Доріан Грей – приречений чи винний? (спроба «психологічної реконструкції» характеру)

Сутність, психолого-педагогічні передумови, специфічні риси використання методичного прийому, який умовно названо нами «психологічною реконструкцією» характерів образів-персонажів епічних творів, докладно розглянуті авторами у статті, присвяченої осмисленню надзвичайно складного образу лихваря Гобсека, головного героя повісті Оноре де Бальзака[1].
Оскільки, як засвідчує досвід, застосування цього прийому під час вивчення школярами епічних творів різних жанрів є ефективним засобом підвищення пізнавальної активності учнів, доцільно використовувати «психологічну реконструкцію» характерів героїв епічних творів, вивчення яких передбачено шкільним курсом зарубіжної літератури. Більше того, використання цього прийому є ефективним у процесі вивчення епічних творів різних жанрів під час вивчення шкільного курсу української літератури. Так відбувається тому, що зазначений прийом всебічно враховує естетичну природу літератури як мистецтва слова, спирається на специфічні для цього виду мистецтва засоби створення окремих художніх образів і образної системи епічних творів світової художньої літератури.

Одним із найбільш складних для осмислення учнями образів художньої літератури є образ головного героя роману англійського письменника Оскара Вайльда «Портрет Доріана Грея». Взагалі, процес опанування цього твору часто-густо викликає у сучасних школярів багато труднощів. Можна припустити, що вони зумовлені відвертою суперечливістю й запланованою автором парадоксальністю роману, в якому органічно поєднуються риси «естетики неоромантизму» [5; 116] та «один з найяскравіших творів англійського естетизму» [5; 100]. У першу чергу це поєднання відбивається на суперечливості й складності образу Доріана Грея.

Відповідно, вчителеві треба побудувати процес вивчення старшокласниками цього складного твору таким чином, щоб максимально «наблизити» учнів до внутрішнього світу головного героя, створити умови для відчуття ними трагізму суто негативного (як на перший погляд) персонажа, життя якого було присвячено в першу чергу саморуйнуванню і – водночас – руйнуванню життя інших людей. Вирішити це завдання можна з допомогою застосування «психологічної реконструкції» характеру Доріана Грея, яку учні робитиме під керівництвом учителя під час вивчення твору.

Зазначимо, що в обох чинних шкільних програмах із зарубіжної літератури осмислення школярами образу Доріана Грея передбачається саме в контексті естетичних пошуків Оскара Вайльда, його власної естетичної програми: «Вайльд – письменник англійського раннього модернізму» [2; 28]; «Втілення різних аспектів естетизму в образах Доріана Грея, лорда Генрі та Безіла» [2; 89]. У першому випадку йдеться про індивідуальну своєрідність естетичних пошуків Оскара Вайльда в контексті естетики англійського модернізму і образ Доріана Грея як художньо-образне втілення цих пошуків. Друга програма, розглядаючи образи головних героїв роману, своєрідним чином «образно конкретизує» естетизм як явище літературного й культурного життя Англії відповідного періоду. Можна стверджувати, що програми пропонують забезпечити сприйняття учнями образу Доріана Грея на підставі залучення інформації, що належить до біографічного й культурологічного видів контексту [3; 21-39; 60-80].

Водночас не можна не визнати, що образ головного героя роману Вайльда із психологічної точки зору змальовано майже бездоганно: Доріан Грей постає в романі як жива людина, поведінка й вчинки якої всебічно детерміновані її характером у найширшому розумінні цього психологічного поняття. Трагізм долі головного героя роману – якщо розглядати психологічні передумови формування його характеру – зумовлений сукупністю багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Кожен з них додає психологічної переконливості Доріанові як живій людині, як художньому образу, як втіленню морально-естетичної позиції письменника тощо.

Спробуємо визначити основні психологічні закономірності, що визначають характер Доріана Грея. Зважаючи на своєрідність постаті головного героя роману Вайльда, треба визнати, що визначальним чинником, який зумовлює поведінку Доріана Грея протягом дії твору, є його ставлення до самого себе. Це твердження на перший погляд може сприйматися як певний парадокс, оскільки в романі Доріан Грей постійно (свідомо або мимоволі) спричиняє нещастя й страждання іншим людям, руйнує їхні долі, навіть власноруч убиває декого з них. Врешті-решт, він стає джерелом страждань майже для усіх людей, з якими його зводить доля, своєрідним уособленням жахів у житті багатьох безвинних героїв. Це дійсно так. Але так відбувається лише тому, що головним сенсом життя Доріана Грея було обожнювання власної зовнішньої краси, для збереження якої він руйнував своє життя, життя інших людей і, як виявилося наприкінці твору, ту ж саму Красу.

