«Майстри розкріпаченого вірша»

Еміль Верхарн (1855 – 1916) і Павло Тичина (1891 – 1967)
Про подібність ідейно-художніх домінант творчості
бельгійського та українського поетів

Тетяна Матюшкіна

                                                                           «Він (Е. Верхарн) належить до письменників, іменами яких позначають цілі епохи».

В. Брюсов

 «П.Тичина… один з найобдарованіших поетів усієї Європи в ХХ столітті…»

 («ДЕМОС» – видання Лондонської асоціації публіцистів)

         Вивчення творчості письменника у світовому контексті дає змогу глибше його пізнати. На тлі мистецької доби виразніше й яскравіше проступають індивідуальні ознаки стилю, який формується й шляхом засвоєння митцем кращих здобутків світової культури.

Свого часу Іван Франко дбав про засвоєння світових літературних традицій українськими майстрами слова. Відзначав важливість порівняльного методу дослідження, оскільки на його основі можна було побачити вплив «духовного життя народів» на розвиток національних літератур, простежити процес поширення й загибелі різних літературних течій, «виникнення при однакових обставинах у неоднакових народів однакових літературних проявів…» тощо.

Спробуємо розглянути творчість українського генія – Павла Григоровича Тичини в контексті художніх новацій європейських митців кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Із історії української літератури минулого століття знаємо про великий інтерес українських митців до модерністських течій, поширених в Європі, про прагнення європеїзувати українську літературу шляхом подолання народницьких традицій, відмови від надмірної соціалізації мистецтва, про заклик зачинателя українського модернізму Миколи Вороного писати твори, які б відрізнялися високим естетичним достоїнством і наближалися до сучасної європейської літератури («Поет і поезія понад усе»).

Цими устремліннями молодих українських літераторів і пояснюється перекладацький бум в українській літературі початку ХХ століття.

Тому добре знаними в Україні були зокрема поети бельгійської школи символізму. Українські модерністи перейняли від цих майстрів слова всі їх кращі досягнення, поєднавши з власним національним досвідом, особистісними поетичними розробками, створивши блискучі зразки поетичної творчості світового рівня.

Великих успіхів на цій ниві досяг Павло Тичина, якому найбільше імпонував Еміль Верхарн. На той час бельгійський митець був центральною і найавторитетнішою постаттю в європейській поезії. Російський поет-символіст О. Блок називав його «Данте сучасної поезії». «Він належить до письменників, іменами яких позначають цілі епохи», – писав про Верхарна російський поет і перекладач Валерій Брюсов.Творчість Е. Верхарна досліджували Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський. Українською мовою окремі твори перекладали М. Терещенко, О. Коваленко, Юрій Клен, В. Самійленко, М. Зеров, Борис Тен та ін.

«Вся моя віра зводиться до зусиль людини, до її дій і її думок», – писав Е. Верхарн. Гуманістичними ідеями пройнята творчість Павла Тичини, який так само, як і Еміль Верхарн, був патріотом своєї країни, глибоко знав її історію, традиції, народний побут, мистецтво.

Павло Тичина в поетичних рядках висловив своє ставлення до бельгійського поета та визначив його роль і місце у світовій літературі:

Людськість промовляє
Трьома розтрубами фанфар

Шевченко – Уітмен – Верхарн.

Ця прихильність не була випадковою. Тичина глибоко знав творчість

Е. Верхарна, мав змогу читати його в оригіналі, бо володів французькою, німецькою, турецькою й вірменською мовами. Завдяки цьому здійснив цілу антологію поетичних перекладів із мов народів СРСР та світу. Інтерес до мов був величезний, пробудився під впливом В. Самійленка, М. Зерова. Як справжній митець, Тичина ніколи не переставав здобувати нові знання. Із захопленням вивчав історію, філософію, світову літературу. Був «сприятливий до всього, що здобуто світовою культурою вірша» [9; с.14].

Вважав, що недостатня освіченість збіднює творчу палітру митця:

Забудеш рідний край – тобі твій корінь всохне.

                                      Вселюдське замовчиш – обчухраним зростеш… [12; с.142]

Творчість Еміля Верхарна слугувала для українського митця джерелом поетичних новацій. А тому сьогодні ми можемо сміливо стверджувати не тільки подібність ідейно-художніх домінант творчості бельгійського та українського поетів внаслідок контактних зв’язків, але й певною мірою схожіть їхніх доль на зламі епох.

