “женихів”, кривдників Пенелопи і т. ін. Цей стереотип видається непорушним. Аж раптом хтось із дев’ятикласників натрапляє на цей образ, гортаючи сторінки “Метаморфоз” Овідія або “Божественної комедії” Данте, які теж вивчаються й до того ж у 9 класі, — і стереотип починає хитатись, Улісс-Одіссей у “Метаморфозах” Овідія (Книга тринадцята) під час словесного двобою з Аяксом зазнає моральних втрат. Низка висунутих Аяксом звинувачень загрожує авторитету “хитромудрого” Улісса*:

“Мій суперник — Улісс-ітакієць,
Той, хто від полум’я Гектора геть утекти не вагався…”;
“Ще й не присуджують зброї мені! Вона, бачте, для того,
Хто замикав наш похід, хто не квапився, граючи дурня,

Йти на війну, поки викрутів тих не розкрив ще хитріший —
Та не на користь свою — Навпліад і нарешті не змусив
Страхополоха цього й хитруна до військової служби!”;
“Хай красномовнішим буде, ніж Нестор, — мене ж не зумів

Переконать, що цього ж таки Нестора кинути в скруті —
Злочином жодним не є, хоча старець благав допомоги:
Зранений кінь був під ним, та й самого роки похилили —
Друг же руки не подав. Цього злочину я не придумав! —

Хай буде свідком Тідід: він по імені кликав Улісса.
Врешті, схопивши, соромив за втечу тремтливого друга;
“Ворог сягає вже до кораблів: де ж Улісс красномовний?”;
“Він завжди голіруч

Ворога брав і бере, та не в чеснім бою, а зненацька.
Цей променистий шолом, що виблискує золотосяйно,
Тільки завадить Уліссу: принишклого в засідці зрадить”;
“Щит, що на ньому вкарбовано образ широкого світу,

Чи для слабкої, що вміє хіба шахрувати, лівиці?”

 * Цитується за кн.: Публій Овідій Назон. Метаморфози. Переклад А. Содомори.

Вислухавши ці звинувачення, Улісс “красномовний” не розгубився: плетиво з контраргументів було майстерне, і вожді ахейців визнали його невинним, адже вчинки Улісса випливали з обставин, несприятливих і навіть небезпечних. Засоби досягнення мети, які обирав Улісс, не вельми шляхетні, але і підступний Троянський кінь, і викрадення статуї Афіни Паллади — чи не найсуттєвіші важелі перемоги над троянцями. Хіба судять переможців? Це логіка давніх часів, які відтворює Овідій. Будучи римлянином, предки яких вели свій родовід од троянців, зокрема від Енея та його братчиків, Овідій розглядає вчинки Одіссея-Улісса, безумовно, з упередженістю, адже роль ітакського царя в зруйнуванні Трої неабияка. Римський поет намагається похитнути авторитет цього давньогрецького героя вустами Аякса, аргументи якого не переконали ахейських ватажків, що призводить до трагедії — загибелі доведеного до розпачу Аякса. І все ж Овідій досяг мети: навіть сучасники римського поета по прочитанні “Метаморфоз” ставили під сумнів благородство Улісса, і гомерівський епітет “хитромудрий” мав для них уже інший зміст. Щодо читачів нашого століття, якими є й школярі, то у них більше симпатій викликає Аякс, бо красномовство Улісса не переконує. Отже, дев’ятикласники, котрі прочитали Книгу тринадцяту “Метаморфоз”, починають запитувати спочатку в себе: хто ж він насправді Одіссей — позитивний персонаж чи позитивно-негативний? Аж тут настає час вивчення середньовічної літератури: “Божественна комедія” Данте. Щоправда, як і раніше, коли відбувалося знайомство з “Метаморфозами” Овідія, образ Улісса мав би лишатися за лаштунками: у “Метаморфозах” програма із зарубіжної літератури пропонує аналізувати фрагменти, в яких мова йде про Орфея та Пігмаліона, а зосередити увагу під час вивчення “Божественної комедії” Данте ця ж програма рекомендує на фрагментах з “Пекла”, де постають перед читачами постаті грішників — Франчески та Паоло і графа Уголіно. Проте, знову ж, гортаючи сторінки твору великого флорентійця, школярі натрапляють на епізод, який присвячений горезвісному царю Ітаки. Відтак уже Данте наносить удар по стереотипу, який поки що не зник із учнівської свідомості. У восьмому колі пекла відбувається зустріч Данте і Вергілія з Уліссом, точніше — вони побачили вогняний стовп, у якому зазнавав вічних мук герой гомерівських поем. Чому ж йому судилася така жахлива потойбічна доля? Чому безжальний до нього автор “Божественної комедії”? Спочатку на ці запитання відповідає Данте вустами Вергілія*:

“Кару тут несуть правдиву

 Улісс і Діомед; їх ремесло

 До мети веде їх, як вело до гніву.

