Моє літо

Вдихаю бажаний, п’янкий аромат свободи. Ось вона – жадана відпустка. Поспішаю додому. Назустріч вибігає п’ятирічне кучеряве янголятко з ромашкою для мами. Я радію і забираю його в свої обійми. Мама не буде вже ходити на роботу. Однією рукою затуляє очі від сонця, другою тримає мене за руку. Куточки губ ледь-ледь піднімаються, а на щоці утворюється ямочка. «Не розумію, – запитує недовірливо. — Хіба тепер щодня буде неділя?» Телефонний дзвінок. «Мам, ти вже у відпустці? — лунає в трубці лагідний голосочок моєї донечки. — Ура-а-а!»

Як добре прокинутися вранці, усміхнутися і з піднесеним настроєм прожити цілий день, знаючи, що не треба поспішати на роботу. Тепер навіть третя світова війна не примусить мене сісти за комп’ютер, принаймні найближчі два тижні… Хіба що тільки перевірити електронну пошту. Так, цікаво… «Спеціальна літня пропозиція для членів Клубу «ЗЛ». Шановні члени Клубу «ЗЛ»! Традиційно твір «Як я провів літо»… Слова вже з’являлись, зливались, вибудовувались у речення і танцювали в моєму майбутньому есе… Все. Достатньо. Подалі від комп’ютера… Ні, ще не все: надрукувати сценарій виховного заходу, прочитати твори за новою програмою, упорядкувати методичний збірник, записати на диски надбання творчої групи… А день пахне чимось свіжим, чистим, таким, що не боїться зійти на землю і розтанути під палючим промінням сонячного світанку і запросити до відпочинку.
Нарешті… Вокзал. Залізнична колія. Потяг і це просте вікно старенького вагончика, який відвезе мене в літо, туди, де тепло, затишно, просторо. Вагончик джерґотить таким чарівним скрипом, скрипом літа.
А ось і море… Велике, безмежне, воно полегшено зітхає, колишеться хвилями, злизує глибокі сліди з піску. Лежачи на золотистому сонячному пляжі з зеленуватими водоростями, так солодко спостерігати за хмарами, яких підганяє легкий вітерець, за їх ледь помітним пересуванням у блакиті. Сонце купається у його безмежних оксамитових хвилях, а ще два «засмаглих сонечка» хлюпочуться у хвилях моря, намагаючись подолати біле шумовиння нестримних його потоків. Вітер плутається у їх волоссі, рум’янець виграє на щоках, лунає дзвінкий сміх. Солодко мріяти, відчувати втіху, слухати спокій. Так хочеться розкрити їм весь світ, постелити до ніг і зупинити цю мить хоч на одну секунду!
А далі Львів… Місто Лева зустрічає нас холодними дощами. Вітер на струнах літа виграє свою сумну елегію дощу, зіткану із дрібних, незліченних міріадів перлів, що мережать шибки вікна, залишаючи по собі заплаканий слід. Дух величі, шляхетності, грандіозності присутній у кожному куточку старого міста. Тут все дихає історією, прадавніми століттями, спадщиною бароко. У безмовній височині химерного переплетення архітектурних ансамблів атланти, мов середньовічні примари, підтримують склепіння. Захоплююся канвою напруженості, нервовістю і емоційною насиченістю Львова, закохуюся у його неповторну красу, яка не старіє під натиском часу.
А тепер у Гошів, на Ясну гору, під покров величавої ікони Гошівської Божої матері. Серцем вслухаюся в мову святинь. Воно переповнюється миром, любов’ю і гармонією. Душа відпочиває і вільно дихає, очищується та утішається, знаходить розраду у журбі та надію у розпачі. Прагне гармонії та затишку. Тільки тут розумієш тлінність і скороминучість земного і вічність того, що має справжню цінність.
Усміхнене сонце цілує ранковий туман. А ще так приємно відчувати його колючі невидимі краплинки в себе на обличчі. А земля заплакана, та ще й невмита. Я знову прощаюся з літом. Воно залишилося в моїй душі жовтенькими промінчиками і кольоровими маленькими радостями; закарбувалося у пам’яті новими зустрічами і щасливими усмішками моїх дітей; часом, проведеним у колі сім’ї; жмутком неперевершених почуттів; щастям, зітканим із маленьких миттєвостей, і просто – ще одним прожитим літом.
Мокрими дощами стукає у вікно осінь, перегортає залишені на аркуші думки. Осінь…Чарівна, прекрасна, вічна, багряно печальна. Сонце у долонях вже не таке гаряче, як було колись. Я радію життю, радію, що дістала змогу ще раз побачити цю дивовижну красу. Напевно, я навчилася цінувати ті радості, що посилає мені небо… Знайома дорога. Школа. Клас. Перший дзвінок. Оберемкові пахощі квітів. «Доброго дня!» На мене дивляться сині, зелені, карі допитливі і цікаві оченята. Звичайнісінькі людські істоти, що можуть любити. Такі чисті, світлі, милостиві, незаздрісні. Прості дитячі душі, здатні переживати почуття радості і горя, любові і ненависті, жалю і жорстокості… «Наш перший урок мені хотілося б розпочати з…» Мене переповнює те безкорисливе почуття, коли віддаєш все і не просиш нічого взамін, окрім допитливих «чому?» і яскравих, грайливих вогників в щирих очах. Діти дають наснагу (і байдуже: чиїсь вони чи свої), допомагають жити, кожен крок вперед стає впевненішим, відчуваєш себе такою молодою! Ось він – зміст буття, ось воно – щастя. Так, я щаслива…

Автор: Луїза Сагайдак, вчитель вищої категорії Пшеничниківського НВК Долинського району, Івано-Франківської обл.