Щодо бельгійського поета Еміля Верхарна, то за його словами, він «ніколи не переставав спостерігати реальне життя». До мистецтва ставився, як до сповіді. Бунтував проти «будь-якої регламентованої форми» у віршуванні. Поезія для нього завжди була натхненням, а не механізмом. Основними засобами поетичного творення вважав ритм і образ, символ, алегорію, порівняння, спогади. Почуття, на думку Верхарна, можна передати, узгодивши ритм, асонанси, алітерації, колорит звуків і розташування складів.

Поезія Верхарна «відобразила всю складність суперечностей перехідної епохи». Його творчий шлях «веде від ранньої життєрадісної лірики через трагічні прозріння кризового періоду до мудрої прозорості пізніх років» [3; 279-282].

Рання творчість (1917 – 1924) Павла Тичини є видатним явищем української літератури, яке прийнято називати «кларнетичним» (Василь Барка, Ю. Лавріненко). Це шлях поетичного синтезу бароко й символізму в поєднанні з традиціями української пісні, казки, епосу, здобутків імпресіоністів та інших надбань світової літератури. Для творів цього часу притаманні переживання й настрої, навіяні природою, коханням, філософськими роздумами (збірки «Сонячні кларнети», «Плуг»), загострення соціальних мотивів, усвідомлення трагічного кінця української революції (збірки «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Золотий гомін», «Вітер з України» з присвятою Хвильовому, перші фрагменти симфонії «Сковорода») [13; с. 356-357].

Теми творів Еміля Верхарна на початку ХХ ст. – історія багатовікової боротьби людства за своє визволення – духовне й соціальне; кохання (еволюція почуття – від першої юнацької закоханості через повноту зрілого почуття до безмежної ніжності і зворушливої турботливості похилих літ), тема природи, героїчного минулого свого народу. Отже, багато в чому тематика творчості бельгійського поета співпадає з тематичними циклами Павла Тичини.

Верхарна, як і Тичину, важко уложити в рамки якогось напрямку чи навіть школи, хоча обидва прихилялися до новомодних течій. Будучи поетами світового масштабу, за формою обидва залишаються глибоко національними. Так, Верхарн не встояв перед натуралізмом, захоплювався Бодлером, Верленом, Малларме і Рембо, та назавжди залишився шанувальником Гюго, поруч із його «синтезуючим генієм» [15; c.156-157] Тичина говорив про себе: «Ні до якої школи я не можу себе зарахувати. У мене є символізм, і імпресіонізм, і навіть футуризм, та в деякій мірі імажинізм» (Тичина П. Із щоденникових записів. – С. 43).

Поезії Верхарна, як і поезії Павла Тичини, притаманні глибокий і органічний зв’язок з народним життям, з історією країни, минулою і теперішньою, з прогресивними національними традиціями в літературі і мистецтві. Тичину з Верхарном споріднює глибоке проникнення в суть національного характеру.

Верхарн наслідував традиції великих фламандських і нідерландських художників епохи Відродження і ХVІІ ст. (П.П. Рубенса та Х. Ван Рейна Рембрандта). Звідси особлива художня пластика, колористика, об’ємність і скульптурність образів його творів. Знаємо, що й Павло Тичина захоплювався малярством, мав неабиякий хист, був обізнаний і в мистецтві живопису, тому в його творах вирує симфонія кольорів.До того, «розмежування кольорів та барв» у творах П. Тичини вилилось «у поетичні авторські новотвори: «глибоко-синє небо»; «розквітчано-зелені явища», «цвітно-травний шум». Один і той же колір подається українським поетом у різних комбінаціях для зображення картин навколишнього світу («голуба земля», «зелене небо», «сиза хмара», «срібляста курява»), внутрішній світ людини («бірюзовий світогляд»; «голубоокі мрії»; «психічний стан»; «чорні думи, кривавий сміх…») [5; с.7]

Еміль Верхарн зазнав великого впливу французької літератури, зокрема – новаторської за духом і формою поезії В. Гюго, з іменем якого пов’язують звільнення від жорстких класицистичних норм. Верхарн пішов далі, і з його іменем справедливо пов’язується утвердження – і не лише у франкомовній, а й у світовій поезії також – вільного вірша, або верлібру, який у бельгійського поета набуває особливої своєрідності й виразності. Як правило, він є римованим віршем, де сміливо використовуються асонанси та алітерації, а також рефрен і повтор. Водночас Верхарн відмовляється від правильного розміру, вільно варіюючи довжину рядків, і від традиційної строфіки. Він замінює строфи не однаковими за об’ємом періодами, рух вірша в яких точно відображає рух закладеної в ньому думки.

