Сповідь (після прочитання трагедії В. Шекспіра «Гамлет») (есе)

Автор: Вознюк Аріни, учениця 11-А класу НВК «ЗОШ І-ІІІ ст. №2- гімназія» міста Бара Вінницької області
Учитель: Григор’єва Тетяна Леонідівна

Вітер по обличчю. Ніжно-ніжно. Тихо. Лагідно. Я ніколи не звертав уваги на це. Варто було перетворитися на тінь, щоб нарешті відчути цей дотик.
Тінь має здатність відчувати? Якщо ні, тоді не знаю, хто я.
Живий? Ні, я пам’ятаю свою смерть. Пам’ятаю рапіру, отруєний клинок. Трунок у кубку з вином. Ні, здається, з кубка я не пив… Помер. Без сумнівів. Але тоді чому я знову тут?
Можливо, усе це — лиш марення.
Вдавав безумного — безумним й став.
Забув себе, забув, що знав.
І геть пропав…
Чи знову ні? Чи все це просто сон? Смерть — то є лиш сон…
Бути чи не бути? Померти, заснути та сказати, що сном закінчуєш нудьгу та тисячі природних мук. Заснути та, мабуть, бачити сни! Складність лиш у тому, які сни породить смертний сон. Хто б хотів носитися з важкою ношею, щоб нидіти, не жити — існувати, якби страх того, що буде після смерті, не сковував волю, змушуючи нас терпіти незгоди та не поспішати на пошуки інших, схованих від наших очей?.. Мій одвічний монолог.
Пам’ять, мов тугий мішок, наповнена спогадами до кінця, вона може розірватися. Безтямно заплутаний клубок ниток. Павутина, липка павутина. Пастка. Мишоловка… Мишоловка? Пам’ятаю.
Жорстоким я не був. Чи був-таки? Мабуть, моментами не стримувався в своєму шаленстві. Та що я міг вдіяти? Кровну помсту водою не змиєш. Тому й тріумфувало моє безумство. Гра чи ні, але не все так просто було в душі.
Що за гордий розум втрачений! Він, потужний у своїй міці, тріщить, мов ті потріскані дзвони. Як цей образ квітучої молодості розтерзали марення! Як серце, що бачило минуле, може витримати все, що бачить зараз!..
Це вже не мої слова. Вона — єдина з них, хто помер чистою, незрадливою смертю. Я кохав її, кохав, хоча й став причиною всіх її страждань. Її кров на моїх руках, її душа вічніє в моєму серці. Прости… Прости!
Батьку! Слова свого я дотримав. Бачить небо: я помстився повною мірою. Дорого це вартувало, надто дорого. Чуєш мене? Я страждаю. Допоможи мені, відпусти! Минуло так багато часу, я більш не витримую… Батьку!
***
На березі сидів чоловік. Навіть не чоловік, мабуть, а зовсім молодий юнак. Хоча ні, вік його визначити було важко. Попри квітучу юність, мужню поставу, благородні риси обличчя, у очах-дзеркалах відбивалися печаль, відчай, скорбота — усе те, що заповнює душу самотньої літньої людини, що вже давно пройшла свій життєвий шлях, але з невідомої причини не може покинути цей світ і поринути в той, інший, що відкривається після смерті. Страшне видовище: побачити неземну тугу в очах молодої людини.
День був спокійним. Тихі сіруваті хвилі злегка торкалися його ніг. Чоловік дивився на море, чекав на щось, що мало з’явитися з-за горизонту. Він навіть не почув кроки маленького хлопчика, що спускався з пагорбу. Малюк підійшов до чоловіка та сів поруч.
– Ви знаєте, що я вмію? – одразу запитав він, пильно дивлячись на незнайомця.
Чоловік здивовано повів головою, глянув на малого та всміхнувся. У очах стрімкою іскрою промайнула дитяча безтурботність.
– Що ти вмієш?
– Пускати жабки, – вигукнуло хлоп’я, струсонувши чубом.
Він підняв камінець і запустив його водою. «Жабка» стрибнула зо п’ять разів і зникла.
– Ех, минулого разу було десять, – набурмосився малюк.
– А я теж колись умів, – проказав чоловік, також вхопивши камінець. – Побачимо!

– Чому ви сидите тут?
– Чекаю на корабель. Він має прийти за мною.
– Як довго ви чекаєте?
– На цьому березі — з вчорашнього дня. А взагалі я чекаю вже дуже довго. Століття чи два, не пам’ятаю. Я відвик рахувати час людськими мірками.
Хлоп’я здивовано глянуло на чоловіка. Той усміхнувся:
– Не дивуйся, малюче.
– Але як? Людина ж не живе стільки.
– Так, людина не живе. Вічно живе душа, її тінь. Вічно.
– А в мене є душа?
– Так, душа є в кожного. Тільки є такі люди, які її продають. Людина без душі — уже не людина.
– А в тебе є душа?
– Є. Усе, що в мене є, — одна лише душа.
– А в мене ще є мармурова кулька.
Чоловік засміявся. Лунко та весело. Тепер це вже й справді був молодий юнак, очі якого іскрилися світлим вогнем.
– Дякую тобі!
– За що?
– За те, що навчив мене сміятися. Я думав, що забув уже це відчуття… Знаєш, – він пильно глянув у вічі хлопчика, – життя в усіх складається по-різному. Буває воно щасливим або нещасним, цікавим або нудним, розкішним або злиденним. Але все одно життя — прекрасне. У тебе ще стільки всього попереду — не проспи, не втрачай шансу прожити кожну мить.
– А в тебе теж усе попереду?
– Не все, на жаль. Я прожив життя, воно вже давно позаду, але довго не відпускало мене. Зараз відчуваю, що корабель близько.
– Ти йдеш?
– Іду.
– Можна мені провести тебе?
– Ні, малюче, тобі вже час додому. Вечоріє — твоя мати, певно, хвилюється. Бувай, мій маленький друже.

***
Можна вічно дивитися на те, як горить вогонь, як тече вода, як перемінюється небо. Я спостерігав за цим дуже довго.
Вічність не має вимірів, кордонів, рамок. Страшно подумати, що я так довго блукав у цьому світі, так довго не міг відпустити минуле. Або воно ніяк не хотіло відпускати мене. Та це вже позаду. Вічність… Це красиве слово, чи не так?
Красу не розгледіти очима. Найкраще бачить серце. Діти бачать усе. Вони розуміють усе по-своєму і не здатні лукавити. Дитина може відкрити твою душу, допомогти віднайти спокій. Здається, вони мають ключ, недосяжний, мабуть, усім дорослим. Це й не дивно, адже серце дитини — найщиріше.
Щирість і справедливість я завжди цінував найбільше. Моє вічне прагнення, моє вічне поривання. Багато страждань це завдало. Жахливі речі відбулися. Невинні жертви, підступні зради. Помста — важкий шлях, і коли ти вже ступив на нього, то не маєш права відмовитися від цілі. Важко, дуже важко згадувати все те. Та треба йти далі. Я один залишився, мені вже час.
Час — річ вічна. Час — річ безупинна. Час — річ плинна.
Пливе корабель. На нього теж можна дивитися вічно.
Вічність — мій супутник. Ось хто стоятиме за штурвалом, коли я займатимусь вітрилами.