в школах України

«Вічний образ» Дон Кіхота за романом Мігеля Сервантеса де Сааведри (Есе)

Автор: Ярослава Шелудько, учениця 9 класу Мирненської ЗОШ І–ІІІ ступенів Бориспільського району Київської області.
Вчитель: Грушецька О. І.

Дивакуваті люди… А кого ми так називаємо? Тих, хто світ бачить по-своєму, проблеми – там, де для інших їх не існує, і зовсім байдужі до власного добробуту.
Алонсо Кіхано – такий чоловік, бо він зачитується лицарськими романами. Ці твори настільки захоплюють його, що він починає жити ними. І це, здавалося б, природно для людини, якій подобається певний жанр чи вид мистецтва… Але це природно доти, доки наш герой живе цими романами, а не живе у цих романах. Тут відбувається зав’язка твору: реальність відсувається для Дон Кіхота на другий план, і він починає жити у світі середньовічного лицарства, вважаючи себе, звісно, одним з його представників.
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Справжньому лицареві цього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхота Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі: Росінант. Не може лицар і без дами серця, якою стає жінка з сусіднього села з поетичним пишним ім’ям Дульсінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що «завалялось» у домі ще з часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, перепрошую за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає творити подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
У своєму творі Сервантес пародіює усі основні атрибути та дії середньовічного лицаря. Але повернімось на хвилинку до наших міркувань і перевіримо їх уважніше. «…Жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою». Безумовно, це так. Дон Кіхот робить усе заради викорінення зла на землі, заради справедливості та щастя людей. Звісно, він мріє про славу та визнання, але стимулом до його боротьби є сам факт існування несправедливості, яку він бачить (чи яка йому примарилась). Отут вперше щось не збігається…
Образ Дон Кіхота дуже глибокий, ми розуміємо це, читаючи твір, навіть не встигнувши до ладу подумати над ним. Але, намагаючись стати «копією» мужнього середньовічного лицаря, Дон Кіхот перевершує свій ідеал: вроджене прагнення справедливості набуває дещо химерних форм і не завжди приводить до бажаних результатів саме через втрату відчуття реальності, але ж прагнення Дон Кіхота до загальної справедливості дуже відрізняється від прагнення здобути собі славу, багатство та прихильність дами серця. Герой, який воює зі злом, не може не викликати повагу та захоплення, але ж викривлене сприйняття Дон Кіхота змушує його бачити зло там, де його нема або ж не прогнозувати ситуацію й можливі наслідки власних дій. Тепер ми співчуваємо Дон Кіхоту, його таке щире, таке палке прагнення добра та істини, навіть попри його невдачі, не дає нам змоги поставитися до цього образу цинічно, промовивши щось на зразок «ну, хотів як краще, а вийшло – краще не згадувати…». Можливо, читаючи твір, ми думаємо собі «От дивак!», – але частіше, зізнаємось ми в цьому чи ні, ми співчуваємо Дон Кіхотові й вболіваємо за нього, хоча й здогадуємось, що його фантазії не переможуть дійсність (вітряки не перетворяться на велетнів, яким би благородним не був Дон Кіхот…). Це робить головного героя роману образом по-своєму трагічним, але, безумовно, симпатичним читачеві.
Замисливши роман як пародію на лицарську літературу низької якості, Сервантес зробив набагато більше: він зобразив по-своєму трагічний образ, образ дуже глибокий та яскравий, життєвий настільки, що ім’я цього героя перейшло в мовленні у розряд загальних назв. Виходить, цей дивак – не просто одиничний випадок, створюючи свого персонажа, Сервантес витяг на поверхню цілий шмат людської свідомості, зобразивши ті проблеми, які турбують багатьох людей, знайшовши підґрунтя для опису окремого психологічного типу, окремої філософської системи. Через це образ Дон Кіхота ми не тільки спостерігаємо на папері, а й часто зустрічаємо і – головне – впізнаємо у нашому житті.
Дивакуватість Дон Кіхота – це стан душі героя. Хоч його прагнення допомогти, рятувати потерпіли фіаско, зате він щасливий, доживатиме вік із впевненістю, що та мить безумства – і було саме щастя. А ми, читачі, прилучившись до безсмертного роману, теж сповнюємося божевільною надією впіймати цю блаженну мить. Навіть ціною безумства…

Черговий номер

Без имени-2

Новини

Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"

Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”