Отже, ставлення Доріана Грея до себе – це добре відомий у психологічній науці типовий «нарцистичний тип поведінки», або «нарцисизм». Під час «психологічної реконструкції» характеру героя розглянемо психологічну сутність цього явища й прояви «нарцисизму» у поведінці Доріана Грея.

Початок системного розгляду поняття «нарцисизм» (у межах теорії психоаналізу) пов’язано з працями З. Фрейда [7]. За Фрейдом, потрібно виділяти первинний та вторинний «нарцисизм». Первинний «нарцисизм» є обов’язковою умовою нормального психологічного розвитку особистості. Його формування відбувається у період з 6 місяців до 6 років, він стає природною захисною реакцією особистості дитини на зовнішній світ, яка певною мірою оберігає її від страхів і страждань. Вторинний «нарцисизм» є патологією, оскільки він зосереджує увагу особистості лише на власній «винятковості», формує психологічну залежність від постійного зовнішнього визнання цієї винятковості.

Однією з найбільш поширених у житті людства прояв вторинного «нарцисизму» є батьківське кохання до дітей (яке переважна більшість людей помилково вважає найвищим ступенем альтруїзму). Йдеться про ситуацію, коли дитина стає для «нарцисів-батьків» засобом власного самозвеличення, своєрідним доказом власної винятковості. Перебільшення батьками достоїнств дитини і водночас ігнорування її «звичайності» та недоліків, які (на їхню думку) «принижують» їх самих, бажання усунути з її шляху всі перетини, – все це може спричинити важкі наслідки у подальшому житті людини.

Звичайно, що аналіз витоків і прояв «нарцисизму» Фрейд здійснював виключно у межах власної теорії психоаналізу. Такий підхід у багатьох випадках не міг обґрунтовано пояснити різноманіття прояв «нарцисизму», не давав можливості всебічно осмислити його як психологічне й соціальне явище.

Психолог і філософ Е. Фромм спирався на ідеї й досягнення Фрейда, але осмислював психологічну природу «нарцисизму» всебічно, застосовуючи більш різноманітні і тому більш переконливі наукові аргументи [8; 52-94]. За основу осмислення сутності «нарцисизму», його впливу на особистість і життя людини Е. Фромм бере не виключно статеві інстинкти (як це було у концепції З. Фрейда), він розглядає це явище з точки зору «психічної енергії».

У «нарцисизмі» Е. Фромм виділяв дві форми: доброякісну і злоякісну. Перша характеризується тим, що об’єктом «нарцисизму» є результат власних зусиль особистості, друга – предметом «нарцисизму» стають власне тіло, зовнішність і т.п. Таке розуміння «нарцисизму» дає можливість адекватно оцінити як власно особистість, так і її особистісно-соціальну діяльність.

Саме тому концепція Е. Фромма є більш соціально адаптованою, відповідно, під час «психологічної реконструкції» характеру Доріана Грея ми спираємось на визначені дослідником характеристики «нарцисизму» як психологічно-соціального явища.

Отже, психологічні особливості характеру Доріана Грея зумовлюють саме таку типову поведінку людини, яку ми спостерігаємо у романі. Розглянемо, чи є поведінка героя психологічно вірогідною. І принциповим моментом цього розгляду є з’ясування головного питання: «Чи можна вважати жахливе перетворення Доріана Грея, яке читачі спостерігають протягом роману, нещасним випадком, або ця людина була приреченою прожити саме таке життя»? Для цього потрібно перш за все простежити за формуванням характеру Доріана Грея, визначити чинники, що стали визначальними під час формування цієї особистості.

Вважаємо, що розкриття характеру Доріана Грея доцільно провести шляхом своєрідного «обрамлення»: розглянути зовнішність героя на початку роману й наприкінці. Змістова гра «людина – портрет», яку застосовує письменник, дає можливість простежити за тим, як негідне життя спотворює людину, її душу. «Дзеркалом», яке докладно, на рівні найменших змін, відображує моральне саморуйнування головного героя, стає саме портрет, витвір мистецтва, що має назавжди зберегти гармонію зовнішньої й внутрішньої краси Доріана Грея. Проте, портрет «взяв на себе» тягар того суцільного зла, на яке перетворилося згодом життя красеня-юнака, зовнішність якого начебто була непідвладна часу. Саме жахливі зміни портрету відображали етапи морального самознищення, спостереження за яким стало сенсом життя Доріана Грея.

