в школах України

«Роль учителя літератури є однією з найголовніших у школі». Ексклюзивне інтерв’ю Ірини Ткач

Ірина Олександрівна Ткач – вчитель-методист, викладач зарубіжної літератури, художньої культури та образотворчого мистецтва Миколаївської СЗОШ №22

Дорогі читачі, сьогоднішній гість нашої редакційної вітальні – вчитель-методист, викладач зарубіжної літератури, світової художньої культури та образотворчого мистецтва Ірина Ткач. Її ім’я ви часто бачите на сторінках нашого видання. Адже з 2012 року вона разом із методистом НМЦ Ольгою Гайченко та багатьма вчителями Миколаївщини веде у часописі популярну рубрику «Учитель – учителеві». Ця рубрика стала однією з най-улюбленіших серед наших читачів, від яких ми постійно отримуємо схвальні відгуки. Ірина Олександрівна – творчий, талановитий, відданий своїй справі педагог. Вона постійно надає фахову допомогу колегам-словесникам на сторінках «ЗЛ».

Ірино Олександрівно, Ви успішний вчитель із 30-річним стажем роботи в школі. Ваші вихованці неодноразово ставали переможцями олімпіад, конкурсів дослідницьких робіт МАН. Зрозуміло, що за кожною учнівською перемогою стоїть велика, копітка вчительська робота. У Вашому блозі ми знайшли слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Не судіть про здібності за легкістю засвоєння. Успішніше і далі йде той, хто болісно долає себе і перешкоду. Любов до пізнання – ось головне мірило». Розкажіть, будь ласка, про досягнення своїх учнів, якими особливо пишаєтесь, про яких так щиро стверджуєте: «Мої учні – моя гордість».
Що, на вашу думку, необхідно для того, щоб між учителем та учнем були взаєморозуміння, довіра, що дає плідні результати спільної роботи?
По-перше, скажу, що мені дуже приємна увага з боку нашого часопису, дякую за неї, але почуваю себе ніяково, адже я звичайний учитель. Найбільшим досягненням вважаю успіхи моїх вихованців, серед яких дійсно чимало переможців міських і обласних олімпіад з російської мови, призерів і переможців творчих конкурсів із зарубіжної літератури. Усі вони надзвичайно талановиті, розумні, творчі й цілеспрямовані (багато хто вже дорослі й успішні) люди.
Я могла би розповісти про кожного з них, адже добре їх пам’ятаю. Проте найбільше пишаюся перемогами в конкурсі-захисті наукових робіт у Малій академії наук, в якому мої вихованці беруть участь з 2007 року. Я сама захоплююсь дослідницькою діяльністю, тож і учням намагаюсь прищепити любов до неї: будую уроки з використанням дослідницьких методів, залучаю до виконання пошукових завдань, участі в конкурсах, після уроків проводжу консультації. Мені дуже хочеться, щоб мої учні навчились отримувати задоволення від інтелектуальної праці, долати труднощі й перешкоди.
Перші успіхи на рівні області в МАНі були здобуті Валерією Бершацькою і Ольгою Желязковою. Оля з темою «Аксіологічні проблеми в романі «Запахи»» посіла перше місце в 2013 році, однак до Києва поїхала інша переможниця (було два перших місця). У 2014 році десятикласниця Олена Короткова уже захищала в Києві честь Миколаївської області з роботою «Розкодування гіпертексту роману М. Павича «Дамаскин»» і посіла ІІІ місце. Голова журі Олена Олександрівна Ісаєва, доктор педагогічних наук, професор відзначила тоді захист Оленки як один з найкращих. Наступного року Олена продовжила дослідження твору, знову виграла обласний етап і знову посіла в Києві ІІІ місце. Певним визнанням її успіху як переможниці МАНу було запрошення на навчання до університету імені Шевченка. Олена одна з найяскравіших зірок серед моїх вихованців, золота медалістка, випускниця юнацької театральної студії, художниця і поетеса. Але вона ще й мій маленький друг, з яким я і сьогодні спілкуюсь.
2016 року моя вихованка (у неї викладає літературу інший учитель) дев’ятикласниця Олена Оліфер продовжила успіх нашої школи в МАНі. Приємно було прочитати на сторінці депутата Тараса Кременя у «Фейсбуці» відгуки про успіх миколаївської команди мистецтвознавців у Києві, а особливо слова одного з членів журі Дмитра Дроздовського: «Миколаїв і на зарубіжній літературі учора прекрасно виступив і – серед переможців. Дуже сильна 9-класниця, ми були в захопленні».
Головною запорукою успіхів я вважаю талановитість наших дітей, які, навчаючись у спеціалізованій школі з поглибленим вивченням англійської мови, маючи кожного дня по сім уроків, встигають реалізовувати й інші свої захоплення та ще й займатись науковими дослідженнями. Також це й успіх усього колективу школи, який розвиває в учнів уміння вчитися і бажання перемагати. Недарма на гербі нашої школи накреслені слова: «Через терни – до зірок».
А ще я упевнена, що потрібно вірити у своїх вихованців, бути з ними щирими і підтримувати віру в себе.