Утім, Верхарн починав свій творчий шлях цілком традиційно. Перша збірка «Фламандки» (1883) – це соковиті, реалістичні, в дусі стародавніх майстрів, замальовки селянського життя. Багатство і яскравість фарб поєднується в них з майже скульптурною опуклістю, пластичністю образів («Старовинні майстри», «Випікання хліба», «Клуня», «Недільний ранок»). Звернення до ренесансних традицій живопису багато в чому визначає й поетику цієї збірки: їй властива надзвичайно багата кольорова гама, переливи світла й тіней. Верхарн в ній ще притримується традиційної системи віршування з її правильними розмірами і чіткою строфічною організацією. Особливо охоче він використовує форму сонета.

Традиційно починав свій творчий шлях і Павло Тичина:

 Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав –
Добридень я світу сказав!

Струмок серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя! (1907)

     З часом техніка віршування Павла Тичини трансформуватиметься, набуватиме нових ознак.

Опинившись на історичному перехресті між старим і новим світами, Тичина, як і Еміль Верхарн болісно сприймає трагедію Першої світової війни. Світове лихо призвело до глобальних революційних змін всередині країни. Василь Стус зазначав, що «для молодого Тичини, навіть автора «Сонячних кларнетів», цей початковий період революції був своєрідною самопроекцією на широкий екран українського степу. Тичина «Сонячних кларнетів» увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної всеочисної грози [10; с.9]. Молодий митець розкриває «стан розкошування людської особистості…вивільненої від старих канонів, особистості в час первотворення…». «Сонячні кларнети» – «гармонія щастя молодого Тичини». Він свято вірить у здійснення одвічних мрій українського народу про свободу й кращу долю. Світ його першої поетичної збірки – «це різнобарвна світлова музика», «домінування музичного начала над смисловим» сам по собі «звук народжує думки і почуття». Тичина набуває статусу «першого поета-оптиміста в українській новітній літературі» [10; с.11].

Після повалення Тимчасового уряду (1917), коли Центральна рада була оголошена з Петрограда і Харкова контрреволюційною, почалася нова доба нищення найвищої поетової віри, доба, видавалася нападом божевілля, судною годиною людської історії» [10 с.18].

Подібне, але за часом раніше переживав Еміль Верхарн. Катастрофічно бурхливий розвиток кризи патріархальних відносин, розклад і загибель сіл під тиском міста, що охопили Бельгію з середини 80-х років, постає перед загостреним, поетично-образним баченням Верхарна як грандіозна трагедія. Уява поета перетворює місто в страхітливого спрута, який висмоктує живу кров рівнин. Поет пише про владу золота; продажність, що панує на торжищах, де «продають без сорому любов», і де продаються боги всіх релігій; про розпад мистецтва й моралі. Лише з часом Верхарн побачить місто і в іншому ракурсі: як згусток людської енергії, дивовижний витвір рук людських. А до тієї пори дійсність ще донедавна така тривка, така чуттєво-конкретна, раптом втратила реальність, почала сприйматися як маячня, як виплодок гарячкової, галюцинуючої уяви. Поетичним вираженням цього кризового світовідчуття стали збірки «Вечори» (1888), «Розломи»(1888), «Чорні смолоскипи» (1890), що склали своєрудну поетичну трилогію. Похмурі образи, що виникають у цих збірках, мають зазвичай узагальнено-символічний смисл. Вони виростають до величезних розмірів, розгортаються у масштабах всесвіту й вічності.

Світло й тепло, щедро розлиті в ранніх поезіях Верхарна, зовсім покидають ці трагічні збірки: у них панують вічні – всесвітні – холод і морок. Відповідно змінюється й гама фарб, якою користується поет (металевий блиск золота у поєднанні з чорним – «битва золота й пітьми»).

