Стан духовності сучасного людства…

Автор: Колощук Ірина, учениця 10 класу Паплинецької ЗОШ І-ІІІ ступенів Старосинявського району Хмельницької області
Вчитель: Міллер-Телендій Олена Федорівна

Стан духовності… сучасного людства викликає все більш зростаюче почуття тривоги за його майбутнє. Ми стали свідками, очевидцями…зростаючих темпів деградації як духовності, так і культури … якщо цей процес не зупинити, то катастрофа сучасної цивілізації взагальнопланетарному масштабі стане неминучою.
А. Н. Швечиков

Так, ми живемо у скрутний час. Зараз у душах багатьох людей хаос. Знецінюються моральні та етичні цінності, нерідко, на жаль, ми стаємо свідками того, що світом керують неправда і гроші. Люди кинуті напризволяще. Зневажаючи рідне й знайоме, вони зрікаються віри й добра. Забуваючи власні корені, не згадуючи навіть того, що самі є часточкою природи, світу, люди тупцюють на місці, наче сліпці, заганяючи себе у глухий кут самознищення. І відчуваєш себе Гамлетом, що стає свідком і учасником людської трагедії; бачиш те, чого не помічають інші: як приходить у занепад мораль, руйнуються поняття честі й обов’язку, втрачаються ідеали добра і правди. І як шекспірівський герой, ми з болем в душі переконуємося: більшість людей не такі вже й високогуманні особистості, тому в розпачі вигукуємо: «Бути чи не бути», тобто «Як і заради чого жити людині в цьому світі?”, “В ім’я чого жити? Що благородніше?» І це питання належить до розряду вічних.
А відповідь на нього шукає кожен для себе. Тут не може бути готових рецептів, вказівок, довідників. Комусь ці питання вирішити простіше, комусь складніше, а комусь вони і в головуне приходять. Ці питання близькі тим, хто вміє думати, хто намагається не просто жити «день до вечора», хто вміє співчувати, любити й прощати, бачити як Маленький принц Сент-Екзюпері серцем. Бачити найголовніше, шукати прихованийсенс речей і власного життя, немов цей вічний маленький мандрівник у Всесвіті. А отже проходити шлях духовного самопізнання, внутрішнього зростання, мов Гамлет, котрому непросто було покинути світ рожевих дитячих мрій, в полоні якого він жив, і сприйняти життя таким, яким воно було насправді. У принца Данського була любляча сім’я, він отримав в житті все найкраще. І ось настає кінець казки. Чарівний світ приємних мрій і сюрпризів скінчився – перед Гамлетом постало справжнє життя в усій своїй неприхованій чорноті. Він втрачає рідного батька, замість трону має іншу спадщину – улесливого дядька-вбивцю; навіть матір тепер він побачив зовсім іншою: здатною на зраду пам’яті батька і честі родини. Гамлету дуже важко. Як бути? Прийняти світ таким, яким він є, чи стати на бій зі злом? Жити за існуючими правилами і робити вигляд, що все гаразд, чи назвати все своїми іменами? Гамлет знає, як має бути в ідеалі, він хоче цього. В одному з монологів принц каже, що людина – найдорогоціннішй скарб, «вінець природи». Хто ж, як не людина, має бути найбільш добропорядною, шляхетною? То ж недаремно з вуст Гамлета лунають такі слова: «Боже! Боже! Яке нікчемне, марне, недолуге на світі діється…»
У світі, де все руйнується – і краса, і почуття – духовній людині не вистачає повітря. У ньому вона почуває себе як той острів в океані, до якого підступає каламутна вода світу майже тваринного, в якому бути порядним — не вигідно, не модно, не престижно. Але людина духовна знаходить у собі силу жити й любити цей світ, протистояти Злу, виступати на боці Добра, як свого часу Дон Кіхот – лицар з благородною душею, для якого найбільшою цінністю є справедливість і щастя людей. Він намагався бути корисним, мав щиру і красиву душу, був високоморальною людиною, безкорисливо служив добру. Я вважаю, нашому сьогоденню дуже бракує таких людей. І хоч Дон Кіхота вважали диваком, а сучасних донкіхотів, напевно, ще більшими диваками, надзвичайно важливо, щоб такі люди не зникли, бо разом з ними з нашого життя піде щемливо-ніжна турбота про інших, «войовнича» доброта, настане дефіцит гуманізму, а натомість залишаться прагматичність, практичність, філософія пристосування й адаптації до будь-якого бруду: брехні, нечесності, приниження. Завжди людина підтасовувалася під оточуюче середовище, щоб виживати, здобувати нові посади, знаходити нові можливості.
О, цей “вічний” трагічний конфлікт між благородними ідеалами і реальністю, втілений в образі Дон Кіхота.
І відчуваєш себе Кассандрою, яка передбачає майбутнє нещастя, але не може відвернути його… Та не впадаю у відчай, бо спливають у пам’яті слова, почуті на уроці світової літератури: «Серед вогнів серця найяскравіший пломінь – самопожертви»
То ж давайте відкинемо заземлені турботи, заглянемо у свої душі і віднайдемо в них той «пломінь самопожертви » – священний прометеїв вогонь -, що споконвіку є уособленням самовідданості, шляхетних почуттів і вчинків людини, незгасного прагнення досягти високої мети. Адже Прометей, котрий відкриває галерею «вічних образів» – цей невмирущий ідеал самопожертви, співчуття, любові до людей – живе у душі кожного з нас, спонукаючи до духовних пошуків, до рішучих дій. Якби люди мужні, незламні, як Прометей, не пожертвували собою в ім’я інших під час випробувань в епохи, що відійшли у минуле, то чи існувало б людство? То ж думаю варто розбудити титана в наших серцях.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.
Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.
— О Прометею! Варто?! — Варто! —
так він сказав мені з-за хмар.