Починаючи цей розгляд, варто підкреслити, що бездоганна зовнішня краса Доріана Грея привертає увагу вже під час знайомства героя з лордом Генрі. Але тоді письменник зосереджує увагу на художніх деталях, сукупність яких дозволяє казати про моральну, духовну чистоту цього вродливого й обдарованого юнака: «Так, безперечно, цей юнак – з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима, злотистими кучерями – був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким (тут і далі виділено нами – В.Г., А.В.) одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось – життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром» [1; 11]. На початку твору Доріан Грей являє собою дійсно щасливу, цілковито гармонійну людину, яка поєднує вражаючу зовнішню красу і людські чесноти, що прикрашають її.

Наприкінці твору, коли збожеволівший від ненависті до портрету, який здається йому винним в усіх його нещастях, Доріан Грей робить спробу знищити свого ворога, але знищує себе, ми бачимо зовсім іншу людину. Ось що побачили челядники Доріана Грея, коли потрапили до запертої кімнати, де їхній господар ховав «свідка» своїх злочинів: «Коли вони ввійшли у кімнату, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря – достоту такого, яким вони востаннє його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, вимарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у нього на пальцях, челядники впізнали, хто це» [1; 145]. Отже, нічого не залишилось від щирої, духовно чистої, відвертої та щасливої людини. Раніше гармонія внутрішньої й зовнішньої краси робили Доріана Грея неповторною людиною, зараз ми бачимо «якогось» мерця, і впізнати цю потвору неможливо.

Зовнішні зміни є насправді жахливими. Оскар Вайльд дуже докладно, психологічно переконливо вимальовує процес «перетворення» героя. Але в той же час не можна не поставити собі запитання: «Чи є це перетворення, це самознищення людини природним для неї, оскільки зумовлено її характером, особистістю, чи воно стало наслідком такого собі «нещасного випадку», яким за цих умов потрібно вважати зустріч Доріана Грея з лордом Генрі»? На перший погляд складається враження, що саме лорд Генрі, який свідомо спокушав Доріана Грея теорією «нового гедонізму», винний у тому, що життя морального й талановитого юнака було змарновано. Відповідно, Доріан Грей виявляється своєрідною жертвою лорда Генрі. Саме жертвою, тому що протистояти цій людині було вкрай важко, а Доріанові, мабуть, взагалі неможливо: на початку твору ці особистості відрізнялися одна від одної як небо й земля.

Для осмислення глибини трагедії Доріана Грея потрібно згадати, що являє собою психологічна сутність «нарцисизму». Е. Фромм зазначав, що «нарцисизм необхідний для збереження життя і одночасно є загрозою його збереження» [8; 54]. Ця психологічна амбівалентність «нарцисизму» визначила долю Доріана Грея, який намагався назавжди зберегти свою красу, за що був покараний долею.

Подивимося, яким чином щаслива і гармонійна молода людина на ім’я Доріан Грей перетворилася на постать, життя якої було присвячено збереженню зовнішньої краси, що стало на якийсь час можливим завдяки спотворенню, навіть, можна сказати, знищенню душі.

Ще до того, як Доріан Грей, стоячи перед власним портретом, усвідомив, що його зовнішня краса є взірцевою, і перелякався, його душа була збентежена висловами лорда Генрі, його апологією «новому гедонізму» як найбільш відповідній для головного героя роману філософії життя. Ця психологічна деталь є дуже важливою, оскільки промова лорда Генрі була для Доріана Грея не просто словами. Це були слова, які змусили юнака тремтіти: «Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому, – слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково, – торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами [1; 13]. Саме на цьому психологічному тлі відбулося «перетворення» гармонійного юнака-красеня на відчайдушного Нарциса.

Для психологічно правильного розуміння ситуації необхідно пригадати, що «нарцисизм» як риса характеру притаманний будь-якій психічно нормальній, адекватній людині. Саме тому під час характеристики особистості «нарцисизм» не можна вважати її позитивною чи негативною якістю. Усе залежить від того, яким чином він впливає на життя особистості, на її самооцінку й вчинки. Залежно від цього він може бути корисним, або, навпаки, зашкоджувати людині. Тому треба зосередити увагу на тому, чим саме став «нарцисизм» для Доріана Грея і чому його життя склалося саме так, а не інакше.