Незважаючи на всю їхню особливість, віршам трагічної трилогії притаманна «вселюдскість». Можливо, найповніше ця якість виражена у вірші, яким відкривається збірка «Вечори», з багатозначною назвою «Людство».

Людство

Вечори, розіп’яті на обрії в огнях,
В болотах відбили тугу і благання;
В болотах, немов у дзеркалах,
Стигне кров вечірнього смеркання.

Вечори, розіп’яті на обрії в огнях!
Пастухи ідуть дорогами сумними,
Череди женуть на водопій в віках.
Смерть зійшла в скривавлених огнях!

І встає, Ісусе, над серцями злими
На землі Голгофа в чорних небесах.

Вечори, розіп’яті у чорних небесах,
Затаїли стогін і страждання;
І немає більш надій в людських серцях,
Бо стоять в скривавлених огнях
Вечори, розіп’яті у чорних небесах! (Пер. М. Терещенка)

       «Образ розп’яття, Голгофи виступає тут не стільки в ортодоксально-церковному своєму значенні, скільки в значенні ширшому, символічному – як поширена в тогочасній літературі міфологема, як втілення в добре знайомому образі страждань і смерті Христа ідеї людяності, котрий страждає і приносить себе в жертву заради оновлення життя. В безнадійності приховується надія: бо ж услід за розп’яттям неминуче постане – Воскресіння!» [3; с.280].

Тематично близький цьому твору вірш Павла Тичини «Читаю душі ваші, наче книги…» – поетичний вирок людству, яке дозволило випустити на світ таке лихо, як Перша світова війна:

Читаю душі ваші, наче книги, я
І сам цвіту – ридаю, як роса…
Ах, на землі одна, одна релігія –

                        Страждань краса.

Ви ніжно-стомлені, – троянди зломлені:
Ой, не цвісти вам знову, не цвісти.
Кричать ножі, серцями в серце встромлені:

О, згляньсь хоч Ти!

Ріка життя біжить, хлюпоче, грається.
На ній линяють весни, мов убір…
Ви плачете. Вам серце розривається:

Людина – звір.

О, не тривожтесь так, мої улюблені:
Людина – звір, а в вас чия ж любов?
Ви всі – до храмів храму стежки згублені

                        Святих дібров. (1915)

Еміль Верхарн теж відгукнувся на цю страшну подію своїми книгами «Червоні крила війни» (1916), «Закривавлена Бельгія». Ці його останні збірки проникнуті глибоким болем за вітчизну, за її стоптані ниви й перетворені в руїни міста і гордістю за її захисників.

Вірші Павла Тичини й Еміля Верхарна близькі й за образною

системою. Для зразка візьмемо багатозначний образ вітру, запозичений із фольклору.

Еміль Верхарн

Вітер

У листопадових степах
Сурмить ревучий рвійний вітер,
Сурмить і трубить у степах,
У сивих млах;

Себе шматує, трощить віти,
І поривом зриває дах, –
У сивих млах
Рвачкий, ревучий трубить вітер!

А над колодязем
Залізні цебра з корбами
Скрегочуть;
Понад криницями

Скрипучі цебра з корбами
Скрегочуть і риплять.
Ось вітер жовтий лист беріз
Навколо озера поніс.
Рвачкий, ревучий трубить вітер!

І по всіх шпарах у кошарах,
Із позалатуваних дір
Лопоче дранее клоччя,
Шиширхає папір.

Рвачкий, ревучий трубить вітер!
На бурому горбі крилами
Махає чорними, як жах,
Вітряк: чах-чах, чах-чах, чах-чах:

Повітря косить блискавками,
Він косить чорними крилами
Вітер,
Рвачкий, ревучий ріже вітер.

А круг покривлених дзвіниць
Стулились купки хат старих,
І кожна з них тремтить,
Стара солома шелестить

З-під стріх.
Рвачкий, ревучий трубить вітер!
Хрести маленьких цвинтарів,
Мов постаті німих мерців,

Летять, розвівши руки, ниць.
Неначе зграї чорних птиць.
Вітер,
Рвачкий, ревучий трубить вітер!

Чи він зустрівся вам, веселий,
На роздоріжжі ста доріг?
Руйнуючи поля і села,
Осінній вітер трубить в ріг!