Чудово, коли в родині є однодумці, а ще краще, коли рідні стають колегами. Ми знаємо, що Ваша молодша сестра Тетяна – теж вчитель зарубіжної літератури, яка викладає у Миколаївській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 26. Що вплинуло на Ваш спільний вибір цієї особливої професії?
Якщо чесно, я ніколи не думала про професію вчителя, у дитинстві мріяла про зірки, а потім грала з подружкою в археологів, розкопували разом землю в її садочку, знаходили «артефакти». Потім збиралась стати художником, займалась в ізостудії. Але так сталось, що вступила до Миколаївського педінституту імені Бєлінського. Цій події був безмежно радий мій батько, адже не хотів, щоб я їхала з Миколаєва в інше місто. У нашій родині вчителів не було ніколи ні серед бабусь і дідусів, ні серед прадідів (були робітники, інженери, домогосподарки). Мій батько Олександр Михайлович був талановитим інженером, обіймав високу посаду на одному з найбільших в СРСР кораблебудівних заводів, мама Людмила Петрівна працювала технологом поруч з ним. Подаючи документи до інституту, я вагалась: істфак чи філфак (це були у школі мої улюблені предмети). Однак на історичному сказали, що не готують археологів, тож і вибору не стало. Проте навчання на філологічному факультеті мене жодного разу не розчарувало. Нашому випуску 1986 року пощастило з викладачами: Євгенія Олександрівна Гранова, яка раніше читала латинь в МДУ, і Леонід Михайлович Шкаруба – викладачі зарубіжної
літератури, Вадим Павлович Чистов – літературознавець, Людмила Георгіївна Тригуб – викладач історичної граматики, багато інших педагогів-майстрів своєї справи – вони спонукали навчатися, розвиватися, виховували своїм прикладом. Думаю, що саме завдяки цим людям я жодного разу не пожаліла про свій вибір. А Таня, моя сестра, напевно, пішла за мною, наслухавшись розповідей про філфак. І стала хорошим учителем. Я іноді сама вчусь у неї розсудливості, ціную її думку, пишаюсь її успіхами, раджусь із нею.

Що Ви вважаєте основним у співпраці методиста НМЦ і вчителя зарубіжної літератури? Які методичні ідеї у викладанні зарубіжної літератури започаткували саме методисти і вчителі Миколаївщини?
Методист Миколаївського НМЦ Ольга Василівна Гайченко керує вчителями міста, здається, понад 25 років. Це надзвичайно ініціативна, творча людина, яка спонукає і нас, учителів, до творчості. Вона завжди в курсі методичних новинок, якими ділиться на своєму сайті «Нитка Аріадни». Там можна знайти всі необхідні підказки, цікаві родзинки, ознайомитись із досвідом колег. Завдяки Ользі Василівні в місті кипить методична робота, працюють творчі групи вчителів, які рекламуються на серпневих нарадах. Присутні можуть вибрати для себе групу за інтересом і взяти активну участь в її роботі з обміну досвідом.
Ольга Василівна організовує семінари-практикуми, тренінги, запрошує на зустрічі з нашими вчителями методистів України, тож ми маємо можливість постійно працювати над самовдосконаленням, отримати сертифікати з тренінгів, придбати методичні новинки.
У нашому місті працює багато талановитих учителів. Це Маргарита Бондаренко, лауреат ІІІ етапу конкурсу «Учитель року», Маргарита Єрошенко – справжній науковець, моя шкільна вчителька, Ірина Царлова – вчитель-методист, призер ІІІ етапу конкурсу «Учитель року», яка разом із колегою вчителем-методистом Світланою Лобзіною багато років проводять у місті цікаві семінари з теорії і практики викладання нашого предмета. Вони активно співпрацюють з Миколаївським інститутом післядип-ломної освіти, пропагують досвід діяльнісно-продуктвної технології, розвитку критичного мислення, знайомлять з новинками шкільної методики. Світлана Вікторівна й Ірина Володимирівна – автори методичних посібників і цікавих розробок, їх досвід відомий учителям України.
Ольга Василівна Гайченко зробила багато для пропаганди досвіду вчителів-зарубіжників Миколаївщини. На сторінках нашого часопису можна прочитати її статті про уроки-майстерні Валентини Морозової, уроки-тренінги Ірини Козерівської, про систему патріотичного виховання Наталі Постернак, інше. Ділиться вона і власними методичними напрацюваннями. Наш методист цінує вчительські таланти й активно пропагує досвід. Думаю, що попереду у читачів «ЗЛ» ще багато цікавих знайомств.
До речі, Ольга Василівна є організатором туристичного клубу для вчителів російської мови і зарубіжної літератури, йому вже більше п’яти років. Учасники побували разом у Санкт-Петербурзі, Москві, містах Золотого Кільця Росії, а тепер досліджують красоти нашої України. Отже, спілкування з нашим методистом можна назвати саме співпрацею, яка приносить задоволення.

