в школах України

Формування читацьких інтересів за допомогою хмарних технологій. Буктрейлер – сучасна форма реклами книг

Запрошуємо Вас на вебінар «Формування читацьких інтересів за допомогою хмарних технологій. Буктрейлер – сучасна форма реклами книг», який відбудеться  17 жовтня (середа) о 19.00

На вебінарі Ви дізнаєтеся, які існують види буктрейлерів і коли їх доречно використовувати. Навчитеся практично застосовувати буктрейлери на уроках словесності. Ознайомитеся з програмним забезпеченням, яке допоможе Вам створити незабутній інтригуючий буктрейлер!

Наші ведучі: Наталія Немировська, вчитель української мови та літератури СЗШ І-ІІІ ст. №4 Гайсина, адміністратор популярної ФБ-групи «Мовознавчі забавки…», у якій понад 4600 учасників. Наталія Немировська увійшла в ТОП-50 учителів національної премії Global Teacher Prize Ukraine (2018). Пані Наталія буде проводити вебінар разом із колегою, вчителем інформатики Сергієм Каляфіцьким.

Вебінар організовано для  вчителів української мови та літератури, зарубіжної літератури.

Приходьте! Буде дуже цікаво! Щоб взяти участь у вебінарі, реєструйтесь, будь ласка, за посиланням.

https://room.etutorium.com/registert/2/ed43922c50f44aa7e4765b6c50f44aa7e4776689

Запрошуємо на надзвичайно корисний і цікавий вебінар Ольги Гузь!
Ви дізнаєтеся про:

  1. Особливості вивчення поезії в 5-9 класах. Який літературознавчий інструментарій потрібен учневі?
  2. Особливості вивчення поетичних творів у старшій школі. Універсальна пам’ятка для аналізу ліричних текстів.
  3. Місце і роль новацій для розвитку всесвітнього літературного процесу у творчому доробку Шарля Бодлера, Артюра Рембо, Поля Верлена. Чому саме їхня творчість є базовою для вивчення модерністської поезії в 11 класі?
  4. Методичні рекомендації до вивчення життєвого і творчого шляху Шарля Бодлера. Аналіз віршів «Гімн Красі», «Відповідності», «Альбатрос», «Вечорова гармонія».
  5. Методичні рекомендації до вивчення життєвого і творчого шляху Поля Верлена. Аналіз віршів «Поетичне мистецтво», «Осіння пісня», «Так тихо серце плаче».
  6. Методичні рекомендації до вивчення життєвого і творчого шляху Артюра Рембо. Аналіз віршів «Моя циганерія», «Голосівки».
  7. Нове ім’я в програмі із зарубіжної літератури. Методичні рекомендації до вивчення життєвого і творчого шляху Йости Тумаса Транстремера. Аналіз вибраних віршів.

Примітка. У подарунок від ведучої  учасники вебінару отримають розробки уроків та мультимедійний супровід з вивчення творів Шарля Бодлера, Поля Верлена, Артюра Рембо та Йости Тумаса Транстремера.

Дорогий вчителю, 10 жовтня о 19.00 відбудеться вебінар Ольги Горобченко. Запрошуємо Вас взяти участь у надзвичайно актуальному вебінарі «Google сервіси для вчителювання та повсякденних задач».
Ви дізнаєтесь, як Google сервіси допоможуть зробити ваші уроки захоплюючими та більш ефективними. Учасники отримають СЕРТИФІКАТ та по-справжньому класний БОНУС: 3 вебінари Ольги Горобченко серії «TECH-інтенсив». Понад 6 годин відео із корисною інформацією про сучасні технології, програми та мобільні додатки для вчительства!

Як зробити уроки літератури цікавими?
Як підштовхнути учнів до уважного вдумливого читання не «для оцінки»?
Як зберегти прочитане у пам’яті, не дати загубитися серед завалів отриманої на інших уроках інформації?

Кожен з нас прагне знайти відповідь на ці питання, адже для справжнього вчителя ефективність його роботи – не просто галочка у анкеті. Вдався чи не вдався сьогодні урок – покаже час, проте контролювати рівень освіченості своїх вихованців ми маємо вже зараз.

Я пропоную згадати про ігрові форми роботи. Не щоденно, не на кожному уроці, а тоді, коли це доцільно, додавати до звичного ритму крапельку адреналіну. Сьогодні ми захопились новітніми гаджетами – і забули про те, що гратись можна і без них. І від того гра не перестає бути Грою!..

Давайте згадаємо (а, можливо, і вперше побачимо) дещо з того, що можна запропонувати нашим вихованцям. Практика показує: їм сподобається!

На вебінар Олександра Каєнка запрошуються вчителі зарубіжної літератури (зміст завдань зорієнтовано саме на них), керівники гуртків інтелектуальної творчості, студенти-філологи. Втім, учителі інших дисциплін теж зможуть почути і побачити чимало цікавого і корисного!

Зустрічі представників видавництва «Грамота» і журналу «Зарубіжна література в школах України», авторського колективу підручників із зарубіжної літератури під керівництвом Ольги Ніколенко з учителями та методистами Львова і Львівської області

Благодатні дні золотої осені у м. Львові (19-23 вересня 2018 року) стали щасливим знаком для XXV Міжнародного Форуму видавців, на якому були представлені найпотужніші видавництва й найсучасніші видання України та світу. Запах нових книжок, дружні усмішки й палкі дискусії створювали неповторну атмосферу Форуму – атмосферу читання, спілкування, високої культури. Під час Форуму видавців у Львівській середній спеціальній музичній школі-інтернаті імені С. Крушельницької 20 вересня 2018 р. відбувся круглий стіл «Зарубіжна література в сучасній школі» за участі авторського колективу підручників із зарубіжної літератури під керівництвом Ольги Ніколенко, представників видавництва «Грамота» (м. Київ) і журналу «Зарубіжна література в школах України» (м. Київ) з учителями та методистами Львова і Львівської області.

Модераторами заходу стали доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри світової літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, відома авторка підручників і посібників Ольга Ніколенко та методист Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, авторка підручників і посібників Людмила Ковальова.

У зустрічі взяли участь директорка видавництва «Грамота» Людмила Чічановська, представники видавництва «Грамота» Юлія Полянська, Валерій Бабин та ін., головний редактор і видавець журналу «Зарубіжна література в школах України» Дмитро Лебедь, директор Свалявської гімназії Свалявської районної ради Закарпатської області, учитель-методист зарубіжної літератури, авторка підручників і посібників Вікторія Туряниця, учитель німецької мови і зарубіжної літератури Полтавської спеціалізованої школи № 3, авторка посібників і перекладачка Катерина Ніколенко.

Ольга Ніколенко висвітлила шляхи реалізації Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти та нових програм із зарубіжної літератури для 5-9 і 10-11 класів у контексті розбудови Нової української школи. Вона представила нові підручники із зарубіжної літератури для 10 класу (рівні стандарт і профільний), а також електронну хрестоматію до них та зошит для контрольного оцінювання.

Людмила Ковальова розповіла про особливості календарного планування уроків у 10 класі та специфіку укладання компетентнісних запитань і завдань.

Дмитро Лебедь ознайомив учасників круглого столу з новинками журналу «Зарубіжна література в школах України» та вебінарами, що відбуваються на платформі часопису.

Вікторія Туряниця поділилася досвідом формування навчальних планів та ефективного використання годин на вивчення зарубіжної літератури.

Катерина Ніколенко розповіла про сучасні твори (Дж. Ґріна, С. Таунсенд, Т. Й. Транстремера та ін.), що можуть стати цікавими й корисними для українських підлітків.

Родзинкою заходу стала презентація Ольгою Ніколенко та Дмитром Лебедем спільного проекту видавництва «Грамота» і журналу «Зарубіжна література в школах України» – нового сайту для вчителів зарубіжної літератури «Тисяча журалів» (1000журавлів.укр), на якому розміщена найновіша книжкова продукція цього авторського колективу та мультимедійні матеріали для словесників.

Усі учасники круглого столу отримали сертифікати й мали змогу звернутися до авторів підручників і посібників, представників видавництва «Грамота» і журналу «Зарубіжна література в школах України» з побажаннями щодо покращення навчально-методичного забезпечення предмета.

Авторський колектив під керівництвом Ольги Ніколенко уклінно дякує вчителям і методистам Львова та Львівської області за теплу зустріч, підтримку і натхнення до подальшої роботи!

Каєнко Олександр

Учитель-методист зарубіжної літератури Новоукраїнського НВК – гімназії «Лідер». Заслужений учитель України, відмінник освіти, лауреат обласної премії імені Василя Сухомлинського. Переможець Всеукраїнських конкурсів «Учитель зарубіжної літератури сільської школи» (1997) та «Учитель року – 2001» у номінації «Зарубіжна література». Віце-президент Всеукраїнської асоціації вчителів зарубіжної літератури. Член методичної комісії міжнародної гри зі світової літератури «Sunflower» (експерт з освітології). Чемпіон (2002) та віце-чемпіон (2014) України з брейн-рингу. Автор публікацій у фаховій пресі.

Леся Сич

Викладач зарубіжної літератури в Немирівському НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. М.Д. Леонтовича-гімназія» та Вінницькій академії неперервної освіти педагогічних працівників. Адміністратор facebook-групи «Методичні родзинки уроків зарубіжної літератури», яка зараз налічує 11600 учасників.

Якщо Ви і Ваші учні любите пригоди, розгадування загадок і всіляких таємниць, тоді приходьте 21 вересня о 19.00 на вебінар Ірини Горобченко “Геокешинг на уроках зарубіжної літератури. Подорож світами Данте Аліг’єрі і Дена Брауна”.

Напевне, у вас виникають запитання: як гру геокешинг, яка полягає у знаходженні сховку, можна пов’язати з уроками зарубіжної літератури? Чи цікаво це вчителю-словеснику? На вебінарі ведуча доведе, що ця технологія може стати новою формою проектної діяльності учнів, дозволить зробити процес навчання особистісно-значущим, творчим, деякою мірою навіть азартним. Гра розглядатиметься не просто як забавка, а перш за все як інструмент обміну знаннями про літературний твір, його особливості, вплив творчості письменника на світовий літературний процес. Ви дізнаєтесь, як завдяки геокешингу ваші учні отримають досвід роботи в команді, навички пошуку, систематизації й аналізу отриманої інформації, зможуть поглибити літературно-мистецькі та історичні знання.
Рушаймо разом у подорож на пошук літературних скарбів шляхами улюблених героїв та навчимося застосувати гру геокешинг у вашій практиці!

Після вебінару Ви отримаєте сертифікат, відеозапис та презентацію ведучої!

Чекаємо на Вас 21 вересня о 19.00!
Щоб взяти участь у вебінарі та ознайомитися детальніше, заходьте, будь ласка, за посиланням.

Як зробити урок літератури сучасним? Що є освітніми трендами сьогодні і чому їх варто застосовувати? Як використовувати на різних етапах уроку літературні меми, хмарки тегів, інтелект-карти, генератори цитат та анаграм, Google-форми для опитування та оцінювання учнів, кроссенси, QR-коди та багато іншого. Відповіді на ці запитання ви отримаєте на вебінарі Лесі Сич 26 вересня. Увага! Додатковий плюс для учасників – подарунок ведучої «Робочий зошит із зарубіжної літератури для 7 класу» (із використанням усіх цих сучасних цікавинок)

Презентації

Данте

Музей Данте

Одіссея

Гомер

ПІСНЯ ПЕРША

ЗМІСТ ПЕРШОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Рада богів. Зібравшись на Олімпі, вони ухвалюють, щоб Одіссей, якого переслідує Посейдон і затримує німфа Каліпсо, повернувся нарешті у свою вітчизну, на острів Ітаку. Богиня Афіна, прибравши вигляд Мента, Одіссеєвого друга, з’являється синові Одіссея Телемахові й дає пораду поїхати до Пілоса і Спарти, щоб розвідати про батькову долю, радить йому також повиганяти женихів своєї матері Пенелопи, що господарюють в Одіссеєвім домі. Телемах після рішучої розмови з матір’ю і женихами лягає спати і мріє про подорож.

РАДА БОГІВ. АФІНА НАСТАВЛЯЄ ТЕЛЕМАХА

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго

Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,

Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,

В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,

5] Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.

Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.

Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:

З’їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,

Що понад нами, — за те дня повернення він їх позбавив.

10] Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.

Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,

Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.

Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,

Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла,

15] В гроті глибокім, бажаючи мати його чоловіком.

В круговороті часу, коли рік надійшов відповідний

І ухвалили боги повернутись йому до Ітаки,

Навіть і там, серед близьких і рідних, не міг він уникнуть

Скрути тяжкої. Тоді всі богове йому співчували,

20] Крім Посейдона, — гнівом його Одіссей богорівний

Вічно був гнаний, аж поки до рідного краю дістався.

Сам Посейдон у далеких тоді пробував ефіопів, —

У протилежних кінцях простягались поселення їхні, —

Де Гіперіон заходить, і там, де він сходить щоденно.

25] Там з баранів і биків гекатомби приймав він жертовні,

Там веселився на учтах. Тим часом інші богове

В Зевса, у домі його на Олімпі, всі разом зібрались.

Першим батько людей і богів тут слово промовив, —

В пам’яті серця його постав-бо Егіст бездоганний,

30] Вбитий Орестом палким, Агамемнона сином преславним.

Це він згадавши, з такими словами звернувсь до безсмертних:

“Горе! Як легко смертні тепер нас у всьому винують!

Зло — від богів, — вони кажуть, самі ж через власну зухвалість,

Всупереч долі, багато на себе нещасть накликають.

35] Так і Егіст проти долі дружину Атріда законну

Взяв за жону, а самого убив, щойно той повернувся.

Знав же й про згубу свою, бо завчасно до нього послали

Світлого ми дозорця Гермеса сказать, щоб не смів той

Ані Атріда вбивать, ні жони його брати за себе,

40] Бо за Атріда відомста відбудеться через Ореста,

Щойно змужніє й почне за рідним він краєм тужити.

Так йому мовив Гермес, та не зміг він на думку Егіста

Радою доброю вплинуть, — і той за все поплатився”.

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

45] “О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!

Справді, смертю такою поліг він цілком по заслузі.

Хай же так кожен загине, хто мав би таке учинити.

Та розривається серце за тим Одіссеєм розумним.

Він-бо, нещасний, від любих далеко на хвилею митім

50] Острові терпить біду, на тім пупі широкого моря.

Острів той лісом поріс, і живе там богиня в домівці,

Згубного донька Атланта, що глиб увесь знає у морі

Й сам міцними плечима тримає стовпи височенні

Ті, що й небо навколо, і землю усю підпирають.

55] В смутку затримує там бідолаху Атлантова донька,

Повними ласки й облуди словами всечасно чарує,

Тільки б свою він Ітаку забув. Одіссей же невтішно

Прагне узріти хоч дим, що над рідним підноситься краєм,

Потім і вмерти готовий. Невже і твого, олімпійцю,

60] Серця ласкавого це не зворушить? Чи не годив-бо

Жертвами щиро тобі Одіссей з кораблів аргів’янських

В Трої просторій? Чому ж одвертаєшся й досі од нього?”

Відповідаючи, Зевс, шо хмари збирає, промовив:

“Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?

65] Богоподібного як же забути мені Одіссея?

Найрозумніший з людей він, з усіх найщедріші приносив

Жертви безсмертним богам, що простором небес володіють!

Та Посейдон-земледержець до нього всечасно палає

Гнівом невпинним за те, що кіклоп Поліфем богорівний

70] Ока позбавлений ним, а той же із інших кіклопів

Був найсильніший; німфа його породила Фооса,

Форкіна донька, державця в пустинному морі шумливім.

В гроті глибокім вона з Посейдоном колись поєдналась.

З того часу Посейдон, могутній землі потрясатель,

75] Хоч не убив Одіссея, то гонить від рідного краю.

Отже, давайте усі поміркуємо разом уважно,

Як Одіссея додому вернуть. Посейдон хай вгамує

Гнів свій, — не може-бо він проти спільної волі безсмертних

Вперто змагатися сам і один з усіма сперечатись”.

80] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“О Кроніде, наш батьку, ти наш володарю найвищий!

Як і направду тепер до вподоби богам всеблаженним,

Щоб Одіссей велемудрий щасливо додому вернувся,

З вістю Гермеса, гінця світлосяйного, швидше пошлімо

85] Аж на Огігію, острів далекий, нехай там негайно

Німфі звістить пишнокосій ухвалу нашу незмінну,

Що Одіссей витривалий повинен додому вернутись.

Я ж до Ітаки пощу, щоб там в Одіссеєвім сині

Більшу збудити бадьорість і прагнення вкласти у серце,

90] Скликати довговолосих ахеїв на збори народні

Й вигнати всіх женихів, які убивають у нього

Цілі отари овець і повільних волів круторогих.

Потім пошлю його в Спарту і в Пілос, пісками укритий, —

Може, почує він щось про повернення любого батька

95] Й сам між чужими людьми собі доброї слави набуде”.

Мовила так і до ніг золоті підв’язала підошви.

Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим —

І по воді, й по безкраїх просторах землі — її носять,

Спис бойовий у руки взяла з наконечником мідним,

100] Гострий, міцний і важкий, що ним побивала героїв

Шереги гнівом охоплена донька всевладного батька.

Кинулась летом швидким із високих вершин олімпійських,

Стала в ітакськім краю, при самих Одіссеєвих дверях,

Перед порогом надвірним, із списом в руці мідногострим,

105] Вигляд чужинця прибравши, тафійського ватага Мента.

Там женихів гордовитих застала. Перед дверима

Грою в кості якраз утішали своє вони серце,

Сидячи долі на шкурах волів, що самі ж повбивали.

Слуги меткі та окличники з ними: одні у кратерах

110] Воду мішали з вином, а другі дірчатими мили

Губками довгі столи й на середину їх виставляли,

Інші ж — м’яса на них розкладали шматки незліченні.

Перший з усіх Телемах боговидий богиню помітив.

Серцем засмучений, мовчки сидів він поміж женихами

И думкою батька собі уявляв благородного, як він

З’явиться раптом і всіх женихів повигонить із дому,

Честь свою верне і стане господарем власних маєтків.

Мислячи так, він сидів з женихами й Афіну побачив.

Кинувсь до входу він, сором відчувши в душі, що чужинець

120] Мусить так довго стоять під дверима. Наблизивсь до нього,

Взяв за правицю його, прийняв мідногострого списа

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

“Щастен будь, гостю, в цім краї ти прийнятий будеш привітно!

Сядь, пообідай, а потім розкажеш, чого тобі треба”.

125] Мовивши це, йде вперед, а за ним — Паллада Афіна.

Щойно обоє зайшли вони в дім Одіссея високий,

Списа узяв він у неї, відніс під колону велику,

Вставив у тесаний списник — туди, де багато стояло

Інших списів Одіссея, в біді витривалого мужа.

130] В крісло, привівши її, посадив, полотниною вкрите,

Крісло ж красиве, різьблене, з маленьким підніжжям при ньому.

Сам на стільці біля неї узорчатім сів якнайдалі

Від женихів, щоб криком своїм не завадили гостю

їжу спокійно вживати, хоча й до зухвальців потрапив,

135] Та наодинці про батька відсутнього щось розпитати.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку —

Руки вмивати — й поволі над срібним цеберком зливала;

Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,

140] Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів багатих;

Різного м’яса їм чашник на блюдах поклав дерев’яних

Купами, й келихи він золоті перед ними поставив;

Часто й окличник до них підходив вина доливати.

Шумно в кімнату зухвалі зайшли женихи й посідали

і45] Поряд, один за одним, на стільцях і на кріслах високих;

Воду їм чисту на руки окличники стали зливати;

Свіжого хліба служниці наклали їм кошики повні;

Хлопчики аж по вінця напою влили у кратери,

Й руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

150] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Зразу ж і іншим серця женихів забуяли бажанням —

Співу і танців, адже найкраща то учти оздоба.

Фемію в руки окличник кіфару подав пречудову,

Мусив-бо він женихам і грати, й співать проти волі.

155] Пісню прекрасну почав він, по струнах ударивши злегка.

Саме тоді Телемах Афіні сказав ясноокій,

Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:

“Гостю мій любий, не будеш гнівитись на те, що скажу я?

їм лиш одно на умі — самі лиш кіфари та співи.

160] Легко їм це, бо безкарно чужеє майно проїдають

Мужа, що білії кості його або десь під дощами

Тліють на суші, або їх десь хвиля морська коливає.

Тільки б узріли вони, що господар додому вернувся,

Всім би їм краще вже ноги прудкіші схотілося б мати,

165] Ніж на одіння коштовне чи золото тут багатіти.

Доля лиха загубила його, і ніякої втіхи

Нам вже немає, хоча й би сказав хто з живущих на світі,

Ніби він вернеться, — день повороту його вже загинув.

Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:

170] Хто ти і звідки? З якого ти міста й родини якої?

Як ти прибув, на якім кораблі? Яку до Ітаки

Путь із тобою пройшли мореплавці? І що то за люди?

Ти ж бо не пішки, гадаю, до нашого краю дістався.

Щиро й одверто ще й те розкажи, щоб знав я напевно:

175] Вперше сюди ти приїхав чи гостем у батька мойого

Ти вже бував? Бо немало вчащало до нашого дому

Всякого люду, широкі-бо мав із людьми він стосунки”.

Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:

“Щиро й одверто на всі я тобі відповім запитання.

180] Ментом я звусь, Анхіала премудрого я величаюсь

Сином і правлю тафійським народом моїм веслолюбним.

Нині ж заїхав сюди кораблем із людьми я своїми,

Пливши по темному морю в країну людей іншомовних,

В місто Темесу, по мідь, а везу я залізо блискуче.

185] Свій корабель я поставив далеко від вашого міста,

В гавані Рейтрі, де поле під схилом Нейона лісистим.

Гордий я тим, що гістьми з твоїм батьком були ми взаємно

З давніх часів. Запитай у старого Лаерта-героя,

Якось зайшовши до нього. Та, кажуть, уже він до міста

190] Більше не ходить, а десь у полі далеко бідує,

Тільки служниця стара подає йому їсти і пити

В час, коли втомлені ноги додому він ледве дотягне,

Свій виноградник за день обходивши по схилах пологих.

Отже, прийшов я тепер, — чував-бо, що твій уже батько

195] Дома — боги його, видно, затримали десь у дорозі.

Ні, не вмер, ще живе на землі Одіссей богосвітлий!

Десь між живих він, лише забарився на морі широкім.

Дикі й жорстокі мужі десь на острові, хвилею митім,

Силою, мабуть, його проти волі тримають у себе.

:со Нині ж тобі провіщу, як на душу безсмертні поклали

Й як воно збутися має насправді усе, я гадаю,

Хоч не віщун я і з льоту пташок ворожити не вмію.

Отже, недовго йому від милої серцю вітчизни

Бути далеко, — й залізні його вже не втримають пута, —

205] Вмілий до всього, він знайде і спосіб додому вернутись.

Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:

Справді рідним доводишся ти Одіссеєві сином?

Дуже лицем ти на нього й очима прекрасними схожий.

Часто за давніх часів ми один зустрічалися з одним

210] Ще перед тим, як подавсь він до Трої, куди з ним і інші —

Вицвіт аргеїв — на суднах своїх попливли крутобоких.

З того часу ні мене він, ні я Одіссея не бачив”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Щиро, мій гостю, на всі я тобі відповім запитання.

215] Мати мені говорила, що ніби я син Одіссеїв, —

Сам я не знаю. Та й хто ж бо те знає, від кого родивсь він?

Був би щасливий я, більше б мав користі, сином родившись

Мужа, який при добрі своїм жив би до старості мирно.

Та серед смертних людей найнещасніший той, що, як кажуть,

220] Я народився від нього, — якщо вже ти хочеш це знати”.

Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:

“Видно, в майбутнім боги не залишать твойого без слави

Роду, коли породила такого, як ти, Пенелопа!

Отже, тепер мені щиро скажи і повідай одверто:

225] Що за гульня тут? І що то за зборище? Нащо тобі це?

Що це — весілля чи учта? Не в складчину ж тут розгулялись?

Тільки, здається, вони вже надто зухвало учтують

В домі твоєму. Обуриться кожна людина розумна,

Хто б то сюди не зайшов і на сором отой не поглянув”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Гостю, якщо ти поставив таке запитання, то знай же:

Був бездоганний колись цей будинок і повен достатку

В час, коли муж той отут іще пробував поміж нами.

Нині ж інакше схвалили боги, замисливши злеє.

235] Поміж усіх-бо людей зробили його невидимим.

Я ж бо не так сумував би, коли б і справді умер він,

Чи у троянській землі серед інших героїв загинув,

Чи, закінчивши війну, на руках би сконав він у друзів.

Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.

240] Синові славу велику тоді б він зоставив навіки.

Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно,

В безвість пішов він, без сліду пропав десь, мені залишивши

Сум і ридання. Та я не за ним лиш єдиним зітхаю

Й плачу, — боги мені й іншу печаль накинули злую:

245] Скільки на цих островах державців не є можновладних —

З Сами, Дуліхію й Закінту, густо укритого лісом,

Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,

Всі мою сватають матір і дім мій нещадно грабують.

Шлюбу ж бридкого вона ні відкинуть не сміє, ні краю

250] їх домаганням не може покласти; вони ж об’їдають

Весь мій маєток і скоро й самого мене пошматують!”

Повна обурення, мовить до нього Паллада Афіна:

“Леле! То й справді тобі Одіссей, і понині відсутній,

Конче потрібен, щоб руки на зайд безсоромних накласти.

255] О, якби він повернувся додому і в перших воротях

Став із своїми списами двома, із щитом і в шоломі,

Знову такий же, яким його я побачив уперше

В час, коли в домі у нас їдою й питвом утішався

Він, повернувшись з Ефіри, від їла, сина Мермера, —

260] їздив якось Одіссей на своїм кораблі швидкоплиннім

Там смертоносного зілля шукати, щоб мідноокуті

Стріли намазувать ним. Та отрути не дав йому тої

Іл, бо боявся богів, одвічно над нами живущих.

Дав її тільки мій батько йому, бо любив його дуже.

265] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,

Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!

Тільки в безсмертних богів лежить іще це на колінах —

Стане він помсту чинити за себе чи ні, повернувшись

В рідну оселю. А зараз тобі вже подумати треба,

270] Як би отих женихів із власного дому прогнати.

Отже, послухай тепер і візьми ці слова до уваги:

Завтра на збори усіх поскликавши героїв ахейських,

Все розкажи їм, — боги ж тут нехай тобі свідками будуть.

Потім від всіх женихів зажадай по домах розійтися;

275] Мати ж твоя, якщо знов її серце одруження прагне,

Хай повертається в дім до свого вельможного батька;

Там хай справлять весілля й багаті нехай приготують

Віно й дарунки, що любій належить одержати доньці.

Дам і тобі я пораду розумну, її ти послухай:

280] Кращий візьми корабель і, дванадцять гребців спорядивши,

їдь розпитати про батька, якого так довго немає, —

Може, почуєш од смертних що-небудь чи з уст Поголоски,

Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить;

В Пілосі ради спитай в богосвітлого Нестора спершу,

28:1 Звідти у Спарту заїдь до русявого ти Менелая,

Він-бо останній приїхав із мідянозбройних ахеїв.

Тільки почуєш, що батько живий і вернутися має,

Жди цілий рік і терпляче усі оті знось неподобства;

А як почуєш, що вмер він, що більше його вже немає,

290] Швидше додому вертайся, до милої серцю вітчизни,

Пагорб могильний насип і похорон справ урочистий,

Все як годиться, й тоді вже віддай свою матінку заміж.

Потім, коли ти закінчиш і зробиш усе, як я радив,

В серці своєму розваж і в думках обміркуй неодмінно,

295] Як у господі твоїй женихів повинищувать краще —

Підступом чи не ховаючись. Годі дитиною бути,

Виріс ти з цього давно, не в такому-бо ти уже віці.

Чи невідомо тобі, якої Орест богосвітлий

Слави зажив між людьми, помстившись на батькоубивці

100] Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього?

Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий,

Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути.

Я ж на швидкий корабель свій іти вже до друзів повинен, —

Мабуть, давно їм терпець уривається ждати на мене.

305] Ти ж подбай про своє й над моїми подумай словами”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Так доброзичливо ти, мій гостю, до мене говориш,

Наче до сина отець, і порад я твоїх не забуду.

Трохи зостанься ще тут, хоч і дуже ти в путь поспішаєш.

310] Добре помийся у мене, дай милому серцю утіху,

Потім, радіючи духом, на свій корабель з подарунком

Підеш почесним; на спогад я річ тобі гарну й коштовну

Дам, як другові-гостю господар гостинний дарує”.

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

315] “Ні, не затримуй мене, поспішаю-бо нині в дорогу.

Дар же, що серцем ласкавим хотів ти мені дарувати,

Ще віддаси, коли знов повернусь, — повезу я додому

Дар дорогий і щось гідне й тобі подарую взаємно”.

І непомітно тоді відійшла ясноока богиня,

320] Зникла, мов чайка та, в отвір для диму, силу й відвагу

В груди вдихнувши йому, і про батька він більше, як завжди,

Мусив згадати. Думками своїми розмисливши добре,

Серцем жахнувсь Телемах, у гостеві бога пізнавши.

Зразу ж у гурт женихів повертається муж богорівний.

325] Пісню славетний співав їм пісняр, а вони всі сиділи

Й слухали мовчки. Співав про сумне він повернення з Трої

Воїв ахейських, що їм призначила Паллада Афіна.

З верхніх покоїв своїх почула ті співи натхненні

Мудра Ікарія донька, багата умом Пенелопа.

330] Зверху по східцях високих зійшла вона вниз потихеньку,

Ще й не сама, з нею разом зійшли й дві служниці додолу.

До женихів увійшовши із ними, в жінках богосвітла,

Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,

Лиця закрила собі білотканим, ясним покривалом;

335] В неї обабіч стояли обидві служниці дбайливі.

Вмившись сльозами, вона божественному мовить співцеві:

“Фемію, знаєш пісень ти багато, що смертних чарують,

Подвиги ними людей і богів уславляють аеди,

Сядь, заспівай нам одну з них, а гості послухають, мовчки

340] Чаші хиляючи. Тільки свою припини сумовиту

Пісню, вона-бо мені у грудях скорботою любе

Сповнює серце, — горе спіткало мене безутішне.