 В палаючий вогонь їх принесло

 Сильце з конем, що відчинило браму,

 Звідкіль шляхетне римське сім’я йшло;

 Деїдамія, що в сльозах від страму

 Ахілла, мертва, кличе в млі жадань;

 Та ще Палладій, викрадений з храму”.

Отже, за Вергілієм, Улісс (і його помічник у “хитромудрих” учинках — Діомед) покарані за підступний винахід — дерев’яного Троянського коня, за хитрістю прилученого до участі у війні Ахілла, що призвело до загибелі ахейського героя і страждань закоханої в нього Деїдамії та за викрадення з храму статуї! Афіни Паллади, покровительки Трої. Зрозуміла річ, Вергілій оцінює вчинки Улісса не без упередженості, як і в “Метаморфозах” Овідій, оскільки і він є нащадком троянців як римлянин. Але тут треба зазначити, що відтворюючи певною мірою Вергілія-поета, Данте вкладає в його вуста, тепер уже і як персонажа “Божественної комедії”, свої думки щодо “подвигів” Улісса. Для Данте як християнина обман і підступність є великим гріхом. Але ще страшні гріхи, які не може Данте пробачити давньогрецькому герою, у якому переплітаються гордота, честолюбство, зневага до традицій, до табу, самовпевненість, авантюризм, втягування у небезпечний захід довірливих і, що для Данте найгірше, — нехтування сімейним та суспільним обов’язками. Не випадково Данте хоче знати, чому загинув Улісс. Загибель елліна — випадковість чи покарання? Подолавши всі перепони, які постали на шляху Улісса-Одіссея від Трої до рідної Ітаки, врятувавши від ганьби Пенелопу, відвоювавши царський трон, давньогрецький герой мав би бути добрим і люблячим сім’янином, розумним і дбайливим правителем, мав би докласти зусиль до зміцнення Ітаки як держави, до справ, які поліпшили б життя його вірнопідданих. Але дух авантюризму перемагає, бере гору над здоровим глуздом, і Улісс полишав рідний дім і батьківщину, вирушав у небезпечну подорож, яка мусила задовольнити його честолюбство і гордоту, задовольнити жагу ризикувати, до того ж не лише власним, а й чужим життям. Згадаймо його слова-відповідь, які почув Данте:

“Ні почуття до сина, ні любов

 До батька, ні палкий вогонь сердечний,

 Який до Пенелопи не холов, —

 Не похитнули потяг небезпечний

 Душі моєї — бачить в світ вікно…”

Його мета — стати першим, хто зазирне у світ, який знаходиться за Геркулесовими стовпами, у “світ сумний”, “щоб вслід за сонцем землі зріть печальні”. Улісс прагне будь-що побачити світ, який традиційно заборонялося бачити давнім грекам богами-олімпійцями. Його не лякають наслідки, а острах своїх супутників-співвітчизників він долає, як завше, за допомогою своєї “красномовності”:

“Надовго ця промова знаменитий

 В моїх супутниках лишила слід,

 І вже не знав я, як їх зупинити…”

Варто навести прийоми “красномовності” Улісса:

“Тож пригадайте ви чиї сини,

Бо ви народжені не животіти,

А знання й честь нести у світ ясний”.

Улісс “потрапляє в яблучко”: неабиякий оратор, він вводить в оману довірливих шукачів пригод, як, до речі, й деяких дослідників “Божественної комедії” Данте, скажімо, автора передмови до згадуваного видання, Олену Алексєєнко, яка доходить висновку: “Наче величний вогняний смолоскип, здіймається перед Поетом невтомний мореплавець. Вергілій сам звертається до Улісса, адже гордівливий грек може й не відповісти на вітання невідомого йому мандрівника. Славнозвісний монолог царя Ітаки звучить як пристрасний гімн людській відвазі, жадобі пізнання нового”. Але риторика Улісса не переконує Данте, який понад усе любив свою батьківщину, рідну Флоренцію, думав про своїх співвітчизників, присвятив життя, духовні сили утвердженню християнської моралі. За Данте, величчя — ознака Бога, тому він засуджував бажання смертних возвеличитися, засуджував честолюбство і гордоту. Загибель Улісса є Божою карою за зухвале вторгнення в таємничий світ, підвладний тільки Всевишньому. Ось що почув від Улісса флорентієць:

“Зраділи ми, але нова земля

Зустріла негостинно, вітровинням

Ударивши у снасті корабля.

 Кружило тричі нас води крутінням,

 Вчетверте ж піднялась корма увись,

 Униз же ніс пішов чиїмсь велінням —

 І хвилі понад нами знов злились”.

“Гора висока”, яку побачили в океані мореплавці, за задумом Данте, є горою Чистилища. Наближатися до Чистилища смертним, котрі ще були живими, християнський Бог категорично забороняв. Це й було “табу”, яке насмілився порушити Улісс.

