Протистояння, улюблене вічністю

Автор: Полієктова Анастасія, учениця 9-А класу Крижопільської СЗШ №2 І-ІІІ ступенів Вінницької обл.
Вчитель: Григор-Балан Валентина Василівна

Як часто людина буває счасливою лише на порозі вічності.
В. Шекспір

“Є творіння, улюблені Вічністю”, –  сказав сучасний збирач афоризмів Леонід Володимиров. Від себе хочу додати: і не лише Вічністю – величною і всемогутнью повелителькою світу, але й цілими поколіннями, народами. Є речі в нашому житті, які пройшли крізь час – рухомий образ людського життя.
Замислююся: а що ж робить одні речі вічними, а інші просто відкидає в тінь історії, залишає їх на околицях палацу всемогучої і всесильної королеви, не підпускаючи їх. Наша історія знає чимало прикладів, коли щось возвеличувалося, ставало значущим для людей і врешті-решт отримувало титул “вічний”.
Наука, історичні постаті, літературні образи: все має свою вагу на терезах Вічності. Хтось чи щось не важить зовсім нічого, а інше так і змушує шальку терезів хилитися до долу. Думаю, це пов’язано з внеском того, хто охрещений нести гордий титул. Та знову ж постаю перед філософською дилемою: хто ж коронує образи в титул “вічний”? Хто є тим, хто вирішує кому прожити віки в думках людей, їх творчості, а кому бути припорошеним давниною на задвірках людської пам’яті?! Влада? Ні! Гроші?! Можливо, але мало вірогідно? Наука? Звичайно, вона вносить свій доробок, але ж… То може людина робить своє творіння чи саму себе вічною?. “Еврика”,- тут же вигукую я, як колись вигукував Ейнштейн, якого, до речі, можна сміливо зарахувати до почесної спілки науковці, коронованих до палацу королеви Вічності. Мені все стає зрозуміло: саме людина творить історію, саме вона є тією рушійною силою, яка змушує Вічність рухатися весь час і водночас, як би не парадоксально звучало, бути на місці – нести крізь простір і час вічні образи, не змінюючи їх.
Люди з вдячністю ставляться до тих речей, які отримали всесвітнє, “всечасове” та всенародне визнання. Взяти хоча б твори мистецтва… Картини, література, музика оспівують, часом, одних і тих же людей чи одні і ті ж образи, ситуації, історії.
Нещодавно мала щастя перечитувати в котрий раз безсмертну п’єсу про кохання двох молодих людей, написану Шекспіром. Звичайно, що ні для кого не секрет, що “Ромео і Джульєта” давно отримали почесне місце в королівській ложі театру часу. Ніхто не потребує і аналізу чи переказу твору, мовляв, жили-були Ромео і Джульєтта, і любили вони одне одного без тями. Та була між ними перепона – їхні сім’ї, що роками ворогували між собою. Також нікому не треба пояснювати, що нещасне кохання погубило цих юних хлопця і дівчину. Переплетення любові і всесильної ненависті убило їхні душі.
… “Це, напевне, “подарунок” від Мефістофеля”, – впіймала себе на думці я.
Всім зрозуміло, що образи двох закоханих, втілені Шекспіром у п’єсі, пройшли випробування часом, зміною світоглядів, влади, релігійних уподобань, але все ж таки вони склали іспит перед Вічністю.
…До речі, нещодавно дізналася, що не Шекспір вперше звернувся до цих персонажів. Свою популярність вони несуть ще з Італії тринадцятого століття. Там ці літературні герої стали відомі завдяки фольклору. Пізніше їх оспівували Артур Брук, Маттео Банделло інші. Всесвітню популярність, як вважають літературознавці, ця історія отримала саме завдяки Шекспірові, який у 1594-1595 роках повідав народові цю історію в п’єсі “Ромео і Джульєтта”.
Та чому вони? Мене мучить саме це питання: чому Ромео та Джульєтта стали надзвичайно популярними? Чому не якась інша трагічна історія про кохання?! Їх же так багато в світі. Думаю, що не лише ми – сучасні громадяни прогресивного та інноваційно побудованого світу, інколи знаходимося в полоні любові і її трагічних наслідків, які виникають час від часу.