Вашим викладачем в університеті був кандидат філологічних наук, автор численних публікацій у «ЗЛ» Леонід Михайлович Шкаруба, з яким Ви й до сьогодні підтримуєте дружні стосунки, навіть писали у співавторстві статті для журналу. Леонід Михайлович – талановитий науковець та педагог, неординарна особистість, людина з великою душею. Його лекції студенти завжди згадують із захопленням. Леоніда Михайловича сміливо можна назвати також педагогом-філософом. Яких життєвих мудростей та істин, а також педагогічних секретів Леонід Михайлович навчив саме Вас?
Леонід Михайлович викладав у нас історію зарубіжної літератури на першому й останньому курсах (спочатку античність, потім сучасність). Особисто мене захоплювали його ерудиція, демократизм у стосунках зі студентами, любов до своєї справи.
На лекціях він завжди використовував репродукції картин, фотографії ікон, архітектурних пам’яток. Саме Леонід Михайлович навчив мене досліджувати зв’язки між творами мистецтва, сприяти на уроках літератури естетичному вихованню дітей. Леонід Михайлович став керівником моєї дипломної роботи, яку я захистила на відмінно. Саме він навчив працювати з джерелами, використовувати міжпредметні зв’язки, а найголовніше – не боятися висловлювати і обстоювати власну думку. Це людина, до якої завжди можна звернутися за консультацією, обговорити вибір теми і напрям дослідження в МАНі і навіть поділитися особистими проблемами.
Після закінчення інституту через деякий час я продовжила співпрацю з Леонідом Михайловичем, він тоді керував роботою обласного відділення МАН. Леонід Михайлович проводив на базі нашої школи факультативні заняття з історії літератури, які із задоволенням відвідували учні різного віку.
На жаль, усілякі зміни в системі освіти призвели до того, що в нашому педуніверситеті ліквідували кафедру зарубіжної літератури, а Леонід Михайлович вийшов на пенсію. Він іноді пише статті (я дуже вдячна йому за співавторство!), займається різьбленням. У місті організовують виставки його робіт. Він облаштував власними руками біля свого будинку майданчик з вирізьбленими з дерев казковими героями. Але він не може займатися улюбленою справою – викладанням літератури, на жаль.
Леонід Михайлович розвинув у мені любов до мистецтва і літератури, до наукової діяльності (за його запрошенням я деякий час вела практичні заняття на кафедрі зарубіжної літератури), став для мене взірцем інтелігентності, відданості своїй справі. Він є одним з тих людей, які вплинули на моє особистісне формування, тож я безкінечно дякую йому за це.