В вічному смутку спогадую голову я найдорожчу

Мужа, що слава його всю Елладу окрила і Аргос”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Вірному, матінко люба, навіщо борониш співцеві

Тим нас втішати, до чого він прагне в думках? Не співці тут

Винні, а винен тут Зевс, що людям, які задля хліба

Тяжко працюють, те, що захоче, вкладає до серця.

350] Тож не дивуйся, коли він співа про недолю данаїв.

Смертні-бо люди звичайно таку вихваляють найбільше

Пісню, яка слухачів полонить найновішим звучанням.

Май же терпіння у серці й послухать наважся душею:

Справді, не сам Одіссей лише день повороту додому

355] Втратив у Трої, загинуло з ним іще й інших багато.

Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи,

Кросен своїх, веретен, та доглянь, щоб служниці у домі

Всі працювали як слід. А розмови вести — чоловіча

Справа, найбільше ж моя, бо єдиний я в домі господар”.

360] Подиву повна, до себе вернулась тоді Пенелопа, —

Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.

В горницю верхню вона із служницями разом ввійшовши,

За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки

Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.

365] Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях, —

Всі-бо жадали вони з Пенелопою ложе ділити.

Отже, почав Телемах тямовитий до них промовляти:

“Гей, женихи матусі моєї, занадто зухвалі!

Пиймо вино й досхочу веселімось, та нащо кричати

370] Голосно так! Чи не краще послухать чудової пісні

Мужа такого, як цей, що з богами рівняється в співах.

Завтра ми зранку, усі на міському зійшовшись майдані,

Збори почнем, і прямо я буду від вас вимагати

Дім мій покинуть. Про інші собі постарайтеся учти —

375] Власне майно проїдайте у кожного в домі по черзі.

А догідніше і краще здається вам тут залишатись,

Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, —

Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих,

Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, —

380] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!”

Так він сказав. А вони — аж губи погризли зубами,

Лиш дивувались, як сміливо став Телемах промовляти.

Саме тоді Антіной, син Евпейтів, озвався до нього:

“Мабуть, самі вже боги навчили тебе, Телемаху,

385] Звисока так розмовляти й зухвало поводитись з нами.

Тільки б не дав нам Кроніон державцем тебе на Ітаці,

Морем омитій, хоч маєш на неї з народження право!”

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Ти не гнівись, Антіною, на мене за те, що скажу я:

390] Я не від того, як зволив би Зевс мені це дарувати.

Ти ж не назвеш це найгіршим, що трапитись може людині?

Бути державцем — то зовсім не зле: відразу-бо в нього

Й дім багатіє, і сам набуває він більшої шани.

Тільки ж у нас, між ахеїв, на морем омитій Ітаці,

395] Інших державців багато ще є — і старих, і молодших, —

З них комусь влада перейде, як вмер Одіссей богосвітлий.

В себе ж один тільки я повновладним господарем буду

Дому і слуг, що для мене придбав Одіссей богосвітлий”.

Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:

400] “В лоні богів, Телемаху, від нас ще заховано, мабуть,

Хто володарити буде на морем омитій Ітаці.

В домі ж своєму єдиний над власним добром ти господар.

Хто б це посмів силоміць у тебе майно одібрати,

Поки Ітака стоїть і люди на ній проживають!

405] Хтів би я, мій найдорожчий, спитати у тебе про гостя:

Звідки отой чоловік? Яку він отчизною славить

Землю? Якого він роду і де його нива отецька?

Звістку тобі він привіз про повернення батька чи, може,

Справи його особисті прибути сюди спонукали?

410] Надто раптово-бо зник він, знайомства із нами не ждавши.

З вигляду ж він на людину низького коліна не схожий”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Ні, Еврімаху, на батька мені уже, мабуть, не ждати.

Я ні чуткам вже не вірю, що ніби він має вернутись,

415] Ні в віщуваннях не тішусь, яким довіряється мати,

Безліч провісників різних скликаючи в нашу оселю.

Гість же оцей — то приятель батьків, із Тафоса родом,

Мент на ім’я, назвався премудрого він Анхіала

Сином і править тафійським народом своїм веслолюбним”.

420] Так відповів Телемах, хоч безсмертну впізнав він богиню.

Тішитись танцями знов почали вони й співом, що млостю

Сповнював їх, і так вечорової ждали години.

Поки вони веселились, то й вечір насунувся темний.

Тільки аж спати схотівши, вони розійшлись по домівках.

425] Гарним подвір’ям тоді й Телемах до високих подався

Спальних покоїв, що їх збудував він на видному місці, —

З серцем, повним думок, до свого він наблизився ложа.

Вслід йому з факелом в кожній руці увійшла домовита

Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.

430] Власним коштом Лаерт відкупив її в час, коли зовсім

Юна була вона, двадцять за неї волів заплативши;

В домі так само її шанував, як і жінку дбайливу.

Ложа її не ділив, проте, щоб не гнівити дружину.

Йшла вона з факелом в кожній руці. Телемаха ж любила

435] Більше, ніж інші служниці, бо змалку його доглядала.

Двері тоді відчинив він в доладно збудовану спальню,

Сів на постелі і, знявши хітон м’якотканий із себе,

Кинув цю одіж на руки послужливій няні старенькій.

Склавши старанно хітон і розгладивши, де він зібгався,

440] Няня його на кілок при різьбленім повісила ліжку.

Вийшла із спальні, узявши за срібне кільце, причинила

Двері і ременем засув знадвору засунула тихо.

Руном овечим укритий, всю ніч Телемах, на постелі

Лежачи, думав про путь, в яку закликала Афіна.

ПІСНЯ ДРУГА

ЗМІСТ ДРУГОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ДРУГИЙ І РАНОК ТРЕТЬОГО ДНЯ

Вранці Телемах наказує скликати ітакійських громадян на міську площу і всенародно вимагає на зборах, щоб женихи покинули його дім. Антіной зухвало з ним сперечається. Віще з’явлення орлів тлумачить Аліферс, якому грубо заперечує Еврімах. Телемах вимагає корабля, щоб їхати до Пілоса. Ментор дорікає громадянам за байдужість до Одіссеєвого сина. Після зборів, які свавільно розпустив Леокріт, Афіна у вигляді Ментора обіцяє Телемахові дати корабель і веслярів, а ключниця Евріклея споряджає його в дорогу. Телемах з уявним Ментором без відома матері відпливає до Пілоса.

ЗБОРИ ІТАКІЙЦІВ. ТЕЛЕМАХІВ ОД’ЇЗД

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

З ложа свойого підвівся улюблений син Одіссеїв,

В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив

І, до намащених ніг підв’язавши сандалії гарні,

5] Вийшов зі спальні своєї, достоту на бога подібний.

Дзвінкоголосих гукнувши окличників, він наказав їм

Довговолосих на збори негайно скликать ахеїв.

Ці їх скликали, а ті — на площу збиралися швидко.

Щойно посходився люд і натовп зібрався великий,

10] Вийшов на площу і він, тримаючи спис мідногострий.

Був він не сам — услід йому бігли два пси прудконогі.

Чаром божистим його опромінила з неба Афіна, —

Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.

Сів він на батьківськім місці, старшина ж уся розступилась.

15] Першим Египтій, герой, до громади почав промовляти.

Зігнутий старістю був і знав у житті він багато.

Син-бо коханий його з Одіссеєм поплив богорівним

В суднах просторих у той Іліон, що славиться кіньми, —

Звавсь він Антіф-списоборець. В печері глибокій убивши,

20] З’їв його лютий кіклоп останнім шматком на вечері.

Троє синів ще лишалось, — один, Евріном, з женихами

Гурту тримався, два інші у батька в полях працювали.

Тільки й того не забув він, весь час ним журився і плакав.

Тож із сльозами Египтій почав говорити й промовив:

“Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!

В нас ні нарад не було, ні зборів на нашім майдані

З дня, як на суднах просторих одплив Одіссей богосвітлий.

Хто ж бо нас нині зібрав? Де виникла в цьому потреба —

В когось з молодших чи, може, в людей поважнішого віку?

Може, хто звістку почув, що додому вертається військо,

Ясно нехай оповість нам, про що він довідався перше.

Може, щось інше у справі народній звістить і розкаже?

Благословенним мені він здається й відважним! Нехай же і

Зевс на добро йому все, що він серцем замислив, оберне!”

35] Так він сказав, і, зрадівши, улюблений син Одіссеїв

Всидіти довше не міг. Надумав і він говорити.

Став посередині зборів. Тоді йому берло у руки

Вклав окличник Пейсенор, в порадах розумних умілий.

Спершу до старця звернувсь Телемах і промовив до нього:

40] “Старче, той муж недалеко, — ти зараз і сам це побачиш.:

Я цих людей позбирав, у великім-бо смутку я нині.

Звістки ніде я не чув, що додому вертається військо,

Мовити ясно не можу, щоб я десь довідався перше, —

Нічого в справі народній мені сповістити й сказати.

45] Йдеться про мене самого й про лиха, що впали на дім мій.:

Два їх: одно — що загинув мій батько всечесний, який вам

Був владарем і ставивсь до вас, як той батько ласкавий;

Друге — ще гірше то лихо, що дім мій увесь незабаром

Зовсім зруйнує й увесь мій набуток дощенту погубить.

50] Матір мою женихи проти волі її обсідають,

Всі оті милі сини тутешніх мужів щонайкращих.

В дім до І карія-батька вони не посміли звернутись

Прямо, щоб викуп належний він визначив сам за дочкою

Й видав її за того, кого схоче, хто буде їй любий.

55] В дім наш унадившись, день вони в день учащають до нього,

Ріжуть нещадно воли в нас, і вівці, й годовані кози,

П’ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють!

Учти свої, — витрат не злічити! Немає-бо в домі

Мужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.

60] Ми ж боронитись тепер не здолаємо, й навіть пізніше

Будем безпомічні ми, захистити себе неспроможні.

Я б заступився і сам — була б тільки сила у мене!

Діються речі, яких уже стерпіть не можна, — ганебно

Гине мій дім. Нехай і самих вас обурення пройме,

65] Й інших людей посоромтесь, сусідів своїх, що навколо

Тут проживають. Бійтесь хоч гніву богів ви безсмертних,

Щоб і до вас не змінились, уражені кривдами тими.

Я заклинаю вас Зевса ім’ям олімпійця й Феміди,

Тої, що збори скликає народні та їх розпускає, —

70] Годі вам, друзі, дозвольте мені вже самому терзатись

Горем болючим! Хіба Одіссей, мій батько всечесний,

Скривдив ворожо ахеїв отих в наголінниках мідних,

Що в ворожнечі мститесь на мені ви і платите лихом,

Цим потураючи людям? То краще, якби вже самі ви

75] Всі поз’їдали у мене маєтки, стада і отари.

З’їли б самі ви усе, то й оплату я мав би скоріше.

Ми-бо ходили б по місту й чіплялись до вас із благанням

Наше віддати добро, аж поки всього б не вернули.

Нині ж лише нездоланний ви серцеві жаль завдаєте”.

Гнівно слова ці він вигукнув, берло відкинув на землю,

Сліз не тамуючи, й жалість до нього людей охопила.

Мовчки сиділи всі інші, й ніхто з-поміж них не насміливсь

В відповідь прикре сказать Телемахові слово образи.

Тільки один Антіной озвався до нього й промовив:

85] “Що ти сказав, Телемаху, шаленцю ти високомовний!

Нащо ганьбиш нас? Ти хочеш неславою нас заплямити?

Не женихи-бо у смутку й печалях твоїх завинили.

Тільки матуся твоя, що на хитрощах знається добре.

Третій минає вже рік і четвертий небавом настане

90] З дня, як ахейським синам серця вона в грудях морочить,

Всім-бо надію дає, обіцянками кожного тішить,

Кожному вість посилає, в думках замишляючи інше.

Підступ ще й інший вона в лукавих задумала мислях:

Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась

95] Ткати велику тканину тонку і так нам сказала:

“Юні мої женихи! Хоч і вмер Одіссей богосвітлий,

Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я

Покрив погребний, — щоб марно прядіння моє не пропало, —

Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно

100] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,

Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,

Що залишився без савану той, хто надбав так багато”.

Мовила це і дух наш відважний у грудях скорила.

З того часу вона ткала удень полотнину велику

105] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.

Цілих три роки вона лукавством морочить ахеїв.

Аж на четвертому році, як знову весна наступила,

Нам розказала одна із жінок, що знала цю тайну,

Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.

110] Тут довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.

Ось що кажуть тобі женихи, щоб і сам ти душею

Добре збагнув і щоб інші ахеї усі оте знали:

Матір свою відішли і умов, щоб стала до шлюбу

З тим, кого батько укаже й хто буде самій до вподоби.

115] А як ахейських синів відсилать вона буде й надалі,

Горда із того, чим щедро її наділила Афіна, —

Розумом світлим, умілістю в різних роботах прегарних,

Хитрістю витівок тих, що про них не чували раніше

В давніх ахеянок ми, таких, як оті пишнокосі

120] В гарнім віночку Мікена, Тіро і Алкмена ошатна, —

Жодна із них не могла б з Пенелопою навіть рівнятись

Розумом; нині ж їй краще тих хитрощів не замишляти.

Доти худобу й маєтки вони поїдатимуть в тебе,

Доки триватиме марно у мислях вона, що боги їй

125] В груди вкладають. Для себе вона цим велику здобуде

Славу, тебе ж призведе до значних лише втрат і видатків.

Ми ж ні вернемось до справ, ні до іншої ми не поїдем,

Поки не вийде вона за котрого захоче з ахеїв”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

130] “Як же б то міг, Антіною, я з дому прогнать проти волі

Ту, що зродила мене й згодувала? На чужині десь

Батько мій — вмер чи живий він? Нелегко було б і сплатити

Віно Ікарію, матір до нього самому пославши.

Дав би за те мені батько! Мене й божество покарає

Грізно, якщо до жахливих Ерінній взиватиме мати,

З дому виходячи, тяжко упав би на мене богівський

Осуд. Отож-бо я й слова про це не скажу їй ніколи.

Ну, а якщо це у вас тільки гнів у серцях викликає,

Йдіть з мого дому! Про інші собі постарайтеся учти —

Власне майно прощайте у кожного в домі по черзі.

А догідніше і краще здається вам тут залишатись,

Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, —

Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих —

Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, —

145] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!”

Так їм сказав Телемах, а Зевс громозвучний тим часом

Випустив з верху гори двох орлів, щоб додому летіли.

Легко за подувом вітру вони подалися обоє,

Близько простерши один біля одного крила широкі,

150] А опинившись якраз над майданом багатоголосим,

Стали кружляти вони і крилами часто махати.

Голови всім оглядали, загибель віщуючи близьку;

Кігтями потім лоби взаємно подряпали й шиї

І над домами направо й над містом кудись полетіли.

155] Всі аж жахнулись, тих птахів на власні побачивши очі,

Й думали нишком про себе: на чому це може скінчитись?

З словом звернувся до них Аліферс — герой сивочолий,

Масторів син; він один визначався з його покоління

Тим, що знався на птахах і віщо умів промовляти.

160] З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:

“Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!

До женихів щонайбільше із цим я звертаюся словом.

Лихо велике на них насувається: вже-бо недовго

Бути від друзів своїх оддалік Одіссеєві; десь він

165] Близько відціль, і усім женихам він убивство готує

Й смерть невідхильну; погано іще й багатьом доведеться

Нам, що на здалеку видній Ітаці живемо. Порадьмось,

Поки не пізно, як женихів нам приборкати; краще

Хай би самі вгамувались, було б це й для них корисніше.

170] Я-бо не вперше віщую — на цьому вже знаюся добре

Отже, і з ним, я кажу, все точнісінько так відбулося,

Як оповів я тоді ще, коли в Іліон вирушали

Люди аргейські і з ними поплив Одіссей велемудрий.

Горя зазнає багато, супутців утратить, казав я,

175] Й, як незнайомий, лише на двадцятому році додому

Вернеться він, — і справді усе це збувається нині”.

Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:

“Йшов би ти краще додому, старий, і там ворожив би

Дітям своїм, щоб лихо яке не спіткало їх часом.

180] уут же і я віщувати без тебе ще краще зумію.

Птахів у небі літає без ліку під ясним промінням

Сонця, — не всі ж вони мають про щось віщувать; Одіссей же

Згинув далеко, — було б і тобі вже загинути разом

З ним, щоб нікому із нас ти нещасть не пророчив прилюдно

185] Й не намовляв проти нас Телемаха, що й так вже лютує, —

Мабуть, ти ждеш, щоб тобі подарунок послав він додому?

Ось що скажу я тепер, і це збутися конче повинно:

Будеш при давніх, великих знаннях своїх ти підбивати

Юного мужа цього балачками своїми на сварку,

190] Все тільки вийде самому ж йому найперше на шкоду, —

Навіть і з поміччю птахів отих він нічого не зробить.

Ну, а на тебе, старий, ми пеню накладемо, що добре

Дасться взнаки тобі, — буде для серця тяжка та гризота.

А Телемахові от що я перед всіма тут пораджу:

Матір нехай він прихилить до батька свого повернутись —

Там їй хай справлять весілля і щедре нехай приготують

Віно й дарунки, що любій належить одержати доньці.

Певен-бо я, що ахейські сини не раніше відстануть

З прикрим отим жениханням. Нікого ми не боїмося:

200] Ні Телемаха самого, який би не був велемовний,

Ні віщуванням твоїм ми не журимось, старче, що марно

Ти виголошував, — цим лиш ненависть до себе ти збільшив,

Буде так само усе поїдатися тут, і оплати

їм не діждать, поки з шлюбом вона, зволікаючи, буде

205] Зводить ахеїв. Скільки-бо часу прогаяли досі

Ми у змаганні за неї й не ходим, проте, наречених

Інших шукати, щоб кожному з нас одружитися гідно”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Досить уже, Еврімах і всі женихи благородні,

210] Слів витрачати на те, щоб вас умовляти й просити, —

Все це відоме богам, і ахеї усі про те знають.

Дайте швидкий ви мені корабель і супутників двадцять,

Щоб і туди, і назад пропливли всю дорогу зі мною.

Маю-бо в Спарту пливти і в Пілос, пісками укритий,

215] Там розпитати про батька, якого так довго немає,

Може, від смертних почую що-небудь чи з уст Поголоски,

Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить.

Вчую, що батько живий і додому вернутися має, —

Ждатиму ще рік, терпляче ті зносячи всі неподобства.

220] А як почую, шо вмер він, що більше його вже немає,

Швидко додому вернуся, до милої серцю вітчизни,

Пагорб могильний насиплю і похорон справлю врочистий,

Все як годиться, й тоді вже віддам свою матінку заміж”.

Так він промовив і сів; з присутніх підвівся натомість

225] Ментор, — товаришем був бездоганному він Одіссею,

Той, відпливавши на суднах, увесь йому дім свій довірив,

Слухать старого звелів і добра пильнувати ретельно.

З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:

“Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!

230] Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,

Лагідний, добрий, нехай, справедливості в серці не знавши,

Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже

Не пам’ятає ніхто Одіссея божистого в бідних

Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий!

235] Зовсім не заздрю отим женихам я зухвалим, що й досі

Тут учиняють насильство, лиш підступи маючи в серці.

Голови власні вони підставляють, плюндруючи ґвалтом

Дім Одіссея в надії, що вже він не вернеться більше.

Іншими теж усіма я обурений, що сидите ви

240] Мовчки й не зважитесь навіть і словом яким втихомирить

Жменьку отих женихів, хоч вас проти них так багато”.

В відповідь мовив тоді Леокріт йому, син Евенора:

“Менторе, згубний шаленче! То ти весь народ підбиваєш

Нас втихомирювать тут? А було б таки, мабуть, нелегко

245] Навіть і многим мужам змагатися з нами на учті!

Хай би вже раптом і сам Одіссей ітакійський з’явився

Й вигнати звідси хотів би усіх женихів благородних,

Що в цьому домі і зараз на учті сидять, то, напевно,

Втіхи було б небагато дружині його, хоч і довго

Ждала на нього вона, — гірка б його доля спіткала

З багатьома в непосильнім змаганні. Дурниці ти кажеш!

Ну, а тепер розходьтеся кожен до справи своєї!

Цього ж хай Ментор уже з Аліферсом у путь виряджають —

Товариші його батька обидва були вони здавна.

Тільки, гадаю, ще довго сидітиме він на Ітаці,

Вісті вчуваючи, — мабуть, мандрівці отій не бувати!”

Мовивши це, розпустив він негайно зібрання ахєїв.

Кожен до дому свого — усі порозходились люди,

А женихи в Одіссея божистого дім повернулись.

360] Берегом моря піщаним пішов Телемах далеченько,

Сивою руки водою омив і звернувсь до Афіни:

“Вислухай, о божество, що вчора в наш дім завітало

І кораблем наказало мені по туманному морю

їхать питати вістей, чи додому так довго відсутній

265] Батько не вернеться. Та заважають у цьому ахеї,

Більше ж усіх — женихи, що зухвальству їх краю немає”.

Так він молився. До нього наблизилась тихо Афіна,

Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа,

І, промовляючи, з словом звернулась до нього крилатим:

270] “Ні слабодухим, ані нерозумним не будь, Телемаху,

Силу й відвагу міцну від батька свого перейнявши, —

Те, чим всього досягав і ділом він завжди, і словом;

Буде й для тебе тоді твоя путь не безплідна й не марна.

А як не син ти його і не з лона родивсь Пенелопи,

275] То я не певен, щоб ти досягнути здолав, чого прагнеш.

Рідко, проте, до батьків бувають подібними діти.

Гірші здебільша вони, а кращих таки небагато.

Отже, якщо слабодухим ані нерозумним не будеш

І Одіссеєва тяма ще зовсім тебе не покине,

280] Є цілковита надія, що сповниш своє ти завдання.

А про дурних женихів, про їх каверзи, їх забаганки

Ти не турбуйся, — цілком нерозумні вони і неправі.

Навіть не знають, нещасні, що смерть і чорна їх доля

Близько за ними стоїть і в день їх єдиний загубить.

285] Зовсім недовго триватиме путь, якої жадаєш, —

Буду-бо другом твоїм так само, як батькові був я,

Бистрий тобі корабель споряджу й сам поїду з тобою.

Ти ж повертайся додому і трохи побудь з женихами

Та приготуй у дорогу припаси в судині належній:

290] В амфорах — вина, а борошно ячне, цей мозок людини, —

В грубих міхах шкіряних. Гребців добровільних я швидко

Сам між народом зберу. У морем омитій Ітаці

Знайдеться тих кораблів — і нових і старих — ще багато.

Я придивлюся до них, який поміж ними найкращий, —

295] Швидко його спорядивши, поплинемо в море широке”.

Так Афіна промовила, Зевсова донька. Почувши

Голос богині, не став Телемах тут баритися довго, —

Милим зажурений серцем, додому поспішно подався,

Дома застав женихів він зухвалих: одні у покоях

300] Патрали кіз, а інші свиней на подвір’ї смалили.

З сміхом тоді Антіной Телемахові рушив назустріч,

Руку узявши, назвав на ім’я його й слово промовив:

“Що ж, Телемаху, шаленцю ти високомовний, надалі

Викинь з грудей своїх намір нам шкодити словом і ділом,

305] Краще поїсти і випить ходім, як раніше бувало.

Те, що потрібне тобі, усе приготують ахеї:

І корабель, і добірних гребців, щоб доїхав ти швидше

В Піл ос священний чуток про славетного батька почути”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Не випадає мені між зухвальців таких, Антіною,

Учти справляти спокійно й безжурно отут веселитись.

Що, вам не досить хіба, що усякого скарбу багато

В мене понищили ви, женихи, коли був ще дитям я?

Нині ж дорослий я став і чую, що мовлять навколо.

315] Все розумію цілком, і в грудях відвага міцніє, —

Тим-то жахливих на вас і спробую Кер я наслати,

В Пілос приїхавши, може, чи й тут ще, між нашим народом.

Я від’їжджаю, і буде не марною путь, що кажу я, —

Щасною буде; тож їду, хоч ні корабля, ні гребців я

320] Власних не маю, — як видно, здавалось це вам вигіднішим”.

Мовив це й руку свою він із рук Антіноєвих вирвав

Легко; в той час женихи клопоталися учтою в домі.

З нього знущались вони і словами із глумом ганьбили.

Дехто отак говорив із тих юнаків велемудрих:

325] “Мабуть, таки Телемах убивство на нас замишляє!

Месників він привезти чи з піщаного Піл оса хоче,

Чи аж із самої Спарти, бо прагне туди він страшенно!

Може, в Ефіру, на ниви родючі, він їхати хоче,

Щоб відтіля привезти душогубного зілля-отрути,

330] В чаші насипати нам і усіх нас нараз погубити”.

Інший ще так говорив із тих юнаків велемудрих:

“Хто зна, а може, і він із своїм кораблем крутобоким,

Як Одіссей, заблукає й далеко від рідних загине.

Клопоту це ж і для нас могло б іще більше додати:

335] Ми його скарб між собою повинні були б поділити,

Дім тільки цей залишили б ми матері з мужем майбутнім”.

Так говорили. А він у батькову, з дахом високим,

Сходить комору широку, де золота й міді лежали

Купи, і в скринях одежа, й оливи запаси пахущі;

340] В глиняних амфорах, в ряд опертих о мури, стареє

Чисте вино зберігалось — солодкий напій божественний,

Днини чекаючи тої, коли Одіссей, у блуканнях

Горя зазнавши багато, усе ж би вернувся додому.

З засувом двері двійчаті, міцні і пригнані щільно,

345] Вхід замикали. Днями й ночами сумлінно й старанно

Ключниця пильно усе стереже, вельмидосвідна жінка,

Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.

Кличе в комору її Телемах і мовить до неї:

“Влий-но до амфор для мене вина солодкого, неню,

350] Щонайсмачнішого, крім диш того, що отут стережеш ти

Для нещасливця, ждучи, чи вернеться все ж він додому,

Смерті уникнувши й Кер, — мій отець, Одіссей богорідний.

Амфор дванадцять наповни й накривками щільно прикрий їх,

Ячного борошна всип у міхи, що із шкури пошиті,

335] Двадцять мірок муки, що змелена дрібно на жорнах.

Знай це сама лиш, одна приготуй і збери все докупи,

Ввечері все заберу я, коли до верхніх покоїв

Матінка піде, про сон помишляючи свій і спочинок.

їхати в Спарту я маю і в Пілос, пісками укритий, —

Може, де вість про повернення милого батька почую”.

Так він сказав. Заридала старенька тоді Евріклея

І, лементуючи гірко, промовила слово крилате:

“Звідки у тебе, дитя моє любе, ця думка на серці

Виникла? Як ти наваживсь у сторону їхати дальню,

Наш ти єдиний, коханий? Пропав од вітчизни далеко,

Десь у незнанім краю, і сам Одіссей богорідний!

Ці ж, як од’їаеш, у слід тобі лихо негайно замислять,

Занапастять тебе підло і все тут між себе поділять.

Дома, з своїми лишайся! Навіщо тобі десь блукати

370] В морі пустинному й тяжко усяку терпіти недолю?”

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Ти не журись, моя неню! Тож не без богів отой задум.

Лиш поклянись, що про все це ти матері любій не скажеш,

Поки аж днів одинадцять мине чи навіть дванадцять,

375] Чи як почує сама про від’їзд мій і стане тужити, —

Тільки б не плакала дуже й сльозами краси не сушила”.

Так він сказав, і старенька велику богів йому клятву

Щиро дала, а скінчила клястися вона й присягатись,

В амфори зразу ж вино почала наливати солодке,

380] Борошно ячне всипати в міхи, із шкури пошиті.

А Телемах до господи у гурт женихів повернувся.

Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

Місто оббігала скрізь, Телемаха прибравши подобу,

Кожного мужа спиняла і мовила кожному слово,

385] Щоб на швидкий корабель усі позбирались надвечір.

Світлому Фронія сину, Ноемону, потім сказала

Дати швидкий корабель, і радо він те обіцяв їй.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги;

Спущено в море швидкий корабель, всі укладено в нього

390] Снасті, що їх на собі кораблі добропалубні носять.

В гавані скраю стояв він, до нього супутники гідні

Вже позбирались, богиня ж відваги усім додавала.

Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

До Одіссея божистого в дім увійшла вона швидко,

395] В очі усім женихам солодкого сну повливала,

Розум питцям помутила і келихи вибила з рук їх.

Довше сидіти несила було їм, і спати до міста

Всі подалися, бо сон їм солодкий упав на повіки.

Тут Телемаха з покоїв, збудованих зручно й вигідно,

400] Кличе до себе ізнов ясноока богиня Афіна,

Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа:

“Товариші, Телемаху, твої в наголінниках мідних

Вже посідали за весла й твого дожидають від’їзду.

Отже, ходімо, не треба вже довше із цим зволікати”.

405] Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна

Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

Вийшли до моря вони, де стояв корабель бистрохідний,

На узбережжі піщанім супутців знайшли кучерявих.

З словом звернулась до них Телемахова сила священна:

410] “Друзі, ходім принесімо припаси, — усе вже готове

В домі лежить. Про від’їзд ані мати не знає нічого,

Ані служниці, окрім однієї, яка про це чула”.

Мовив це й вирушив він, і всі тут же за ним поспішили.

На корабель добропалубний всі перенісши припаси,

Склали їх так, як звелів улюблений син Одіссеїв.

На корабель Телемах тоді вслід за Афіною вийшов;

Сіла богиня тоді на кормі, а поряд із нею

Сів Телемах. Відв’язали гребці корабельні причали,

На корабель увійшли і за весла громадою сіли.

420] Вітер попутний для них ясноока послала Афіна —

Бистрий Зефір зашумів, винно-темним шугаючи морем.

А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидше

Снасті кріпити, й вони наказу послухали радо.

Щоглу соснову піднявши, в гніздо посередині, в кінсель,

425] Вставили міцно й до переду линвами враз прив’язали

Та натягнули ремінням заплетеним біле вітрило.

Вітер надув полотно, і враз зашуміла обабіч

Хвиля пурпурна під кілем судна, що плинуло легко, —

Плавно по хвилях шумливих верстав свою путь корабель той.

430] Снасті усі закріпивши на чорнім судні бистрохіднім,

Повні по вінця вина мореплавці поставили чаші

Й вічноживущим, безсмертним богам з них лили узливання,

Більше ж від інших усіх — ясноокій Зевсовій доньці.