Очевидно, що для героя роману Оскара Вайльда «нарцисизм» став провідною формою самозахисту. Пригадаємо дитинство Доріана Грея, холодне й вороже ставлення дідуся, морально спотвореної людини, до єдиного онука. Воно було зумовлено тим, що мати Доріана, визнана красуня, жінка, що належала до англійської знаті, всупереч волі батька покохала незаможну, не вельможну людину. Можливо, надзвичайно зворушлива зовнішня краса героя зумовлена саме цим палким, безмежно щирим коханням його батьків? Втім, для дідуся це було суцільним приниженням, тому він зробив, щоб батька його онука було вбито, а власна дочка, втративши коханого чоловіка, померла. Ось як розповідає про цю трагедію, що стала наслідком і виразом станових забобонів суспільства, лорду Генрі його дядько: «Я чув – він (дідусь – В.Г., А.В.) забрав дочку назад до себе, але вона відтоді ані словом не обзивалася до старого. Далебі, сумна історія. Десь так за рік дочка померла…» [1; 23]. Отже, вихованням дитини опікувався лорд Кельсо, і це виховання залишило у Доріана Грея найнеприємніші спогади.

Про те, що дитинство Доріана Грея було важким і безрадісним, свідчить багатозначна художня деталь: переконавшись у тому, що портрет завжди буде віддзеркалювати його злочини, він переховує цього невблаганного «обвинувача» на іншому поверсі будинку. А саме, у кімнаті, яка тривалий час була спочатку його дитячою, а потім класною кімнатою.

У цій кімнаті він спочатку мешкав, а потім навчався, і спогади про ці часи неприємно зворушили Доріана Грея. Опинившись у кімнаті, він нібито повертається у своє безрадісне дитинство: «Це просторе пропорційне приміщення покійний лорд Кельсо спеціально облаштував для свого маленького онука, якого терпіти не міг за разючу подібність до матері, та й з інших причин, і все намагався тримати чимдалі від себе. На Доріанів погляд, кімната ця майже не змінилася…» [1; 80]. Втім, зовнішня «незмінність» кімнати це більше підкреслює незворотні зміни, що відбулися в душі незмінного красеня Доріана Грея: «Кожна мить його самотнього дитинства поставала перед ним, поки він оглядався круг себе. Він пригадав незаплямовану чистоту хлоп’ячих своїх літ, і йому стало моторошно від думки, що цей фатальний портрет має бути схований саме тут [1; 80]. Чому ж портрет «має бути» схований саме у цій кімнаті? До речі, ми знову бачимо використання письменником вже знайомого прийому «обрамлення»: знищуючи портрет, Доріан Грей знищує себе, і він іде з життя у кімнаті, в якій воно, власно кажучи, і розпочиналося.

Життя, у якому ще на початку його не було кохання, також закінчується без кохання. Мати не могла кохати свого сина, тому що після загибелі чоловіка повільно ішла з життя, що втратило для неї будь-який сенс. Дідусь, як зазначено вище, ненавидів онука за те, що він був подібний до матері, тому про кохання не йшлося… Відповідно, чи міг за цих умов Доріан Грей когось кохати, чи могло кохання в його житті стати своєрідним порятунком від усього негативного, що визначало його дитинство?

Е. Фромм підкреслює особливе значення кохання у житті «нарцисів», їхнє особливе ставлення до людей, з якими пов’язане кохання: «Для нарцистичної людини партнер ніколи не є самостійною особистістю у своїй повній реальності; він існує лише як тінь особистого «Я»» (8; 64). Природно, що безмежна самозакоханість «нарцисів», їхній егоцентризм врешті-решт роблять їх самих такими собі «самозаручниками» особистісних, одвічно недосяжних, прагнень і намагань. У коханні вони змушені безперервно шукати зовнішнього визнання своєї краси – і водночас ніколи не можуть повністю задовольнити свою жагу поклоніння навіть надзвичайними проявами захоплення з боку інших людей.

Яскравіше за все сутність Доріана Грея проявляється під час його стосунків із Сібіл Вейн, оскільки кохання до неї, його роль у житті цієї дівчини стали для героя своєрідною першою межею. Нагадаємо, що саме після загибелі юної акторки досконалий як явище мистецтва портрет Доріана Грея почав змінюватися, відбивати внутрішню жорстокість зображеної художником юнака-красеня. Імовірно, до цього Доріан Грей не скоїв нічого такого, що можна було б вважати аморальним, тоді як його поведінка по відношенню до закоханої у нього Сібіл є цілковито аморальною.