Останнім часом, на жаль, ми часто чуємо про можливу інтеграцію предметів «Українська література» та «Зарубіжна література». Ніколи не думалось, що 25-річний ювілей предмета «Зарубіжна література» ми будемо відзначати із тривожними очікуваннями. Тому, звичайно, не можемо оминути цього болючого питання, яке зараз так хвилює вчителів. У чому, саме на Вашу думку, полягає необхідність предмета «Зарубіжна література» в українській школі, який є унікальним надбанням сучасної освіти?
Питання про зникнення зарубіжної літератури зі школи (я не буду вживати слово інтеграція, адже ті відсотки, що планують відвести для «зарубіжки» за планами, на мою думку, призведуть у кінцевому підсумку саме до зникнення) для мене болісне, і тому дуже важко говорити про цю проблему без емоцій. Не завжди можу утриматись від коментарів у дискусіях з чиновниками, що розгортаються в соціальних мережах. На жаль, абсолютно точне визначення нашого предмета як унікального надбання української освіти не зупиняє реформаторів.
В останні роки школа увійшла в коридор реформ, у якому світло в кінці, очевидно, побачать не всі. Очікується виведення з програми і предметів естетичного напрямку, таких як образотворче мистецтво, музика, художня культура. Мотивація: ці предмети перевантажують дітей; у Європі не викладають такі предмети. Виникає питання: які ж предмети в реформованій школі будуть залучати учнів до здобутків світової (і європейської) культури? Чи сучасним європейцям ці здобутки на тлі здобутків технічних, проблем соціальних, криз фінансових – задарма не потрібні?
Ми розуміємо, що кожна нова епоха спричиняє переоцінки, відмову від старого, утвердження нового. Та чи завжди руйнація йде на користь? Мені дуже не подобається легка готовність (іноді здається, що вона простежується на рівні ментальності) відмовлятися від свого на користь чужого – чи не тому наш народ періодично втрачає, а потім намагається відроджувати національну мову, культуру?
Вивчення сучасного світового мистецтва, створеного епохою постмодернової свідомості, давно вже констатувало гуманітарну кризу (не хочу вживати слово катастрофа, хоча деякі філософи, критики і журналісти вживають саме його). Мені доводилося читати коментарі про те, що наявність предметів література, художня культура, образотворче мистецтво, музика цю гуманітарну кризу не зупинило, що мрія Достоєвського про те, що «краса врятує світ» стала одною з найбільших утопій світової історії. А що було би зі світом, якби не існувало Достоєвського? Як швидко тоді настала би глобальна гуманітарна криза?
На тлі вимог майже усіх навчальних програм необхідності розвитку й виховання всебічно розвиненої особистості виникає питання: яким чином її будуть виховувати за відсутності предметів естетичного напряму? Не уявляю, яким чином твори зарубіжної літератури інтегруються з українськими? Напевно, на створення інтегрованої програми повинно піти багато часу, необхідна апробація, лише потім можливе введення нового курсу в школі. У нас же все роблять навпаки: спочатку вигадки закидають учителям, а потім їх же звинувачують у недоліках учнівської освіти.
Нововведення обіцяють вивільнення часу для індивідуального розвитку учнів. Знову ж таки – цікаво, чи проводилися попередні дослідження, на що більшість учнів витрачають свій час після школи?
Чи кращим стане життя учнів, які отримають безліч вільного часу? Чи будуть вони взагалі самостійно читати книжки? З ким будуть обговорювати їх? Адже, як зазначається у проекті «Концепції літературної освіти в 12-річній загальноосвітній школі», учитель уже сьогодні «змушений конкурувати з телевізійними та комп’ютерними програмами».
Я упевнена, що роль учителя літератури є однією з найголовніших у школі. Згадуючи людей, які відкривали мені світ літератури і мистецтва, з прикрістю думаю про те, що може настати час, коли мені нікому буде передати свої знання, що без мене хтось ніколи не розгорне ту чи ту книжку, не побачить того чи того художника.

Не можна собі уявити філолога без книжки в руках. Якими останніми літературними відкриттями Вам би хотілося поділитись із читачами? Які літературні твори можете назвати своїми духовними орієнтирами?
Так склалося, що з 2007 року я викладаю в школі, крім зарубіжної літератури, й інші предмети – спочатку (для навантаження) основи здоров’я, захист Вітчизни у дівчат, потім художню культуру і, накінець, два роки викладаю образотворче мистецтво. Доводиться вчитися весь час, засвоювати програми, методики. Разом із керівництвом науковими дослідженнями учнів підготовка до уроків забирає багато часу, а отже, на читання художньої літератури, особливо новітньої, його майже не залишається. Книжка в руках – це найчастіше методичне видання (наприклад, із великим задоволенням прочитала книжку Анни-Марії Богосвятської «Як зробити смачний, ароматний, кольоровий урок літератури»). Думаю, що так живе більшість учителів. До речі, вважаю, що реформи школи потрібно здійснювати в напрямку покращення (не люблю це слово, але тут воно на місці) умов роботи педагогів, тоді було б менше нарікань на її результати.
Крім методичної і довідкової літератури, читаю багато літературознавчих матеріалів, адже, щоб керувати роботою манівців, потрібно самому бути «в темі».
Щодо художньої літератури. Дуже пізно (з появою у шкільній програмі) я відкрила для себе творчість Милорада Павича – це моє найбільше захоплення на сьогодні. Перечитую, читаю те, що потрапляє до рук (син дарує мені книги). Попри всі фокуси з гіпертекстом й «ігри з читачем» бачу у
творах Павича велику духовну основу, у нього можна вчитися патріотизму, він спонукає вчитися, розвиватися духовно, шукати істину, знаходити себе, кохати. Завдяки Олені Оліфер відкрила нещодавно творчість П. Модіано, хоча ще не визначилась із ставленням до нього (не захопилась – це точно). Сьогодні друкують багато творів нових авторів. Коли потрапляєш на книжковий ринок на Петрівці, хочеш придбати багато, проте розумієш, що не все того варте. Але моїми улюбленими залишаться назавжди класики: Чехов зі своєю прямотою і ненавистю до міщанської ницості, Блок зі своїм нескінченним романтизмом, Пастернак із філософічністю, захопленням мистецтвом і готовністю любити весь світ, Тарковський із мудрим прийняттям життя таким, яким воно є, і – вишуканий Бродський.