Так цілу ніч, цілий ранок верстав свою путь корабель той.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

ЗМІСТ ТРЕТЬОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРЕТІЙ І ЧЕТВЕРТИЙ ДО ВЕЧОРА П’ЯТОГО ДНЯ

Прибувши до Пілоса, Телемах зустрічається з Нестором, який разом із своїм народом на березі моря приносить жертву Посейдонові. Нестор розповідає йому про пригоди ахеян після зруйнування Трої і радить Телемахові довідатись про свого батька у лакедемонського владаря Менелая. Переночувавши У Нестора, Телемах з його сином Пісістратом вирушають кіньми в путь і після двох днів дороги ввечері прибувають до Лакедемону.

В ПІЛОСІ

Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,

В неба твердінь мідяну, щоб безсмертних богів осявати

И смертних людей по широких землі плодородної нивах.

В Пілос, Нелеєве гарно збудоване місто, мандрівці

В’їхали. Чорних биків пілосяни на березі моря

Різали в жертву землі потрясателю в кучерях темних.

Лав було дев’ять рядів, по п’ятсот їх сідало у кожнім,

Дев’ять лежало биків для кожного ряду забитих, —

їли утроби вони, а богові стегна палили.

10] В гавань мандрівці ввійшли, з корабля тою ж миттю вітрило

Вверх потягнули і, ставши на якорі, вийшли на берег.

Стежкою йшов Телемах, а попереду нього Афіна.

Перша озвалась тоді ясноока богиня Афіна:

“Годі уже, Телемаху, не будь же такий соромливий!

15] Чи не для батька ти море оце переплив, щоб дізнатись,

Де його криє земля, яка його доля спіткала?

Просто ж до Нестора йди, баских упокірника коней, —

Треба нам знати, яку він думку ховає у грудях.

Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, —

20] Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Менторе, як я піду? І як я до нього звернуся?

Навіть і досвіду я в розмовах розумних не маю, —

Сором мені, юнакові, розпитувать старшу людину”.

25] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Дешо ти сам, Телемаху, у власнім надумаєш серці,

Дещо вкладе тобі бог, — гадаю-бо я, що не проти

Волі безсмертних богів на світ ти родився і виріс”.

Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна

30] Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

Так до громади дійшли пілосян, що на лавах сиділи;

Там же і Нестор сидів із синами; навкруг готували

Учту — ті смажили м’ясо, а ті на рожен настромляли.

Вгледівши щойно гостей, назустріч юрбою побігли,

35] Руки піднявши, вітали і сісти за стіл запросили.

Перший Несторів син Пісістрат підійшов до них близько,

Взявши за руки, привітно обох запросив їх до гурту

Сісти на руна овечі м’які на піску прибережнім

Поряд із батьком старим і братом своїм Фрасімедом,

” Дав по куску їм утроби й налив їм вина в золотії

Келихи, потім з вітанням звернувсь до Паллади Афіни,

Зевса-егідодержавця дочки, і промовив до неї:

“Гостю-чужинче, тепер поклонись Посейдону-владиці,

Ви-бо, прибувши до нас, на честь його учту застали.

45] Потім, з молитвою сам узливання як слід сотворивши,

Дай і супутнику келих з вином, наче мед той, солодким,

Щоб узливання і він сотворив, — безсмертним, гадаю,

Молиться й він, — у богах-бо є кожній людині потреба.

Він і молодший за тебе, мені ж він неначе ровесник, —

50] Тим-то тобі золотий і подам я першому кубок”.

Так він сказав і вручив вина їй солодкого келих.

Втішив богиню Афіну розсудливий муж справедливий

Тим, що їй першій подав з золотого напитися кубка.

Потім вона почала Посейдона-владику благати:

35] “Вислухай нас, Посейдон-землевладче, й молитви цієї

Не відкидай, щоб усе, чого просимо в тебе, здійснилось.

Нестору передусім і синам його щастя пошли ти

Й іншим подай пілосянам ласкаву свою нагороду

За гекатомби розкішні, для тебе принесені щиро.

Дай ще мені й Телемаху вернутись щасливо, здійснивши

Те, по що їхали ми на швидкім кораблі чорнобокім”.

Так помолилась вона й узливання сама сотворила,

Потім чудовий дала Телемахові келих дводонний,

І помолився так само улюблений син Одіссеїв.

65] М’ясо найкраще тим часом спекли і з рожен познімали,

Кожному пайку дали, й почалась у них учта розкішна.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Нестор, їздець староденний, з таким до них словом звернувся:

“Саме тепер нам найкраще гостей розпитати й дізнатись,

70] Хто вони, — після того як в їді уже втіхи зазнали.

Хто ви, чужинці? Відкіль шляхом ви пливете вологим?

В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,

Наче розбійники ті, що гасають по водних просторах,

Важачи власним життям і біду несучи іноземцям?”

75] В відповідь мовити сміло почав Телемах тямовитий, —

В груди сама-бо Афіна відваги йому доложила,

Щоб розпитати старого він міг про відсутнього батька,

Щоб між людей і для себе міг доброї слави набути:

“Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!

80] Звідки ми, нас ти питаєш? Тож зараз тобі відповім я.

Ми прибули із Ітаки, з-під схилів Нейону лісистих.

Те ж, про що маю сказать, — не громадська то річ, особиста.

їхав сюди про свойого я батька вістей розпитати,

Про Одіссея, в біді витривалого, — він-бо з тобою

85] Трою колись воював і зовсім спустошив те місто.

А щодо інших усіх, що з троянцями бились, то добре

Знаємо ми, де і хто з них загинув печальною смертю,

Тільки загибель його невідомою робить Кротон.

Ясно ніхто ще не міг розказати нам, де він загинув —

90] На суходолі упав, переможений десь ворогами,

Чи у безодні морській потонув він між хвиль Амфітріти.

Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш

Розповісти про печальну загибель його: чи на власні

Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти

95] Мандрівника, — на недолю-бо мати його породила.

Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом’якшуй нічого,

А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.

Щиро благаю: якщо Одіссей, мій отець благородний,

Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло

100] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,

Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду”.

В відповідь Нестор, їздець староденний, промовив до нього:

“Друже мій, ти нагадав про напасті мені, що їх стільки

В краї ми тому, ахеїв сини нездоланні, зазнали

105] В час, коли гнались по морю туманному із кораблями

В мандрах за здобиччю скрізь, куди вів нас Ахілл за собою,

Чи коли місто велике Пріама-вождя переможно

Ми воювали, — із нас-бо найкращі в той час полягли там.

Там Еант войовничий лежить, поліг і Ахілл там,

110] Там і Патрокл, лише до безсмертних подібний порадник,

Там же і любий мій син, Антілох безстрашний і дужий,

Неперевершений в гонах швидких і в боях неутомний.

Крім того, ми ще немало там іншого лиха зазнали —

Хто-бо із смертних людей здолав би те все розказати?

Навіть якби років п’ять або шість ти у нас залишався,

Щоб розпитать, скільки лих богосвітлі зазнали ахеї,

Втомлений цим, ти б раніше до рідного краю вернувся.

Років аж дев’ять загибель ми їм готували, вживавши

Хитрощів різних, аж поки їх дав довершити Кроніон.

120] Розумом ще-бо ніхто з Одіссеєм не міг богосвітлим

Там порівнятись ніколи; усіх перевищував завжди

В хитрощах різних твій батько, якщо таки справді ти рідний

Син його. З подивом щирим я нині дивлюся на тебе:

Тож і в розмові настільки ти схожий на нього, шо навіть

125] Важко повірить, щоб міг щось подібне юнак говорити!

Ще не бували ніколи ми — я й Одіссей богосвітлий —

Різної думки ані у зібраннях народних, ні в раді, —

Мислями завжди єдині й душею, розумні поради

Ми подавали аргеям, щоб вийшло усе якнайкраще.

130] Тільки як ми зруйнували високе Пріамове місто

Й на кораблях одпливли, то бог нас розкидав, ахеїв, —

Зевс тоді в серці своїм поворот нещасливий замислив

Людям аргейським, не всі-бо між ними бували розумні

І справедливі. Лиха багатьох із них доля спіткала,

135] Згубний-бо гнів збудили вони в ясноокої доньки

Батька всевладного, й розбрат вчинила вона між Атрідів.

Вдвох необачно вони поскликали на збори ахеїв

Проти звичаю, тоді, як за обрій вже сонце сідало.

Вийшли на площу з вина обважнілі синове ахейські

140] Й мовили мовно до них, навіщо людей поскликали.

Тут Менелай зажадав, щоб швидше згадали ахеї

Про поворот до вітчизни по лону широкого моря.

Не до вподоби було Агамемнону це, бо він радив

Людям затриматись тут і священні зложить гекатомби,

145] Щоб заспокоїти гнів богині Афіни жахливий.

Дурень! Не знав він того, що схилити її вже не вдасться.

Вічноживущі боги так швидко думок не міняють.

Так от обидва стояли і прикрими лайки словами

Перекидалися; враз в наголінниках мідних ахеї

150] З криком страшенним схопились, між двох поділившися гадок.

Спали ми ніч неспокійно, один проти одного в серці

Зле умишляючи, — Зевс готував нам великі нещастя.

Вранці свої кораблі на священне ми зсунули море,

Здобич забравши усю й ошатно одягнених бранок.

155] Друга ж людей половина, не рушивши з місця, лишилась

При Агамемноні, сині Атрея, людей вожаєві.

Ми ж, половина, на судна зійшли, й одпливли, і помчали

Швидко, — морську широчінь розстелив тоді бог перед нами.

В Тенед приїхавши, жертви богам принесли ми, вітчизни

160] Прагнучи серцем. Та Зевс не дозволив, жорстокий, додому

Нам повернутись, — він вдруге між нас розпалив ворожнечу.

На кораблях крутобоких одні вже назад повертали

Із владарем Одіссеєм досвідченим, ще й хитродумним,

Щоб догодити цілком Агамемнону, сину Атрея.

165] Я ж з усіма кораблями, які прямували за мною,

Плив собі далі, бо знав, що біду божество нам готує.

Плив син Тідея хоробрий за нами з своїм товариством.

Згодом до нас до обох приєднавсь Менелай русокудрий,

В Лесбосі нас він нагнав, — там про дальшу ми путь міркували:

170] З півночі скелі Хіосу урвистого нам обминути,

Маючи Псірію, острів, ліворуч, чи з півдня Хіосу,

Поуз Мімант прямувати, вітрам буревійним відкритий.

Бога благали ми певну нам дати ознаку. Дорогу

Він показав і звелів нам прорізати впрост до Евбеї

175] Моря середину, щоб небезпеки уникнути швидше.

Вітер попутний повіяв шумливо, і легко побігли

Рибним шляхом кораблі, й уночі аж до мису Гереста

Ми прибули. Посейдону, що дав стільки моря одмірять,

Стегна численних биків принесли ми у жертву подячну.

180] День був четвертий, коли з Діомедом, впокірником коней,

Сином Тідея, супутці ввели кораблі рівнобокі

В гавань аргоську, а я плив до Пілоса, й ні на хвилину

Вітер не вщухнув попутний, що бог ще спочатку послав нам.

Так, моє любе дитя, без вістей я прибув, і не знаю

185] Й досі я, хто врятувався з ахеїв, а хто з них загинув.

Те ж, що почути я міг, у власному сидячи домі,

Знатимеш все ти як слід, не втаю-бо від тебе нічого.

Кажуть, вернулись тоді мірмідоняни всі списоборні, —

Світлий-бо син Ахілла, великого духом, їх вивів;

190] Цілий додому вернувсь Філоктет, син Поянта славетний;

Ідоменей всіх до Кріту довіз із свого товариства,

Що заціліли в боях, — з них нікого не викрало море.

А про Атріда й самі ви чували, хоч одаль живете,

Як він вернувсь, як Егіст лиху йому згубу підстроїв.

195] Правда, ганебної той покути зазнав незабаром.

Як воно добре, коли, загинувши, муж залишає

Сина! Помстився-бо він на підступному батькоубивці,

Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього.

Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий.

200] Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!

Так, він помстився на нім по заслузі, й широко ахеї

Славу його рознесуть, щоб знали й потомки майбутні.

О, якби силою тою богове й мене наділили,

Щоб за зухвалість болючу я міг женихам відплатити, —

Кривди-бо їх і знущання занадто уже допікають!

Щастя такого, проте, нам боги не судили послати —

Батьку моєму й мені, — і доводиться тільки терпіти”.

210] Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:

“Друже, якщо вже про це нагадав ти й розмову провадиш, —

Чув я, багато в твій дім женихів учащає незваних

Задля твоєї матусі і кривду тобі учиняють.

Отже, скажи, добровільно ти зносиш оце чи до тебе

215] Ставляться люди вороже, керовані голосом божим?

Хто зна, можливо, ще прийде за їхні насильства помститись

Батько твій сам чи всі, із ним разом зібравшись, ахеї.

О, якби так полюбила й тебе ясноока Афіна,

Як Одіссеєм славетним дбайливо вона піклувалась

220] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ми горя зазнали, —

Я-бо не бачив, щоб смертного мужа боги так любили,

Як Одіссеєві явно сприяла Паллада Афіна, —

Зволила б так і тебе любити вона й піклуватись.

То не було б уже в них і згадки про те женихання”.

225] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Старче, не думаю я, що це слово справдитися може.

Надто багато сказав ти, аж дивно мені! І надії

В мене нема, щоб те сталось, хоч би і боги так бажали!”

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

230] “Що за слова, Телемах, ти пустив крізь зубів огорожу?

Легко і здалеку бог порятує людину, як схоче.

Краще волів би й багато я стерпіти горя тяжкого,

Тільки б вернутись додому й побачити день повороту,

Ніж, повернувшись, загибель спіткати при вогнищі ріднім,

235] Як Агамемнон, дружини й Егіста підступністю вбитий.

Навіть боги від однаково всім неминучої смерті

Й любого їм врятувать не могли б, коли доля нещадна

В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

240] “Менторе, як нам не гірко, облишмо про це говорити.

Не повернутись додому ніколи йому, бо безсмертні

Смерть йому й чорної Керн обійми давно присудили.

Нині про інше хотів би розвідати я й розпитати

Нестора, — від багатьох справедливіший він і мудріший;

245] Трьом поколінням людським він, кажуть, владар був незмінний.

Глянути тільки на нього — мені він безсмертним здається.

Несторе, сину Нелеїв, скажи-бо усю мені правду,

Як Агамемнон Атрід загинув широкодержавний?

Де Менелай був? Яку для Атріда загибель придумав

250] Хитрий Егіст, що убити здолав він сильнішого мужа?

Може, не в Аргосі був Менелай тоді, десь заблукавши

Поміж чужими людьми, а той і відваживсь на вбивство?”

Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:

“Зараз, дитя моє любе, всю правду тобі розповім я,

2м Сталося все саме так, як і ти вже собі уявляєш.

Справді, якби, повернувшись із Трої, Егіста живого

В братовім домі Атрід Менелай захопив русокудрий,

То не насипали б пагорб могильний тоді над померлим, —

Птахи і пси розтерзали б далеко за містом у полі

Кинуте тіло його, і ніхто б із ахеянок навіть

Смерті його не оплакав, — страшне-бо замислив він діло:

В час, коли ми за троянські твердині змагались завзято,

В Аргосі, кіньми багатому, він преспокійно ховався

Й чаром облесливих слів Агамемнона зводив дружину.

Спершу, проте, Клітемнестра пресвітла ніяк не давала

Згоди на справу негідну, була вона в помислах чиста.

Був біля неї співець, що йому, вирушаючи в Трою,

Син Атрея свою доручив доглядати дружину.

Згодом, коли її воля богів спонукала скоритись,

270] Висланий був той од неї співець аж на острів пустинний,

Де для хижих птахів він у здобич лишився й поживу.

В дім свій бажану привів її він, бо й сама так бажала.

Безліч стегон богам попалив на святих вівтарях він,

Безліч оздоб, і тканин, і речей золотих їм навішав,

275] Справу здійснивши велику, на що вже й не міг сподіватись.

З Трої від’їхавши разом, пливли ми поволі додому —

Син Атрея і я, один одному приязні друзі.

Ми пропливали повз Суній священний, Афін передгір’я, —

Раптом Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягає

280] Стрілами, вмить стерника русокудрому вбив Менелаю —

Фронтія Онеторіда, що свій корабель мореплавний

Вправно стерном направляв; з-між усіх поколінь він найкраще

Вмів кораблем керувати, коли розбушується буря.

Там забаривсь Менелай, хоч і як поспішав у дорогу, —

285] Мусив товариша він поховати і похорон справить.

Потім, коли в винно-темнеє море поплинув ізнову

На кораблях він доладних і скель стрімковерхих Малеї

Швидко досяг, страшну йому визначив Зевс громозвучний

Далі дорогу: вітру наслав він бурхливе дихання

290] Й хвилі навколо бурунні підняв величезні, як гори.

Кріту дісталася тих розпорошених суден частина, —

Там, над Ярданом струмистим, кідони жили споконвіку.

Гола, стрімка, над водою звисає там скеля висока,

З самого краю Гортіни, в імлисто-туманному морі.

295] З лівого боку, до Фесту, велику там кидає хвилю

Нот, і той камінь малий затримує хвилю велику.

Саме туди їх загнало, і ледве уникнули люди

Гибелі, всі ж кораблі о скелі підводні розбито

Хвилями вщент. Із них тільки п’ять кораблів синьоносих

300] Аж до самого Єгипту водою і вітром загнало.

Поки, збираючи золота й всякого скарбу багато,

Із кораблями блукав Менелай між людей чужомовних,

Дома тим часом Егіст свій злочин великий замислив:

Сина Атрея убив, і народ йому мовчки скорився.

305] Так він сім років владарив у злотобагатих Мікенах,

Тільки на восьмий з Афін на згубу йому повернувся

Світлий Орест, і Егіста, підступного батькоубивцю,

Вбив він того, що колись умертвив його славного батька.

Потім, проте, поминальну для всіх він справив аргеїв

310] Учту по матері ницій і тім боягузі Егісті.

Дня цього самого вже й Менелай гучномовний приїхав,

Стільки привізши скарбів, скільки їх в кораблях уміщалось.

Ти ж не барися, мій друже, в блуканнях від дому далеко,

Скарб залишаючи весь у господі своїй на поталу

Людям зухвалим; усе-бо вони пожеруть і між себе

Скарб твій поділять, — даремно й було б тоді в путь вирушати.

До Менелая ж раджу я щиро тобі й закликаю

їхати; зовсім недавно в отчизну свою повернувся

Він од людей, від яких вже не мав і надії у серці

виїхать він, коли бурі загнали його на простори

Моря широкого, звідки і птиця крилата не зможе

Навіть за рік долетіти, — таке-бо страшне й величезне.

Нині ж рушай на своїм кораблі із гребцями своїми

Чи суходолом, як хочеш, — стоять он і повіз, і коні;

325] їдуть сини мої разом, вони-бо тебе й запровадять

Аж в Лакедемон ясний, де живе Менелай русокудрий.

Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, —

Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний”.

Так він сказав. А сонце зайшло, й почало вже смеркатись.

330] Знову озвалась тоді ясноока богиня Афіна:

“Старче, усе, як належить, по правді мені розповів ти.

Отже, відріжте бикам язики і вина намішайте,

Щоб Посейдонові й іншим безсмертним створить узливання,

Ну, а тоді й про постелю подумати слід, бо пора вже!

335] Світло давно уже зникло в пітьму, й не годиться так довго

Тут нам сидіти на учті богів, — пора розійтися”.

Зевсова донька сказала, і всі улягли її слову:

Воду їм чисту на руки окличники стали зливати,

Чаші вином юнаки наповнили всім аж по вінця

340] Й пороздавали навколо їм келихи для узливання.

Кинувши в жар язики, вони стоячи так узливали.

По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли;

Разом з Афіною встав Телемах боговидий від столу,

На корабель крутобокий бажаючи разом вернутись.

345] Нестор затримав обох, із такими звернувшись словами:

“Хай мене Зевс і інші богове безсмертні боронять,

Щоб на швидкий корабель вам дозволив я йти ночувати,

Начебто зовсім уже я злидень якийсь, голодранець,

Наче нема килимів з покривалами в домі моєму,

з5о Щоб і самому, і гостям було на чім м’яко поспати.

Є в мене ще й килими, й покривал є чудових багато!

Мужа славетного парость, улюблений син Одіссеїв

Спати не ляже у мене на палубі на корабельній,

Поки живу, після мене ж у домі зостануться діти,

355] Щоб пригостити гостей, які у мій дім завітають”.

Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:

“Добре сказав ти, мій старче коханий, і ради твоєї

Слід Телемахові слухать, бо так воно буде найкраще.

Разом з тобою нехай він іде, хай спати лягає

360] В домі твоїм, я ж подамся на свій корабель чорнобокий

Товаришів підбадьорити, кожному слово сказати.

Можу-бо я похвалитись, що віком я старший між ними;

Решта — молодші усе, що поїхали приязні ради,

Духом великому всі Телемаху ровесники й друзі.

365] Там ночувати сьогодні в своїм кораблі чорнобокім

Я залишуся, а вранці уже до кавконів відважних

Вирушу, — треба у них мені борг одержати давній

Та й не малий. А ти юнака, що гостює у тебе,

Повозом виряди з сином; звели запрягти йому в повіз

Коней, ходою найшвидших і силою самих найкращих”.

Мовивши це, відійшла ясноока богиня Афіна,

Вигляд прибравши морського орла, — всі жахнулись присутні,

И Нестор старий дивувався, на власні це бачивши очі;

Взяв Телемаха за руку, назвав на ім’я і промовив:

“Друже, нікчемою ти й боягузом, я певен, не будеш,

Раз вже тебе, юнака, богове самі супроводять,

Бо не хто інший отут із осельників був олімпійських —

Зевсова донька була, найславетніша Трітогенея,

Що між аргеїв усіх твого батька найбільш вирізняла.

380] Будь же, владарко, ласкава й до мене, і доброї слави

Дай і мені, і дітям моїм, і дружині поважній;

Широколобу в жертву тобі принесу однорічну

Ялівку я, що в ярмо ще ніколи її не впрягали, —

Позолотивши їй роги, тобі принесу її в жертву”.

385] Так він молився, й слова ті почула Паллада Афіна.

Попрямував тоді Нестор, їздець староденний, із почтом

Власних синів і зятів до свойого прегарного дому.

А позаходили всі у прославлений дім можновладця,

То посідали рядком на стільцях вони всі та на кріслах.

390] В чашах тоді намішав господар старий для прибулих

Добропитного вина, що стояло вже літ одинадцять, —

Ключниця те їм відкрила вино, з нього покришку знявши,

В чаші його намішавши, він довго молився Афіні,

Зевса-егідодержавця дочці, і чинив узливання.

395] По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,

Й кожен в оселю свою спочивати усі розійшлися.

А Телемаха, любе дитя Одіссееве, на ніч

Нестор, їздець староденний, просив до своєї господи,

Ліжко різьблене йому в передсінку лункім постеливши

400] Поряд з метким списоборцем, мужів владарем Пісістратом,

Що не жонатим один ще у батьковім домі лишався.

Ліг тоді й Нестор в середніх покоях високого дому,

Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

405] Нестор, їздець староденний, підвівся з м’якої постелі,

Вийшов із дому і сів на камінні, обтесанім рівно,

Що перед домом його при дверях високих лежало,

Біле, до блиску натерте оливою; здавна на ньому

Мудрий Нелей спочивав, до безсмертних подібний порадник, —

410] Керою скорений, він давно вже зійшов до Аїду.

Нині тут Нестор старезний сидів, оборона ахеїв,

З берлом в руках; а навколо, з своїх повиходивши спалень,

Разом сини його всі позбирались — Ехефрон, і Стратій,

Далі Персей, і Арет, та ще й Фрасімед богорівний;

415] Шостим, за ними услід, і герой Пісістрат появився;

Богоподібного з ним Телемаха також посадили.

Отже, почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:

“Дітоньки любі! Здійсніть якнайшвидше моє ви бажання,

Передусім хотів би я ласки благати в Афіни,

420] Явно вона-бо на щедру гостину до нас завітала.

В поле один по телицю біжи, щоб додому пригнати

Встиг її швидше пастух, що бики там пасе і корови.

Другий нехай на чорний біжить корабель Телемахів —

Товаришів приведе, лиш двох на борту залишивши.

425] Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, —

Щоб у телиці тієї він роги прийшов золотити.

Інші ж усі залишіться зі мною й скажіть, щоб служниці

В домі там учту скоріш готували багату і пишну,

Дрова і чистую воду несли і стільці розставляли”.

430] Так він сказав, і усі почали метушитись. Телицю

З поля пригнали; прийшли з корабля рівнобокого разом

Товариші Телемаха відважного; майстер з’явився

З мідним приладдям в руках, потрібним у справі ковальській:

Кліщі міцні, і ковадло, і молот приніс він, якими

435] Золото звик оброблять. Прийшла і Афіна в тій жертві

Долю прийняти свою. А Нестор, комонник старезний,

Золота дав, — золотар ним старанно оздобив телиці

Роги криві, щоб красою їх втішити очі богині.

Світлий Ехефрон і Стратій вели ту за роги телицю.

440] Воду в квітчастому глеку Арет однією рукою

Виніс із дому, а в другій тримав із ячменем жертовним

Короба. Тут же стояв Фрасімед, прославлений в битвах, —

Гостру сокиру тримав він, ударить телицю готовий.

Чашу підставив Персей. А Нестор, комонник старезний,

445] Руки помивши, молився Афіні й посипав телицю

Зерном і, шерсті з чола її зрізавши, в полум’я кинув.

А як усі помолились і зерном посипали жертву,

Несторів син, Фрасімед, відвагою славний, до неї

Раптом наблизивсь, ударив сокирою й, м’язи на карку

450] їй розрубавши, знесилив. І радісно всі закричали —

Дочки, й невістки, і навіть сама Еврідіка поважна,

Нестора вірна дружина, найстарша з Кліменових дочок,

Жертву тоді над землею широкодорожньою разом

Всі підняли, й Пісістрат заколов її, вождь мужовладний.

455] Кров з неї чорна побігла, й дихання покинуло кості;

Швидко на частки її поділили й відрізали стегна

Так, як наказує звичай, і жиром обабіч обклали,

Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м’ясом накрили.

Старець палив на вогні їх, вином окропивши іскристим,

460] А молоді біля нього в руках п’ятизубці тримали.

Стегна спаливши телиці й утроби її скуштувавши,

Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострі.

А Телемаха тим часом купала тоді Полікаста,

465] Нестора Нелеїада прекрасна дочка наймолодша.

Вимивши, тіло йому оливою добре натерла,

Потім хітон полотняний і плащ надягнула на нього —

Вийшов з купелі юнак, до безсмертних на вигляд подібний,

І, підійшовши, близ Нестора сів, керманича люду.

470] М’ясо тим часом засмажили вже і з рожен поздіймали.

Сіли до учти вони. А навколо стола метушились

Слуги дбайливі, вина в золоті доливаючи кубки.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Знову почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:

475] “Діти мої, пишногривих ведіть Телемахові коней

І запряжіть їх у повіз, щоб їхати міг він в дорогу”.

Так він сказав, і, слухняно скорившися батьковій волі,

Зразу ж, негайно впрягли в колісницю баских вони коней,

Ключниця хліба й вина їм дала та печеної страви,

480] Ласощів тих, що їдять владарі їх, небес вихованці.

Вийшов тоді Телемах на запряжений повіз прекрасний;

Поруч і Несторів син, Пісістрат, проводар мужовладний,

На колісницю зійшов і, віжки тримаючи міцно,

Хльоснув по конях бичем, і вони залюбки полетіли

Полем, і Пілос високий далеко позаду лишився.

Ярмами так цілий день своїми вони потрясали.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги,

Поки у Фери вони прибули, у дім до Діокла, —

Сином він був Ортілоха, що сам народивсь од Алфея;

490] Там вони ніч пробули, і гостинно прийняв він прибулих.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Коней баских запрягли і, на повіз оздоблений ставши,

Швидко помчали од брами вони й передсінку лункого,

Хльоснув по конях один, і ті залюбки полетіли.

495] На рівнину прибули вони, всю пшеницями укриту,

Там свою й путь завершили, — так швидко домчали їх коні

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

ЗМІСТ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР П’ЯТОГО ДНЯ І ДЕНЬ ШОСТИЙ

Прибулих до Лакедемону Телемаха і Пісістрата Менелай запрошує на весілля своїх сина й дочки, що саме відбуваються в його домі. Менелай і дружина його Єлена пізнають Телемаха і розповідають про пригоди під Троєю і наступну долю ахейських вождів, про подвиги Одіссея та затримання його у німфи Каліпсо на острові Огігії. Тим часом женихи, довідавшись про відплиття Телемаха, замишляють убити його, коли він повертатиметься. Пенелопа тяжко сумує, довідавшись про від’їзд сина і замах на його життя. Зворушена ч молитвою, Афіна підбадьорює Пенелопу віщим сном. Женихи на чолі з Тіноєм вирушають у море, щоб перестріти Телемаха біля острова Астеріди.

В ЛАКЕДЕМОНІ

Так в Лакедемон дістались, в глибоку між урвищ долину,

И до Менелая славетного в дім свою путь спрямували.

Пишно справляв у той час він в численному родичів колі

Разом весілля і синові свому, й незайманій доньці:

5] Сину Ахілла, мужів переборця, її відсилав він.

Дав ще у Трої він згоду йому, обіцявши за нього

Видать її, і боги це одруження нині здійснили.

До мірмідонян із кіньми й возами її виряджав він,

В місто прославлене їх, де владу посів наречений.

10] Синові ж юну Алектора доньку привіз він із Спарти, —

Звавсь Мегапентом міцним той улюблений син; народився

Він од рабині; Єлені ж дітей вже боги не послали,

Після того як дочку породила вона, Герміону,

Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродіта.

15] В високоверхому домі на учті весільній сиділи

Всі Менелая славетного родичі, друзі й сусіди

І розважались. Співець божественний співав під формінгу

Пісні чудової, й два скоморохи, — лише починав він

Грати й співати, — танок посередині вже витинали.

20] Під ворітьми Менелая обидва супутники з кіньми —

Юний герой Телемах і Несторів син світловидий —

Стали. Проходячи, їх Етеон, управитель, побачив,

Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.

