Їхнє серце зупинилося, щоб битись вічно…

Автор: Полякова Олександра, учениця 11-А классу НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №2-гімназія» м. Бар, Вінницької обл.
Учитель: Григор’єва Тетяна Леонідівна

Кохання і горе, коли вони великі,
гинуть від безмір’я своєї сили.
Оскар Уайльд «Портрет Доріана Грея»

Є образи, не просто вічні,
Є образи, що над світами,
Над простором і часом линуть,
Над хмари і лише над хмари.
Бо їхня сила їх вбиває
І знову їм дає життя,
Їх імена не помирають,
А надихають … на політ!
І серед нас вони мандрують,
Несуть нам те, що зветься вічним.
А ті, хто справді їх почують,
Не коряться вітрам зустрічним.
Вони летять все вище й вище,
Натхненно світлий їх політ,
Не коряться вітрам зустрічним,
І над світами їхній світ.

Автор.
Мелодія. Ця мелодія. Місячне соло, що звучало п’ять днів… Верона. Спекотне літо. Липень. П’ять днів, що стали фатальними.
Бал. Сад. Сорок дві години. Посланець. Кинджал.
Це виринає в моїй пам’яті і не дає дихати, не дає спокою. Я не бачив схожого, але я лише споглядач, що не здатен змінити Долю. Змінити сім’ю. Хіба може бути щастя там, де сім’ї ворогують? Ні!
А це почуття непросте. Воно всепоглинаюче. Всеохоплююче. Всесильне. Благословенне. Осяяне світлом. Глибоко поетичне. Піднесене. Вічне.

Ромео.
Це не сон, це дійсність. Я зустрів її. Блискавка вразила нас миттєво, просто миттєво. Я шаленію, бо ще ніколи не відчував подібного. Ще на порозі дому Капулетті я відчув… цю тривогу. Я прагну, щоб наші душі поєднав Господь. Щоб ніхто і ніщо не змогло розлучити нас. Бо чим більше я трачу,тим багатшим я стаю від любові. Я вірю ? Господь допомагає сміливим.

Джульєтта.
Кохаючи, кохана. Світла, натхненна. Наші душі поєдналися. Це був ритуал. Присвята однієї душі іншій. Міцно і назавжди.
Келія. Чернець Лоренцо. Він допоміг нам. І тепер ми нерозлучні. Ми прагнемо одне до одного, як день прагне до ночі, зима прагне до весни, а птахи прагнуть до неба. Ми стали цими птахами. Ми обоє відчуваємо щось … невідворотне. Але у нас є своє небо.

Десь грає музика… Апасіоната…Наче згори. Згори.

Автор.
Фатум нависав над ними, як нависають хмари перед бурею. Ця вічна ворожнеча, боротьба осіб, застарілі традиції і упередження. Спотворення життя жорстокістю. Що ж вдіє Джульєтта, що покохала ворога?

Цей поєдинок на площі. Меркуціо і Тібальт …Втрата найкращого друга… Тібальт і Ромео. Вигнання або смерть… Мантуя.
А дружина, лиш вона може сказати добре слово йому, не зважаючи на тугу за братом.

Джульєтта.
… Лоренцо! Лоренцо! Я виконаю все. Я знаю, на що іду. Я не боюсь. Якщо кохаєш, то іди до кінця! Я не стерплю Паріса, не зможу підкоритись батькові, не зможу жити у фальші… Я зроблю це. Заради нас. Заради нашої мелодії.

Ромео.
Балтазар приніс звістку…Він сказав… О, ні! Небеса, ні! Я відмовляюся! Я не вірю! Я не…
Я мчав, летів… і тут у склепі Паріс…
І ще одна кров, ще одне життя…
Чому? Чому?

Слуга Лоренцо не зміг доставити листа вчасно. А цей світ не зміг їм дати волю і право. Їх вбила жорстокість і нещадне упередження часу…
А кохання змінювало їх, робило кращими, розсудливішими, терплячішими…
Вони лиш починали своє життя.

Був лише один вибір. І там, у склепі, він був здійснений. Це було сплетіння рук, це було нерозлучне поєднання душ, які не боялися нічого. Які діяли усупереч світу. Які в останні хвилини свого життя прагнули поєднати свої руки, щоб саме так увійти в інший світ.

Автор.
Живи і далі, світе земний! Вони покинули тебе, бо ти занадто жорстокий для них. А там вони вічно натхненні, вічно кохані.
Тут про них написали, геніально і сильно. Тут думка і пам’ять. Тут вони в серцях. Тут звучить їхня мелодія.

Про любов вже стільки написали…
І наче вже відомо все давно,
Але вона і далі покриває
Своїм прозоро світлим, зоряним крилом.

Натхненні нею образи безсмертні,
Вони в літах і крізь літа святі,
І в поєдинку із самою смертю
Вони назавжди залишаються живі…