Здається, кохання Доріана Грея до Сібіл Вейн є справжнім коханням: він обожнює молоду акторку, перебуває у захваті від її мистецтва, вона є для нього справжнім поєднанням досконалого мистецтва і життя. Щире захоплення цією дівчиною викликає бажання завжди бути разом з нею, тому Доріан Грей хоче одружитися. Він переконує лорда Генрі, що його уявлення про шлюб, про подружнє життя, про стосунки між чоловіком і жінкою, про кохання не є правильними, тому що той не визнає щирість, відвертість у шлюбі. Складається враження, що щасливий шлюб може стати певним «вінцем» життєвих досягнень Доріана Грея, а власна щаслива родина допоможе йому назавжди забути трагедію нещасного дитинства.

Безпорадна акторська гра Сібіл Вейн спричиняє Доріанові глибокі страждання. Можна припустити, що присутність на виставі його найближчих друзів значно підсилює страждання закоханого Доріана Грея, але не це стає крахом його кохання. Пояснення, які дає Доріанові Сібіл, мали б зробити його щасливим: дівчина переконує коханого, що саме її несамовите кохання унеможливило для неї заміну життям драматичних героїнь власного життя. Тобто, вона визнає, що Доріан Грей став сенсом її життя, що кохання до нього є найдорожчім для неї у власному житті. Але саме ця відвертість обурює Доріана, тому що його кохання є коханням «нарциса» – майже у чистому вигляді.

Монолог героя, в якому він фактично висловлює свій жорстокий «вирок» Сібіл Вейн, переконливо доводить, що Доріан Грей не спроможний кохати будь-яку іншу людину. Решта людей потрібна йому лише для того, щоб з допомогою власних почуттів до них підсилювати самозакоханість. Ось як він пояснює Сібіл Вейн свої почуття до неї, її місце у власному житті: «Ви ж скалічили мою любов. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич, примусив би цілий світ боготворити вас, і ви носили б моє ім’я…» [1; 59]. Таким чином, він намагався у першу чергу прославити себе самого, а закохана жінка ставала для нього лише засобом власного звеличення.

Між життям і мистецтвом Доріан Грей, складається таке враження, обирає мистецтво, але треба казати, що насправді воно підмінюється його уявленнями про мистецтво.

Втім, ставлення Доріана Грея до Сібіл Вейн нібито можна все ж таки назвати коханням. Те, що герой наступного дня розкаявся, написав дівчині відвертого листа, свідчить, на перший погляд, про його щирість, готовність визнавати власні помилки і виправляти їх. Але, пригадаємо, поштовхом до написання листа, до покаяння став зовнішній чинник, а саме, жах, викликаний змінами, які герой помітив на портреті! Зрозумівши, що зміни портрету викликані його негідними вчинками, Доріан Грей начебто обирає свій життєвий шлях: «Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею, спробує знов її полюбити. Це його обов’язок. Вона ж, бідолашна, вистраждала, мабуть, більше за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте» [1; 61]. Але ж хіба можна за таких умов бути щасливим самому, зробити щасливою іншу людину?

Здається, що доля була невиправдано суворою до головного героя: саме тоді, коли він зрозумів, яким має бути його справжнє життя, вона позбавила Доріана Грея виправити помилку, тому що Сібіл Вейн на той час вже була мертвою. Тут треба згадати спостереження Е. Фромма, який проникливо зауважив: «У відчуженій формі людина почитає саму себе, ідол, у якому віна розчиняється, стає об’єктом його нарцистичної пристрасті» [8; 65]. Мистецтво-життя Сібіл Вейн на сцені, завдяки якому вона привернула його увагу, добропорядне родинне життя-обов’язок без справжнього кохання, задоволення від старанного «виправлення» власних помилок – все це для Доріана Грея є лише можливістю задовольнити власні нарцистичні потреби, дати вихід самозакоханості! Виявляється, що позбавитися потреби використовувати зовнішній світ (і людей – як частину цього світу!) для задоволення нарцистичної сутності герой не може. І ніколи не зможе… Тому, усвідомивши це, він обирає інший шлях: бути суцільним злочинцем як відносно самого себе, так і відносно інших людей. Якщо не можна уникнути того, на що ти приречений, потрібно, вважає Доріан Грей, відчути насолоду від життя. Від усіх його прояв, поганих чи добрих: «Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів – усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого» [1; 70]. Вибір зроблено, але чи був це свідомий вибір самого Доріана Грея?

М.Г. Соколянський переконливо доводить, що не лише сам роман Оскара Уайльда, а і його головний герой природно поєднують в собі літературні традиції й естетичні погляди автора [5; 92-116]. Створений на межі естетизму і неоромантизму, образ Доріана Грея, як зазначалося вище, є психологічно вірогідним. Одним із засобів досягнення цієї вірогідності є прийом, який умовно можна назвати «пошук предків».