Через господу пройшов він людей вожая сповістити,

25] Став біля нього близенько і слово промовив крилате:

“Люди якісь там, паростку Зевсів, ясний Менелаю,

Двоє чужинців, здається, із роду великого Зевса.

Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вітроногих,

Чи відіслати до інших, хто радо в гостину їх прийме?”

30] З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

“Дурнем не був ти раніш, Етеоне, сину Боетів,

Що ж це тепер ти дурниці плетеш, мов дитя нерозумне?

Досить в чужих ми людей гостинного хліба поїли,

Поки вернулись додому! І хай нас надалі рятує

35] Зевс од недолі такої! Жвавіш розпрягай тим чужинцям

Коней, самих же їх прямо сюди, на учту, запрошуй”.

Так він сказав, і побіг Етеон із покоїв скликати

Слуг тямовитих, щоб швидше до нього усі поспішали.

Зразу ж із ярем вони замилених випрягли коней

40] Та за оброті до жолоба їх прив’язали у стайні,

В жолоб засипали полби, із білим ячменем змішавши,

Повіз прибулих о мур обіперли ясний та блискучий,

їх же самих до божистого дому ввели. Дивувались

Дуже вони на дім владаря, того паростка Зевса, —

45] Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало

В високоверхім, стрункім Менелая славетного домі.

Потім, коли там удосталь свої вже натішили очі,

Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.

Добре помивши, служниці оливою їх намастили,

50] Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.

В ряд з Менелаєм Атрідом у крісла вони посідали.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку

Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала;

Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

Ключниця хліба внесла їм поважна і страв розмаїтих,

Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних;

Високо чашник на блюдах поклав дерев’яних їм м’яса

Різного, й келихи він золоті перед ними поставив.

Слово привітне промовив до них Менелай русокудрий:

60] “Хліба мого споживіть на здоров’я! А потім, коли вже

Підживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.

Вами продовжений гідно, батьків ваших рід не загинув, —

З роду державців, як видно, походите ви берлоносних,

Зевса годованців: прості таких би, як ви, не вродили”.

65] Так він промовив, у руки телячої взяв хребтовини

Й жирні шматки їм поклав із своєї почесної пайки.

Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Нестора синові мовив тоді Телемах тямовитий,

70] Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:

“Глянь, Несторіде, мій друже, для серця мого найлюбіший,

Як в цих покоях лунких все виблискує міддю яскраво,

Золотом, сріблом, та ще ж і слоновою кістю, й електром!

Тільки у Зевса, мабуть, оселя така на Олімпі!

75] Скільки скарбів тут коштовних! Дивлюся — і дивом дивуюсь”.

Слів його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий

І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:

“Дітоньки любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,

Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.

80] Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,

Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,

Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,

Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.

Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,

85] В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,

Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;

Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестатку

Ні в молоці у солодкім, ні в м’ясі та свіжому сирі,

Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.

  • я Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбу

Там набував, тут інший неждано й негадано, нишком,

Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.

Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.

Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі

95] Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,

Повний добра і усім для життя устаткований добре.

Краще б третину я мав із того, що в домі моєму

Надбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкій

Трої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.

100] Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,

На самоті у покоях просторого сидячи дому, —

То утішаю собі я риданнями серце, а то їх

Стримую, — швидко насичує горе, що душу морозить.

Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,

105] Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружні

їжа і сон, — ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,

Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастя

Долею стали його, а моєю — весь час безутішна

Туга, що так його довго нема і не знаємо навіть,

Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумують

Батько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,

І Телемах, що дома покинув його в сповиточку”.

Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:

Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;

Щоб приховать їх, підніс до очей обома він руками

Плащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,

І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:

Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,

Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.

120] Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,

З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена, ¦

Мовби сама Артеміда з’явилася золотострільна;

З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,

З вовни м’якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,

125] Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій Алкандра

Подарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,

В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.

Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі.

Гарні триножники два і золота десять талантів.

130] Крім того, красні дала і дружина дарунки Єлені:

Із золотим веретеном округлу із срібла шкатулку

На коліщатах, з країв облямовану золотом чистим.

Ставить служниця Філо ту шкатулку своїй господині,

Повну куделі тонкої, — лежало у ній веретено

135] В темно-фіалковій шерсті, що пасмами вниз обвисала.

Сіла у крісло вона, на підніжок поставивши ноги,

І почала чоловіка розпитувать жінка докладно:

“Чи не довідався ти, Менелаю, паростку Зевсів,

Що то за люди, які завітали до нашого дому?

140] Чи помиляюсь, чи правду повім, а підказує серце:

Ще я нікого, здається, як муж цей, не бачила досі

Ні із мужчин, ні з жінок, — дивлюся — і дивом дивуюсь! —

Хто б так на сина скидавсь Одіссея, відважного серцем,

На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку

і*? в час той, коли через мене, безстидну, ахеїв загони

В Трою далеку походом воєнним усі вирушали”.

Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

“Думаю й сам я тепер, як і ти, дружино, вважаєш.

Все-бо точнісінько в нього — і руки ті самі, і ноги,

130] Й погляд очей, і чоло, і волосся таке ж кучеряве.

От і сьогодні, коли я згадав у розмові з гостями

Про Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,

В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;

Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий”.

155] Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:

“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,

Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.

Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,

Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись

160] Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.

Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,

Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,

Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.

Синові, втративши батька, багато доводиться в домі

165] Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,

От як тепер Телемах залишився, й немає в народі

Більше нікого, хто б міг від нещастя його захистити”.

Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

“От дивина! То невже ж завітав до господи моєї

170] Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!

Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,

Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив

Зевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:

В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би

175] Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз би

З сином і всіми людьми, якесь увільнивши для нього

Місто околишнє — з тих, що владі моїй підлягають.

Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо нас

Не розділяло б у приязні нашій і радості спільній,

180] Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.

Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,

Й він, бідолашний, один повороту додому не має”.

Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.

Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,

185] Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;

Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:

З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,

Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,

А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:

190] “Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,

Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,

В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.

Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий

В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,

195] Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїми

Близькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.

Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам’ять

Кучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.

Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських

200] Воїв, — повинен ти знати його, — я ж не знав його досі

Й навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначався

Брат Антілох і в борні бойовій, і в швидких перегонах”.

Відповідаючи, мовив йому Менелай русокудрий:

“Друже мій, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,

205] Старша від тебе роками, сказати розумно й зробити, —

Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.

Легко поріддя впізнать чоловіка, якому Кроніон

Випряв у шлюбі його чи іще при народженні щастя,

Так-от як Нестору дав він життя свого дні всі незмінно

210] В домі своєму прожити в достатку й постарітись дома,

Маючи добрих розумних синів, списоборців найкращих.

Ну-бо, облишмо цей плач жалібний, що так раптом почався,

Краще про учту згадаймо і руки омиймо водою

Чистою. Досить і вранці нам буде часу для розмови,

215] Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще між собою”.

Так він сказав, і воду на руки їм злив Асфаліон,

Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.

Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.

Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:

220] В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула раптом

Зілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути.

Хто його вип’є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши,

Той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини,

Хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна,

Хоч би упрост перед ним і брата чи любого сина

Гострою міддю убили й на власні це очі він бачив.

Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,

Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,

Де плодоносна земля розмаїтого родить багато

230] Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже.

Кожен там — лікар, що всіх перевищить знаннями й умінням

Інших людей, усі-бо в краю тім із роду Пеана.

Вкинувши зілля в вино і звелівши його розливати,

Враз до присутніх з такими словами звернулась Єлена:

235] “Паростку Зевсів, ясний Менелаю Атріде, і всі ви,

Діти відважних мужів! У житті кому як посилає

Зевс і добра і недолі, бо все в його владі і силі.

Сидячи тут, у покоях на учті, усі призволяйтесь,

Бавтесь розмовами, я ж розповім вам що-небудь до речі.

240] Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадати

Подвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа,

Та розповім про один, що так мужньо його учинив він

В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали.

Сам собі тіло ганебно ударами пуги побивши,

245] Дране лахміття на плечі напнувши, він, ніби челядник,

Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого міста.

Так приховавши себе, до вбогого став він подібний, —

Досі ніхто ще таким не бачив його при ахейських

Суднах. Отак він у Трою пробрався, й ніхто Одіссея

250] Не впізнавав, лиш одна і таким я його упізнала

Й стала розпитувать; він же весь час ухилявся лукаво.

Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла,

В свіже одіння прибрала й велику дала йому клятву,

Що не раніше троянцям я виявлю в нім Одіссея,

255] Ніж він до шатер ахейських і бистрих повернеться суден,

Тільки тоді він увесь одкрив мені задум ахеїв.

Мідним мечем тонколезим багато убивши троянців,

Він до аргеїв вернувся, відомостей досить зібравши.

Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо

2″о Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому

І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта

Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,

Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,

Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він”.

265] Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:

“Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала.

Прагнення й думи героїв-мужів багатьох дослідити

Мав я нагоду, країн об’їздивши дальніх багато,

Але ніколи й ніде ще мої не нагляділи очі

270] Мужа такого, як той Одіссей, у біді витривалий,

Мужнього подвигу, що учинив він його так відважно

У дерев’янім коні, де всі ми засіли, з аргеїв

Найхоробріші, готуючи смерть і загибель троянцям.

Ти ж до коня підійшла тоді. Мабуть, якийсь-то ворожий

275] Бог спонукав тебе, слави троянцям волівши додати:

Разом з тобою тоді підійшов Деїфоб боговидий.

Тричі кругом обійшовши, ти схованку мацала утлу

1 почала визначних на ім’я викликати данаїв,

Голос дружин їх, аргейських жінок, вдаючи достеменно.

280] Я й Діомед, син Тідея, та ще Одіссей богосвітлий.

Сидячи разом всередині, чули, як їх ти гукала.

Скочили з місця обидва, схвильовані, ми вже готові

Вийти з коня чи й відтіль озватися раптом до тебе,

Та Одіссей зупинив нас, і стримавши ті поривання,

інші ахейські сини всі мовчки тим часом сиділи,

Тільки Антікл поривався словами на твій обізватись

Голос. Але Одіссей міцними руками затиснув

Рота йому і тримав так, аж поки Паллада Афіна

Геть відвела тебе, й цим врятував од біди він ахеїв”.

290] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!

Тим-то й смутніше, що хоч і залізне в грудях у нього

Билося серце, але не уник він лихого загину.

Та чи не час нам обом іти на спочинок, щоб, лігши,

295] Сном найсолодшим могли вже утішитись ми на постелях?”

Так він сказав, і Єлена аргейська звеліла служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

300] Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

І постелили постелі, й гостей туди вивів окличник.

Там, у переднім покої, вони і лягли спочивати —

Ліг там герой Телемах і Несторів син світлосяйний;

Сам же Атрід ліг в середніх покоях високого дому,

305] Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жінках богосвітла.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

З ложа свойого підвівся уже Менелай гучномовний,

В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив,

Знизу сандалії гарні до ніг підв’язав мускулястих,

310] Вийшов із спальні своєї, на бога достоту подібний.

До Телемаха підсів, назвав на ім’я і промовив:

“Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибути

У Лакедемон наш світлий по лону широкого моря?

Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?”

315] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!

Я розпитати прибув, — чи про батька вістей не розкажеш?

Дім пожирають у мене, і гинуть багаті маєтки.

Повен мій дім зловорожих мужів, що ріжуть у мене

“° Цілі отари овець, ще й повільних биків круторогих, —

Так мою сватають матір оті женихи презухвалі!

Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш

Розповісти про печальну загибель його: чи на власні

Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти

325] Мандрівника, — на недолю-бо мати його народила.

Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом’якшуй нічого,

А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.

Щиро благаю, якщо Одіссей, мій отець благородний,

Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло

330] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,

Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду”.

З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:

“Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого

Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!

335] Це все одно, якби лань, у лігво могутнього лева

Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,

Вийшла б на травами рясно укриті узгір’я й долини

Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,

Приготував оленятам і лані загибель ганебну, —

Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.

О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,

Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,

Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався

Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям.

345] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,

Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!

Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,

Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, —

З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,

350] Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.

Я поривався додому, мене ж у Єгипті тримали

Вічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби, —

Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми їх пам’ятали.

Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,

355] Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;

Стільки віддалений острів від берега, скільки проплине

З вітром попутним іззаду за день корабель крутобокий.

Є там затока чудова, і зручно із неї просторі

В море вести кораблі, водою запасшись питною.

360] Двадцять днів нас боги там тримали, й за час той ні разу

Вітер не віяв морський, що супутником нам супроводить

Всі кораблі по лону безмежно широкого моря.

Виснаги ми вже зазнали і в силі людей, і в припасах,

Поки одна із богинь не зглянулась, не врятувала —

365] Донька старого Протея, могутнього бога морського,

Ейдотея, — найбільше-бо душу її зворушив я.

Від товариства далеко блукавши, я стрів її раптом,

Товариші ж у той час кривими гачками ловили

Рибу вздовж берега, — шлунки-бо голод їм мучив страшенний.

370] Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:

“Чи нерозумний ти зовсім, чужинче, а чи легковажний,

Чи не навмисно ти дляєш, знаходячи втіху в стражданні?

Надто на острові цім забарився й знайти вже не можеш

Виходу, товариші ж твої духом цілком занепали”.

з” Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

“Зараз тобі відповім я, котра б із богинь не була ти.

Ні, я не з власної волі затримався тут, а, як видно,

Чимось образив богів, що простором небес володіють.

Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відомо, богове,

зво Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу

В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?”

Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:

“Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобі розкажу я.

Часто старець морський заїжджає сюди непомильний,

385] Бог невмирущий, Протей із Єгипту, що добре безодні

Знає морські, владаря тих глибин, Посейдона, підданець;

Кажуть, він батько мені, я від нього на світ народилась.

Може, тобі пощастить, підстерігши, його захопити, —

Все тобі він розповів би про віддаль дороги твоєї

390] Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.

Скаже він, паростку Зевсів, усе, як того побажаєш,

Що там лихого чи доброго сталось у домі твоєму

З того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу”.

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

“Краще придумай сама на божистого старця засаду

Так, щоб не вимкнувся він, як побачить мене і впізнає.

Важко-бо смертній людині з безсмертним управитись богом”.

Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:

“Все це по правді, одверто і щиро тобі розкажу я.

400] Щойно докотиться сонце середини неба ясного,

Старець морський непомильний із подувом першим Зефіра

Раптом з глибин виринає, у темну закутаний хвилю, —

Вийде на берег і спати лягає в глибокій печері.

Випливши з сивого моря, тюленів стада ногоплавних

405] Сплять навкруги, поріддя прекрасної доньки морської,

І видихають терпкий глибини океанської запах.

Тож на світанку туди приведу я тебе і влаштую

Ложе між ними, а ти з кораблів добропалубних візьмеш

На допомогу собі супутників трьох найвірніших.

410] Все я тобі розповім і про хитрощі діда старого.

Спершу тюленів усіх обійде він і всіх перелічить;

Потім, усіх по п’яти полічивши й оглянувши пильно,

Ляже всередині й сам, мов чабан ув отарі овечій.

Тільки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув він,

415] Всю свою силу й відвагу зібравши, хапайте старого

Й цупко держіть, хоч би й як вислизав він тоді й виривався.

Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують,

Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий.

Ви ж його міцно тримайте і тисніть як можна сильніше.

420] Тільки тоді, як до тебе він звернеться сам із словами,

Ставши таким, як і був, коли перед вами заснув він,

Силою більш не тримайте старого, і ти розпитати

Зможеш, герою, хто із безсмертних тобі заступає

Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря”.

425] Мовила це — та й зникла у хвилях бурхливого моря.

Я ж до своїх кораблів, що стояли в пісках прибережних,

Знову пішов, і тяжко моє хвилювалося серце.

Потім, коли до свого корабля і до моря дійшов я,

Ми зготували вечерю, і ніч божественна настала.

4зо Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Берегом йшов я піщаним широкодорожного моря

Й щиро молився богам. Супутників вів я з собою

Трьох, на яких у кожній би справі поклавсь цілковито.

435] В лоно широкого моря полинувши, світла богиня

Із глибини принесла нам чотири тюленячі шкури,

Тільки-но здерті, — підступ на батька вона замишляла.

Виривши лігва для нас у піску прибережнім, тим часом

Сіла вона і чекала, аж поки прийшли ми до неї;

440] Покотом всіх нас поклала вона і шкурами вкрила.

Прикрою засідка та нам здалася. І прикро вражав нас

Запах убивчий тюленів, що живляться тванню морською.

Хто б це улежати міг із морською потворою поряд?

Та порятунок і поміч велику вона подала нам:

445] Кожному в ніздрі поклала амбросії трохи, що пахла

Солодко так і запах огидний отой забивала.

Так ми, терпіння набравшися, цілий пролежали ранок.

Зграєю випливли з моря тюлені і в ряд полягали

Покотом всі спочивати на березі моря шумливім.

450] Виплив опівдні із моря й старий і оглянув навколо

Жирних тюленів своїх, усіх обійшов, полічив їх.

Легшими нас між потвор полічив він, про підступи наші

Й гадки у серці не мавши; приліг тут на березі й сам він.

З криком тоді ми напали на старця й руками своїми

Міцно схопили його. Та мистецтва свого не забув він.

Спершу у лютого він обернувсь буйногривого лева,

Потім в дракона, у барса та ще в величезного вепра;

Плинною став він водою, розложистим деревом потім.

Ми ж, терпіння набравшись, старого безстрашно тримали.

460] Тільки як витівки ці і самому йому вже набридли,

Врешті з питанням звернувсь він до мене й словами промовив:

“Хто із безсмертних богів навчив тебе, сину Атреїв,

Підступом взяти мене проти волі? Й чого тобі треба?”

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

465] “Знаєш ти, старче, і сам, — чого ж ти питаєш лукаво? —

Як я на острові цім забаривсь і знайти не здолаю

Виходу, навіть і сам уже духом цілком занепав я.

Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відоме, богове,

Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу

470] В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?”

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Передусім ти повинен був жертви священні й прекрасні

Зевсові й іншим богам принести, якщо хтів якнайшвидше

На батьківщину свою винно-темним доплинути морем,

475] Бо не раніш тобі рідних побачити доля судила,

В високоверхий свій дім і в рідну країну вернутись,

Ніж до Єгипту доїдеш, ріки, що ллє з неба потоки,

Зевсом напоєні, й там священні складеш гекатомби

В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,

480] І подадуть тобі шлях вони той, якого ти прагнеш”.

Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,

Він-бо загадував знову мені по імлистому морю

В довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.

В відповідь все ж я з такими звернувся до нього словами:

485] “Все це я так і зроблю, як мені ти наказуєш, старче,

Тільки всю правду тепер розкажи і повідай одверто,

Чи повернулись додому тоді з кораблями ахеї,

Що, вирушавши з-під Трої, їх Нестор і я залишили,

Чи з кораблем своїм разом хто смертю гіркою загинув,

490] Чи на руках хто у друзів умер, війну закінчивши”.

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Нащо, Атріде, запитуєш? Краще б не знав ти нічого

Й думки моєї не відав про це, — гадаю, недовго

Втерпиш без сліз ти, про все те дізнавшись од мене докладно.

495] Впало багато із них, а багато й живими лишилось.

Двоє лише з ватажків міднолатного війська ахеїв

При повороті загинули, — сам ти в бою тім брав участь.

Ще одного десь живого широке затримало море.

З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:

500] Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великі

Скелі Гірейські, проте врятував самого з безодні.

Смерті уникнув би він, хоч і був ненависний Афіні,

В зарозумінні якби він зухвалого слова не кинув,

Що проти волі богів уникне морської безодні.

505] Чув Посейдон, як гукав він слова оті високодумні,

І, ухопивши тризубець руками потужними, гнівно

Вдарив об скелю Гірейську, й надвоє вона розкололась,

Тільки уламок зостався, а другий у море звалився —

Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, —

510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.

Так і загинув Еант, водою солоною впившись.

Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних

Суднах умкнути, — Гера-владарка його врятувала.

Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько

515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина

Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю

Аж на край світу — туди, де раніше Фієст мав оселю

З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,

Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:

520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,

Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,

І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі

Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.

Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив

525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти

Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,

Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.

Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,

Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:

530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові

Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.

Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,

Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.

Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом

535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.

Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,

Ані з Егістових слуг, — усі в тім загинули домі”.

Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,

Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях

540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.

А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,

Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:

“Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно

Плакать, нічого ми цим не доб’ємось. А ти постарайся

545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.

Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше

Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш”.

Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний

Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, —

550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:

“Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,

Що десь живого широке ще й досі затримало море.

Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий”.

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

555] “Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, —

Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він

В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі

Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.

Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,

360] Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.

Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,

В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, —

На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,

Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,

565] Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.

Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,

Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання

Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,

Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем”.

Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.

Я ж і супутці мої богорівні до суден доладних

Разом пішли, і тяжко моє хвилювалося серце.

Потім, коли до свого корабля і до моря дійшли ми,

То зготували вечерю, і ніч божественна настала.

575] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Знову свої кораблі на священне ми зсунули море,

Щогли поставили міцно й вітрила на них розпустили,

Потім самі увійшли та громадою сіли на лави, —

580] І під ударами весел запінилось сивеє море.

Стали ми знов близ Єгипту, ріки, що ллє з неба потоки,

Зевсом напоєні, й там я священні приніс гекатомби.

Жертвою гнів я богам заспокоївши вічноживущим,

Пагорб насипав на славу і честь Агамемнону вічну.

585] А закінчивши, вернувся, й дали мені знову безсмертні

Вітер попутний і швидко у рідну доставили землю.

Ну, а тепер залишайся, юначе, у домі моєму

Погостювати — на днів одинадцять чи навіть дванадцять.

Виряджу добре я потім і щедро тебе обдарую:

590] Коней дам трьох, колісницю чудову, та ще й у додачу

Келих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливання

Творячи, кожного разу спогадував ти і про мене”.

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

“Сину Атреїв, занадто вже довго мене не затримуй.

595] Рад би і цілий я рік, тут сидячи, в тебе лишатись;

1 не журивсь ні за домом своїм би я, ні за батьками,

Стільки, слова і розмови твої я вчуваючи, маю

Втіхи безмежної, та у священному Пілосі журно

Товариші мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаєш.

600] Кожен від тебе дарунок повік дорогий мені буде,

Не поведу лише коней в Ітаку, тобі їх залишу,

Хай покрасуються тут: навколо ти маєш рівнини

Широкополі, росте ситнику й конюшини багато,

Полби й пшениці та білого з буйним колоссям ячменю.

605] А на Ітаці ні лук, ані вигонів ширших немає,

Кіз лиш ситить, а миліша, ніж коней вона б насищала.

На островах, що на морі лежать, немає для коней

Ані розгону, ні лук — особливо ж на нашій Ітаці”.

Так говорив він, але усміхнувсь Менелай гучномовний,

610] Хлопця рукою погладив, назвав на ім’я і промовив:

“Доброї крові ти, люба дитино, якщо так говориш.

Я подарунок тобі заміню, це можна зробити.

З дорогоцінних скарбів, що в моїм зберігаються домі,

Дам найпочесніший я, найкращий тобі подарунок:

615] Дам дорогої роботи кратеру — уся вона з срібла

Вилита, вінця ж у неї оздоблені золотом чистим.

Твір то Гефеста, мені ж дарував її Федім славетний,

Владар сідонян, коли я, вертавшись до рідного краю,

В домі його гостював, — тобі її хочу я дати”.

620] Довго удвох між собою тоді вони так розмовляли.

В дім до державця божистого гості тим часом збирались,

Гнали овець, готували вино, що підносить бадьорість,

Хліб доставляли жінки їх ошатні, пов’язані гарно.

Так готувались до учти усі в Менелаєвім домі.

625] А женихи, що тим часом під домом зійшлись Одіссея,

Дисків і списів метанням на втоптанім добре майданку

Бавились і розважалися, як і раніше, зухвалі.

Лиш Антіной з Еврімахом, подібним на бога, сиділи,

Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.

630] Фроніїв син, Ноемон, близенько до них підійшовши,

До Антіноя з такими словами звернувшись, промовив:

“Чи, Антіною, відомо, чи ні, — коли повернутись

Знову сюди Телемах з піскуватого Пілоса має?

Взяв корабель він у мене, мені ж і самому потрібно

635] їхать в Еліду простору, бо там аж дванадцять пасеться

В мене кобил і мули, придатні уже до роботи,

Тільки ще дикі. Хочу впіймать одного та об’їздить”.

Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,

Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, — загаявсь

640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.

Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:

“Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним

Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних

Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.

645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:

Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї

Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?”

Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:

“Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,

650] Якби людина така, з турботою в серці такою,

Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.

Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі

Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,

Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.

655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся

Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав”.

Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.

Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:

Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.

660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався

В гніві страшному, — люттю великою сповнилось чорне

Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.

“От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала

Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!

665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,

Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.

Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу

Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.

Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,

670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці

Підстерегти його — поміж Ітаки й скелястої Сами, —

Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!”

Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.

Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.

675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,

Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.

їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду

Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.

Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.

680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:

“З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?

Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям

Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?

Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,

685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!

Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток

Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,

З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,

Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,

690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому

В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,

Що одного зненавидять, а другого милують надто.

Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.

Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно

695] Всім показали, — нема за колишнє добро в вас подяки!”

Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:

“О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!

Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють

Ті женихи, — бодай би цього не дозволив Кроніон!

7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убити

Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати

В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний”

Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,

Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами

705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.

Врешті такими вона озвалась до нього словами:

“Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать

На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим

Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?

710] Чи не на те, щоб і ймення його між людьми не лишилось?”

Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:

“Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам він

Зваживсь душею до Пілоса їхать, щоб там розпитати —

Вернеться батько додому, чи, може, він зовсім загинув”.

715] Мовивши це, пішов він назад через дім Одіссеїв.

Смуток обняв її, серцю нестерпний; їй навіть несила

В кріслі сидіти було, а багато стояло їх в домі.

Сіла вона на порозі затишної спальні своєї

Й гірко заплакала, з нею й служниці усі заквилили,

720] Скільки було їх у домі цілому, старих з молодими.

Ревно голосячи, мовить крізь сльози до них Пенелопа:

“Слухайте, любі! Послав мені горя й журби Олімпієць

Так, як нікому з жінок, що родились зі мною й зростали:

Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,

725] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,

Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.

Нині ж і сина коханого бурі кудись в невідоме

З дому забрали, — я навіть не чула, коли він зібрався.

З вас же ні жодна, жорстокі, і в думку собі не поклала

730] З ліжка збудити мене, хоч знали усі ви напевно

Час, коли з дому на той корабель він пішов крутобокий.

Знала б тоді я, що він у далеку зібрався дорогу,

Дома, проте б, залишивсь, хоч і як би в ту путь поривався,

Чи неживою мене у своїй би покинув оселі.

731 Швидше гукніть-но до мене сюди служника ви старого,

Долія, з тих, що дав батько мені, коли йшла я ще заміж;

Сад він багатодеревний мені стереже, — тож негайно

Десь із Лаертом хай сяде і все хай розкаже докладно, —

Може, той серцем своїм придумає якось нагоду

740] 3 скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють

Підступом сина убити в нащадка богів Одіссея”.

Лагідно мовить стара годувальниця їй, Евріклея:

“Доню кохана! Хочеш — безжальною вбий мене міддю,

Вижени з дому мене, — не втаю я від тебе ні слова.

745] онала усе я тоді і всього принесла, що звелів він, —

Хліба й напоїв солодких. Та взяв він із мене велику

Клятву — про це не раніш дванадцяти днів розказати,

Як не спитаєш сама чи від інших про це не почуєш,

Щоб не псувала плачем ти прекрасної вроди своєї.

750] Краще умийся і, стан свій у чисте прибравши одіння,

Вийди у верхні покої з своїми служницями разом

І помолися Афіні там, Зевса могутнього доньці, —

Сина твойого від смерті здолає вона врятувати, —

Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,

755] Щоб у блаженних богів лиш ненависть була до нащадків

Аркесіада, хтось з них залишиться й власником буде

Високоверхого дому й далеких ланів плодоносних”.

Мовила — й плач вгамувала, й від сліз їй утримала очі.

Вмилась вона і, стан свій у чисте прибравши одіння,

760] Вийшла у верхні покої з своїми служницями разом,

Всипала в кошик ячменю і стала молитись Афіні:

“Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!

Як коли-небудь у домі своїм Одіссей велемудрий

Жирні палив тобі стегна биків чи овечок жертовних,

765] То спогадай про це нині й врятуй мого любого сина —

Від женихів захисти, що в підступах так знахабніли”.

Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.

Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях,

Хтось і таке говорив уже з тих юнаків знахабнілих:

770] “Дуже старанно готує свій шлюб багатьом нам жадана

Владарка й гадки не має, що синові вбивство готують”.

Хтось говорив це й не знав, що й їм незабаром зготують.

Голос підвищив тоді Антіной і так до них мовив:

“От навіжені! Остерігайтеся високодумних

775] Слів, щоб туди усередину хтось не доніс би їх часом.

Мовчки вставаймо тепер і почнімо тихенько здійсняти

Замір, який нам усім сьогодні припав до вподоби”.

Мовивши це, він обрав із них двадцять мужів найсміліших

І до швидкого повів корабля на узмор’я піщане.

780] Зсунули чорний вони корабель свій на воду глибоку,

Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,

Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,

Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;

Зброю також бойову служники принесли їм ретельні;

785] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли,

Сіли вечеряти й там аж до пізнього вечора ждали.

А Пенелопа розумна у верхніх покоях тим часом

Все без питва та їства, сумна і голодна, лежала

Й думала тільки, чи смерті умкне її син бездоганний,

790] Чи від руки женихів отих високодумних загине,

Наче зацькований лев, що мечеться поміж мисливців,

Бачачи з жахом, як швидко підступне їх вужчає коло,

Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, —

Тілом ослабла, на ложе схилилась і тихо заснула.

795] Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

Привид створила вона, подобою схожий на жінку —

Мужнього серцем старого Ікарія доньку Іфтіму,

Що за Евмела пішла, який проживає у Ферах.

До Одіссея божистого в дім вона привид послала,

800] Щоб Пенелопі скорботній, яка умлівала сльозами,

Плач припинити невтішний, і сльози, й гіркі вболівання.

В спальню примара ввійшла, не зрушивши засув ремінний,

Стала у голови сплячій і слово таке їй сказала:

“Спиш, Пенелопо, скорботою любе намучивши серце!

805] Вічні боги, що безжурно у небі живуть, не дозволять

Плакать тобі і журитись, — повернеться скоро додому

Любий твій син, нічим-бо не винний він перед богами”.

В відповідь мовила так багата умом Пенелопа,

Сном оповита солодким за брамою марень сновидних:

810] “Як ти прийшла сюди, сестро? Адже ти не часто раніше

В мене бувала, бо надто далеко від нас проживаєш.

