Дзеркало

Одним із викликів, які я ставлю перед собою як фахівець, є рефлексії з приводу особистої педагогічної діяльності, ґрунтовані на суб’єктивних спостереженнях, досвіді, аналізі власних педагогічних помилок чи прорахунків. Це своєрідне есе вчительки-практика, котра щоденно йде «до станка», щоб видавати на-гора щоденну «педагогічну норму». Сподіваюся, що ці мої маленькі педагогічні розвідки будуть цікаві моїм колегам в усіх куточках нашої країни, можливо, хтось побачить в цих розповідях себе, учнів, проблеми, бо ми всі вихідці однієї системи. Хочу зауважити, що ні в якому разі не претендую на об’єктивність. То не будуть універсальні догми чи безапеляційні висновки, а всього лише суб’єктивні судження.
Сьогодні, коли сучасна освіта рухається вперед, ми не можемо залишатися осторонь глобальних процесів, тож мої дописи не будуть (й не повинні!) стосуватися одного предмету чи обмежуватися лише методичними розробками із зарубіжної літератури. Наш предмет універсальний, бо в літературі поєднані історія, географія, фізика, лірика… Література – потужний інструмент на емоційну сферу впливу на особистості, що формується.
Трохи про себе: живу в м. Кам’янці-Подільському, вже понад двадцять років працюю в школі, викладаючи зарубіжну літературу та українську мову. Щоліта їжджу працювати в дитячі оздоровчі заклади, обіймаючи різні посади – від вихователя до психолога. Неспокійна натура, якій притаманний творчий рух, тому, окрім педагогічної діяльності, я редакторка української Вікіпедії, прихильниця здорового способу життя, фанатка якісної сучасної української музики.
Отже, починаймо!

Школа – дзеркало суспільства. Це вже знаю точно. Я прийшла до школи в кінці дев’яностих – початку двотисячних. Час тотального безгрошів’я, кількамісячних затримок вчительських зарплат, активної фази «італійської еміграції» молодих жінок на заробітки. Стрімкий період розвитку такого явища як соціальне сирітство. У кожному класі була значна частина підлітків, у яких «мама в Італії, а тато в запої», тобто дітей, які залишилися самотніми в такому складному періоді власного життя.
Діти, котрі отримували подарунки, зневажали «обдертих вчительок», робили, що хотіли, не мали жодної мотивації до навчання. Не мали позитивних прикладів моделі поведінки між чоловіком та жінкою, між батьками та дітьми. Важке покоління.
До речі, сьогодні ці «діти» привели до школи власних нащадків. Вони не мають досвіду, аби їх виховувати, бо їх самих свого часу виховували бабусі.
З цього приводу я придумала термін «бабусині діти», бо це направду явище феноменальне. Сидить така дитина за партою, розмовляє бабусиними фразами, видає бабусині коментарі, ніби власні, поводиться, як малюк з дитсадка, забираючи на себе значну увагу, вимагаючи «бабусину» реакцію до себе від учительки. Розмови з бабусями про поведінку чи успішність дітей, залишених їм на виховання, як правило, малоефективні. Бабусі або жаліються на власних дітей, які «підкинули» їй внучку чи внука, або активно захищають їх, або просто починають плакати. Я називаю загальну тенденцію, а не описую конкретні випадки, хоча, перефразовуючи Л.Толстого: Усі щасливі й самодостатні діти, як і хороші родини, схожі один на одного, й кожна нещасна дитина, кожна нещасна родина – нещасна по-своєму. Та все ж часто-густо в якомусь 5-А, 7-Б, чи 9-В зустрічаються такі діти, й з ними треба комунікувати.