Письменник дає можливість читачеві побачити родові витоки Доріана Грея як людини. Для цього подається «історія роду» у вигляді знайомства Доріана з портретами предків. Звичайно, цю «портретну галерею» подано невипадково: портрет Доріана Грея посідає в ній своє місце, його поява підготовлена низкою портретів предків героя, з кожним із яких (і портретів, і предків) у нього є безперечний, іноді прямий, іноді опосередкований зв’язок.

Герой старанно відшукує серед власних предків таких, що вирізнялися вадами, негідною поведінкою, аморальними пристрастями. А таких, особливо серед чоловіків, у цьому роді було чимало! Взагалі ж, як на початку роману казав дядько лорда Генрі про родину Доріана Грея, «Чоловіки там у них якісь невдалі, але жінки, їй же бо, чудові…» [1; 23]. Доріан Грей – чоловік, але, схоже, його зовнішня краса – це краса жіночої частини роду? На тлі життя своїх попередників, мабуть, цьому чоловікові легше виправдати себе, свою поведінку, що Доріан Грей і робить: «Може, це якийсь отрутний мікроб переходив із тіла в тіло, аж поки дістався Доріанові?» [1; 91]. Таке пояснення дуже доречно, оскільки воно якщо і не виправдовує поведінку героя, то, принаймні, робить її більш зрозумілою для читачів. Така собі родова «погана спадковість», протистояти якої для людини майже неможливо?

Не варто також забувати, що Доріан Грей, окрім «мікробу», який отруював його родину протягом століть і дістався його самого, пережив також і «отруєння книгою». Цей роман було подаровано Доріанові Грею лордом Генрі, і подарунок справив на героя велике враження. Надзвичайно велике враження: «Доріана Грея отруїла книжка» [1; 93]. Важливою здається спроба Доріана Грея пов’язати вплив, який мало на нього родинне прокляття, і вплив цієї книги: «Але людина має предків не тільки у власному роді, а й у письменстві. І чимало з них, може, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й впливу їх людина, безперечно, більш свідома» [1; 92]. Як бачимо, герой визнає вплив книги на власне життя навіть більш вагомим, ніж вплив роду.

Підсумовуючи, треба зауважити, що низка фатальних на перший погляд обставин матеріального й морального плану, збіг яких призвів героя до моральної і фізичної загибелі, мають під собою досить вагоме підґрунтя. Безтурботний красень-юнак перетворився на жахливу потвору не одразу і н випадково. Цей шлях був довготривалим, сходинки наниз були іноді не помітні, але герой поступово просувався – як моральна людина – все нижче й нижче. Якщо на початку він ще намагався чинити опір, то після загибелі Сібіл Вейн обрав шлях, який лише збільшував глибину його морального падіння.

Отже, на основі визначеного вище з’являються підстави зробити загальний висновок, що головний герой роману постає як людина приречена, яка аж ніяк не могла жити по-іншому? Відповідно, Доріан Грей не може бути винним у тому жаху, на який врешті-решт перетворилося його життя і життя інших героїв роману? Перелічимо винних у цьому: виховання, середовище, постійне втручання в його життя лорда Генрі, «погані» предки у житті й літературі?

Цей висновок ґрунтується на тексті роману, він здається правильним, і тоді Доріанові Грею треба лише співчувати. Він виявляється приреченою людиною, звинувачувати яку нема за що: фатальний збіг обставин обумовив трагічність її долі, вона, безумовно, спричиняє страждання іншим людям, але сама страждає ще більше! А спроби «виправити» власне життя є марними, оскільки, як підкреслювалося, обставини не залишають жодних шансів.

В той же час, не можна забувати про те, що ніхто не змушує Доріана Грея стати вбивцею, але він – справжній вбивця. Якщо його участь у загибелі Сібіл Вейн, її брата та інших людей є опосередкованим вбивством, то Безіла Голворда він вбиває власноруч, причому робить дві спроби. Спочатку Доріан знищує Безіла-людину, потім – намагається знищити свій портрет, який насправді є відбитком душі справжнього художника Безіла Голворда. Нагадаємо, що на початку роману художник так пояснює своєму другові лорду Генрі, чому він ніколи не надішле свою найкращу роботу до виставочної зали: «– Ти розумієш, Гаррі, – Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, – кожен портрет, намальований з натхненням, – це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник – то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скоріше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета – я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі» [1; 5]. Вбивство – це злочин, який не можна виправдати, і потрібно зрозуміти, чи є воно випадковим у житті Доріана Грея, або, навпаки, він не міг не стати вбивцею.