Як же ти радиш тепер вгамувати ці сльози й ридання

Журні, що тугою серце і душу мені огортають?

Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,

815] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,

Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.

Нині ж улюблений син з кораблем десь поплив крутобоким,

Юний, без досвіду ще, ні до праці він, ні до поради.

Ним іще більше тепер я журюся, аніж чоловіком, —

820] Вся аж тремчу я за нього й боюсь, щоб не сталося лиха

З ним ні між тими людьми, до яких він поїхав, ні в морі.

Має-бо він ворогів, що лихе умишляють на нього

Й хочуть раніше убить, ніж до рідного вернеться краю”.

Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:

825] “Більше сміливості, сестро, нічого не бійся душею!

Подорожує усюди супутниця з сином, якої

Кожен бажав би собі чоловік, бо усе вона може,

Діва Паллада Афіна, й твоїй співчуває скорботі.

Отже, й послала мене вона все це тобі розказати”.

830] В відповідь мовила знов багата умом Пенелопа:

“О, як богиня ти справді і голос ти чула божистий,

То й про того нещасливого всю мені правду повідай:

Ще він живий і досі десь бачить він сонячне світло,

А чи загинув і в темній домує Аїда оселі?”

“35] Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:

“Ні, я про нього не можу напевне тобі розповісти,

Ще він живий чи умер, а на вітер казать не годиться”.

Мовивши це, вона зникла крізь засув на дверях ремінний

Подувом вітру. І зразу від сонних прокинулась марень

840] Донька Ікарія, й любе зігрілось їй радістю серце,

Так їй примріявся ясно весь сон цей у темряві ночі.

А женихи кораблем своїм путь вже верстали вологу,

В задумах злобних готуючи смерть Телемахові близьку.

Є невеликий в просторах морських острівець кам’янистий,

845] Він у протоці лежить між Ітаки й скелястої Сами

І Астерідою зветься; обабіч там пристані зручні

Для кораблів, — отам-то й засіли в засаду ахеї.

ПІСНЯ П’ЯТА

ЗМІСТ П’ЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ

Рада богів. Вони посилають Гермеса до німфи Каліпсо з наказом негайно відпустити Одіссея. Каліпсо дає Одіссеєві знаряддя, потрібні для побудови плота. За чотири дні судно готове, і на п’ятий день Одіссей відпливає, одержавши від Каліпсо все потрібне в дорозі. Сімнадцять днів плавання триває благополучно. На вісімнадцятий день Посейдон, повертаючись від ефіопів, упізнає в морі Одіссея, що плив на легкому своєму плоті; він насилає бурю, яка руйнує пліт; але Одіссей одержує від Левкотеї намітку, яка рятує його від затоплення; цілих три дні носять Одіссея бурхливі хвилі; нарешті надвечір третього дня він виходить на берег феакійського острова Схерії.

ПЛІТ ОДІССЕЇВ

Щойно проснувшись, Еос із постелі Тіфона ясного

Встала, щоб світло нести і смертним усім, і безсмертним.

Вже на нараду зібрались боги, і сидів поміж ними

Зевс громовладний, що всіх перевищує міццю своєю.

5] їм не забула Афіна про всі Одіссеєві лиха

Розповісти, — турбувалась, що в німфи він так забарився.

“Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,

Лагідний, добрий; нехай, справедливості в серці не знавши,

10] Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже

Не пам’ятає ніхто Одіссея божистого в бідних

Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий.

Терплячи лихо тяжке, на острові нині сидить він

В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі

15] Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.

Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,

Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.

Любого сина його вороги замишляють убити

Десь по дорозі додому, — вістей про батька питати

20] В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний”.

Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:

“Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?

Чи не сама-бо ти думку колись подала і пораду,

Як Одіссею, вернувшись додому, за себе помститись?

25] Ти проведи Телемаха уміло, адже ти це можеш,

Щоб неушкоджений він до своєї прибув батьківщини,

А женихи щоб ні з чим на своїм кораблі повернулись”.

Мовивши це, Гермеса гукнув він, коханого сина:

“Знов, як і завжди, ти нашим, Гермесе, провісником будеш;

Німфі скажи пишнокосій про вирок ти наш непохитний:

Щоб повернувся до дому свого Одіссей витривалий,

Тільки б не смів його хтось із богів чи людей супроводить,

Хай на плоту, міцно збитім, пливе і, хоч лиха зазнає,

В Схерію широкоскибу на день аж двадцятий прибуде,

35] В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.

Серцем вони і його, як безсмертного бога, вшанують

І кораблем відішлють у рідну його батьківщину,

Золота стільки, і міді, й одежі йому надававши,

Скільки з-під Трої, свою одержавши здобичі пайку,

40] Він не привіз би ніколи, хоч би й повернувся щасливо.

Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись

В високоверху оселю і в рідну свою батьківщину”.

Так він сказав, і гонець послухав його світлосяйний:

Зразу ж до ніг золоті підв’язав він ізнизу підошви,

45] Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим

І по воді, й по безкраїх просторах землі його носять.

Жезл він у руки узяв, що ним, коли схоче, то людям

Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.

Швидко з жезлом тим полинув могутній гонець світлосяйний

50] І, обминувши Перею, на море з етеру спустився

Та понад хвилями низько літав, мов чайка крилата,

Що, в буйнохвильному морі безкрайому ловлячи рибу,

Крила потужні свої оббризкує в піні солоній, —

Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незліченних.

55] Щойно до острова він у просторах далеких дістався,

На суходіл тоді вийшов Гермес з фіалкового моря

Й далі пішов до печери великої, де пишнокоса

Німфа жила, — на ту пору якраз він застав її дома.

Полум’я в неї велике палало на вогнищі, й запах

60] Кедра сухого й пахучої туї далеко по всьому

Острові линув. Вона ж виводила пісні дзвінкої

І, золотим на кроснах керуючи човником, ткала.

Ліс зеленів густолистий навколо печери тієї —

Вільха росла, і тополі стрункі, й запашні кипариси;

65] Птахи у вітті густому гніздилися ширококрилі —

Яструби й сови, а з ними іще й прибережні ворони

Довгоязикі, що з моря прожиток собі здобувають.

Там же, навколо печери глибокої, скрізь винограду

Порозросталися лози, дозрілими фонами пишні.

70] І недалеко одне біля одного воду прозору

Чисті чотири джерела струмили у сторони різні.

А навкруги килимами м’якими з селери й фіалок

Луки стелилися. Навіть безсмертний, сюди надійшовши

Й глянувши, зачудувався б і в серці відчув насолоду.

75] В захваті щирому тут зупинився гонець світлосяйний.

Потім, коли надивився і тим свою душу натішив,

Він увійшов у простору печеру. Глянувши тільки,

Зразу ж його упізнала Каліпсо, в богинях пресвітла,

Бо один одного вічні не можуть богове не знати,

80] Навіть коли б між собою й ніколи вони не стрічались.

Та не знайшов Одіссея, відважного серцем, в печері, —

Як і раніш, той на скелі сидів прибережній, і плакав,

Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.

85] І запитала в Гермеса Каліпсо, в богинях пресвітла,

В крісло чудове, блискуче його посадивши гостинно:

“З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,

Гостю мій любий та гожий? Не часто буваєш ти в мене.

Що тобі треба, скажи, — спонукає-бо серце зробити

Все, що я в силі зробить, усе, що зробити можливо.

Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти”.

Мовивши це, богиня поставила стіл перед гостем,

Повний амбросій, червоний нектар із водою змішала;

Із задоволенням їв і пив тут гонець світлосяйний,

95] А як уволю поснідав і їжею дух підкріпив свій,

То до богині звернувся і в відповідь мовив до неї:

“Ти мене, бога, питаєш, богине, чого завітав я, —

Щиро тобі розповім, як сама ти того побажала.

Зевс наказав мені йти сюди, йшов я не з власної волі.

100] Хто б це хотів добровільно пробігти солоного моря

Простір безкрайній? То й близько тут місця не видно, де люди

Жертви священні богам в гекатомбах приносили щедрих.

Та неможливо веління егідодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись від нього.

105] Мовить він, муж найнещасніший тут пробуває у тебе

З тих, що Пріамове місто колись дев’ять літ воювали,

А на десятий, в руїну його обернувши, додому

їхали; та, повертавшись, Афіну вони прогнівили,

Й вітер вона лиховійний і хвилю страшну їм наслала.

110] Товариші його славні усі там загинули марно,

Тільки його сюди вітер заніс і хвиля пригнала.

Отже, велить тобі Зевс якнайшвидше його відпустити,

Бо не загинути десь від рідних і любих далеко —

Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись

115] В високоверху оселю і в милу його батьківщину”.

Так він сказав, і жахнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,

Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:

“О, які заздрі, які ви, богове, над міру жорстокі!

Як вас гнівить, коли явно богиня із смертним розділить

120] Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!

Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,

Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,

Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука

Золотошатна убила його Артеміда пречиста.

125] Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра

На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе

Стала ділить з Ясіоном, — недовго було невідомо

Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном.

Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.

130] Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі

Він опинивсь, — корабель його бистрий перуном блискучим

Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.

Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,

Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.

135] Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити

Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.

Та неможливо веління егідодержавного Зевса

Переступати й богам або ухилятись від нього.

Раз того Зевс вимагає й наказує, — хай уже їде

140] В море пустинне, мені ж — нема його як виряджати:

Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,

Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.

Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,

Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись”.

145] Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:

“Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,

Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром”.

Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.

Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка

До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.

На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі

Не висихали, солодке життя по краплині стікало

В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,

Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив

155] В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.

Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,

Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,

І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.

Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:

160] “Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій

Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.

Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них

Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти

Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.

Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,

165] Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,

В шати тебе одягну і пошлю тобі вітер попутний,

Тільки б ти цілий-здоровий до рідного краю вернувся,

Як побажали боги, що простором небес володіють,

170] Значно сильніші від мене як розумом, так і ділами”.

Мовила — й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний,

І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате:

“Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці!

Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну

175] Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокі

Перепливають її, утішені Зевсовим вітром!

Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо,

Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,

Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха”.

‘”° Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,

Й, гладячи руку, назвала його на ім’я, і сказала:

“Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний,

Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!

Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами,

185] І під землею Стіксові води, — це клятва страшенна,

Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, —

Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха.

Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажала

Радить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба.

190] Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у мене

Дух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя”.

Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітла

Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

Так у печеру глибоку ввійшли — богиня і смертний;

195] Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавно

Вісник Гермес, — а німфа на стіл перед ним становила

їжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають.

Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм,

Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці,

200] Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину

205] Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться!

Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнати

Ще тобі суджено, поки дістанешся рідного краю,

То залишився б зі мною оселю ти цю пильнувати

Й став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш

210] Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш,

Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед нею

Наче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливо

Смертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись”.

В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий:

215] “Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добре

Знаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красою

Гірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа.

Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома.

Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь

220] Все ж повернутись додому й побачити день повороту.

А як з богів мене хтось розіб’є в винно-темному морі —

Стерплю я, маю-бо в грудях бідою гартоване серце.

Стільки я досі намучився, стільки біди натерпівся

В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зі мною”.

225] Так говорив він, а сонце зайшло, й потемніло навколо.

Вдвох під склепіння печери глибокої разом зайшовши,

Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе,

230] Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння,

Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний

Стан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила,

І почала Одіссея відважного в путь виряджати.

Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну,

235] З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцно

На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.

Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальній

Острова край повела, де великі зростають дерева —

Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі,

з”” Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний.

Тож показавши йому, де великі зростають дерева,

Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла.

Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота:

Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття,

245] Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він.

Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла,

Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи:

Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами.

Розміру саме такого, яким досвідчений тесля

250] Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, —

Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки.

Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши,

Густо підпори і дошки великі на них настеливши.

Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила,

255] Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати.

Огородив його далі він віттям вербовим навколо,

Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту.

Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла.

Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею.

260] Линви до рей прив’язав, а до низу — канати й кодоли,

Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне.

День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу.

П’ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо,

В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу.

Міх йому з гарним вином у запас положила богиня,

Другий — з водою міх величезний, із їжею — третій

Шкурятянйк, а в ньому ще й ласощів різних багато.

Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала,

Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий.

270] Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керувати

Вправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, —

Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід Волопаса

Та у Ведмедицю, — інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,

275] Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний.

Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла,

Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати.

Плив уже днів він сімнадцять, широким прямуючи морем.

На вісімнадцятий день показалися гори тінисті

280] Краю феаків, і зовсім туди вже було недалеко, —

В морі туманнім, як щит бойовий, їх земля виглядала.

Від ефіопів вертався тим часом землі потрясатель, —

Він ще від пагір Солімських здаля Одіссея побачив,

Як той по морю пливе, і розгнівався серцем ще дужче;

285] Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:

“Лишенько! Мабуть, щось інше уже ухвалили безсмертні

Про Одіссея за час, поки був я в землі ефіопській.

Ось він вже близько країни феаків, де вирватись має

З зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно.

290] Ні, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!”

Мовивши це, він хмари зігнав і, у руки тризубець

Свій ухопивши, море розбурхав, вітрів усіх буйні

Подуви враз розбудив і чорними хмарами землю

Й море усе оповив, — ніч темна із неба нависла.

295] Східний Евр і Зефір противійний, народжений ясним

Небом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли.

Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, —

Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:

“Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною?

300] Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала,

Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись,

В морі біди натерплюся, — усе це збувається нині.

Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небо

Зевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні

305] Подуви враз розбудив, — це, напевно, моя вже загибель!

Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертю

На рівнині полягли біля Трої, в догоду Атрідам!

Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв би

В день той, коли незліченні троянці мене закидали

310] Мідними списами біля убитого сина Пелея, —

З честю й мене поховали б, і славу я мав би в ахеїв.

Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться”.

Щойно він вимовив це — із шумом страшним величезн”

Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.

315] Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих

Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних

Переламало якраз посередині щоглу високу;

Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.

Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.

320] Виринуть швидко хвиля велика йому заважала

Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.

Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою

Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила.

Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він,

325] Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши,

Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.

Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.

Наче північний Борей восени по рівнині ганяє

Всохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками,

330] Так і вітри над морською пучиною пліт той носили:

То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі,

То його Евр віддає Зефірові знов на поталу.

Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога;

Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи,

335] Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має.

Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря,

Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм,

Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити:

“Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно

340] Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха?

Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає.

От що тепер ти зроби, — не здаєшся-бо ти нерозумним.

Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвилях

Вітру носити, а сам, гребучи руками уперто,

В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись.

На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, —

З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся.

Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся,

Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне,

Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо”.

Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку;

Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,

Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила.

Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний;

355] Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця:

“Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на мене

Хтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити?

Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі,

Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок.

360] От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще:

Поки оці деревини ще купи триматися будуть,

Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті;

Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить,

Кинуся вплав, — нічого вже кращого тут не придумать”.

365] Поки отак він серцем своїм і думками вагався,

Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель,

Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього.

Так от, як скирту соломи сухої той вихор бурхливий

Раптом підхопить і всю її в різні розкидає боки, —

370] Порозкидало так хвилею пліт. На одній деревині

Верхи вчепивсь Одіссей, немов на коні скаковому,

Одяг увесь поскидав, що дала йому світла Каліпсо,

Потім собі під грудьми розгорнувши намітку нетлінну,

Кинувсь у хвилю він сторч головою й, розкинувши руки,

375] Мав уже плинути. Знов це побачив землі потрясатель,

Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:

“Лиха на суші зазнавши, тепер ще поплавай по морю,

Поки дістанешся ти до людей, годованців Зевса.

Лаять, надіюсь, не будеш, що мало завдав тобі лиха”.

380] Мовивши це, батогом він по конях шмагнув буйногривих

І аж у Еги помчав, де була його славна оселя.

Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:

Всім піднебесним вітрам вона вільні шляхи зав’язала,

Стихнуть звеліла усім і спокійно лягти спочивати,

385] Бистрого тільки Борея лишила і згладила хвилі,

Щоб до самої землі веслолюбних феаків дістатись

Міг Одіссей богорідний і Кер там і смерті уникнуть.

Так він два дні і дві ночі по хвилі бурхливій носився,

Серце йому віщувало не раз недалеку загибель.

390] Тільки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,

Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрила

Тиша безвітряна. Вгору піднісшись на хвилі високій,

Глянув він пильно, і от — недалеко вже землю побачив.

Так наче діти радіють, коли вже одужує хворий

395] Батько, що довго лежав, виснажливі терплячи болі,

Й чахнув дедалі все більш, божеством замучений лютим,

Врешті ж боги їм на радість його увільнили з недуги, —

Так же зрадів Одіссей, як дерева і землю побачив.

Кинувсь пливти він, щоб швидше на сушу ногами ступити.

400] А на таку вже наблизившись віддаль, щоб поклики чути,

Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, —

З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий

Билася там і солоною піною все заливала.

Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись;

405] Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали.

Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли —

Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:

“Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачить

Дав мені Зевс і стільки зорав я пучини морської,

410] Як за поріг я моря пінистого вийти не можу!

Скрізь лише гостре каміння, і хвиля бушує навколо

З ревом невпинним, і всюди лиш скелі здіймаються голі.

Море при березі дуже глибоке, і ніяк ногами

Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелі злої.

415] Тільки-но вилізти схочу, а хвиля мене о стрімчасті

Скелі із силою вдарить, і спроба та марною буде.

А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там

Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку, —

Страшно, якщо понесе мене вітер бурхливий в багате

420] Рибою море і знову стогнатиму важко я в ньому;

Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику

З моря потвору, що їх Амфітріта годує преславна;

Знаю-бо — лютий на мене преславний землі потрясатель”.

Поки отак він серцем своїм і думками вагався,

425] Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.

Шкіру зірвало б із нього і кості б йому потрощило,

Та положила на серце йому ясноока Афіна —

Скочить на скелю й двома ухопитись за неї руками;

Стогнучи, виснув на ній, аж поки відхлинула хвиля.

430] Так він уникнув її, та друга, набігши неждано,

Геть його збила зі скелі й відкинула в море далеко.

Як у поліпа морського, коли із нори його вирвать,

В щупальцях вогких дрібні камінці ще тримаються густо,

Так і на скелі стрімчастій з долонь його смілих лишилась

Клаптями шкіра, а сам він під хвилею зник гомінкою.

Всупереч долі загинув би так Одіссей бідолашний,

Та напоумити встигла його ясноока Афіна:

Вирнувши з хвилі, що з ревом на кручі стрімкі набігала,

Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде

440] Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку.

Так пливучи, аж у гирлі ріки яснохвильної раптом

Він опинився, — те місце здалося йому найзручнішим:

Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.

Гирло потоку впізнавши, почав він у серці молитись:

445] “Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням

Щирим вдаюсь, від погроз Посейдона тікаючи з моря.

Навіть в очах у безсмертних богів заслуговує шани,

Хто у них захисту просить, як я, що, біди натерпівшись,

Нині твою течію і коліна твої обнімаю!

450] Змилуйсь, володарю! Бути твоїм прохачем я волію!”

Так він благав, і затримав той бог течію невгамовну,

Хвилю вповільнив і, тишу створивши навкруг, Одіссея

В гирлі ріки врятував. Уже-бо й коліна у нього,

Й руки міцні задубіли, і серце у морі охляло;

455] Тіло набрякло усе, струмками вода виливалась

З рота і з ніздрів, а сам він без слова лежав, без дихання,

Ледве живий, — бідолаху знесилила втома страшенна.

А як уже опритомнів і дух в його серці зібрався,

Зняв він із себе оту нетлінну намітку богині

460] Й кинув далеко у річку, що плинула в море безкрає.

Швидко її понесла течія, і Іно підхопила

В милі долоні тканину. Він вийшов із річки нарешті,

Ліг в очереті і землю родючу почав цілувати.

Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:

465] “Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зі мною?

Тільки-но я біля річки цю ніч проведу небезпечну,

То на холодній росі та під інеєм лютим я змерзну,

Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати —

Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку.

470] А як на пагорок вийду я цей до тінистого гаю,

Ляжу в гущавині спати, й покинуть мене в ту хвилину

Втома й озноб, і сон мені очі заплющить солодкий, —

Все ж я боюся, щоб звірам за здобич не стати й поживу”.

Поміркувавши отак, він вирішив зрештою краще

475] В гай затишний прямувать, що на пагорку ріс недалеко

Тої ріки. До подвійних кущів він пробрався оливних,

Що позростались докупи, з родючими, плідними — дикі.

їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,

Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,

480] Не проникали й дощі поміж них, — гущиною такою

Переплелося їх віття. До них Одіссей і подався

Поповзом, вимостив милими там він своїми руками

Ложе широке, бо всюди лежали опалого листя

Купи такі, що під ними і двоє, і троє укритись

485] Взимку могли, яка б не була тоді стужа навколо.

Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний,

Ліг посередині, й зверху ще купу нагріб він на себе.

Як головешку пастух у попелі чорнім ховає

Серед далекого поля, де й близько немає нікого,

490] Сім’я б вогню зберегти й не ходити по нього до інших, —

Так Одіссей заховався у листя. Солодкий Афіна

Сон йому в очі влила і милі зімкнула повіки,

Щоб від тяжкої утоми звільнити його якнайшвидше.

ПІСНЯ ШОСТА

ЗМІСТ ШОСТОЇ ПІСНІ

ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ

Афіна уві сні спонукає Навсікаю, дочку феакійського владаря Алкіноя, йти разом з подругами й служницями прати білизну у струмку. Вони ладнаються з пранням біля того місця, де Одіссей лежить у глибокому сні. Прокинувшись від їх голосів, він наближається до Навсікаї і просить її дати йому одяг та пристанище; владарівна запрошує його йти слідом за нею до міста і дає потрібні поради. Він супроводить Навсікаю до Палладиного гаю, що був недалеко від міста.

ПРИБУТТЯ ОДІССЕЯ ДО ФЕАКІВ

Так незламний в біді спочивав Одіссей богосвітлий,

Сном оповитий глибоким. От саме в ту пору Афіна

В землю племен феакійських прийшла, у їх місто славетне.

Здавна жили вони десь в Гіпереї широкопросторій,

5] Близько країни диких і буйних кіклопів, що часто

З ними до бою ставали, потужнішу маючи силу.

Тим-то відтіль Навсітой боговидий і переселив їх,

В Схерії їх обсадив, від людей промислових далеко,

Муром навколо все місто обвів і оселі поставив,

10] Храми богам збудував і поля поділив на ділянки.

Керою здоланий, вже відійшов він в оселю Аїда, —

Тож керував Алкіной, тямовитістю богу подібний.

В дім Алкіноя ввійшла ясноока богиня Афіна,

Про поворот Одіссея відважного дбаючи в мислях.

15] В спальню проникла, майстерно обладнану, де спочивала

Дівчина, вродою й станом струнким до богині подібна, —

Мужнього то Алкіноя прекрасна дочка Навсікая.

Дві біля неї служниці, красою з харитами рівні,

Спали обаполи світлих дверей, зачинених міцно.

20] Подувом вітру вона до дівочої лине постелі,

В головах стала над нею й розмову свою починає,

Вигляд прибравши дочки мореплавця Діманта, з якою,

Бувши однолітком, змалку та дівчина подругувала.

В вигляді цьому відтак ясноока їй мовить Афіна:

25] “Чи породила тебе, Навсікає, недбалою мати?

Світлі одіння лежать без жодної в тебе уваги.

Близько твій шлюб, то належить самій одягнутися гарно

Й тих наділити усім, хто тебе на весілля вестиме.

Тим-то й сама між людьми набудеш ти доброї слави

30] Й радістю батька свого і матір поважну потішиш.

Отже, удосвіта прати білизну ми підемо разом.

Я із тобою піду помічницею, щоб якнайшвидше

Впоратись з платтям. Адже недовго тобі дівувати —

Кращі-бо з-поміж феаків тебе уже сватають люди,

15] Ти-бо й сама, і рід твій — найкращі у нашім народі.

Тож на світанку збуди славетного батька, хай в повіз

Мулів велить запрягти, щоб могли одвезти ви на ньому

Всяке вбрання, й пояси, й покривала усі білоткані.

Краще й для тебе самої не пішки до пралень ходити,

40] Надто далеко-бо їх влаштували за стінами міста”.

Так оповівши їй все, пішла ясноока Афіна

Знов на Олімп, де — кажуть — свою непохитну богове

Мають оселю; ні вітер не зрушить її, не зволожить

Повіддю злива, ні сніг не окриє, лиш чисте повітря

45] Ллється безхмарне і світле навколо прозориться сяйво.

Так цілі дні там боги в утіхах проводять щасливі.

Дівчині давши пораду, туди відійшла ясноока.

Встала Еос ясношатна й збудила від сну Навсікаю,

Гарно убрану. Своїм здивована сном незвичайним,

30] Швидко в покої батьків побігла вона сповістити

Любого батька і матір. Обох вона дома застала:

Мати з служницями вже над вогнищем хатнім сиділа

Й пряжу сукала пурпурну, а батька перед дверима

Стріла вона, — на нараду керманичів люду славетних

55] Він уже йшов, видатними феаками кликаний рано.

Близько до любого батька вона підійшла і сказала:

“Таточку любий, звели запряіти для мене високий

Міцноколісний віз, щоб могла одвезти я на річку

Прати добротне вбрання, що у мене лежить забрудніле.

60] Треба й тобі, що в раді буваєш між радників перших,

Завжди чистому тілом, в одежі охайній ходити.

П’ятеро любих синів зростив у своїй ти оселі:

Двоє — одружені, три — юнаки у квітучому віці,

В вимитій чисто одежі бажають вони в хороводи

65] Наші ходити. Про все це сама я подбати повинна”.

Мовила так, про жадане ж весілля ще сором було їй

Батькові мовити. Сам здогадався і так відповів він:

“Доню, ні мулів тобі, ні іншого я не відмовлю,

Йди собі, — зараз тобі запряжуть мої слуги високий

70] Міцноколісний віз, приладнають і короба зверху”.

Мовивши це, служників він покликав. Слухняно зійшлися

Й воза для мулів на добрих колесах вони спорядили,

Мулів сюди ж привели і зразу впрягли у той повіз.

Дівчина світлі вбрання принесла, із комори забравши,

75] Й склала у коробі зверху, на добре гембльованім возі;

Мати ж у кошику їй поживну поставила їжу,

Ласощів всяких поклала й вина налила їй до того

В козячий міх. От зрештою дівчина сіла на повіз.

Масла пахучого мати їй тут подала в золотому

80] Слоїку — після купання себе і служниць намастити.

Віжки блискучі й батіг у руки взяла Навсікая,

Лунко хльоснула ним, і з тупотом мули побігли.

Дівчину з платтям тоді повезли вони кроком невтомним,

Ще й не саму — гуртом поспішали за нею служниці.

85] Так досягли вони всі течії повноводої річки;

Пралень було там багато, і стільки води протікало

В струменях світлих, що можна вбрання найбрудніше попрати.

Ставши на місці, вони із повозу випрягли мулів,

Вздовж вирового потоку їх далі погнали й пустили

90] Пастися в луках медяних. Із повозу потім обіруч

Плаття вони поздіймали і в темну їх кинули воду,

В ямах топтали, старанно змагаючись поміж собою.

Бруд весь одмивши, білизну вони почали полоскати

І на піску розстелили уздовж узбережжя морського

95] Там, де хвиля на сушу дрібні камінці викидає.

Потім скупались самі і, до блиску намазавшись маслом,

Тут же, на березі річки, обід споживать посідали,

Вогку ж білизну лишили на ясному сохнуть відсонні.

Вволю поївши сама, і служебниці разом із нею,

100] В м’яч почали вони грати, пов’язки з голів поскидавши;

Перед у ігрищах білораменна вела Навсікая.

Так стрілоносна, на ловах блукавши між гір, Артеміда

Високоверхий Тайгет і стрімкий Ерімант оббігає, —

Тішиться, диких полюючи вепрів і оленів бистрих;

105] З нею там німфи гуртом польові забавляються, доньки

Зевса-егідодержавця, і серцем Лето звеселилась.

Вища за всіх головою й чолом Артеміда; між ними

Легко богиню впізнати, хоч всі вони рівно прекрасні, —

Так поміж юних служниць вирізнялась незаймана діва.

110] Врешті коли уже час настав їм додому вертатись,

Мулів вони запрягли й поскладали одежу помиту, —

Спосіб надумала знов ясноока богиня Афіна,

Як Одіссея збудить, щоб побачив він діву прекрасну

І провела б його в місто вона до людей феакійських.

115] Кинула м’яч у служницю вождева дочка Навсікая,

Тільки не влучила — він у вируючу хвилю потрапив.

Голосно скрикнули всі — й Одіссей богосвітлий прокинувсь.

Сівши, так у душі і думках він почав міркувати:

“Горе мені! До кого, в яку я країну потрапив?

120] Чи непривітні і дикі тут люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?

Лагідний гомін дівочий, здається, до мене долинув.

Хто це — німфи, що в горах живуть, на бескетах стрімчастих,

Чи при джерелах річок та встелених травами луках?

125] Може, нарешті я — близько оселі людей ясномовних?

Треба самому мені побачити це й дослідити”.

Мовивши так, виповзає з кущів Одіссей богосвітлий,

В хащах густих відломивши рукою м’язистою гілку

З листям зеленим, щоб тіла прикрить наготу соромітну.

130] Вийшов він, мовби той лев, що виріс у горах і, сили

Певен своєї, крізь бурю і дощ із блиском огнистим

В хтивих очах на биків і овець поривається в полі

Й оленів диких полює, — утроба його спонукає

Навіть в обори міцні по дрібну пробиватись худобу.

135] Зважився так Одіссей до дівчат підійти пишнокосих,

Бувши нагим, — до цього його приневолила скрута.

Був він жахливий на вигляд, обліплений тванню морською;

В трепеті врозтіч усі по берегу порозбігались,

Лиш Алкіноєва донька одна зосталася — Афіна

140] Мужність їй вклала у серце і страх із суглобів прогнала.

Сміло стояла вона перед ним, Одіссей же вагався —

Краще коліна обняти прекрасної діви чи краще,

Стоячи одаль, у неї зворушливим словом благати

Одіж йому принести і шлях показати до міста.

145] Так він, міркуючи, визнав нарешті, що буде найкраще,

Стоячи одаль, її зворушливим словом благати,

Але колін не торкатись і дівчину тим не гнівити.

Отже, розсудливо він і зворушливо мовив до неї:

“Хто ти — богиня чи смертна, — тебе на колінах благаю!

