в школах України

Мені наснився сон …

Автор: Лук’яненко Тетяна, учениця 9-А класу  Бучанської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4 Київської області
Учитель: Ковалик Інна Михайлівна

Булгаківська весна…
Стежка між віковічними соснами, звиваючись чудернацькими візерунками на мокрій від весняного нічного дощу землі, невпинно веде подорожнього вглиб парку.
Закривши очі, піднімаю обличчя вгору і, на повні груди вдихнувши солодко-п’янкого хмелю віковічних сосен, Л-Е-Ч-У-У-У…
Ось і ДІМ…
Веселе босоноге хлоп’я, гріючись у батькових обіймах, причаїлося в куточку великого родинного крісла. І крізь пенсне Опанаса Булгакова вдивляється у далечінь…
А там… У небаченому вихорі кружляють в чорно-білих сутінках його майбутні герої – Майстер і Маргарита, Воланд і кіт Бегемот, Іван Бездомний та Андрій Соков… – немов би очікують свого часу тріумфальної появи на сторінках РУКОПИСІВ.
Це замріяне хлоп’я навіть не уявляло, що через багато років стане лікарем. А згодом світ дізнається про надзвичайного письменника Михайла Булгакова, ще змалку виплеканого бучанською землею, напоєного віковічним ароматом бучанських сосен. І хтозна, можливо саме тут, на моїй, на нашій, бучанській землі, на батьківській дачі, він вперше відчув подих Творчості…
Л-Е-Ч-У-У-У… І раптом чую:
– Пробачте мене, будь ласка, що я, не будучи знайомим, дозволяю собі…
Переді мною стояв Незнайомець у дорогому сірому костюмі, із тростинкою з чорним набалдашником у вигляді голови пуделя. Праве око чорне, ліве чомусь зелене. Брови чорні, але одна вище другої. Словом – впізнаєте? Так! Це він… ВОЛАНД!
О, Боже! Невже це ви?!
– «Боже» ? Ви вірите в Бога? Хіба ви не атеїсти? Адже в моє останнє перебування тут мені траплялися саме такі.
Ну що ви? Із атеїзмом у нас давно покінчено. Ми віримо: справно б’ємо поклони, радо освячуємо паску та воду, постійно звертаємось до Бога і просимо ЧУДА!
І вважаєте, що це і є ВІРА? Ви справно б’єте поклони, але сором’язливо «не помічаєте» протягнутої дитячої жебрацької руки. Ви радо освячуєте паску і воду, та при цьому не забуваєте їх «освятити» гріховною горілкою. Ви постійно звертаєтесь до Бога і просите ЧУДА, але не можете схилити голови перед його величчю і тихо прошепотіти: «Дякуємо тобі, Боже!» Так, ви ходите до церкви, запалюєте свічки, знаєте напам’ять Божі заповіді, АЛЕ… У вас процвітає лицемірство, зрадливість, розпуста, байдужість до горя іншого, процвітає злочинність. І ви називаєте це вірою?! Ех… Нічого не змінилося з часів мого останнього перебування тут…
А ось і супермаркет. Воланд дуже уважно спостерігав за людьми, їхніми звичками. І особливо прискіпливо придивлявся до печива, цукерок, тортів, ковбас та інших харчів. А я спостерігала за ним – він дивувався, обурювався, насміхався.
Треба купити Нарзану, – сказав він врешті-решт.
Нарзану немає. Є Пепсі, Кока-Кола, Спрайт.
Я купила йому Кока-Колу та відкоркувала пляшку. Скуштувавши, він кисло скривився:
– Та це ще гірше, ніж чай Андрія Сокова в театрі «Вар’єте»! Сподіваюсь, у вас хоч осетрина першої свіжості і бринза білого кольору…
– Ми осетрину не їмо – це дорого. І тому надаємо перевагу чомусь дешевшому.
Воланд був вражений побаченою картиною:
Це жахливо! Тепер не лише осетрина другої свіжості, а все: і ковбаси, і риба, і кури, що виблискують своїм підозрілим рожево-хімічним кольором, і пельмені, наповнені фаршем із свинячих хвостів та генно-модифікованої сої!!!