В цю ніч – хто бачив і хто чув? –
Він з неба місяця шпурнув!
Хати трухляві й цілий край
Тоді появ одчай:

Вони кричали. Мов ті звірі,
У вітровому вирі.
В дощах і млах,
По листопадових степах

Рвачкий, ревучий трубить вітер…

Павло Тичина

Вітер з України

Миколі Хвильовому

Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він замахнеться раз –
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист –
як чортове насіння…

Чортів вітер! Проклятий вітер!
Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
«Нема бунтарства в нас: людина з глини».
Регоче вітер з України,
вітер з України!

Крізь скельця Захід мов з-за грат:
то похід звіра, звіра чи людини? –
Регоче вітер з України,
вітер з України!

Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він корчувату голову з Дніпра:
Не ждіть, пани, добра:
даремна гра!»
Ах,

нікого я так не люблю,
як вітра вітровіння,
його шляхи, його боління
і землю,
землю свою.

18.04.1923

У Верхарна образ вітра виступає символом руйнівної сили, яка нівечить усе на своєму шляху. Цей образ є прямою алегорією знищення патріархальних порядків, зникнення сіл, зростання міст-монстрів, які нівечать душі людські.

У Павла Тичини образ вітра має інше смислове навантаження. Вітер асоціюється з нескореною силою, що долає перешкоди, несе на крилах зміни й оновлення, змітає «як торішній лист» старе, що заважає жити й просуватися вперед. Із цим образом пов’язані сподівання на здійснення найсміливіших молодих мрій.

Отже, домінанти (тематика, техніка віршування, художні засоби тощо) художнього стилю українського й бельгійського поетів багато в чому подібні. Це свідчить про єдність спрямувань творчих пошуків, прояву унікальності й неповторності, яка ґрунтується на глибокому засвоєнні митцями культурного досвіду минулих мистецьких епох.

Щодо місця й ролі Павла Тичини в українській літературі, то по цю пору точаться дискусії з приводу ніби однозначно коньюктурних і художньо слабких творів радянського періоду.

З вірою в щирість авторівнагадаймо їх висловлювання про Павла Тичину на честь його 80-річчя із книги «Співець нового світу» (Спогади про Павла Тичину. – К.: Дніпро,1971. – 510с.)

Із цих спогадів Павло Тичина постає велетнем думки й духу, людиною зі щирим і ніжним серцем…:

Павло Тичина за словами Миколи Асєєва, був

«сприятливий до всього, що здобуто світовою культурою вірша» (с.14);

Микола Бажан відзначав «…моцартівське сяяння сонячних кларнетів» (с.16);

Володимир Сосюра назвав П. Тичину «землі української генієм», своїм учителем (с.17);

«В його поезії – душа народу», – говорив Юрій Збанацький (с. 18);

«Плугатарем» назвав його Іван Драч «Куди не підеш Україною – /Сонце кларнетить навкруг» (с.32);

Михайло Стельмах присвятив Павлу Тичині свою поезію «Хвала поетові»

…Хвала поетові, що, наче сонце,
Пустив пісні на радісні путі.
Орлиний літ і сила оборонця
Бринять у них, як струни золоті,
То затріпоче вислий колос на світанку,
То заяснить нетлінне серце Данко…

У книзі «Про Павла Тичину. Статті, нариси, спогади» (К.: Рад. письменник, 1976. – 292 с.) до чергового ювілею письменника зазначено, що Павло Тичина «співав гімн людині» (с.7);

«Співцем дружби народів» назвав його Гурген Борян;

«Народним поетом» – Юрій Яновський;

«Поетом і громадянином» Костянтин Федін;

«Генієм народу» Євген Кирилюк;

«Музичною рікою» – Максим Рильський;

«Великим гуманістом» – Микола Пивоваров;

«Видатним мовознавцем» – Юрій Кочубей.

Наведемо також висловлювання із книги «Павло Тичина. Вітер з України. Поезії» (К.: Український письменник, 1993. – 270 с.)

Світ про генія:

«Тичину важко уложити в рамки якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи…Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний…» (Сергій Єфремов);

«…Беріг справжній образ народного серця серед апокаліптичних обставин» (Василь Барка);

«… В нім геній філософа згармонізувався з таланом музики, щоб явити Україні великого поета» (Євген Маланюк);

«…Ні з чим не зрівняна своєрідність творчості поета, завдяки якій Тичина не схожий ні на кого в світовій поезії» (Джон Фут; Англія).

