Що є істина: образ Понтія Пілата у світовій літературі

Автор: Пелешенко Олена, учениця 11 класу Українського гуманітарного ліцею КНУ імені Тараса Шевченка м. Києва.
Учитель: Семенюк Олена Олександрівна

Вічні образи та сюжети у культурі, зокрема, в літературі, спонукають нас постійно до розуміння і розшифрування кодів людського буття. Вони мають міфологічне, релігійне, фольклорне, історичне, іноді суто літературне першоджерело. Найдавніші вічні чи, як їх називають деякі літературознавці, традиційні образи зароджувалися на стадії міфологічного мислення. Для європейської культурної зони – найширшого географічного ареалу – це антична (переважно давньогрецька) і біблійна міфології (Адам і Єва, Каїн і Авель, Ірод, Іуда Іскаріот та інші).
І одним із таких суперечливих євангельських персонажів є Понтій Пилат, згадки про якого ми чуємо безліч разів під час церковних відправ, зокрема кожної Божественної Літургії, коли читається Символ Віри перед Святим Причастям. Він полікультурний образ, що протягом століть мандрує розплавленими годинниками, і ні Лета, ні їхні стрілки не здатні згасити інтерес до нього, він з’являється подібно птахові феніксу на кордонах різних держав, епох раціонального й ірраціонального спрямування; ми знаємо його як суддю Христа, що «вмив руки». Неоднозначність та полярність поглядів щодо образу Пилата зумовлена деякими прогалинами у біографії цього персонажа у Новому Завіті, специфікою сприйняття сакрального кожним етносом та своєрідністю аксіологічних вимірів кожної нової культурної епохи, що дало можливість людям, починаючи із часів зародження християнства і дотепер, постійно переосмислювати – що ж є Істиною в історії «жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї вершника Понтія Пілата».
Ще до розколу християнства у 1054 році, сформувалося два види інтерпретацій новозавітної історії про земного суддю Христа: західноєвропейський та східний, де все ж орієнтиром була не стільки територіальна ознака – ключовий момент полягав саме у засудженні або виправданні Пілата. Вічність такого підходу підтверджують літературні тексти першої половини ХХ ст., на яких відчутний вплив апокрифічних оповідей і попередньої літературної традиції. Зупинимося на таких текстах: сонет «Легенда про Пілата» І. Франка, новела «Прокуратор Іудеї» А. Франца, оповідання К. Чапека – «Кредо Пілата» та «Вечір Пілата», роман «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, повість «Quid est veritas?» Наталени Королевої – твори, які породила одна епоха, твори, що презентують основні інтерпретаційні підходи до образу Понтія Пилата та використовують подібні засоби поетики. У них – складні лабіринти мислення та прості й водночас вічні цінності, точкою відліку яких є Любов і Милосердя, котрих іноді так бракує людству.
У «Легенді про Пілата» І. Франка фігурує Пілат-грішник, якому невідомо каяття, а опісля винесення вироку Христу він набуває ще й нових лихих і демонічних рис. А до речі, сучасник І.Франка Осип Маковей у поемі «Терновий вінок» розкриває тему зради, що переростає в тему моральної покути.
А от реалістична новела «Прокуратор Іудеї» А. Франца, позбавлена колориту народних легенд, чітко формулює повідомлення – Пілат «умиває руки». Тут повністю спростовується ідея «вічного життя» Понтія Пілата, якому зовсім не притаманне каяття навіть у похилому віці. Кара за «умивання рук» не спіткала римського державного службовця, хоча натяк на виправдання його як звичайної людини знаходимо у творі А. Франца.
Митці ХХ ст. М.Булгаков, К.Чапек, Н.Королева пропонують погляд на історію суду над Христом, акцентуючи на проблемі спокутування гріха. У них Пілат не є головним винуватцем трагедії на Голгофі. До речі, це якоюсь мірою збігається із середньовічним апокрифічним твором Никодимове Євангеліє, де простежується бажання перекласти всю провину на натовп іудеїв, не вірити брехні яких закликає кесаря Пілат.
Понтій Пілат з Никодимового Євангелія постає тут таким, як і у повісті Наталени Королевої: справедливим рабом своєї вірності «законові» (недарма персонаж Карела Чапека із «Книги апокрифів» скаже: «…І все ж таки – яка марнота влада» («Кредо Пілата»). Можливо, він просто опинився у хисткому човні посеред розбурханої стихії юрби у «ненависному прокураторові місті» Єрусалимі і не зміг встояти від страху перед якимись дрібними інтригами, і зморений ними не зміг розгледіти те найважливіше, що шукав все життя. Між іншим, хиткий човен під час стихії – це символ, яким Наталена Королева окреслює все життя Понтія Пілата до воскресіння його Лазарем. Отож, на одну фатальну мить він злився з юрбою, побоявся піти проти течії натовпу, який дуже легко скине будь-кого в безодню. Сон Пілата у повісті «Що є Істина?» Наталени Королевої є варіацією модерністського мотиву про трагічну долю митця серед ворожого натовпу. А також ці твори попри ускладненість сюжетних ліній доводять актуальність християнських істин, зокрема любові до ближнього.