Язичник Улісс розуміє, що покараний “чиїмсь велінням”, не богами-олімпійцями, котрих він міг би спробувати перехитрити або з якими міг наважитися позмагатись, а саме покараний “чиїмсь велінням”, волею християнського Бога, наймудрішого й наймогутнішого, якого знав і любив Данте і про існування якого елліни, та й ще давні, могли лише здогадуватись. Варто зазначити, що більшість еллінів-язичників Данте помістив у першому колі пекла: там і Орфей, і Гомер, і Сократ, і Діоген, і Платон, і Евклід. Там же знаходяться і давні римляни: Горацій, Овідій, Цезар, Сенека разом із тронськими ватажками — Гектором та Енеєм. Їх Данте називає “доброчесними нехристиянами”. Отже, для нього Улісс — “недоброчесний нехристиянин”. Восьме коло пекла, куди потрапив Улісс, — для великих грішників. Якщо порівняти, то в другому колі — порушники шлюбної вірності, серед яких Франческа да Раміні, якій співчуває Данте, а в дев’ятому — граф Уголіно, засуджений за зраду. Як бачимо, Улісс потрапив у коло пекла, що межує з найстрашнішим. Це і є свідченням суворого вироку Данте, котрий зазнав лиха від інтриг, обману, підступності й мусив шукати притулок у вигнанні. Доба пізнього Середньовіччя, найяскравішим представником якої як митець був Данте, не лише вивчала античність, а й намагалась актуалізувати її сюжети та образи, інтерпретувати їх з погляду християнської філософії, етики та моралі. Погляд Данте на образ Улісса відрізняється від погляду Овідія та Вергілія, поетів римської доби, а тим більше від погляду Гомера. І це зрозуміло: християнські цінності й цінності язичницькі мають величезні розбіжності. То який же він, образ Улісса-Одіссея? Це могло б бути темою дискусії, якби школярі вивчали епізоди, присвячені цьому герою в “Метаморфозах” і “Божественній комедії”, але, на жаль, вивчати ці епізоди програма не пропонує. Можна було б запропонувати учням провести компаративний аналіз образів Улісса (у Гомера в “Іліаді” та “Одіссеї” — в Овідія в “Метаморфозах” — у Данте в “Божественній комедії”). Але й це проблематично із зазначеної причини. Видається досить серйозною і тема: “Одіссей-Улісс як “вічний образ” у світовій літературі”. Але й ця тема поки що не може бути розглянута.

Який же можна зробити висновок? Для того, щоб наші школярі не мали стереотипів, знали різні погляди на один із самих реальних образів античності, яким є образ Улісса-Одіссея, могли оцінювати його інтерпретації, що залишили представники різних епох, зокрема римської доби та пізнього Середньовіччя, закріплювали навички компаративного аналізу, зрозуміли, чому цей образ належить до так званих “вічних образів”, має сенс доповнити програму із зарубіжної літератури рекомендаціями вивчати епізоди, присвячені “хитромудрому” Одіссею, які є в “Метаморфозах” Овідія та “Божественній комедії” Данте. Як ще один аргумент, варто навести думку відомого російського літературознавця, знавця західноєвропейської літератури Бориса Реїзова: “Зустріч Данте з героєм гомерівського епосу — один з найцікавіших епізодів поеми. І в цьому сенсі він може позмагатися з епізодами Франчески да Раміні та Уголіно”. Отже, слово за укладачами шкільних програм.

Анна-Марія Богосвятська:
Як меня була потрібна ця стаття, коли я була школяркою! У домашній бібліотеці була “Одісея” Гомера, адаптована для дітей у прозі. Отже, з образом царя Одісея я була знайома ще з 9-10 років. І мене надихав герой: його митарства, зустріч з Циклопом, повернення до Ітаки і коханої Пенелопи.
І от у 10 класі – як постріл у серце: роман Джеймса Джойса “Уліс”. Неможливо читати роман, не вдаючись до коментарів. Але для мене було справою честі дочитати твір, який, як горделиво пригадувала Анна Ахматова, вона прочитала за своє життя 8 разів. І от у коментарях до “Уліса” я-школярка дізнаюсь про тлумачення цього образу у “Метаморфозах”, “Божественній комедії”, і що насправді Одісей – не такий уже й герой у високому сенсі. Спеціально перечитала ці твори, аби упевнитись, що коментатори не помилились випадково. Уліс ХХ століття за Джойсом – іще більша деградація давньогрецького героя.
Проте, перечитуючи тоді усі ці твори, я мабуть уперше за шкільне життя вдалася до критичного мислення і навчилася відстоювати власне розуміння художніх образів. І сьогодні Одісей-Уліс для мене – глибокий символ мандрів власним внутрішнім всесвітом з метою, вийшовши з точки Альфа, збагатитися, пізнати своїх “домашніх” і, отримавши цілісність, замкнути повний цикл у точці Омега.