150] В разі одна ти з богинь, що простором небес володіють,

То з Артемідою тільки, великого Зевса дочкою,

Виглядом, постаттю, величчю можу тебе порівняти!

В разі ж одна ти із смертних, що нашу заселюють землю,

Тричі щасливі тоді твій батько і мати поважна,

155] Тричі щасливі й брати твої, — щирою радістю завжди

їм зогрівається серце тоді, як тебе вони бачать,

Парость квітучу свою, в танку хороводного кола.

Але за всіх буде той щасливіший у серці своєму,

Хто, перевищивши інших дарами, введе тебе в дім свій.

1611 Досі ніде-бо між смертних мої ще не бачили очі

Мужа чи жінки такої; дивлюсь я на тебе й дивуюсь.

В Делосі тільки колись, поблизу вівтаря Аполлона,

Бачив таку ж прекрасну я пальми квітучої парость.

Я там бував і багато супутників вірних зі мною,

165] їдучи в путь, що на ній зазнали ми стільки нещастя.

Глянувши тільки, тоді, зачудований серцем, стояв я

Довго, — таких-бо дерев ще ніколи земля не ростила.

Так і на тебе дивлюся я з подивом, жінко, колін же

Страшно твоїх доторкнутись. Тяжке мене лихо спіткало.

170] Вчора, на день лиш двадцятий, умкнув я з багрового моря,

Де під поривами бур від Огігії-острова хвиля

Гнала так довго мене. Сюди ж якийсь бог мене кинув

Нині, щоб нових напастей зазнав я. Бо ще, я гадаю,

їм не кінець, ще багато боги їх мені призначили.

175] Зглянься ж, владарко; тебе, перетерпівши стільки нещастя,

Першу зустрів я, з інших людей я нікого не знаю,

Хто в цьому місті живе й володіє цією землею,

Шлях до міста мені покажи й обгорнутись дай клаптем

З ряден, що ними ти одіж, сюди везучи, накривала.

і”0] Вічні боги віддадуть тобі всім, чого прагнеш душею, —

Мужа, й домівку тобі подарують, і згоду в родині

Повну; нічого немає певнішого й кращого в світі,

Тільки б у злагоді повній жили і домівку тримали

Муж із жоною, одним ворогам лиш — на заздрощі злісні,

185] Приязним людям — на радість, найбільше ж — собі на утіху.

В відповідь білораменна сказала йому Навсікая:

“Ти ні на дурня, чужинне, ані на лукавця не схожий,

Щастям-бо всіх наділяє однаково Зевс олімпійський —

Гідних людей і поганих, вже як кого сам побажає.

190] Те, що тобі подає він, тобі й перетерпіти треба.

Нині до нашого міста і в нашу країну прибув ти, —

Отже, ні в одіжі ти і ні в чому нужди не зазнаєш,

Що потерпілому треба, коли допомоги він просить;

Місто тобі покажу і назву тобі ймення народу:

195] Городом цим і землею феаки давно володіють,

Я ж — дочка Алкіноя, відважного їх можновладця,

Має-бо він у феаків і силу, і владу велику”.

Мовивши так, до служниць пишнокосих вона проказала:

“Стійте, служниці! Куди-бо тікаєте, мужа уздрівши,

200] Наче вважаєте ви, що він — чоловік злоумисний?

Ще не було між живущих, ще смертний такий не родився,

Хто б до країни цієї прийшов, несучи до феаків

Злу ворожнечу, — велика-бо ласка до нас у безсмертних.

Одаль від інших людей, на краю многошумного моря

Ми живемо, і чужі поміж нас не мішаються люди.

Нині ж до нас заблукав блуденник оцей бідолашний, —

Треба про нього подбати; під захистом Зевса самого

Всі подорожні і вбогі; й найменший дарунок їм любий.

Дайте ж но швидше, служниці, чужинцеві їсти і пити

210] Та покупайте у річці його, де од вітру затишно”.

Так вона мовила, й всі одна одну вони поскликали.

В затишку там Одіссея вони садовлять, де сказала

їм Навсікая, дочка Алкіноя, відважного серцем,

Плащ і хітон вони й інше кладуть біля нього одіння,

215] Масла рідкого йому у дзбаночку дають золотому,

Митись проводять його у хвилі потоку ясного.

Відповідає служницям на це Одіссей богосвітлий:

“Станьте-но одаль, дівчата, щоб сам міг обмити я з себе

Твані солоний намул і маслом собі намастити

220] Тіло, — давно-бо його запашна не торкалась олія.

Але відкрито при вас я купатись не буду, бо голим

Сором мені між дівчат пишнокосих тут показатись”.

Мовив він так, і пішли вони й це Навсікаї сказали.

З тіла тоді у потоці почав Одіссей богосвітлий

225] Твань обмивати, що спину і плечі укрила широкі,

Піну обтер з голови, нанесену морем невтомним;

Начисто потім обмивсь і, до блиску намазавшись маслом,

Одіж нову надягнув, що дала йому дівчина юна.

Зевсова донька Афіна тоді Одіссея відразу

230] Вищим зробила на зріст і повнішим і кучері пишні,

Мовби вінок з гіацинтів, йому над чолом спорядила.

Наче тямущий митець, що золотом срібло вкриває,

Різних умінь від Гефеста й Паллади Афіни навчений,

Радує око тонкими утворами свого мистецтва,

235] Так вона вродою плечі й чоло йому гоже окрила.

Берегом моря пройшов він і сів віддаля, чарівною

Сяючи вроди своєї красою. Здивована діва

З словом таким до своїх служниць пишнокосих звернулась

“Слухайте, білораменні дівчата, що я скажу вам:

240] Цей чоловік не без волі богів, що живуть на Олімпі,

В землю феаків прибув богорівних. Раніше-бо справді

Він і мені таким неподобним здавався, а зараз

Схожий він став на богів, що простором небес володіють.

О, якби зволив такий чоловіком моїм називатись,

245] уу,. оселитись схотів би й назавжди у нас залишився!

Дайте ж, служебниці, швидше чужинцеві їсти і пити”.

Так говорила вона; це почувши, вони їй скорились

І Одіссеєві зразу позносили їсти і пити.

Жадібно світлий почав Одіссей, у нещастях незламний,

250] їсти і пити, давно-бо не знав він ніякої їжі.

Білораменна ізнову намислила щось Навсікая:

Випрану одіж зібравши, на повіз її поскладала,

Мулів міцнокопитних впрягла і, зійшовши на повіз,

Так Одіссея просила і словом таким умовляла:

255] “Встань-бо, чужинче, ми їдем до міста, — тебе проведу я

В дім премудрого батька мого. Кажу тобі, там ми

Всіх найкращих людей феакійських побачимо разом.

Тільки-но он як зроби, — ти, здається мені, не безтямний:

Поки ітиме нам путь крізь поля і оброблені ниви,

260] Ззаду за мулами й повозом ти із служницями разом

Швидко прямуй, а я по шляху перед вами поїду.

Згодом прибудем до міста — із муром високим навколо,

Гавань чудова обабіч його обмиває вигідно,

Вхід же до неї вузький; ставні кораблі крутобокі

265] Вхід стережуть той, і кожен із них стоїть під наметом.

Там же і площа з прекрасним на ній Посейдоновим храмом.

Ледве донесене, в землю там врито каміння навколо.

Снасті для чорних там суден ладнають і пристрої всякі,

Линви з лози, ще й вітрила готують, і весла стругають.

70] Не сагайдак-бо й не лук з тятивою в феаків на мислі,

А корабельне кермо, і весло, й кораблі рівнобокі,

В них-бо красуючись, море вони переходили сиве.

Тільки пересудів тих я уникнути хочу, щоб з мене

Хтось не сміявся, багато-бо є у народі зухвальців, —

!75] Щоб не посмів нам услід негідник якийсь говорити:

“Що за чужинець вродливий, ставний проводжав Навсікаю?

Де вона стріла його? Чи не буде він їй чоловіком?

Може, в розбитім човні сюди занесла його буря

З дальніх країн, бо близьких в нас немає сусідів ніяких?

280] Може, на щирі її молитви із високого неба

Бог то зійшов і назавжди тепер він залишиться з нею?

Краще, як ходячи десь, для себе знайде чоловіка,

Бо між людей феакійських нікого вона не вважає

Гідним себе, хоч до неї вже сватались люди найкращі”.

ж Можуть-бо так говорити, для мене ж це вийде огуда.

Кожну й сама я знеславлю, яка б отаке учинила —

Супроти волі своїх улюблених матері й батька

Вільно б з мужчинами зналась раніше відкритого шлюбу.

Отже, поради моєї послухай, чужинче, і швидше

Поміч дістанеш від батька мого і додому вернешся.

Близько дороги ти гай там Афіни побачиш чудовий

З чорних тополь; струмочок біжить там у луках зелених.

Там же і батька мого ділянка із садом квітучим

Так недалеко від міста, що голос долинути може.

295] Там ти часинку посидь, почекай, поки ми аж до міста

Встигнем доїхать і в дім до батька мого увійдемо.

Скоро ж упевнишся ти, що ми вже дістались додому,

Йди тоді в місто феаків і всіх по дорозі розпитуй,

Де Алкіной проживає, мій батечко великодушний.

300] Дім його легко впізнати, — до нього й дитя нерозумне

Вкаже дорогу, ніхто-бо з феаків іще не поставив

Дому такого собі, як дім Алкіноя, героя

Нашого. Отже, в подвір’я і в дім увійшовши до нього,

Швидко пройди по покоях, щоб зразу ввійти до моєї

зо5] Матінки. Там при яскраво палаючім вогнищі, злегка

Стан на колоду оперши, сидить вона й пряжу сукає

Пурпурну — любо й дивитись, — за нею сидять і служниці.

Там же до вогнища того присунуто й батькове крісло.

Сидячи в ньому, вином він втішається, наче безсмертний.

310] Крісло його обійшовши, матусі моєї коліна

Ти обійми і проси, щоб радісний день повороту

В край свій побачити швидше, хоч ти ще від нього й далеко.

Щойно до тебе вона з прихильним поставиться серцем,

Буде надія тобі побачити рідних, вернувшись

315] В дім, побудований гарно, на милу свою батьківщину”.

Отже, промовивши так, блискучим бичем Навсікая

Хльоснула мулів, і зразу, ріки покидаючи берег,

Швидко побігли вони із тупотом ніг дріботливим.

Гнала їх звільна вона, щоб услід Одіссей і служниці

320] Пішки встигали за нею, й батіг уживала обачно.

Сонце зайшло вже, коли до священного гаю Афіни

Разом дістались вони. Одіссей там лишивсь богосвітлий,

І розпочав він дочку великого Зевса благати:

“Вислухай, Зевса-егідодержавця дитя нездоланне!

325] Зглянься хоч нині на мене, якого раніш не почула

В час, коли в морі я гинув, землі потрясателем гнаний,

Дай мені приязнь і ласку знайти у людей феакійських”.

Так він молився. Його почула Паллада Афіна,

Але сама не з’явилась — боялась вона свого дядька

330] Славного, що у кипучому гніві гонив Одіссея

Богоподібного, доки в свою не вернувсь він отчизну.

ПІСНЯ СЬОМА

ЗМІСТ СЬОМОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ

Одіссей входить до міста; біля воріт з ним зустрічається Афіна у вигляді феакійської діви; вона огортає його млою, і він, ніким не помічений, наближається до Алкіноєвого дому. Опис владаревого дому й саду. Увійшовши до господи, де в той час володар бенкетував з гостями, Одіссей підходить до владаревої дружини Арети, і мла, що його оточувала, зникає. Він благає Арету дарувати йому засіб повернутися на батьківщину. Алкіной запрошує його до столу. Після бенкету гості розходяться. Одіссей, залишившись один з Алкіноєм і Аретою, розповідає їм, як він відплив з острове Огігії, як буря викинула його на береги Схерії і як він одержав одяг Від владарівни Навсікаї. Алкіной дає обіцянку вирядити його на фсакійському кораблі до Ітаки.

ОДІССЕЇВ ПРИХІД ДО АЛКІНОЯ

Так богосвітлий моливсь Одіссей, у нещастях незламний,

Дівчину ж мули міцні тим часом доставили в місто.

Дому славетного батька свого Алкіноя дійшовши,

В брамі вона залишилась. Навколо її оточили

5] Богоподібні брати і, з повозу випрягши мулів,

Випрану чисто білизну усю занесли до покоїв.

В спальню свою Навсікая пройшла, де вогонь розвела їй

Еврімедуса стара, покоївка її з Апіреї.

На кораблі її звідти колись привезли крутобокім,

10] Для Алкіноя дарунок обравши із здобичі, був-бо

Він у феаків вождем, і як бога його шанували.

В домі цім білораменну зростила вона Навсікаю

Й зараз для неї вогонь розвела і вечерю внесла їй.

Встав Одіссей тим часом і в місто подався. Афіна ж,

15] Дбаючи про Одіссея, в густій його хмарі сховала,

Щоб із феаків зухвалець якийсь, його перестрівши,

Словом глумливим не скривдив і щоб не запитував, хто він.

Тільки-но до чарівного вже мав уступити він міста,

Як перестріла його сама ясноока Афіна

20] В вигляді юної діви, що з глеком ішла поуз нього.

Стала вона перед ним, і спитав Одіссей богосвітлий:

“Чи не могла б ти, доню, дорогу мені показати

До Алкіноя, що в краї оцім над людьми владарює?

Я-бо чужинець, що горя багато зазнав, і сюди я

25] З дальнього краю прибув, і нікого з людей я не знаю

Тих, що в вашому місті й країні оцій проживають”.

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Зараз той дім, якого ти, батьку-чужинче, питаєш,

Я покажу, — поблизу там мій батько живе бездоганний.

Йди собі мовчки, а я тобі стежку показувать буду,

Не оглядайсь на людей і нічого у них не розпитуй, —

Люди тутешні не дуже-то люблять чужинців захожих,

Гостем не приймуть того, хто з іншого краю прибуде.

На кораблі свої бистрі цілком покладаючись, завжди

35] Плавають в морі вони, — їм дав це землі потрясатель.

Бистрі у них кораблі, мов крила, мов думка в людини”.

Мовивши це, уперед виступає Паллада Афіна

Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.

І не помітив ніхто із феаків, у плаванні славних,

40] Як він по місту ішов поуз них, — пишнокоса Афіна,

Діва-богиня могутня, піклуючись в серці своєму

Про Одіссея, сховала його у хмарині чудесній.

З гавані там Одіссей дивувався — з однакових суден,

З площ, де звичайно збирались мужі, із високих та довгих

45] Стін, частоколом обведених, — любо було й подивитись.

Як підійшли вони до владаревого славного дому,

Так говорить почала ясноока богиня Афіна:

“Ось він, батьку-чужинче, той дім, що його тобі мала

Я показать: владарів ти там знайдеш, годованців Зевса;

зо уЧТу справляють вони. Заходь до середини й серцем

Ти не тривожся, — відважній людині щастить якнайкраще

В справі усякій, хоча й із чужої прибуде країни.

Спершу знайди господиню, коли до покоїв ти зайдеш.

Зветься Арета вона на ім’я; від батьків тих же самих

55] Родом вона, що від них і владар Алкіной народився.

Сина колись народив Навсітоя землі потрясатель

Від Перібої, найкращої виглядом поміж жінками

І наймолодшої з дочок відважного Еврімедонта,

Що володарив колись над плем’ям гігантів зухвалих,

60] Та погубив і себе він, і плем’я оте нечестиве.

З нею з’єднавсь Посейдон і сина родив Навсітоя,

Мужнього духом, що став вождем над народом феаків.

У Навсітоя ж сини Рексенор з Алкіноєм вродились.

Першого молодожоном убив Аполлон срібнолукий,

65] 1 залишив після себе єдину він доньку Арету

В домі своїм. її Алкіной собі взяв за дружину

І шанував, як ніхто в цілім світі жінок не шанує,

Що господарство провадять в домах у своїх чоловіків.

Мала і зараз таку ж вона має пошану сердечну

70] І від дітей своїх любих, і від Алкіноя самого,

І від людей, що на неї всі дивляться, наче на бога,

Й щиро вітають її, коли вона вийде на місто.

Не бракувало-бо їй ясного ума й благородства,

Вміла й порадить вона, й суперечки мужів розв’язати.

75] Як і до тебе вона сердечну проявить прихильність,

Буде надія тобі побачити рідних, вернувшись

В дім, побудований гарно, на милу свою батьківщину”.

Мовивши це, відійшла ясноока Афіна від нього

Моря пустинним шляхом і, покинувши Схерію гожу,

80] У Марафон прибула й на широкі дороги афінські,

В дім Ерехтея міцний увійшла; Одіссей же тим часом

До Алкіноя пішов у славетні покої і серцем

Затрепетав, перед мідним порогом його зупинившись.

Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало

В високоверхім стрункім Алкіноя відважного домі.

Стіни, міддю оббиті, тягнулися вправо і вліво,

Вглиб від порога, з карнизом вгорі з темно-синьої сталі.

З золота двері зсередини в домі міцнім зачинялись,

Срібні одвірки над мідним порогом підносились струнко,

90] Срібний одвірок — вгорі й золотеє на дверях окільце.

З золота й срібла обабіч при вході собаки стояли,

Виробив їх надзвичайно майстерно Гефест кривоногий,

Щоб Алкіноєві, серцем відважному, дім пильнували, —

Пси ті безсмертні були і ніколи й не старіли навіть.

95] А від порога в глиб дому при стінах і справа, і зліва

Крісла рядами стрункими стояли; на них тонкоткані

Скрізь покривала м’які позастелено — витвір жіночий.

Знатні феаків вожді у тих кріслах звичайно сиділи,

їли й пили — удосталь всього цілий рік тут бувало.

100] Ще й золоті юнаки там стояли на гарних підставках,

Факелів пломінь яскравий в руках вони дужих тримали,

Щоб для гостей у покоях освітлювать темряву ночі.

Аж п’ятдесят служебних жінок було в домі у нього;

Зерно на жорнах ручних мололи одні золотаве,

105] Інші ткали на кроснах ретельно чи прядиво пряли,

Сидячи тісно гуртом, мов листя тополі стрункої;

Ткались так густо полотна, що з них і олива збігала.

Як перевищують всіх мужі феакійські умінням

Бистрі на морі водить кораблі, так само й жінки їх —

110] Ткацькою вмілістю, хист дарувала їм щедра Афіна

До рукоділля прекрасного й розум ясний та розважний.

А за подвір’ям — од брами вхідної — був сад плодоносний,

В оранку денну завбільшки, обведений тином навколо.

Віттям розкішним великі дерева там скрізь зеленіли —

115] Груші дорідні, гранати і яблунь ряди рясноплідні,

В фігах солодких смоковниці й пишно-зелені оливи.

Та без плодів ніколи гілля тих дерев не лишалось —

Влітку то будь чи взимі — цілорічно. Віє там завжди

Теплий Зефір, і одні лиш зав’яжуться — другі вже спіють.

і” Яблуко стигне за яблуком там, за грушею — груша,

Гроно там зріє за фоном, за смоквою — смоква солодка.

Далі — в розкішних плодах виноградник розкинувся рясно, —

Тут ось, під вільним осонням, на зрівняній гладко площадці

Грона сушились на сонці, а там виноград ще збирали;

125] Тут же й давили його; цвітіння скінчивши, отут він

Щойно лише наливався, а там починав червоніти.

За виноградника рядом останнім оброблені грядки,

Повні городини всякої, очі весь рік веселили.

Два джерела там було — одне ручаєм кучерявим

130] Сад орошало, а з другого струмінь двором до порога

Дому високого біг, — городяни там воду черпали.

Щедро був так од богів обдарований дім Алкіноя.

З подиву світлий спинивсь Одіссей, у нещастях незламний.

Надивувавшись доволі на все в глибині свого серця,

135] Швидко ступив на поріг і ввійшов він всередину дому.

Радників зібраних там і вождів він застав феакійських,

Що осяйному дозорцеві там узливання творили, —

Тож наостанку, про ложе згадавши, вони узливали.

Світлий пройшов через дім Одіссей, у нещастях незламний,

140] Хмаркою вкритий, що в неї Афіна його заховала,

І навпростець до Арети й державця дійшов Алкіноя.

Зразу ж руками обняв Одіссей коліна Арети —

І божественна розвіялась мла, що його окривала.

Всі оніміли, мужа побачивши перед собою,

Тільки зорили із подивом, як він благає уклінно:

“Гідна пошани жоно Алкіноя, відважного серцем!

Горя зазнавши й біди, до колін я твоїх припадаю,

До чоловіка й гостей. Хай щасливе життя їм дарують

Вічні боги, хай кожен у спадщину дітям залишить

150] В домі майно і пошану, даровану їм від народу.

Допоможіть мені виїхать звідси й до рідного краю

Швидше вернутись, — черпнув-бо я лиха далеко від рідних”.

Мовивши це, край вогнища хатнього сів він на попіл,

Близько вогню. Всі навкруг зберігали глибоке мовчання.

155] Та обізвався нарешті старий Ехеней благородний, —

Серед мужів феакійських він був найстаріший літами

Й гарним порадником був, багато-бо здавна він бачив;

З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:

“Ні, Алкіною, недобре й негоже, щоб гість перед нами

160] Впрост на землі тут сідав біля вогнища в попіл гарячий.

Тож зволікають вони, лиш твого дожидаючи слова.

Ну-бо, підводь свого гостя і в срібноцвяховане крісло

Поруч себе посади, а окличники хай приготують

Воду з вином — узливання обряд учинить громовержцю

165] Зевсові, що сподорожує тим, хто щиро благає.

Ключниця хай із запасів чужинцеві дасть повечерять”.

Мову почувши оцю, Алкіноєва сила священна

Руку бере Одіссея розумного й хитрого дуже.

З попелу гостя підводить і в крісло садовить блискуче,

170] Синові встати звелівши, хороброму Лаодаманту,

Що біля нього сидів, улюбленець батьків коханий.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку —

Руки вмивати — й поволі над срібним цеберком зливала,

Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

і” Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,

Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних.

їв тут і пив Одіссей богосвітлий, в нещастях незламний.

Тож до окличника мовить тоді Алкіноєва сила:

“Влий у кратеру води до вина, Понтоною, й навколо

11ІО Всім піднеси — узливання обряд учинить громовержцю

Зевсові, що сподорожує тим, хто щиро благає”.

Мовив він так, і вино розмішав Понтоной медоплинне,

Порозливав і роздав його всім, що сиділи на учті.

По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли.

185] З словом звернувся до них Алкіной, і так він промовив:

“Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!

Висловлю те я, до чого у грудях мій дух спонукає.

Учту скінчивши, спокійно тепер по домах розійдіться.

Завтра ж уранці, ще більше старійшин сюди наскликавши,

190] Гостя в покоях отут пригостімо й богам принесемо

Жертви прекрасні, а потім пора й про виправу подумать,

Щоб без турбот цей чужинець, без зайвого клопоту й горя

З нашою поміччю міг до рідного краю дістатись

Радісно й швидко, хоч як не було б ще до нього далеко,

195] Лиха й недолі щоб він не зазнав уже більше в дорозі,

Поки не стане на землю він рідну. Хай там уже терпить

Все він, що доля і прялі суворі для нього напряли

З ниттю життя відтоді, як мати його породила.

А як з безсмертних це хтось із неба високого злинув,

То, очевидно, могутні боги щось замислили інше.

Завжди-бо людям вони відкрито свій вигляд являють

В час той, коли ми преславні приносимо їм гекатомби,

Тут же до учти сідають і з нами частуються разом.

Навіть як стрінеться нам хтось із них, як мандрівець самотній,

205] То не ховається він перед нами, бо ми для них кревні,

Так як кіклопи або як те дике плем’я гігантів”.

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

“Геть ці думки, Алкіною! Ні постаттю, ані красою

Все ж на безсмертних богів, що простором небес володіють,

210] Я анітрохи не схожий, — звичайна я смертна людина.

Серед людей ви нікого не знали, хто б витерпів горя

Стільки, як я, і з ким би недолею мав я рівнятись.

Міг би багато я більше про лихо своє розказати,

Скільки всього, призволенням богів, перетерпів я досі.

215] Та хоч в якій я журбі, а дозвольте мені повечерять, —

Гіршого, мабуть, нічого нема за ненавидний шлунок,

Що нас гризе, як той пес, і про себе велить пам’ятати,

Хоч би й не знати як мучився хто і болів своїм серцем.

Як же я серцем болію! А він все одно спонукає

220] їсти і пити і те, що я витерпів досі, забути

Силує, лиш одного — наповнить його вимагає.

Ви ж бо, як тільки світанок настане, мене, нещасливця,

Вирядить все ж постарайтесь у рідну мою батьківщину,

Хай ще й багато зазнаю і навіть загину, аби лиш

225] Дім свій високий побачить, і челядь свою, і маєтки”.

Так говорив він, вони ж ту мову схвалили й поклали

Вирядить гостя додому, сказав-бо таки до ладу він.

По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,

І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.

23(1 Сам у господі тим часом зоставсь Одіссей богосвітлий,

З ним і Арета, іще й Алкіной боговидий сиділи

Поряд, тим часом служниці вже посуд по учті прибрали.

Словом до нього озвалася білораменна Арета, —

Зразу-бо глянувши, плащ упізнала, й хітон, і прегарні

23′ Шати, що виткала їх із своїми служницями разом, —

Отже, озвалась до нього і мовила слово крилате:

“Передусім я, чужинче, тебе запитати хотіла б:

Хто ти і звідки є родом? І хто тобі дав це одіння?

Чи не казав-бо ти сам, що, блукаючи морем, приїхав?”

240] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Важко тобі, володарко, докладно про всі розказати

Лиха, що стільки богове небесні мені їх послали;

Та розкажу тобі те, що спитала і хочеш ти знати.

В морі, далеко відсіль, лежить десь Огігія-острів.

245] Там проживає Каліпсо, Атлантова донька підступна,

Пишноволоса, дивна богиня, — із нею в єднання

Ані з богів, ані з смертних людей ніхто не вступає.

Тільки мене із богів хтось на вогнище це, бідолаху,

Вивів тоді, як, на мій корабель блискавицю сліпучу

250] Кинувши, Зевс розтрощив його геть в винно-темному морі.

Товариші мої славні усі там загинули марно,

Я ж, за кіль корабля крутобокого міцно вхопившись,

Дев’ять днів так тримався, у пітьмі нічній на десятий

Кинутий був на Огігію-острів богами. Каліпсо

*” Там пишнокоса живе, ця дивна богиня. Прийнявши,

Гойно мене годувала, й кохала вона, і безсмертним

Пообіцяла зробить, щоб не старів уже я ніколи.

Духа ж у грудях моїх не здолала вона прихилити.

Сім безперервних я років у неї лишався, сльозами

Кроплячи одіж нетлінну, даровану тою ж Каліпсо.

А як, наблизившись, рік надійшов уже й восьмий до мене,

Раптом додому пливти вона пильно мені наказала —

Зевса велінням чи, може, й сама свою думку змінила.

Швидко на збитому міцно плоту відпустила, багато

265] Хліба й солодкого давши вина, ще й одіж нетлінну.

Німфа теплий услід мені вітер попутний послала;

Плив уже днів я сімнадцять, широким прямуючи морем.

На вісімнадцятий день показалися гори тінисті

Вашого краю, і в грудях у мене, нещасного, любе

270] Серце раділо. Та лиха усякого мав ще багато

Стерпіти я, що наслав Посейдон, землі потрясатель.

Буйні вітри розбудивши, мені заступив він дорогу,

Море безкрає розбурхав; і голосно, тяжко стогнав я,

Та на плотові триматися хвиля мені не давала.

275] Зрештою вщент його буря розбила, і вплав я, пустившись,

Моря глибінь перерізав, аж поки до вашого краю

Вітер і хвилі, з собою мене несучи, не пригнали.

Мав я вже вийти на берег, та хвиля б мене подолала,

Кинувши мною об скелі страшні на безрадіснім місці.

280] Знову одплинув я вбік, аж поки у гирлі річному

Я опинився, — те місце здалося мені найзручнішим:

Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.

Сили зібравши останні, я там і упав. Насувалась

Ніч божественна. Убік од ріки, що з неба спадає,

285] Я відійшов і заліг у кущах, загорнувшись в опале

Листя, а бог тоді сон навіяв мені безтурботний.

Так серед листя того з журбою у милому серці

Спав я цілісіньку ніч до світанку і аж до полудня.

Сонце до заходу йшло, й від солодкого сну я прокинувсь.

290] На узбережжі в забавах побачив служниць я твоєї

Доньки й між ними й саму її — наче богиню. До неї

Я із благанням звернувсь. Благородний не звів її розум, —

Так мене стріла, що я й сподіватись не міг від такої

Юної дівчини, бо найчастіш нерозсудлива молодь.

2’5] їжі дала мені щедро й вина променистого вдосталь,

В річці помила мене і одіж оцю дарувала.

Хоч і засмучений тяжко, всю правду тобі розповів я”.

Знову тоді Алкіной до нього у відповідь мовив:

“Не до ладу учинила з тобою дочка моя, гостю,

300] Що із служницями разом тебе до нашого дому

Не запросила, — до неї до першої ти-бо звернувся”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Дівчину ти безневинну не лай через мене, герою.

Пропонувала мені вона йти із служницями разом,

305] Та не схотів уже сам я, бо сором було і боявсь я,

Щоб не розгнівав ти серця свого, нас побачивши вкупі.

Надто-бо всі запальні на землі ми цій, плем’я людськеє”.

Знову тоді Алкіной до нього у відповідь мовив:

“В грудях, чужинче, моїх не таке уже серце, щоб мало

310] Гніватись марно, — краще в усьому дотримувать міри.

Свідки — батько наш Зевс, Аполлон і Паллада Афіна,

Що отакий, як ти є, та ще й думки зі мною одної,

Мав би дочку мою, тут залишившись, і звався б жаданим

Зятем моїм! Якби хтів ти лишитись, то дав би тобі я

315] Дім і маєтки свої. Проти волі ж ніхто із феаків

Тут не затримає, — Зевсові-батьку було б це нелюбо.

Твій же від’їзд відціля, щоб знав ти це добре, на завтра

Я призначаю. Лежатимеш ти, оповитий глибоким

Сном, а інші гребтимуть у тиші спокійного моря,

320] Поки в вітчизну і в дім свій, чи де тобі любо, прибудеш,

Навіть коли б це й далі було ще за острів Евбею;

Він же край світу лежить, як розказують це очевидці

З наших людей, що возили русявого раз Радаманта

В краї тім Тітія, Геї могутнього сина, провідать.