«Ну що ж, той, хто любить, повинен розділяти долю того, кого він любить» Ця цитата з роману російського письменника ніби прокладає місточок між образами, що виконують подібні функції: собаки Банги у романі М.Булгакова «Майстер і Маргарита» та Клавдії Прокули у повісті Н. Королевої «Що є істина?». Однак, якщо перша постає зразком відданості і беззастережної любові, то Понтія Юстиція, дружина Справедливого, засуджується як авторкою, так і читачами. Обвинувачення їй звучить у словах малої муриночки Гели: «Початок і мета – Любов! […] Тобі, Клавдіє, Любов була така чужа, що ти не впізнала її, коли вона взяла тебе за руку, щоб попровадити до вершин. У цьому все: минуле й майбутнє». Тож собака Банга і Клавдія Прокула є антиподами, але виконують у творах однакову функцію. Проте вовкодав, на відміну від дружини, яка клялася «бути у всьому Понтією, де він Понтій» не злякався ні вічного вигнання, ні вічної самотності, бо його вела Любов. І хоча у багатьох апокрифічних оповідях вважається, що Прокула стала християнкою, Наталена Королева спростовує вірогідність цього введенням образу гірлянди, сплетеної із квіток пасифлори, символу своєрідного власного хресного шляху кожного з героїв. «Дружина Пілата відмовляється стати на цю стежку, оскільки для неї пасифлора віщує щось трагічне. Понтій Пилат переступить цю містичну межу, що відділяє від попереднього життя гірляндами з пасифлори, пройде до печери стежкою – символом дороги до християнства – й пов’яже своє майбутнє із келихом – чашею Святого Ґрааля», а згодом, «знайшовши свою дорогу до християнства, загине, шукаючи ту чашу Святого Ґрааля», і воскресне.
Говорячи про квіткові гірлянди не можна забувати, що флористична символіка в українській культурі невіддільна від змалювання раю. Отож, квіти пасифлори ніби окреслюють ту межу між світом реальним та сакральним, межу, яку так і не змогла перейти «Понтія», відчуваючи потребу творити милосердя та любов. Із покинутим сплетеним цвітом пасифлори Понтія Прокула назавжди втрачає дорогу до раю завдяки невмінню пробачати. А собака, що здатна страждати заради того, кого любить, витерпіти всі негаразди буття (стихія тут – символ життєвих поневірянь), опиняється раніше за свого хазяїна на шляху до раю, очевидно, в нагороду за відданість: «Над чорною безоднею, в якій зникли стіни, загорілося неозоре місто із золотавими ідолами понад пишним садом, що розрісся на багато тисяч цих місяців». А оскільки в християнській літературі неможливо знайти сталий образ раю, то і М. Булгаков по-своєму його зображає. Саме до цього саду протягнулася довгоочікувана прокуратором місячна дорога, і першим нею кинувся бігти «гостровухий пес».
Не може залишити байдужими репліка Пілата, задокументована в Біблії: «Що є Істина?» Саме ці три слова, що стали назвою повісті Наталени Королевої, дали поштовх до найрізноманітніших та дуже полярних за своєю суттю суджень щодо їхнього сенсу і походження. Найголовніше з питань, на яке прагне знайти відповідь Понтій Пілат, а потім – святий Маріюс: «Що є істина?» Побачивши востаннє чашу з кров’ю Христа, прокуратор із розпачем вигукує: «Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І не знайшов! Чи, може не впізнав, коли зустрів її?..» Тут можна провести паралель із оповіданням «Кредо Пілата»: головний герой «гаряче вірить», доводячи у діалозі із Йосифом Аримафейським, що «істина є, і людина пізнає її», що «в людях більше істини, ніж у словах». Це означає те, що прокуратор вже зустрів Істину, уособленням якої є Ісус. В чому ж подальша доля Понтія Пілата? У К. Чапека з’являється припущення, яке і вкладається в уста його персонажеві: «Я вірю, кожен володіє частиною її [ істини ] і той, хто говорить «так», і той, хто говорить «ні», […] «так» або «ні» не можна поєднати, але люди можуть єднатися» – очевидний натяк на любов і милосердя.
Саме тому, і в романі М. Булгакова, і в повісті Наталени Королевої Пилат, так чи інакше, стає на шлях християнства заради служіння Істині. Екзистенційний біль – у німому крикові сконденсованого буття, у розпачливому вигукові Пілата, у віщому сні Прокули: «Ecce homo! Ecce homo!», що можна співвіднести із словами Г. Сковороди: «Людина є всієї Біблії кінець, і центр, і пристань». Тобто, простий смертний, та ще й під тягарем влади, не може бути досконалим. Тож шлях до істини, що ототожнюється із дорогою до Бога, на думку К. Чапека та Наталени Королевої, полягає у тому, що «люди можуть єднатися» (К. Чапек, «Кредо Пілата). Недосконалий Пилат, що «знав лише те… що Істиною не є!..» народжується для нового, християнського життя, і М.Булгаков, і Наталена Королева залишають своїх персонажів на їхній «місячній дорозі» до Бога. У «Майстрові та Маргариті» розповідь про «п’ятого прокуратора Іудеї вершника Понтія Пілата» закінчується реплікою Воланда: «Навіщо ж гнатися за тим, що вже закінчено?» У Наталени Королевої після здійснення переходу у «із профанного, земного життя Понтія Пілата у сакральний статус воскреслого Маріюса» дещо змінюється стиль оповіді, бо земне життя римського прокуратора-язичника описується доволі деталізовано, а життя святого Маріюса, що й досі шукає істину, «майже не знане – воно не підлягає звичайному земному часові й триватиме вічно…»
Отож, широкий діапазон інтерпретацій образу Понтія Пілата, як співчутливі, так і негативні характеристики його постаті, що простежуються від апокрифів до сучасних текстів, свідчить про складність євангельської колізії, розмірковуючи над якою, людство перевіряє й себе на розуміння Божих заповідей, християнського гуманізму і милосердя, вибудовує свої моральні цінності та творить нові цікаві тексти.