Те, що Доріан Грей вбиває Безіла Голворда, є наслідком його «нарцисизму», є проявою притаманної «нарцисам» самозакоханості. Е. Фромм, розглядаючи особливості поведінки особистості, зауважив: «Індивідуальна та соціальна помста часто покоїться на нарцисизмі та потребі «вилікувати» рану, через смерть лиходія» (1; 64). Коли йдеться про Доріана Грея, не можна не помітити, що його поведінка під час вбивства людини, яку він вважав своїм другом, є суцільною помстою художнику за те, що він знає про нього, Доріана, все. Саме тому Доріан Грей вбиває Безіла Голворда.

Знову ж таки, може скластися враження, що вбивство відбулося певною мірою випадково. Ніж, яким Доріан вбиває Безіла, опинився поруч з портретом тому, що, як згадує герой, його сам «він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати» [1; 100]. А якби «не забув забрати»? Тоді Доріан Грей не вбив би Безіла, який дізнався про справжній стан його душі, про його злочини?

Поведінка Доріана Грея під час цієї фатальної для обох героїв зустрічі свідчить про те, що Безіл Голворд був приречений. Той, хто дозволив собі докоряти Доріанові, нагадувати йому про мораль, той, хто побачив портрет-потвору, мав бути знищений! Невипадково після вбивства Доріан Грей не відчуває жодних хвилювань, жодних докорів совісті. Він діє швидко, обережно, рішуче, він робить все так, щоб відвести від себе будь-яку підозру щодо скоєння ним цього злочину. При цьому вбивця свідомо відсторонюється від усіх людських почуттів, свідомо позбавляється них: «Доріан відчував головне: не треба заглиблюватись у те, що сталося. Його друг, що намалював отого фатального портрета, винуватця всіх його знегод, вийшов з його життя. Оце й тільки» [1; 101]. Практично цей витончений злочинець не залишає жодних слідів і свідків свого злочину, оскільки Алан Кемпбел, якого шантажував и використовував Доріан, знищивши тіло вбитого, сам пішов з життя, не викривши свого колишнього друга…

Оцінка героєм своєї поведінки під час вбивства Безіла Голворда і після нього, ставлення його до своїх вчинків не змінюються з часом. Навіть в останні хвилини життя Доріан Грей не хоче визнати своєї провини в тому, що він накоїв: «Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство – це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки – така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, до цього не причетний» [1; 143]. «Нарцис» ніколи не визнає себе винним навіть у дрібницях, він завжди намагається перекласти власну провину на когось іншого! Тому герой поводиться саме так.

Отже, «фізичне знищення» лиходія, яким Доріан Грей вважав Безіла Голворда, відбулося. Проте «знищити» душу Безіла, втілену у портреті, виявилось неможливим. Цей «спостерігач» пильно стежив за усіма провинами Доріана Грея, відбивав усі злочини, усі приховані думки й почуття героя – навіть тоді, коли той сам не визнавав мотиви своєї поведінки. Показовою є спроба Доріана «виправитися», коїти добрі справи, якою він так пишався і на яку покладав великі сподівання. Після того, як він «пожалів одну дівчину» [1; 136], Доріан Грей сподівається, що цей його «добрий вчинок» відіб’ється на портреті, але бачить зовсім інше: «хіба тільки в очах з’явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом» [1; 143]. Спроба виявитися краще, аніж його душа, не вдалася, і тоді герой робить відчайдушну спробу разом позбавитися свого головного ворога – портрета. Для цього він обирає ту ж саму зброю – ніж, яким було вбито Безіла: «Цей ніж покінчив з художником – і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим…» [1; 144].

Вище відзначалося, що герой своєрідним чином «справив життєве коло»: його життя закінчується у кімнаті, де воно починалося. Але є ще один аспект цього «повернення», а саме – ставлення Доріана Грея до Краси. Усе його життя було присвячене пошукам Краси, збереженню Краси, служінню Красі. Проте, усі спроби Доріана Грея підкорити собі Красу були марними. Для «нарцисів» типовою є поведінка, коли з допомогою вишуканих, коштовних, рідких або, як зараз кажуть, «престижних» речей, володарями яких вони стають, частково задовольняються їхні емоційні потреби, у першу чергу – самозакоханість набуває «реального» підґрунтя. Як виявилося, найвищою Красою в житті Доріана Грея були не коштовності, а портрет! Цей витвір справжнього митця «нарцис» так і не спромігся підпорядкувати себе. Відбулося навпаки: після загибелі людини-потвори портрет залишився таким, яким його створив Безіл Голворд. Цій досконалості вже нічого не загрожувало, тому що єдина людина, яка могла її – тимчасово – зруйнувати, знищила себе. Краса перемогла людину?