325] Наші тоді без труда дістались туди мореплавці,

Й дня того ж самого легко вони повернулись додому.

Скоро побачиш ти сам, що мої кораблі найбистріші, —

Веслами наші гребці уміють по хвилі вдаряти”.

Так він сказав, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

330] І молитовно звернувся, й назвав на імення, й промовив:

“Зевсе, наш батьку, якби ж то слова Алкіноя збулися

Справді! Мав би навік він тоді на землі хлібодатній

Славу невгасну. А я б до вітчизни своєї вернувся!”

Так між собою удвох про все це вони розмовляли.

335] Білораменна Арета служницям звеліла тим часом

Ліжко йому в передсінок внести й подушками заслати,

З пурпуру гарного зверху покрити його килимами

Й ковдру покласти пухку, щоб було йому чим укриватись.

Зараз же вийшли з світцем у руках із покоїв служниці.

340] А як м’яке вони ложе старанно йому постелили,

До Одіссея тоді підійшли і його запросили:

“Йди спочивати, чужинче, — постеля тобі вже готова”.

Так говорили вони, і з радістю ліг він заснути.

Так незламний в біді спочивав Одіссей богосвітлий,

345] В ліжко різьблене поринувши зразу в лункім передсінку.

Ліг Алкіной у середніх покоях високого дому,

Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.

ПІСНЯ ВОСЬМА

ЗМІСТ ВОСЬМОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Алкіной, запропонувавши усім громадянам, що зібрались на площі, допомогти вирядити Одіссея на його батьківщину, запрошує вельмож і корабельників до себе на обід. Спів Демодока під час обіду. Потім розваги: біг, кидання диска, боротьба, бій навкулачки. Одіссей, ображений Евріалом, кидає камінь і всіх вражає своєю силою. Танок, під час якого Демодок співає про Арея й Афродіту. Всі повертаються до господи. Одіссея щедро обдаровано. За вечерею Демодок співає про дерев’яного коня і подвиги вождів ахейських. Його пісня викликає в очах Одіссея сльози; Алкіной розпитує про причини його скорботи і просить розповісти про свої пригоди.

ОДІССЕЄВЕ ПЕРЕБУВАННЯ У ФЕАКІВ

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

З ложа свого підвелась Алкіноєва сила священна,

Встав уже й городоборець тоді, Одіссей богорідний.

Гостя тоді повела Алкіноєва сила священна

5] Прямо на площу феаків, од їх кораблів недалеко.

Разом дійшовши, вони на камінні обтесанім сіли

Поруч. Паллада ж Афіна, окличника вигляд прибравши,

Що у розумного був Алкіноя, пішла через місто,

Щоб Одіссеєві мужньому швидше від’їзд влаштувати,

10] І, перед кожним мужем спиняючись, так говорила:

“Ну-бо, всі люду вожді і правителі всі феакійські, :

Швидше на площу збирайтесь чужинця послухати, котрий

До Алкіноя розумного в дім прибув ось недавно,

В морі зазнавши біди, — на безсмертних він виглядом схожий”.

15] Мовлячи так, вона в кожнім бажання й цікавість будила:

Швидко усі позбиралися люди й заповнили площу

Й лави на ній. Розумного з подивом всі розглядали

Сина Лаерта, — в той час-бо Афіна йому ясноока

Дивну на голову й плечі красу пролила божественну,

20] Вищим зробила на зріст і на вигляд багато ставнішим,

Щоб феакійським мужам і любий він став, і приємний,

Подив у них викликав і пошану, здобув би звитягу

В іграх, якщо Одіссея схотять перевірить феаки.

А як посходились всі і велика зібралась громада,

25] З словом звернувся до них Алкіной, і так він промовив:

“Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!

Висловлю те я, до чого у грудях мій дух спонукає:

Цей от чужинець, а хто він — не знаю, в блуканнях у дім мій

З заходу сонця прибув чи, може, зі сходу недавно,

30] Просить відправить додому й запевнення в тому благає.

Ми, як звичайно, від’їзд той готові йому влаштувати,

Бо ані він, ані інший, хто в дім завітає до мене,

Тут не благатиме довго свого повороту додому.

Отже, чорний спустім корабель, що на море священне

35] Плине уперше. Два й п’ятдесят юнаків йому в поміч

Виберіть ви щонайкращих, які у нас є у народі.

До кочетів хай прив’яжуть вони свої весла й на берег

Вийдуть; у дім наш прийшовши по тому, нехай приготують

Швидше обід, — всього я удосталь до нього постачу.

40] Це я наказую хлопцям. А ви, берлоносні державці,

Разом усі до мого приходьте прегарного дому

Гостя в покоях моїх у щирості дружній приймати.

Не відмовляйтесь ніхто. Запросіть і співця Демодока

Богонатхненного — має-бо дар од богів він піснями

45] Радувать нас, якої б не кликало серце співати”.

Мовивши це, він пішов уперед, а за ним поспішили

Всі берловладці; пішов і окличник — співця запросити.

А п’ятдесят два гребці молоді, що звелів їх обрати,

Вийшли, як він наказав, на берег невтомного моря,

50] До корабля підійшли уздовж узбережжя морського,

Зсунули чорний вони корабель на воду глибоку,

Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,

Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,

Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;

55] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли

Й до Алкіноя розумного в дім подалися високий.

Повно людей тоді в двір, передсінок і в самий будинок

Понабивалось; було молодих і старих там багато.

Разом дванадцять овець Алкіной для учти зарізав,

Вісім свиней білоіклих і пару волів круторогих,

Шкуру із них поздирали й обід спорядили жаданий.

Любого всім співомовця привів тим часом окличник, —

Муза любила його, але злом і добром наділила:

Світло очей погасила, та спів дарувала солодкий.

65] Крісло окличник йому Понтоной срібнокуте поставив,

Спиною серед гостей до колони його притуливши;

Потім формінгу дзвінку на кілку дерев’янім повісив

Над головою його й показав, як дістати рукою

Струни; кошика з хлібом на гарнім столі він поставив,

70] Тут же і келих з вином, щоб пив, коли серце запрагне.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Муза співця надихнула мужів оспівати славетних

Співом, що слава його до широкого неба сягала,

75] Про Одіссеєву сварку з Ахіллом, Пелеєвим сином,

Як на розкішній учті богів вони злими словами

Лаялись несамовито й мужів володар Агамемнон

Нишком радів, що знатні ахеї отак посварились.

Бо як ознаку добра провістив йому в храмі Піфійськім

80] Феб-Аполлон, коли в бога спитати поради ступив він

Через поріг кам’яний, — то з волі великого Зевса

Був лиш початок нещасть, що найшли на троян і данаїв.

Отже, про це і співав славетний співець. Одіссей же,

Довгу керею пурпурну міцними піднявши руками,

^ Голову нею закрив і обличчя прекрасне сховав в ній, —

Сором-бо перед феаками сльози було проливати.

А як кінчав свою пісню співець божественний, то, сльози

Витерши, стягував знов Одіссей з голови ту керею,

Й, келих дводонний узявши, богам узливання творив він.

90] А як ізнову співати аед починав на прохання

Знатних феаків, що мали від співу його насолоду,

Знову тоді Одіссей, з головою укрившися, плакав.

Так удавалось од інших йому свої сльози ховати,

Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,

9— Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.

До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:

“Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!

Вдосталь ми наші серця вдовольнили як ситним обідом,

Так і формінги звучанням, що з учтою завжди супутня.

100] Вийдімо звідси тепер, щоб участь узяти в змаганнях

Різних, — нехай, до своєї рідні повернувшись, розкаже

Гість наш удома, наскільки отут переважимо інших

Ми у бою навкулачки, в стрибанні, борні й перегонах”.

Так він сказав і пішов уперед, а за ним і всі інші.

105] Зразу й окличник формінгу дзвінку на кілок дерев’яний

Зверху повісив, узяв Демодока за руку й з покоїв

Вивів на стежку ту саму, якою усі подалися

Знатні феаки, що ігри й змагання хотіли дивитись.

Вийшли на площу вони, а за ними слідом величезний

”” Сунувся натовп. Спинилися там юнаки благородні.

Першими вийшли тоді Акроней, Окіал з Елатреєм,

Потім Навтей і Прімней, а тоді Еретмей з Анхіалом,

Далі Понтей і Прорей і Анабесіней із Фтооном

Та Амфіал, Полінея шановного син Тектоніда;

”¦ Вийшов іще Евріал, Навболід, на Арея подібний,

Людоубивцю, — на зріст і на вроду був самий найкращий

Він із усіх юнаків феакійських по Лаодаманті.

Вийшли нарешті і троє синів Алкіноя самого —

Лаодамант, і Галій, і з ним Клітоней богорівний.

Дух мені в грудях укоханих ти схвилював надзвичайно,

Мовлячи так непристойно. Не неук-бо я і в змаганнях,

180] Як говорив ти, а завжди, здається мені, серед перших

Був я на них, поки юність в руках моїх дужих буяла.

Нині ж я в горі й нещасті, — багато-бо я перетерпів

Від ворогів на війні і від лютої хвилі на морі.

Все ж я і так, стільки лиха зазнавши, вступаю в змагання.

185] В’їдливе слово твоє, роз’ятрив мене ним ти до краю!”

Так він промовив і прямо в одежі за диск, набагато

Більший, вхопився, товстіший і тяжчий, ніж той, що феаки

Ним між собою звичайно змагалися в дискометанні,

І, розмахнувшись, його він дужою кинув рукою, —

190] Камінь той аж задзвенів. До землі мимоволі присіли,

Лет його вчувши дзвонистий, славетні мужі мореплавці,

Довговеслі феаки. Могутньою пущений п’ястю,

Перелетів він усі їх познаки. У вигляді мужа

Місце падіння Афіна сама позначила й сказала:

195] “Навіть сліпий одрізнив би напомацки знак твій, чужинче,

Не замішався, не впав з усіма-бо він іншими вкупі,

А від усіх попереду. Пишайся, ти виграв змагання!

Далі чи врівень з тобою ніхто із феаків не кине”.

Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

200] Рад, що на зборах знайшовся товариш, до нього прихильний,

З легшим він серцем тоді до феаків озвався й промовив:

“Киньте до знаку мого, юнаки! І зразу ж за вами

Кину я знов — чи так само, чи навіть, надіюся, й далі.

Спробуйте, вийдіть і в інших ви іграх зі мною змагатись,

205] В чому хто серцем бажає, бо надто ж мене роздражнили.

В гонах, в борні чи в бою навкулачки — ні з ким із феаків

Я не відмовлюсь боротися, крім лише Лаодаманта.

Гість-бо я в нього, а хто ж із господарем б’ється гостинним?

Дурень хіба чи нікчема якийсь викликав би змагатись

210] Саме того, хто виявив щиру до нього гостинність

Поміж чужими людьми, — собі лише цим він пошкодить.

Інших же я не відкину й змагатися не відмовляюсь, —

Виступить я проти кожного згоден і сили помірять.

Тож на змаганнях, відомих мужам, я не зле почуваюсь, —

215] Вмію поводитись я і з добре обточеним луком,

Перший улучу стрілою у постать намічену навіть

Серед загону ворожого, хоч би і ближче до нього

Товариші націлялись численні і влучно стріляли.

Перемагав мене лиш Філоктет, коли біля Трої

220] Всі ми, ахейські мужі, у стрілянні із лука змагались.

Що ж до всіх інших, то, певен я, кращих від мене немає

Нині між смертних, що тут, на землі оцій, хліб споживають.

Проти колишніх мужів не посмів би, проте, я змагатись, —

Проти Геракла чи проти Евріта, вождя Ехалії;

225] Навіть з богами на луках вони свої міряли сили.

Тим-то й загинув великий Евріт, не діждавши своєї

Старості вдома, — убив Аполлон його в гніві страшному.

Він-бо його викликав у стрілянні із лука змагатись.

Далі я списа метну, ніж інший із лука устрелить,

210] Тільки боюся, щоб часом у гонах мене не здолав би

Хтось із феаків, — занадто свої я виснажив сили

В хвилях морських, не всю-бо дорогу сюди я проїхав

На кораблі, і любі ослабли у мене коліна”.

Так говорив він, і всі у глибокім сиділи мовчанні.

Тільки один Алкіной у відповідь мовив до нього:

“Гостю, нічого для нас неприємного ти не говориш,

Ти захотів лише доблесть, властиву тобі, показати

В гніві на мужа цього, що образив тебе у зібранні,

Як не посмів би ніхто із людей зневажать твою доблесть,

240] В кого є розум, хто здатний доречне промовити слово.

Тільки й моєї мови послухай, щоб іншим героям

Міг ти усе розказати в той час, як у власному домі

Учту справлятимеш разом з своєю дружиною й дітьми,

Щоб спогадав тоді й доблесті наші, в яких відзначитись

245] Зевс дарував нам не раз ще із батьківських днів стародавніх.

В нас ні борців нема видатних, ні бійців навкулачки,

В гонах ми спритні зате й мореплавці найкращі у світі.

Любимо завжди ми учти з кіфарою, співи і танці,

Теплі купелі, і ложе м’яке, й свіжозмінені шати.

250] Та підійдіть-но, уміння своє покажіть нам, найкращі

Танцівники феакійські, щоб гість наш, додому вернувшись,

Друзям своїм розповів, наскільки за інших ми вищі

І в мореплавстві, і в гонах швидких, і в співах, і в танці.

Та побіжіть-но хто-будь принесіть дзвінкострунну формінгу

255] Для Демодока, — вона десь у нашому домі лишилась”.

Так Алкіной боговидий промовив, і зараз окличник

Встав, щоб формінгу дзвінку принести сюди з дому державця.

Дев’ять тоді розпорядників, обраних з-поміж народу,

Теж підвелися, щоб все влаштувать, до змагання належне.

260] Ґрунт урівняли вони і розширили площу навколо.

Швидко окличник вернувся й приніс дзвінкострунну формінгу

Для Демодока. І той на середину вийшов, довкола ж

Юні зібралися хлопці, досвідчені в танцях добірних,

І почали тупотіти на рівній площадці; мелькання

265] Ніг споглядаючи їхніх, в душі Одіссей дивувався.

От під формінгу почав Демодок пречудової пісні

Про Афродіту заквітчану, що із Ареєм кохалась,

Як вони в домі Гефеста уперше з’єднались таємно

В любощах, як їй дарунки приносив Арей, як збезчестив

270] Ложе Гефеста-державця. Цю звістку приніс йому зразу

Гелій: побачив він їх у обіймах палкого кохання.

Щойно Гефестових вух доторкнулась ця звістка болюча,

В кузню свою він пішов, злу думку плекаючи в серці.

І на колоді ковадло поставивши, викував пута

275] Він нерозривні й незламні, щоб кожного міцно тримали.

Хитро зробивши цю вигадку й дуже лихий на Арея,

В спальню свою він пішов, де любе їх ложе стояло,

Путами ніжки його він навколо обвинув старанно.

Потім зі стелі ще сіті тонкі він із сволока звісив,

280] Мов павутиння легке, ніхто їх побачить не міг би,

Навіть безсмертні боги, — так майстерно усе те скував він.

А заснувавши підступно круг ложа усі свої сіті,

Вдав, ніби в Лемнос іде, у прегарно збудоване місто,

Що із усіх йому міст на землі цій було найлюбіше.

285] Був не сліпий, того ждавши, й Арей з золотавим повіддям, —

Щойно із дому Гефест одлучився, митець славнозвісний,

Зразу ж пішов до Гефеста славетного він у домівку,

Спраглий жагою в коханні обнять Кітерею квітчану.

Та ж, вщ Кроніона, батька могутнього, щойно вернувшись,

290] Дома сиділа сама. А він, увійшовши в господу,

Взяв Афродіту за руку, назвав на ім’я і промовив:

“Ляжмо спочить, моя люба, зажиймо розкошів кохання!

Дома ж Гефеста нема, десь, видно, давно він в дорозі,

До сінтіян дикомовних, на Лемнос, напевно, подався”.

295] Так він сказав, і радо лягла вона з ним спочивати.

Скоро й заснули на ложі вони. І раптом над ними

Сіті підступні Гефеста премудрого зверху спустились,

Так що ні встати ніяк не могли вони, ні повернутись,

І зрозуміли тоді, що нема уже як їм тікати.

300] Зовсім до них тоді близько кульгавець надходить славетний, —

Перше ніж в Лемнос прибути, назад він з дороги вернувся.

Гелій-бо сам чатував і звістку подав йому вчасно,

То й поспішив він, зажурений серцем, до милого дому.

Вбігши, спинивсь на порозі він, лютим охоплений гнівом,

305] І заволав на весь голос, богів закликаючи в свідки:

“Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Ну-бо, гляньте на вчинок оцей — і смішний, і нестерпний.

Як тут мене, кривоногого, тяжко ганьбить Афродіта,

Зевсова донька, Арея безстидного люблячи потай.

310] Ноги-бо в нього міцні, і на вроду він гарний, тоді як

Я народився калікою. Та не моя то провина,

Тільки батьків моїх, — краще бодай би мене й не родили!

Ви подивіться, як оці двоє в обіймах кохання

Сплять на постелі моїй, а я лиш дивлюся й катуюсь.

315] Та сподіваюся, більше не схочеться так їм лежати,

Хоч би й кохалися дуже, — не скоро їм прийде бажання

Разом поспати. І доти триматимуть хитрі їх сіті,

Доки усіх її батько дарунків мені не поверне,

Тих, що за дівку оцю безсоромну йому надавав я.

320] Гарна у нього дочка, та занадто уже легковажна”.

Так говорив він, боги ж позбиралися в дім міднокутий:

Сам Посейдон-земледержець прийшов, і Гермес, що розносить

Блага для нас, і владар Аполлон, що сягає далеко.

Через стидливість жіночу богині удома лишились.

325] Благоподавці боги зупинились юрбою при вході:

Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготатись,

Глянувши, що змайструвать умудрився Гефест хитромудрий.

Перезираючись, так говорили вони між собою:

“Злом не дійти до пуття — швидкого повільний обгонить.

330] Так от кульгавий Гефест Арея впіймав, що на швидкість

Всіх подолає богів, які на Олімпі домують, —

Вмілістю взяв і його він, хай платить пеню за блудливість”.

Так один одному вічні боги у гурті говорили.

Зевсів же син, Аполлон-володар, до Гермеса озвався:

335] “Сину й провіснику Зевсів, Гермесе благоподавче!

Чи не хотів би і ти, міцною обплутаний сіттю,

Із золотою лягти Афродітою в постіль принадну?”

В відповідь мовив до нього провісник, гонець світлосяйний:

“Тільки б мені це вдалось, володарю мій далекосяжний,

Хай би оплутаний був я і втроє міцнішою сіттю

Й ви всі, боги і богині, отак би дивились на мене,

Із золотою лягти Афродітою був би я радий!”

Так він сказав, і безсмертні від реготу знов аж лягали.

Сміх той лише Посейдона не брав. Благав він Гефеста,

Майстра славетного, з пут нерозривних звільнити Арея, —

Він обізвався до нього і слово промовив крилате:

“О, відпусти його! Я поручусь тобі, чим побажаєш. —

Сплатить усю він пеню, — безсмертні хай свідками будуть”.

Відповідаючи, так славетний промовив кульгавець:

350] “Ні, Посейдоне, про це й не проси ти мене, земледержцю.

Лихо, коли за лихого поруку дає поручитель.

Як же тебе та до чогось я перед богами примушу,

В разі умкнув би Арей і боргу, і сіті моєї?”

Знову на це відповів Посейдон, землі потрясатель:

355] “В разі Арей, умкнувши і боргу, і сіті твоєї,

Зникне від тебе, сам тобі все заплачу я, Гефесте”.

Відповідаючи, мовив до нього славетний кульгавець:

“Не випадає і ніяк це слово твоє відкидати”.

Мовивши так, зняла із них сіті Гефестова сила.

збо з пут нерозривних звільнившись, обоє схопилися з ложа

І повтікали — Арей у Фракію подався негайно,

А Афродіта, на усміхи щедра, на Кіпр полетіла,

В Пафос, де гай вона має й вівтар із курінням пахучим.

Там покупали харити її і всю намастили

365] Маслом нетлінним, яким натираються тільки безсмертні,

І одягли її в шати розкішні, очей дивування.

Так їм виспівував славний співець. Одіссей його слухав і

З радістю в серці, так само як інші навколо феаки

Слухали, довговесельні мужі, мореплавці славетні.

370] Лаодаманту звелів Алкіной і Галію в танець

Вийти окремо, ніхто-бо змагатися з ними не міг би.

Зараз же в руки прегарний взяли вони м’яч пурпуровий —

Той, що колись так майстерно зробив їм Поліб тямовитий, —

Кидав один його високо, майже до темної хмари,

375] Перегинаючись весь, а другий, плигаючи вгору,

Спритно ловив його, ще й до землі не торкнувшись ногами.

Потім, коли у м’яча, стрибаючи вгору, награлись,

Стали обидва вони на землі танцювать многоплідній,

Часто міняючи крок, а всі юнаки їм навколо

380] в такт у долоні плескали, і гомін зчинявся чималий.

До Алкіноя озвався тоді Одіссей богосвітлий:

“О Алкіною, владарю, у всіх племенах найславніший!

Слушно хваливсь ти мені, що у вас танцюристи найкращі.

Справді це так, і з великим я подивом сам усе бачу”.

385] Мовив — і втіхи додав Алкіноєвій силі священній.

Зараз же той до феаків озвавсь веслолюбних і мовив:

“Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!

Дуже розумним мені оцей видається чужинець.

Треба за звичаєм нашим гостинці йому дарувати.

390] В нашій країні керують народом дванадцять преславних

Володарів і державців, — тринадцятий я поміж ними.

Гостеві кожен хітона, і випрану чисто керею,

Й золота хай принесе по таланту в дарунок почесний.

Зараз же разом усе те знесімо, щоб, в руки узявши,

і радістю в серці наш псть до нас завітав на вечерю.

А Евріал, що словом таким прохопивсь недоречним,

Хай уже сам і словами, й дарунком усе відшкодує”.

Так він сказав, і усі підтримали те і схвалили.

Кожен гінця вмить додому послав принести подарунки.

А Евріал, озвавшись, тоді Алкіноєві мовив:

“О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!

Відшкодувати готов я чужинцеві все, як сказав ти.

Меч цільномідний я подарую йому з рукояттю

Срібною, в піхвах з слонової кості, різьбленої гарно,

405] свіжого розпилу, — це подарунок для нього достойний”.

Мовивши так, він меч йому в руки подав срібнокутий

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

“Щастен будь, батьку-чужинче! Якщо прохопивсь я зухвалим

Словом образи, — хай вітер його понесе і розвіє!

410] Хай тобі стріти дружину богове дадуть і в вітчизну

Швидко вернутись, давно-бо страждаєш від рідних далеко”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Щастен і ти будь, мій друже, боги хай пошлють тобі благо!

Хай же ніколи і жалю у тебе не буде на меч цей,

415] Що дарував ти мені з зичливим замирення словом”.

Мовивши так, через плечі він меч підв’язав срібнокутий.

Сонце зайшло, і славетні йому принесли подарунки.

Гідні окличники все позносили в дім Алкіноїв.

Там прийняли їх сини Алкіноя, достойного шани,

420] Й матері вельмиповажній чудовий дали подарунок.

Всіх за собою вела Алкіноєва сила священна.

В дім увійшовши, на кріслах високих вони посідали,

І до Арети озвалась тоді Алкіноєва сила:

“Ну-бо, дружино, найкращу неси сюди скриню добірну

425] В неї хітон поклади і випрану чисто керею;

Потім вогонь під котлом розпаліть і воду нагрійте,

Щоб, покупавшися, гість, і розглянувши добре дарунки

Ті, шо феаки йому понаносили, шани достойні,

Учтою втішитись міг і аеда славетного співом.

430] Я ж золотий йому келих чудовий дарую від себе,

Щоб, повернувшись додому, мене він спогадував завжди,

Творячи Зевсові й іншим богам узливання священні”.

Мовив він так, і Арета служницям своїм наказала

Мідний великий триніг на вогонь поставити швидше.

435] Ті встановили триногий котел над палаючим жаром,

Вливши до нього води й розпаливши принесені дрова.

Пломінь утробу котла охопив, і вода нагрівалась.

Скриню прегарну тим часом Арета з комори своєї

Винесла гостю і в неї усі повкладала дарунки —

440] Шати і золото — все, що феаки йому дарували.

Гарну керею й хітон від себе, крім того, поклала,

Потім озвалась до гостя і мовила слово крилате:

“Сам тепер віко оглянь і швидше до скрині прив’язуй,

Щоб не украли чого у дорозі, як знову солодким

445] Сном спочиватимеш ти, пливучи кораблем чорнобоким”.

Щойно почув це незламний в біді Одіссей богосвітлий,

Віко він вмить приладнав, прив’язав його швидко до скрині

Хитрим вузлом, як колись його вчила Кіркея-владарка.

Ключниця тут же його запросила піти до купелі

450] Та й іскупатись у ній, і з радістю в серці побачив

Воду він теплу, не часто-бо так турбувались про нього

З дня, коли він залишив пишнокосої німфи оселю, —

Так, наче богом, вона піклувалася ним безустанно.

А як помили його і маслом натерли служниці,

455] Гарний накинули плащ і хітон надягнули на нього,

Вийшов з купелі й подавсь до мужів, що уже частувались

Винами. Біля одвірка, що міцно підтримував стелю,

Там, оповита красою богів, Навсікая стояла.

З подивом прямо дивилась вона Одіссеєві в очі

І, обізвавшись, із словом до нього звернулась крилатим:

“Щастен будь, гостю, і згадуй мене, коли в рідну країну

Вернешся, — першій мені зобов’язаний ти порятунком”.

Відповідаючи їй, Одіссей велемудрий промовив:

“О Навсікає, дитя Алкіноя, відважного серцем!

чльки дозволив би Зевс мені, Гери муж громоносний,

День повороту узріти й щасливо додому вернутись,

Як до богині, до тебе я там би щоденно довіку

Щиро б молився, життя-бо мені зберегла ти, дівчино”.

Мовив і сів він у крісло уряд з Алкіноєм державним.

470] М’ясо на пайки тоді поділили й вино розмішали.

Любого всім окличник тим часом привів співомовця,

Гідного шани людей Демодока. Його посадив він

Серед бесідників, де той обперсь об колону високу.

От до окличника тут звернувсь Одіссей велемудрий,

475] Зрізавши м’яса шматок з хребта білоіклого вепра,

Вкритого жиром, та більшу частину собі залишивши:

“На ось печеню, окличнику, і віднеси Демодоку,

Хай покуштує, — й зажурений рад я його вшанувати.

Шану й повагу людей, що живуть на землі цій, усюди

480] Мають аеди, сама-бо їх муза безсмертна навчила

Дивних співати пісень, співуче їх люблячи плем’я”.

Так він сказав, і той до героя-співця Демодока

В руки те м’ясо відніс, — і взяв цей, радіючи духом.

Зразу ж до страв приготованих руки усі простягнули.

485] А після того, як голод і спрагу вони вдовольнили,

До Демодока звернувшись, сказав Одіссей велемудрий:

“Вище над смертних усіх я тебе, Демодоку, шаную, —

Чи Аполлон тебе вчив, чи Муза то, Зевсова донька,

Надто-бо все до ладу ти про долю ахеїв співаєш,

49″ Що учинили, й зазнали чого, й як було їм сутужно,

Наче ти сам з ними був чи із уст очевидця почув це.

Отже, про те заспівай, як Еней із Афіною разом

Під Іліоном коня дерев’яного постать зробили,

Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,

495] Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.

Врешті коли і про це ти докладно мені проспіваєш,

Зараз же перед всіма я людьми розповім, що напевно

Доброзичливий дає тобі бог це натхнення співоче”.

Так він сказав, а співець заспівав уже, богом натхнений,

5оо з того почавши, як враз на свої добропалубні судна

Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши,

Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста,

Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, —

Потім троянці самі в акрополь коня затягнули.

505] Так і стояв він, вони ж без кінця гомоніли безладно,

Сидячи там навкруги, і натроє думки їх ділились:

Міддю безжальною цю черевину проткнути порожню,

Чи, затягнувши на верх, з високої скинути скелі,

Чи залишити це диво як жертву богам милостивну.

310] Саме останнє оце і було те, що статися мало,

Місту-бо доля судила загинуть тому, яке прийме

Постать велику коня дерев’яного, де заховались

Кращі з аргів’ян, готуючи смерть і загибель троянцям.

Далі співав, як ахеїв сини Іліон руйнували,

515] Зі схованки ринувши враз і порожнім коня залишивши.

Як — хто куди — плюндрувати розбіглися місто високе,

Як Одіссей, наче грізний Арей, в Деїфоба домівку

Кинувся вдвох з Менелаєм, до мстивого бога подібним.

Там він, — співав той, — наважився стати до бою страшного

520] І переміг при сприянні великої духом Афіни.

Так той виспівував славний співець, Одіссей же від жалю

Танув слізьми, шо з повік струмками спливали на лиця,

Наче ридає дружина, припавши до любого мужа,

Що за людей і вітчизну свою наложив головою,

525] Щоб від дітей і від міста загибелі день одвернути;

Бачачи, як він конає і в смертних здригається муках,

Тужно голосить над ним і ридає, а ззаду жорстокі

Ратиш удари на спину вже падають їй і на плечі,

Гонять в полон на роботу тяжку, на поталу й наругу;

530] В’януть їй лиця від горя, що жалем до неї проймає, —

Жалісно так в Одіссея з-під брів його сльози лилися.

Все ж удавалось від інших йому свої сльози ховати,

Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,

Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.

535] До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:

“Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!

Хай Демодок на формінзі дзвінкій вигравать перестане,

Співами й грою не всім-бо він радість дає і утіху.

З того часу, як на учті співець заспівав нам божистий,

340] Не припиняє невтішно гіркими слізьми умлівати

Гість наш, — великий-бо смуток всю душу йому обіймає.

Хай перестане співець, щоб однакову мали ми втіху —

Гість і господар, — усі, набагато-бо краще так буде.

Все із повагою ми для шановного робимо гостя:

545] В путь виряджаєм його і дарунки даємо з любов’ю.