Так от, початок двотисячних окреслився як період зневіри в значимості навчання. Серед учнів стала поширеною фраза: «А кому вони потрібні оті ваші підмети чи многочлени? Он ви вчилися, і що? От наприклад, мій батько не вчився, має власну точку продажу на ринку, а ви що маєте?». Суспільство, зневірене в політиці, владі, фінансовій сфері, вимагало життя й прийняття взаємостосунків «по-понятіям». Учительське безгрошів’я породило сакраментальну фразу: «Якщо вони думають, що нам платять, то нехай думають, що ми працюємо». Це недобра, руйнівна стратегія прийняття. Шкода, що й сьогодні так дехто ставиться до посадових обов’язків.
Той час був особливим випробуванням для молодої вчительки й ще важчим – для молодої вчи тельської родини. Необхідно було, з одного боку, реалізовувати себе в професії, доводячи фахову спроможність, з іншого – навчитися виживати, заробляти й раціонально витрачати кошти, щоби не відчувати себе «меншовартісною вчителькою».
Усвідомила таке: ніколи не залишу напризволяще ні власну дитину, ні чужих дітей – учнів, яких навчаю. Взяла собі за правило народний перефразований вислів: «Добре там, де ми є!», яким раджу послуговуватися всім українцям.
Звичайно, ні в якому разі не варто претендувати на роль батьків для тих дітей, яких нам випала нагода навчати, адже кожен має мати власну соціальну функцію й виконувати її. Та все ж нашим вчительським надзавданням є створити такі умови, щоб учень відчував хоча б елементарну безпеку й захист у навчальному закладі. Головне не виштовхнути дитину на вулицю, бо теж є такий гіркий досвід – «шукати» дитину, що регулярно не відвідує навчання в школі. Дитина йде туди, де відчуває до себе позитивне ставлення.
Тому важливо, щоб кожен учень, з різними потенційними можливостями, різним рівнем інтелектуальної, ментальної, фізичної спроможності відчував себе однаково комфортно в школі.
Сьогодні все значно простіше. Школа, як дзеркало суспільства, демонструє, що є певним соціальним прихистком дитині. Один мій шестикласник, безпосередній до неможливості, в минулому році написав: «Якби не уроки, школа була би найкращим місцем для відпочинку, спілкування з друзями й цікавих справ». У тому є певна логіка, адже батьки вимагають від навчального закладу такої собі соціальної перепустки у майбутнє доросле життя для власних дітей.
Це має бути віддзеркаленням внутрішнього світу дитини й задоволенням її емоційних потреб.
Час і ставлення суспільства до освіти в цілому, й до вчительства зокрема допомогли мені виробити власні правила успішного спілкування з дітьми.
– Батьки – найрідніші у світі люди для дитини, і вчитель ні в якому разі не зможе перебрати на себе ні роль мами, ні батька чи старшого брата, тому не треба намагатися це робити.
– Учитель має вміти закликати до співпраці усіх членів родини учня, незалежно від того, чи проживають батьки в одній сім’ї, чи нарізно. Треба навчитися спілкуванню з бабусями, дідусями, тітками, дядьками, старшими братами й сестрами тощо.
– Для батьків дитина найкраща. Батьківська любов суб’єктивна. Батьки, як правило, на боці дитини, і це природньо. Тому неправильним є потенційне бажання вчителя розказати про те, який це поганий учень чи учениця.
– Запрошуючи (саме запрошуючи, а не викликаючи) батьків чи інших родичів до школи, я наголошую, що це ПЕДАГОГІЧНА КОНСУЛЬТАЦІЯ, і як правило, не наполягаю, щоб це була офіційна зустріч в кабінеті адміністрації закладу.
– Найважливіше – в кожній дитині побачити найкраще, що в ній є. Про те «найкраще» завжди треба говорити батькам, іншим дітям й, що особливо значимо, самій дитині.
– Будь-яка дитина здатна йти на контакт, тільки треба віднайти важелі впливу на неї. Варто спробувати поспостерігати за нею кілька днів, не обмежуючись рамками лише свого уроку, але й в інших ситуаціях. Найкраще діти розкриваються, проявляють себе під час спільних екскурсій, відвідин кінотеатрів, різних заходів тощо.