Раптом у магазині почувся лемент. Я озирнулася – спустіли прилавки, порожніми опинились стелажі супермаркету – все зникло. Лише розгублений власник магазину бігав і щось кричав. А Воланд чомусь підморгнув мені і загадково усміхнувся…
А ось ми із гостем на нашій центральній бучанській площі, уквітчаній європейськими клумбами, із кришталевими блискітками міського фонтану та дивакувато-гордовитою пальмою поблизу кінотеатру «Акваріус». Ох, яка краса навкруги! Яке затишне моє молоде місто! Проте Воланд чомусь мого захоплення не поділяв. Його погляд зосередився на іншому. Неподалік на холодному від вранішньої роси асфальті сиділа молода мати з немовлям на руках, загорнутому у лахміття. Ні, вона не просила милостині, бо не осмілювалась. Хоча і так було зрозуміло, що лише неймовірна скрута змусила її цього прохолодного весняного ранку бути тут.
– Дитино моя, що сталося? Де твій дім?
– Я – безхатченко. Була невеличка квартира, та й ту відібрали нечестиві торговці нерухомості. А чоловік помер…
Погляд її несподівано наполохано зупинився на високому кремезному чоловікові із золотими перснями на пальцях та ланцюгом на шиї. Губи його, що ще вилискували жиром смаженої баранини, тонкий аромат віскі, хороший настрій та блиск в очах свідчили про те, що життя в нього вдалося.
Це він! Той, хто відібрав нашу квартиру – власник агентства нерухомості. Він – причина смерті мого чоловіка і моїх сліз! Він зробив безхатченками мене і мою дитину!
Чоловік тим часом сів за кермо свого авто, рвучко натиснув на газ і подорожні, злякано відскочивши, звільнили проїзд «вершителю людських доль»! Воланд пильно вдивлявся йому вслід. І ми вже готові були рушати далі, як несподівано почувся скрегіт коліс – «вершитель людських доль» далеко не заїхав. Його тріумфальний хід зупинило дерево обабіч дороги.
Дивно… На цьому місці у нас ніколи раніше не було аварій.
А у Воланда тим часом з’явилась задоволена усмішка:
– Ех…Люди не змінились. Як і раніше, їх псує квартирне питання та жага до грошей!
То хто ж він, цей Воланд? „Я – частина цієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо”. Він – очільник потойбічних сил, диригент чудернацького оркестру мороку. Його прискіпливе око невблаганно видивляється тих, хто має надію приховати свою пожадливість і лінь, завуалювати заздрість і підступність, заретушувати хабарництво і хамелеонство. А видивившись – покарати і тим самим відновити порушений у світі баланс добра і зла. Він – ВІЧНИЙ, як вічні добро та зло, честь і безчестя, щирість і підлість. Він – ВІЧНИЙ, як вічні земля і небо, сонце і зорі, людина і світ!!!
… Стежка між віковічними соснами, звиваючись чудернацькими візерунками на мокрій від весняного нічного дощу землі, невпинно веде подорожнього вглиб парку.
Немає вже того будинку і босоногого хлопчика в батьківському пенсне. Лише пам’ятний знак того, що колись тут був Він – творець. Він – Михайло Опанасович Булгаков. Мій земляк. Ще коли він був маленьким, батько купив дачу поблизу Києва. І кожного літа сім’я Булгакових приїжджала із спекотного міста до бучанських лісів, щоб вдихнути цей незабутній аромат сосен, побігати босоніж по вкритій ранковою росою траві та насолодитись кожною хвилиною життя. На жаль, дача згоріла. Але ті щасливі спогади назавжди залишили слід у серці Митця. Який, можливо, надихнув його на подальші творчі звершення.

Черговий номер

Без имени-3

Новини

Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"

Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”