 Микола Зеров писав про збірку «Плуг» Павла Тичини: «Поет зрозумів неминучість і схилився перед її залізною конечністю»; пізніше звинувачував Тичину в «тяжінні до спримітизованої соціальності». Проте 1929 рокуприсвятив поетові сонет:

 Король невінчаний, і маг, і метр,
В новім пенсне і яснім ореолі,
Тобі кориться непокірний метр –
Спондеї, дактилі, хореї і тріолі

(Зеров М. Твори у 2-х т. Т.1. – К.: Дніпро, 1990. – С. 71).

Михайло Драй-Хмара зазначав із сумом: «Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили «кларнети» (Щоденник Михайла Драй-Хмари // Слово і час. – 1990. – №1. – С.41)

Василь Стус: Павло Тичина написав «книгу любові і болю» « про трагедію людини в умовах тоталітарного режиму». «Поетів геній обернувся проти нього прокляттям», слава Тичини – то «слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля…» (Василь Стус. Феномен доби (сходження на Голгофу слави). – К.: Тов-во «Знання» України, 1993. – 96с.

Пам’ятаймо, що найкращий суддя в будь-якій дискусії – час. Адже справжнє мистецтво торує собі шлях крізь епохи й будь-які політичні вітри. І сьогодні ми горді тим, що Україна виплекала митця світового рівня Павла Григоровича Тичину, який був зі своїм народом у радості й горі, укріпляв дух і збагачував своїм кларнетичним словом душі українців.

Література:

1. Верхарн Э. Избранные стихотворения: Сборник. – М.: Радуга, 1984. – 624с.
2. Градовський А.В. Компаративний аналіз в системі шкільного курсу літератури: методологія та методика. – Черкаси: Брама, 2003. -292 с.
3. Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. У 2-х т. Т.1:А-К/ За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2005. – 824с.
4. Зеров М. Твори у 2-х т. Т.1. – К.: Дніпро, 1990. – С. 71.

5. Літературно-громадська діяльність П. Тичини і сучасність: Тези ювілейних читань. – Чернігів,1991. – С.7
6. Ніколенко О. «Музика вірша» і «пейзажі душі» в ліриці французьких та українських символістів (П. Верлен, А. Рембо, М. Вороний, Олександр Олесь) //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – № 7. – С.16 – 28.
7. Про Павла Тичину. Статті, нариси, спогади. – К.: Рад письменник, 1976. – 292с.
8. Співець нового світу: Спогади про Павла Тичину. – К.: Дніпро,1971. – 510с.
9. Стус В. Феномен доби (сходження на Голгофу слави). – К.: Тов-во «Знання» України, 1993. – 96с.
10. Тичина П. Вітер з України. Поезії. – К.: Український письменник, 1993 – 270 с.
11. Тичина П. Я єсть народ… – К.: Дніпро, 1981. – С 142.
12. Універсальний літературний словник-довідник. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. – 432с. (с. 356 -357)
13. Щоденник Михайла Драй-Хмари // Слово і час. – 1990. – №1. – С.41)
14. Эмиль Верхарн / История зарубежной литературі конца ХІХ – начала ХХ века (1871 – 1917). Учеб для студ. ун-тов/Под ред. Л.Г. Андреева и Р.М. Самарина. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1968. – 565 с.

Тетяна Матюшкіна, завкафедри української мови й літератури, Чернігівського обласного інституту  післядипломної педагогічної освіти імені К.Д. Ушинського, кандидат педагогічних наук, доцент

Коментарі:

Анна-Марія Богосвятська: Прекрасна розвідка! Так, справді: українська поезія гармонійно і на рівних вписується у світовий літературний процес. Із задоволенням прочитала наведені поетичні тексти Верхарна й Тичини і цитати про українського поета.

Гала: Дякую за те, що відкрили ще одну чудову сторінку укр.поезії, за те, що змогла прочитати  вірш “Вітер з України”. Мабуть, так би і не знала про цей вірш, бо Тичина – це не мій улюблений поет. А тепер перечитаю його вірші.
Так свого часу  через зарубіжну літературу відкрила В.Симоненка, Л.Костенко.
Тепер от Тичину.