– Перш ніж викликати до школи батьків проблемної дитини чи звертатися за допомогою до адміністрації, варто провести індивідуальну бесіду з дитиною.
Але таку бесіду не варто проводити:
– Одразу після того, як стався певний інцидент чи проблемна ситуація.
– Якщо ви роздратовані, засмучені, у вас бракує слів для вираження власних емоцій.
– Обов’язково підготуватися до розмови.
Сказати дитині про свої почуття; бути з дитиною відкритим; ніколи, ні за яких обставин, не згадувати про батьків, родичів негативно; не погрожувати дитині, що будете викликати батьків; спробувати досягти з дитиною певних домовленостей.
Не варто вимагати від дитини чогось неймовірного, зразу стати ідеальним (наприклад, якщо учень погано навчається, не треба вимагати, щоб той через місяць став відмінником). Такі бесіди зазвичай мають короткотривалий ефект. Це особливість дитячої психіки, до того ж, на дитину інші люди мають значно більший вплив, аніж учитель.
Та все ж, якщо продемонструвати відкритість, готовність йти на контакт, здатність пробачати, бути об’єктивним, чесним, неупередженим, тоді можливий прогрес у налагодженні стосунків. Агресія – це своєрідна форма захисту, так само, як інфантильність, істеричність чи хамство. Єдине, що особливо важливо демонструвати у взаємостосунках, – це вашу здатність адекватно розбиратися в ситуаціях й приймати рішення, нехай навіть і непопулярні.
Будь-яка ситуація, будь-яка взаємодія з учнем має показати вчителя як емоційно стійку та зрілу особистість, здатну адекватно реагувати на ситуації й витягувати досвід з усього. Не можу не згадати випадок, що трапився на початку моєї педагогічної діяльності. Це було в жовтні місяці мого першого року вчителювання.
Я, повернувшись спиною до дошки, щось захоплено писала, а в цей час двоє учнів-підлітків, зчепившись через якусь дрібницю, почали несамовито гамселити один одного прямо за партою. Я, переповнена жаху, вискочила в коридор. Якраз у цей час там проходив директор.
Я вигукнула: «Там бійка! Хлопці б’ються прямо в класі! Що робити?». Він подивися на мене й, навіть не спиняючись, спокійно промовив: «Ти ж доросла людина. Розберися сама». І пішов. І правильно зробив. Дуже правильно й мудро. Не можна перекладати на когось те, в чому ти можеш й повинен сам навести лад. Звичайно, я впоралася з інцидентом.
Та й директор просто так не залишив те, що сталося. Він через деякий час зайшов до класу, розпитав дітей, що сталося, провів бесіду…
УСЕ, ЩО МОЖЕ ЗРОБИТИ ВЧИТЕЛЬ, МАЄ ЗРОБИТИ ВЧИТЕЛЬ. Бо це його робота. Не «покликання», не «місіонерство», а саме робота, яку треба робити якісно.
Без пафосу й риторики. Без оцінювання особистої значимості в житті дитини.
Без жертвоприношення й нездорового фанатизму. Бо інакше… «Нема чого нарікати на дзеркало, коли сам… не дуже!».
Тому щоранку перед дзеркалом погляньмо собі у вічі й спробуймо дати відповідь на питання: «А чи готова/готовий я до сьогоднішнього робочого дня? Чи зможу віднайти потрібні слова, емоції, оцінки? Чи захищена/захищений від дитячої реакції на будь-яку ситуацію чи дію?». Головне – навчитися розрізняти, аналізувати, приймати помилки й пишатися перемогами. А тоді усміхнутися – і вперед! На роботу.
Успіхів нам, мужності й мудрості на кожен день.

Наталія Рудницька,
вчитель зарубіжної літератури
та української мови
м. Кам’янець-Подільський