…Тут же промайнула думка? А чому слово “трагічне” стає в один ряд з таким світлим почуттям – коханням? Прикро, та знову Мефістофель підкидає у цей світ свої лихі витівки…
Знову мислю: чому саме вони – пара англійців епохи Ренесансу отримали честь бути відомими всім і всюди. І я не перебільшую! Саме всім і всюди. Чимало художників різних часів і народів надихалися на створення всесвітньо відомих шедеврів, доносячи в них людям саме історію Ромео і Джульєтти. Колись довелося бачити мені твір образотворчого мистецтва – картину, що ілюструвала кохання двох сердець, та нотку печалі вносила неминуча розлука. Франческо Айєц – відомий на весь світ венеціанський художник, зобразив на картині “Ромео і Джульєтта (останній поцілунок)” цю пару закоханих. За допомогою свого таланту, цей майстер пензля передав, здавалося б, те, що неможливо намалювати – почуття, емоції, переконання.
Не менш відомими є картини Анжело Даль’Ока Бьянка, Ежена Делакруа, Філіпа Кальдерона, Джона Вільяма Ватерхауcа, котрі також від усієї душі перейнялися цією історією та виразили своє бачення ситуації в творах образотворчого мистецтва. З упевненістю можу сказати, що цей ряд можна продовжувати майже до безкінечності.
… “До речі, поняття безкінечності в деякому плані тотожне з поняттям вічності”, – тут же приходить мені на думку…
Не стояли осторонь і скульптори: ліпили з глини їхні фігури. Не лише автори, що пішли в минуле, але й наші сучасники залюбки втілюють образи Ромео і Джульєтти у своїх мистецьких здобутках. Так, наприклад, у 2008 році в російському місті Батайськ, що поблизу Ростова-на-Дону, встановили пам’ятник цим літературним, а правильніше сказати, мистецьким чи навіть історичним персонажам. І це далеко не поодинокий випадок, коли закоханих з твору великого Шекспіра використовують у своїй діяльності скульптори.
Полюбляють цей образ і кінематографісти. На даний час кінофонди налічують близько шестидесяти варіантів екранізації шекспірівської трагедії. Різні режисери, сценаристи та актори у різні часи і в різних країнах працювали над екранізацією життєпису Ромео та Джульєтти. Найбільш відомими серед них є екранізації режисерів Франко Дзефіреллі, Ренато Кастеланні, База Лурмана. При нагоді переглянула ці фільми. Особисто на мене справило неабияке враження екранізація Дзефіреллі. По-моєму, він найбільш вдало зміг передати ті почуття, які виникали в закоханих, а неперевершена гра акторів так і зачаровує біля телеекрану. Чого лише вартий останній діалог Ромео…
…“Та чому ж вони?”, – повертаюся до свого запитання. Думаю-гадаю, шукаю свою правду, таке собі власне судження, котре задовольнить жагу мого мозку…
Може, образи Ромео і Джульєтти є вічними тому, що в них утілена вся людська природа, що є незмінною? Дві протилежності, що змальовуються всіма народами і їх релігіями та культурами, постали перед читачем чи глядачем в повному обсязі. Таке собі Інь і Янь. Можливо, саме протистояння Монтекі і Капулетті таке привабливе для нас – пересічних громадян?!
… Мій розум отримав порцію задоволення від роз’язаної задачки…
Саме так! Всі, знаючи історію Ромео і Джульєтти знову вкотре перечитують її, переглядають фільми, картини. Вона й досі хвилює серця, адже розповідає нам про єдине, чого не навчилася контролювати людина – кохання. В “Ромео і Джульєтті” Шекспір представляє любов як протиставлення до насильства, ненависті та ворожби – пороків, від яких страждає суспільство. Так само, як завжди буде насилля, буде і любов. Навіть тут, у висновку, є елемент протиставлення. То може саме це вабить людину? Або ж це чергова витівка Мефістофеля…А ви як думаєте?!

Черговий номер

Зміст №6, 2018

Редакційна вітальня «Мене надихають діти». Ексклюзивне інтерв’ю Ольги Горобченко. . . . . . .2 Фахові проблеми Практика роботи …

Новини

Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"

Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”