Отже, Доріан Грей не може бути винним у тому, що до вбивства Безіла Голворда його життя складалося так, як воно складалося. Дуже багато обставин сприяло тому, щоб він жив саме так. Але вбивство – це остаточна межа для людини, що відділяє її від минулого, куди після вбивства неможливо повернутися. Доріан Грей скоїв цей злочин, він не розкаявся у своєму вчинку. Це був його власний вибір, за який не можна перекладати відповідальність ані на виховання, ані на лорда Генрі, ані на збіг обставин. Чи був Доріан Грей приречений до того, щоб стати вбивцею? Звичайно, ні. Ніякий «нарцисизм» не може виправдати вбивства, хоча, на жаль, саме він може сприяти цьому – остаточному – моральному падінню людини.

Повернемося до питання, яке стало заголовком статті. Чи є Доріан Грей жертвою обставин, чи він сам спровокував них, сам спотворив власну долю? Вчитель і його учні шукатиме відповіді на це питання, і, вважаємо, «психологічна реконструкція» характеру Доріана Грея допоможе у цій справі.

Звичайно, поза межами статті залишилося багато питань, розгляд яких міг би допомогти поглибленому засвоєнню старшокласниками роману Оскара Вайльда. Але за будь-яких умов це засвоєння може відбуватися лише на підставі всебічного осмислення учнями образу головного героя, яке, на нашу думку, неможливе без системного застосування «психологічної реконструкції» його характеру.

 

Література:

 

  1. Вайльд, Оскар. Портрет Доріана Грея: Роман: Для ст. шк. віку / Пер. з англ. та прим. Р. Доценка; – К.: Школа, 2003. – 145 с. – Режим доступу: <http://www.ukrlib.com.ua//books-zl/printzip.php?id=417&bookid=1&sort=0 (3.12.08).
  2. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2003. – №7-8. – 128 с.
  3. Гладишев В.В. Теорія і практика контекстного вивчення художніх творів у шкільному курсі зарубіжної літератури: Монографія. – Миколаїв: Вид-во «Іліон», 2006. – 372 с.
  4. Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: В 3 кн. – 4-е изд. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2003. – Кн. 1: Общие основы психологии. – 688 с.
  5. Соколянский М.Г. Оскар Уайльд: Очерк творчества. – К.; Одесса: Лыбидь, 1990. – 200 с.
  6. Уайльд О. Избранное. – М.: Правда, 1989. – 736 с.
  7. Фрейд З. О нарциссизме. – М., 1996. – 131 с.
  8. Фромм Э. Душа человека: Перевод. – М: Республіка, 1992. – 430 с.

 

Примітка. Вважаємо доцільним додати до статті вірш у прозі Оскара Вайльда «Поклонник», поданий у перекладі Ф. Сологуба. Форми використання його на уроці є прерогативою самого вчителя.

 

В.В. Гладишев,
доктор педагогічних наук

А.А. Веселкова

Миколаїв

 

 

ДОДАТОК

 

ОСКАР УЙЛЬД

 

Поклонник

Когда умер Нарцисс, разлившийся ручей его радости превратился из чаши сладких вод в чашу соленых слез, и Ореады[2] пришли, плача, из лесов, чтобы петь над ручьем и подать ему отраду.

И, когда они увидели, что ручей превратился из чаши сладких вод в чашу соленых слез, они распустили свои зеленые косы, и восклицали над ручьем, и говорили:

– Мы не дивимся твоей печали о Нарциссе, – так прекрасен он был.

– Разве был Нарцисс прекрасен? – спросил ручей.

– Кто может знать это лучше тебя? – отвечали Ореады. – Он проходил мимо нас, к тебе же стремился, и лежал на твоих берегах, и смотрел на тебя, и в зеркале твоих вод видел зеркало твоей красоты.

И ручей отвечал:

– Нарцисс любим был мною за то, что он лежал на моих берегах, и смотрел на меня, зеркало его очей было всегда зеркалом моей красоты [6; 61-62].

 

 

[1] Див.: Зарубіжна література в школах України. – 2009. – № 1. – С. 20-25.

[2] Загальна назва гірських німф.

 

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь