fbpx

в школах України

Мої незабутні миті літа 2013

Жителям села Івонівка, що на Вінниччині, присвячую

03.45. Механічний голос будильника вимагає: “Пора вставати!” Підкоряюсь. В автобусі ранньої години двоє: водій та я. Удвох і їдемо до села, що спускається пагорбом до шумливої Мурафи. Водієві, мабуть, знайомий кожний камінчик на шляху: сорок років возить ним пасажирів, і увесь цей час він для них — Сьома, Сьомочка, дядя Сьома… Рідкісної чуйності людина.


З-під напівзмитого стихіями асфальту проглядає стара бруківка — Аппієва дорога, що веде мене у дитинство й ще далі, до основ мого роду, у наш сільський Рим. Його пам’ятки миготять за вікном: напівзруйнована кузня; скромна церква, зведена на селянські гроші; стайня, куплена кимось на камінь і так залишена, бо сучасні майстри не змогли розібрати міцну кладку; водяний млин, перетворений на електростанцію… “Чи знати, де ще є таке бідне село, як наша Івонівка?” — журилася тьотя Настя, побачивши трохи світу. Але воно завжди було бідним: навколо простелилися колишні панські маєтки з розлогими ланами, де сходили потом кріпаки, тоді як тут селились вільні люди, а їм землі припадало мало…
Звертаю у провулочок біля церкви. Ліворуч — невелика стара хата, — взірець давньої сільської архітектури, де народилась далекого воєнного року мама. Ось і спадщина, що її покійна тьотя Галя називала “моя хатина”, “мій городчик”. І стільки було в тих словах любові, що не наважилась я покинути ні хатину, ні городчик — вириваю коріння з дивану, їду копати, садити, полоти, косити, збирати… “Та хіба ж ти годна?” — згадую тьотині слова. “А навіщо тоді лишали на мене?” — відповідаю подумки, а руки якось самостійно рвуть вишні, не заважаючи думкам.
Приїде з вижарених асканійських степів мама, гляне на мене сумними карими очима: “У татковій хаті вже дах упав… А яблуні ще родять — геть вся земля встелена…” Її татко, мій дідусь… Так дивно це казати про дев’ятнадцятирічного хлопчика, що тільки з листів знав про народження дитини і поліг у далекій Угорщині — ні могили, ні пам’ятного знака, нічого, окрім такої схожої на себе донечки, не лишивши по собі.
“Ноооо, Каштане!” — перериває думки сусідів голос. Баский золотаво-коричневий Каштан везе господаря уверх вуличкою, до жолоба. Ніби і я з ними: кринична вода з жолоба стікає у ванну, видовбану у цільному дикому камені — з ідеально рівними кутами, отвором для стоку. Цілком антична споруда! Гадаю, це робота мого прапрадіда, знаного на селі каменяра. І погріб, ним зведений, поруч — стоїть, мов новенький, хоча прадіда вже 78 років нема на сім світі. Дивовижні у селі погреби: майже всі прикрашені грецькими фронтонами, і лише найновітніші нагадують чомусь бункери — перевернулося щось в уяві селян…
Стомлена, несу кошика з вишнями до хати. З високої трави стирчать роги трішкатої сусідської Марти: коза гребує тією зеленою розкішшю і з захватом жує десь знайдену стару клейонку. Мабуть, сьогодні здоїться пакетованим молоком. Тварина майбутнього! Сперечатись з Мартою марно, це вже знаю. Все ж спасибі худобині за те, що допомагає боротися з хащами, котрі наступають звідусіль, не тільки ж поліетилен вона їсть!
Вищать автобусні гальма, обережно веде машину Сьома з гори. Чекаю на зупинці “Кузня”. Незнайомі селяни приглядаються до мене: “Чия ж ви будете?” Відповідаю. “Ой, Феня Григорівна була моя вчителька!” І розчулена жіночка згадує про те, як гарно вчила її у школі Феня Григорівна — моя бабуся. Добру пам’ять вони лишили по собі: і бабуся, і дідусь—директор школи, котрий так і не став пенсіонером, і провести котрого зібрались люди з п’яти навколишніх сіл… Чи зустрілись вони у тому Царстві? Не знаю, вірю.
Пливуть за вікном мальовничі подільські краєвиди, а я думаю про те, що моє сільське робінзонство — все ж лише захоплива важка гра, тоді як для цих людей — щоденна боротьба, в якій виснажлива праця когось опускає у бруд, когось підносить до духовних височин, в якій смерть є невід’ємною частиною життя, а буденність така, що варта Вергілієвого пера з його “Буколіками”, “Георгіками” та “Енеїдою”. А ще про те, як мало вдалось розповісти: не сказала про бабу Параску, котра дожила до 98 років; про дядька Миколу, котрий водить до мене на город екскурсії — “Дивіться, копає і мовчить!”; про грабовий ліс і жаб’ячі співи на річці; про велетенського чорного кота, котрий поцупив сирокопчену ковбасу… І найголовніше — про любов до маленького села на березі Мурафи, де є мій початок, хатина і городчик.

Автор: Оксана Бушакова, 
учитель-методист НВК “СЗШ І—ІІІ ступенів №4 — ліцей з економічним та юридичним профілями навчання” м. Могилева-Подільського Вінницької обл.

Черговий номер

Новини

Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"

Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”