Ви багато подорожуєте. Розкажіть, будь ласка, де побували останнім часом, поділіться враженнями від побаченого.
Скоріше, я мрію багато подорожувати. Я непосидюча, без нових вражень не можу обійтися. От і з класами своїми намагаюсь у вільний час або у похід піти, або поїхати кудись, щоб побачити світ. Є у мене девіз – від Чехова: «Людині потрібні не три аршини землі, а вся земна куля». Намагаюсь і учням прищепити смак до активного життя.
Я люблю своє місто, вважаю рідний край поцілованим Богом: у нас є великі ріки, море, степ, цікава історія, великі люди. Дуже люблю два куточки Миколаївщини – природний заповідник Кінбурн і археологічний заповідник – античне місто Ольвію. Для мене це Земля Обітована. Виснаженому, втомленому тілу, розчарованій душі вони повертають сили. Завдяки Ользі Василівні Гайченко, за ініціативою якої діє вчительський туристичний клуб,
в останні роки побувала в багатьох містах, про подорожі писала на сторінках «ЗЛ». Минулого року відкрила для себе Закарпаття. Цього літа побували з сестрою і племінником у Львові – здійснилася давня мрія. Я люблю красу: картини природи, мистецькі твори, справжні зразки архітектури. Нещодавно їхали з мамою з дачі, вирішили придбати квитки до Ольвії. Наступного дня поїхали, побачили там нові розкопки. Погода була прекрасна – кращого відпочинку не уявляю. Згодом поїхала з моїм 6-А і батьками до Одеси. Там побачили кіностудію, вчилися спостерігати за архітектурою, по дорозі додому провели годину на морському узбережжі, попрощалися з літом. Я щаслива, що можу все це бачити, що, можливо, подарувала комусь із своїх учнів любов до нашого прекрасного світу.

Окрім зарубіжної літератури, Ви також викладаєте образотворче мистецтво й світову художню культуру. Дозвольте поставити Вам особисте й дещо ліричне запитання як людині, яка вміє відчувати красу та навчає цього своїх учнів. Отже, картину якого художника Ви могли б назвати картиною своєї душі, на яку могли б дивитися годинами.
Запитання дуже гарне, але відповіді не маю. Нескромно скажу: моя душа вміщує галерею, а в ній знаходяться Моне, Дега, Ван-Гог і Модільяні, багато інших. Хоча є у мене одна заповітна картина, яка викликає особливі почуття – це робота Левітана «Осінній день. Сокольники», можливо, вона і є картиною моєї душі.

І насамкінець наше традиційне запитання: що б Ви побажали читачам «ЗЛ»?
Перш за все я бажаю усім нам відстояти наш прекрасний, улюблений предмет. Бути учителем літератури – особливий дар, тут душі торкаєшся, можеш нашкодити, а можеш запалити вогонь. Колись моя улюблена учениця через роки після випуску зі школи сказала, що я своїми уроками зіпсувала їй життя (зробила занадто вразливою для світу). Ці слова я ніколи не забуду, так боюсь почути таке знову, і водночас розумію, що без учителя літератури стане гірше в цьому світі. Недарма на обкладинці нашого журналу Дон Кіхот – ми самі Дон Кіхоти й ростимо Дон Кіхотів (іноді). Добре було б залишитися собою, не втратити світла в душі. Ось чого я бажаю нам усім.

Черговий номер

«ЗЛ» №7-8

Дорогі вчителі, у другій половині серпня вийде у світ спарений номер журналу «ЗЛ» №7-8 (липень-серпень)! У …

АБОНЕМЕНТ

Вітаю, дорогі освітяни! З вами Дмитро Лебедь, видавець та головний редактор журналу «Зарубіжна література в …

Бойко Людмила

Бойко Людмила БорисівнаВчитель української мови та літератури навчально-виховного об'єднання №6 м. Кропивницького Сертифікований вчитель-експерт Microsoft, тренер …

Новини

Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"

Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”