Гість і чужинець, що просить притулку, за рідного брата

Кожному стане, у кого хоч трохи є чулості в серці.

Тим-то від нас не ховай своїм розумом ти обережним

Те, що питатиму я, розказати усе — то найкраще.

з50] Ймення скажи, яким батько і мати тебе називали

Й інші, хто в вашому місті живе і наоколо нього.

Бо взагалі без імення ніхто між людей не буває,

Хто б не родився на світ — родовита людина чи проста,

Кожного з них, породивши, іменням батьки наділяють.

535] Землю свою ти назви, і місто, й народ, щоб свідомо

Шлях спрямувати могли кораблі, які плинуть з тобою.

На феакійських-бо суднах у нас не буває стерничих,

Навіть немає стерна, як на інших то суднах буває, —

Наміри й мислі людей вони-бо й самі розуміють,

360] Знають усякого люду міста і поля плодоносні,

Швидше від інших усіх безодню морську пропливають,

Млою й туманом густим оповиті. І не бояться

Шкоди якої зазнати чи й зовсім загинути в морі.

Тільки чував я колись од батька мого Навсітоя

365] Ось що: розгніваний дуже, мовляв, Посейдон-земледержець,

Що перевозимо всіх морською ми хланню безпечно.

А як збудований добре, мовляв, корабель феакіян

Буде з виправи вертатись, його у туманному морі

Вщент він розіб’є й горою високою місто закриє.

Так говорив мені батько старий. Чи то справджено буде,

Чи не справдиться, — від волі могутнього бога залежить.

Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:

Як і куди заблукав ти, в яких опинявся країнах,

Серед яких був людей та в місцях чи бував велелюдних,

575] Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?

Та розкажи нам, чого ти душею сумуєш і плачеш,

Спів про недолю аргеїв почувши, про Трою й данаїв.

Все це боги учинили і виткали людям загибель,

580] Щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх.

Може, когось із твоєї рідні родовитої вбито

Під Іліоном — зятя чи тестя? Вони найдорожчі

Нам після рідних по крові і роду нерідко бувають.

Може, загинув там друг родовитий, хоробрий товариш

585] Твій найлюбіший? Не менше від рідного брата буває

Нам дорогий товариш розумний і відданий щиро.

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

ЗМІСТ ДЕВ’ЯТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ

Одіссей розповідає про свої пригоди. Відплиття від берегів троянських. Зруйнування Ісмара, міста кіконів, та загибель багатьох супутників Одіссея. Буря. Відвідання лотофагів. Прибуття до країни кіклопів. Одіссей, залишивши біля Козиного острова свої кораблі, з одним власним кораблем пристає до берега кіклопів, що був недалеко. Вибравши дванадцять товаришів, він входить з ними в печеру Поліфема. Загибель шести супутників Одіссеєвих, яких пожер кіклоп. Оп’янивши його, Одіссей проколює йому око і потім хитрощами рятує себе й товаришів від його люті. Вони викрадають кіклопову тару і повертаються на Козиний острів. Поліфем благає батька Посейдона помститись за нього Одіссеєві.

РОЗПОВІДЬ АЛКІНОЄВІ. ПРИГОДА В КІКЛОПА

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!

Любо мені і приємно чудової слухати пісні

Мужа такого, як цей, що співом дорівнює богу!

5] В світі, скажу тобі я, розкошів нема приємніших,

Як оті радощі прості, що ними втішається люд весь —

Як посідають усі до учти в господі рядами

Й слухають співів чудових, і повні столи перед ними

Хліба і м’яса, й, ковшем із кратери вина зачерпнувши,

10] Чашник присутнім розносить і в келихи всім наливає.

Кращого в світі, здається мені, вже немає нічого.

Серце, проте, побажало твоє про сумну мою долю

Розповідь чути, щоб більше мав плакати я й сумувати.

З чого ж почати, що мовити далі й на чому скінчити?

15] Горя аж надто мені богове послали небесні!

Спершу ім’я вам назву я своє, щоб і ви його добре

Знали, а я після того, як день обмине мене згубний,

Вас би гостинно прийняв, хоч звідси й далеко домую.

Я — Одіссей, син Лаерта, великою хитрістю славний

20] Серед людей багатьох, — до небес моя слава сягає.

Я на Ітаці, іздалека видній, живу. Височить там

Трепетнолистая Неріт-гора величава. Й багато

Інших там є островів, один за одним недалеко, —

Сама, й Дуліхій, і Закінт, лісами густими укритий.

25] Нижче від них, до заходу, скраю лежить там над морем

Острів Ітака, інші ж поодаль лежать до схід сонця.

Весь він скелястий, та дужих викохує хлопців. Не бачив

Кращої в світі ніде я країни, як мила Ітака.

Хтіла затримать Каліисо мене, у богинях пресвітла,

30] В гроті глибокім, бажаючи мати мене чоловіком;

Так же Кіркея, лукава ееянка, не випускала

З дому свого, теж прагнучи мати мене чоловіком,

Духа у грудях моїх до цього, проте, не схилила.

Кращого-бо за вітчизну нічого нема і за рідних

35] Наших, хоч би довелось і в заможному домі нам жити,

Та у чужій стороні, од вітчизни далеко й від рідних.

Що ж, розповім я тобі про свій поворот многослізний,

Посланий Зевсом мені, коли я з-під Трої вертався.

Вітром мене з Іліону у землю кіконів пригнало,

40] В Ісмар. Це місто тоді зруйнував я, а жителів знищив.

Бранок багато і скарбів у місті отім захопивши,

Нарівно ми поділили, — без пайки ніхто не лишився.

Радив супутникам я чимдуж відтіля утікати

Далі, але нерозумні мене не послухали люди.

45] Випито вдосталь було там вина, і забито над морем

Без ліку тучних овець та повільних волів круторогих.

Ті ж із кіконів, хто втік, закликали інших кіконів,

Що по сусідству жили, — вони-бо численніші й дужчі,

Вглиб суходіл заселяли й на конях могли воювати,

50] А як потрібно, то й піші уміли противника бити.

Стільки їх виросло тут на світанку, скільки весною

Листя і квітів зростає, — на нас-бо, нещасних, тяжіла

Зевсова воля лиха, щоб зазнали ми лиха багато.

Лавами біля швидких кораблів ми в бою з ними бились,

55] Густо із станів обох летіли списи міднокуті.

З самого ранку, допоки священний день величався,

Ми, хоч їх більше було, боронились і міцно стояли.

А дохилилося сонце пори, як волів розпрягати,

Перемогли нас кікони й тікати примусили з поля.

60] З кожного-бо корабля полягло там по шестеро збройних

Товаришів, а решта смертельної долі умкнули.

Звідти ми далі тоді попливли із засмученим серцем,

Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів.

Не відпливали, проте, кораблі крутобокі раніше,

65] Ніж викликали по тричі ми кожного з наших нещасних

Товаришів, що на полі борні полягли від кіконів.

Бурю жахливу тим часом наслав нам із вітром північним

Зевс, що хмари збирає, й густою окутав імлою

Море і землю, і ніч із неба спустилась раптово.

70] Мчали вперед кораблі, зариваючись носом у хвилю,

Вітер рвучкий натроє, начетверо рвав нам вітрила.

Злої жахнувшись загибелі, ми в кораблі їх згорнули

Й веслами судна свої до суші гуртом спрямували.

На узбережжі ми тім лежали два дні і дві ночі.

75] Душу нам гризла утома тяжка і печаль сумовита.

Тільки як третю нам днину Еос принесла пишнокоса,

Щогли поставили ми і, білі нап’явши вітрила,

Сіли на судна, що бігли, стерничому й вітру покірні.

Був би до рідного краю я цілий доставсь і здоровий,

80] Та, коли мав небезпечну Малею уже обігнути,

Хвиля, і вир, і Борей відігнали мене від Кіфери.

Дев’ять вже днів нас по хвилях багатого рибою моря

Буряні вітри носили; лише на десятий пристали

Ми до землі лотофагів, що живляться квітами тільки.

Вийшовши на суходіл і водою запасшись питною,

Товариші на обід близ швидких кораблів посідали.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Товаришів відрядив я у глиб того краю — дізнатись,

Що то за плем’я людське на землі отій хліб споживає.

90] Двох відібравши мужів, окличника третім додав я.

В путь подалися вони й з лотофагами стрілись небавом.

Жодного підступу ті в думках проти наших не мали

Товаришів, та дали вони лотоса їм скоштувати.

Тільки як хто споживе цих плодів, як мед той, солодких,

95] Той ні вернутись не хоче, ні звістки про себе подати, —

Так і вони залишитись поміж лотофагів бажали

Й лотоси там споживать, а вертати не думали зовсім.

До кораблів силоміць привів я назад їх, плачущих,

Міцно зв’язав їх і кинув під лави на суднах доладних.

100] Іншим супутникам вірним звелів я негайно сідати

На кораблі наші бистрі, щоб, лотоса ласо споживши,

З них не забув би хто-небудь вертатися з нами додому.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

105] Звідти ми далі тоді попливли із засмученим серцем.

Згодом у край гордовитих кіклопів, що правди не знають,

Ми прибули. В усьому цілком здаючись на безсмертних,

Ні ораниці не орють вони, ні рослини не садять,

В них і без оранки-бо і не сіяне все виростає:

110] І ячмені, і пшениця, і лози вино виноградне

В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм дощами.

В них ні законів нема, ні нарад, ані зборів народних, —

На верховині високій у горах вони проживають,

В диких печерах глибоких, і кожен дружиною й дітьми

115] Владно правує, й до інших нікому з них діла немає.

В бік од затоки морської там є острівець невеликий,

Що не далеко й не близько лежить від країни кіклопів,

Лісом укритий, на ньому там без ліку диких пасеться

Кіз, та ніколи ще їх не полохали кроки людини,

120] Жодного там не бувало мисливця, що крізь непролазні

Хащі з великим трудом на гірські верховини виходять,

Ні пастухів там нема, ні дбайливих нема хліборобів,

Нива не орана ще і не сіяна там удовіє,

Праці не знавши людської, й годує лиш кіз мекотливих.

125] Ні кораблів із червоними грудьми кіклопи не знають,

Ані майстрів ще не мають вони, будувати спроможних

їм міцнопалубні судна, щоб всюди на них роз’їжджати,

В різних бувати містах, серед різних людей, як звичайно

Роблять мужі, що морем спілкуються поміж собою.

130] Забудувати й цей острів їм теслі зуміли б майстерні.

Зовсім-бо він не поганий і родить усе своєчасно.

Стелються там килимами над берегом сивого моря

Луки вологі й м’які; і пагорки є виноградні.

Є й для ріллі рівнина, де з засіву можна багатий

135] Вчасно зібрати врожай, бо в ґрунті там досить є туку.

Пристань є зручна, де й линв не потрібно ніяких, не треба

Ні якорів кам’яних закидать, ні прив’язувать судна.

Можна причалити їх і лишити, аж поки не схочуть

Далі пливти мореплавці, як вітер повіє попутний.

З краю від пристані струмінь водою прозорою плине —

Б’ють там джерела з печер, а навколо ростуть осокори.

Ми запливли в ту затоку, якийсь туди бог запровадив

Нас серед пітьми нічної. Не видно було в ній нічого,

Млистий-бо судна туман окривав, і з високого неба

Не прозирав до нас місяць, у хмари густі оповитий.

Острова вгледіть того нічиє не потрапило око,

Так як не бачили й хвиль ми великих, що шумно об берег

Бились, аж поки не врізались в сушу міцні наші судна.

З суден припалених зразу ж вітрила тоді ми згорнули,

150] Вийшли самі після того на берег шумливого моря,

Там і поснули ми всі, ждучи на Еос богосвітлу.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Вставши, із подивом острів навколо ми той обходили.

Німфи прекрасні, Зевса егідодержавного доньки,

135] Кіз нам гірських позганяли, щоб мали ми чим пообідать.

Луки гнучкі з кораблів ми негайно взяли й довгогострі

Списи й, на три розділившись загони, їх стали метати

В кіз тих, і бог дарував нам жадані улови багаті.

Разом усього дванадцять було кораблів, і на кожен

160] Дев’ять припало тих кіз, а собі відібрав я аж десять.

Цілий просиділи день ми тоді, аж до заходу сонця,

М’ясом смачним і солодким вином утішаючись вдосталь.

На кораблях-бо у нас запаси вина ще не висхли

Темно-червоного, — в амфорах досить його понаносив

165] Кожен тоді, як брали священну кіконів столицю.

Зовсім ми вже недалеко були від країни кіклопів,

Бачили дим, голоси їх, і кіз, і овець уже чули.

Сонце тим часом зайшло, і темрява все огорнула.

Спати лягли ми тоді на березі шумного моря.

170] Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Скликав супутців своїх я на збори і так до них мовив:

“Товариші мої вірні, лишайтеся тут, а тим часом

Я на своїм кораблі з гребцями своїми поїду

Певно дізнатися, що за мужі в тій країні домують, —

175] Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні”.

Мовивши так, зійшов я на свій корабель і супутцям

Вийти на нього звелів і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

180] Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

Швидко дістались ми так недалекої тої країни,

Обік побачили там, край скелі над морем, високу,

Лавром порослу печеру. До неї збиралося на ніч

Кіз і овечок багато; навкруг простягався високий

185] Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих

Каменів, зверху ж і сосни росли, і дуби височенні.

Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари

Сам випасав собі, інших оподаль. Ні з ким він не знався

У самотині своїй і ніяких не відав законів.

190] Був він потвора страшна, на людину, що хлібом живиться,

Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину,

Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.

Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишатись,

При кораблі, й стерегти корабля свого якнайпильніше;

195] Сам же, дванадцять обравши між ними супутців найкращих,

Вирушив. Мав із собою я козячий міх із солодким

Темно-червоним вином, що Марон мені дав, син Еванта,

Жрець Аполлона, який опікується Ісмаром-містом.

З шани до бога й жерця ми й дружину його пощадили,

Й сина; а сам проживав він в тінистім гаю Аполлона.

Отже, за те мені він дорогих надавав подарунків:

Гарного вибору золота сім тоді дав він талантів,

Подарував і кратеру, із срібла усю, і до того ж

Чистим, солодким вином, цим питвом божественним, дванадцять

205] Амфор наповнив для мене. Ніхто про міцнеє вино те

В цілому домі з служниць і челядників досі не відав,

Тільки він сам, і люба дружина, і ключниця вірна.

Маючи пити солодке, як мед, вино те червоне,

Досить було лише келих один його влити на двадцять

210] Мірок води — і запах навколо такий від напою

Йшов божественно солодкий, що втриматись годі від нього.

Міх я великий вином тим наповнив та інших припасів

В бесаги взяв шкіряні із собою. Відчув-бо я духом

Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню,

215] Дикого велетня, що ні законів, ні правди не знає.

Швидко добралися ми до печери, але не застали

Велетня в ній, — десь пас він отару свою густорунну.

От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати:

Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята

220] В стійлах тіснились вузьких, за віком поставлені різним:

Старші — окремо, окремо від них середульші, й окремо —

Новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно,

Глеки й дійниці були приготовані там для удою.

Товариші почали всіляко мене умовляти, —

225] Сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше

Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари

Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних.

Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще, —

Хтілось побачить його, чи не дасть мені сам він гостинця?

230] Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним.

От ми розклали вогонь, і жертву принесли, й самі вже,

Сиру набравши, поїли, і ждати в кутку посідали,

Поки той прийде із стадом. Приніс тяжкий оберемок

Дров він сухих, щоб мати на чому вечерю варити.

“5] З грюкотом скинув ті дрова серед кам’яної печери.

Ми ж із перестраху всі аж в найдальший зашилися закут.

Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок

Тих, що доїти їх мав, а самців — баранів із козлами —

Він за дверима лишив, на своєму подвір’ї широкім.

240] Потім камінь підняв величезний і вхід до печери

Ним завалив, — не могли б того каменя зрушити з місця

Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні, —

Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.

Сидячи, сам подоїв уже й кіз, і овець мекотливих,

245] Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Білого він молока на кисле узяв половину.

Сир віддавивши, поклав у плетені кошики зразу;

Другу ж у глечиках він залишив половину, щоб мати

Й свіжого ще молока — напитися після вечері.

250] Швидко із справами цими упорався, потім ще й ватру

Сам розпалив, і нарешті побачив він нас і промовив:

“Хто ви, чужинці? Шляхом відкіля ви пливете вологим,

В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,

Наче розбійники ті, що гасають у водних просторах,

Важачи власним життям і біду несучи чужоземцям?”

Так говорив він, і любими ми зажурились серцями:

Сповнив нас жахом страшний його голос і вигляд потворний.

В відповідь все ж я до нього з такими звернувся словами:

“Родом усі ми ахеї, додому вертаємо з Трої,

і а, супротивними гнані вітрами над хланню морською,

Збились з путі, і на інших шляхах та на іншій дорозі

Ми опинились, — Зевсова, видно, на те була воля.

Горді ми бути людьми Агамемнона, сина Атрея,

Слава якого тепер до високого неба сягає, —

265] Місто велике-бо він зруйнував і люду багато

Винищив. Ми ж прибули аж сюди, і от припадаєм

Всі до колін твоїх, — виявиш ти нам гостинність чи, може,

Ще й подарунок даси, що гостям їх звичайно дарують.

Отже, могутній, богів пошануй, благаєм тебе ми,

270] Зевс-бо є сам покровитель гостей і усіх, що благають.

Він і гостинний, і гостям супутник, достойним пошани”.

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

“Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,

Що шанувати й боятись богів мене так умовляєш!

275] Нам, кіклопам, байдуже й до Зевса-егідо державця,

І до блаженних богів, самі-бо від них ми сильніші.

Страх перед Зевсом мене не примусить тебе пощадити

З товаришами, якщо того власний мій дух не накаже.

Краще скажи мені, де корабель твій оснащений нині

280] До суходолу пристав — далеко чи близько, щоб знав я”.

Так він випитувать став, але це не укрилось від мене,

Мав-бо я досвід і хитрими мовив до нього словами:

“Мій корабель розтрощив Посейдон, землі потрясатель,

Кинувши ним о скелі стрімкі при самім узбережжі

285] Вашого краю, — вітром сюди його з моря загнало.

Наглої смерті, проте, із супутцями я врятувався”.

Так я сказав. Не відмовив безжалісний серцем нічого,

Скочив раптово і, руки свої на супутців наклавши,

Двох, як щенят, ухопив і з силою ними об землю

290] Вдарив, аж мозок їх бризнув і скрізь по землі розіллявся.

Пошматувавши їх геть, спорядив собі з них він вечерю.

Все він пожер, наче лев, що годується в горах, нічого

Не залишив — ні утроби, ні м’яса, ні кості із мозком.

Руки з риданням гірким до Зевса ми всі простягали,

295] Бачачи злочин такий, у серці своїм безпорадні.

А як наповнив кіклоп свого черева глиб ненажерний і

М’ясом людським, молоком нерозбавленим їжу запив він

І між овець у печері своїй спочивати розлігся,

Духом відважним тоді таку я подав собі раду:

300] Ближче підкрастись і, меч свій нагострений з піхов добувши,

Вдарити в груди йому, рукою намацавши місце,

Де печінки під осердям, — та інша затримала думка:

Всі ми в печері отут загинули б марною смертю,

Бо від високих дверей не змогли б одвалити руками

305] Камінь той величезний, що велетень ним завалив їх.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали. 5

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

310] Швидко із справами цими упорався, потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них сніданок.

Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару,

Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце

Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав він.

315] З гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару

В гори. А я, у печері лишившись, почав міркувати,

Як би помститись, якщо подасть мені ласку Афіна.

Серцю моєму така найкращою видалась рада:

Біля кошари лежала кіклопова палиця довга —

320] Стовбур сирої маслини, — зрубав її він, щоб ходити

З нею, як висхне вона. Виглядала ж та палиця, наче

Щогла на двадцятивеслім просторім судні чорнобокім,

Що вантажі торговельні крізь далеч морську перевозить, —

Так виглядала завдовжки й завгрубшки ота деревина.

325] Кия із сажень завдовж од неї тоді відрубав я

Й товаришам передав, обстругати його наказавши.

Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши

Дрюк той, у полум’ї вістрям тримав, щоб вогнем засмалити.

Потім старанно його заховав я під гноєм, якого

330] Дуже багато було понакидано скрізь по печері.

Товаришам після того звелів жеребки я тягнути,

Хто з них відважиться, разом зі мною кілок той піднявши,

В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине.

Випали тим чотирьом жеребки, кого й сам би хотів я

335] Вибрати в поміч, а я уже п’ятий виходив між ними.

Ввечері й він надійшов і отару пригнав пишнорунну.

Зразу ж отару ситу загнав у широку печеру,

Сповна усю, не лишив на подвір’ї широкім нікого,

Передчуваючи щось, чи бог його так напоумив.

340] Потім камінь підняв величезний і вхід завалив ним,

Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих,

Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.

Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову

Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них вечерю.

Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся до нього,

З темно-червоним вином дерев’яний підносячи дзбанок:

“Випий, кіклопе, вина, наївшися м’яса людського, —

Сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось

Нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянувсь на мене

350] И вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш.

Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати

З інших людей, коли не по правді ти з нами повівся!”

Так говорив я. Узяв він і випив; і страшно вподобав

Те він солодке питво і ще зажадав його вдруге.

335] “Дай-но, будь ласка, іще, та своє мені тут же імення

Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішить,

Бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне

В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм дощами.

Це незрівнянне вино, це нектар, це амбросія справжня!”

460] Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою.

Тричі підносив я, й тричі в глупоті своїй випивав він.

А як вино уже зовсім йому затуманило розум,

Я із солодкими знову до нього звернувся словами:

“Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я

365] Зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв ти.

Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати,

Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають”.

Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:

“Отже, Нікого я з’їм наостанку, раніше ж поїм я

370] Товаришів його всіх, — оце тобі й буде гостинець”.

Так він сказав, похитнувся і навзнак упав, і, зігнувши

Набік грубезну шию, лежав, і відразу всевладний

Сон подолав його. З горла у нього з вином випливали

М’яса людського шматки, — сп’янівши, почав він блювати.

375] Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову

Він розігрівся, як жар, а тим часом відваги словами

Товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку.

Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши

Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти,

зве Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклопа, навколо ж

Товариші поставали — бог дав їм одвагу велику.

Взявшись за дрюк той оливний з кінцем загостреним, дружно

В око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху,

Став ним крутити, як бантину тесля свердлить корабельну

385] Свердлом, а інші з-під низу ремінням його обертають,

Взявшись обабіч, і жваво він крутиться сам безустанно.

Так от і ми, узявши розпечений дрюк, ним свердлили

Велетню око, і пасока тепла струмила навколо.

Жаром горящих зіниць обсмалило і брови, і вії,

390] Лопнуло яблуко очне, й коріння його аж сичало.

Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру

Суне гарячими в воду холодну й сичить те залізо,

Гартом узяте, — стає-бо воно ще міцнішим від того, —

Так від оливного кия і око його засичало.

395] Страшно кіклоп закричав, аж луна розляглась по печері,

З ляку ми кинулись врозтіч усі, і зразу він вирвав

З ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту,

З люттю від себе її жбурнув обома він руками

Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві

400] Теж у печерах жили на овіяних вітром узгір’ях.

Крик той страшенний почувши, вони звідусіль позбігались,

Вхід обступили в печеру і стали розпитувать, що з ним:

“Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш

В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш усіх нас?

405] Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє?

Може, самого тебе хтось насильством і підступом губить?”

В відповідь так із печери волав Поліфем премогутній:

“Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!”

Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:

410] “Що ж, коли сам ти, й ніхто насильства тобі не вчиняє,

То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна, —

Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!”

Мовили це й відійшли; любе серце моє розсміялось,

Як обманув я ім’ям його й задумом цим бездоганним.

415] Стогнучи тяжко і в корчах увесь аж звиваючись з болю,

Камінь руками намацав кіклоп і відсунув від входу,

Сів посередині в дверях і широко руки розставив,

Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.

От якого він дурня знайти у мені сподівався!

420] Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі,

Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті

Урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я —

Йшлось тут про душу, велике-бо лихо уже насувалось.

Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:

425] Гарних, ставних там чимало було баранів густорунних,

Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою шерстю.

Всіх я їх нишком позв’язував сплетеним віттям вербовим

З ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий на ньому.

Я їх по троє зв’язав, — ніс когось під собою середній,

430] Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.

Кожні так троє несли одного чоловіка. А сам я…

Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий,

Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього кудлатим

Я заховався і, вп’явшись руками у шерсть божественну,

435] Так і тримавсь терпеливо, відважного сповнений духу.

Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Стали на пашу тоді барани і козли пориватись,

А неподоєні матки замекали голосно в стійлах —

440] Понабухали в них вим’я. А їхній господар, жорстоким

Мучений болем, усім баранам, що йшли поуз нього,

Спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний,

Що під грудьми в баранів густорунних підв’язане крилось.

Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю

445] Й мною обтяжений, я ж — передумав тоді вже багато.

Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутній:

“Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш останній

Ти із печери? Раніш не ходив-бо від інших позаду.

Перший на луки ти жвавими кроками біг в ніжнолистих

450] Пастися травах, перший збігав і до хвилі річної,

Першим також поспішав до кошари своєї вернутись

Ти вечорами. А нині виходиш останній. Шкодуєш,

Мабуть, ти ока господаря, — злий чоловік його випік

З товаришами лихими, вином мій стуманивши розум.

455] Клятий Ніхто! Не втече він, кажу, від загибелі злої!

Мав би ти розум такий, як у мене, і вмів би хоч слово

Вимовить, ти б розказав, де від гніву мого він сховався.

Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба

Всю цю печеру оббризкав, — тоді б я своє заспокоїв

460] Серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв”.

Так промовляючи, він барана випускає за двері.

Щойно ми вийшли з печери й оподаль кошари спинились,

Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших.

Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих,

їх оточивши навколо, щоб разом все стадо загнати

На корабель свій. Нас радо супутники любі вітали —

Тих, що уникнули смерті, — й загиблих оплакали гірко.

Плакати все ж їм, бровами до кожного стиха моргнувши,

Я не дозволив, — загнати звелів пишнорунну отару

470] На корабель і чимдуж на хлань відпливати солону.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А на таку вже відплинувши віддаль, що поклик ще чути,

До Поліфема почав я, глузуючи з нього, кричати:

475] “Гей ти, кіклопе! Не зовсім беззахисний муж той, в якого

Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!

Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки,

Нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз’їдати

Не посоромивсь! От Зевс і боги тебе всі й покарали!”

480] Так я промовив. Його ж іще більша злоба охопила.

Верх од гори відломив він великої й так його кинув,

Що поблизу корабля темноносого впав той уламок,

Ледве в стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду, —

485] З шумом до берега нас понесло тоді водоворотом,

Моря приливом нас знову до самої суші пригнало.

Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею

Я відштовхнув корабель, а супутцям кивнув головою,

Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм,

490] Щоб із біди врятуватись. Аж гнулись вони — веслували.

Тільки як далі від берега вдвоє уже одпливли ми,

Знов я кіклопа гукати хотів; та навкруг навперейми

Товариші мене лагідно так почали умовляти:

“Знову, безумний, ти хочеш цю дику людину дражнити?

495] Щойно він, кинувши скелю у море, погнав корабель наш

Прямо на берег, і ми уже зовсім загинути мали!

Тільки-но крики чиїсь чи мову яку він почує,

Голови нам і всі корабельні він балки розтрощить,

Мармуру кинувши брилу, — а сили йому не бракує”.

500] Так говорили вони, та не слухало серце відважне,

Й знову до нього покликнув я, гнівом в душі спалахнувши!

“Гей ти, кіклопе, якщо тебе з смертних хто-небудь спитає,

Хто осліпив так ганебно тебе, ти можеш сказати —

Це Одіссей тебе ока позбавив, той городоборець,

505] Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку”.

Так я покликнув, а він заричав ось такими словами:

“Горенько! Як воно давнє збулося богів віщування!

Жив тут один ворожбит, міцний чоловік і правдивий,

Телем, Еврімія син, віщуванням прославлений вдалим, —

510] Так і постарівся він, віщуючи тут між кіклопів.

Він провістив мені те, що статися має зі мною,

Як я від рук Одіссеєвих зору позбавлений буду.

Завжди чекав я, що прийде великий на вигляд, прекрасний

Муж в нашу землю колись, великої сповнений сили.

515] Зовсім нікчемний натомість, безсилий, малий чоловічок

Ока позбавив мене, вином затуманивши розум.

Тож зачекай, Одіссею, щоб я тобі дав подарунки

Та ублагав земледержця — щасливо додому вернути,

Син-бо йому я, й він гордий моїм називатися батьком.

520] Сам лиш один, як захоче, він може мене ізцілити

Й більше ніхто — ні з блаженних богів, ні із смертного люду”.

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Мав би я силу, то враз і душі б тебе, й віку позбавив

І відіслав би в оселю Аіща так певно, як певно

52′ Те, що вже ока не зцілить тобі й сам землі потрясатель”.

Так відповів я, а він тоді став Посейдона-владику,

Руки у зоряне небо здіймаючи, ревно благати:

“Згляньсь, Посейдоне, землі потрясателю темногривастий!

Якщо я син твій і гордий моїм ти зватися батьком,

530] Хай Одіссей додому не вернеться, городоборець,

Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку.

А як судилось у власну йому повернутись оселю,

Добре збудовану, й близьких і землю побачити рідну,

Товаришів розгубивши, хай з лихом повернеться врешті, —

535] Лиш на чужім кораблі, — і дома лиш горе застане”.

Так він молив і благав, і почув його темногривастий.

Камінь ще більший тоді ізнов Поліфем піднімає

Й, ним розмахнувшись, з такою він силою кидає знову,

Що аж позад корабля темноносого впав той уламок,

540] Ледь у стерно кермове кам’яна не ударила брила.

Завирувало все море від скелі, що впала у воду,

Хвилею нас понесло і вперед аж до суші погнало.

Скоро на острів ми той прибули, де лишилися наші

Добре оснащені судна і журно сиділи навколо

545] Наші супутники всі, що так довго на нас дожидали.

Витягли ми тоді свій корабель на пісок прибережний,

Далі посходили всі на берег шумливого моря.

Стадо ж кіклопове ми, з корабля ізігнавши місткого,

Нарівно всім поділили — без пайки ніхто не лишився.

550] Все поділивши, дали мені ще барана додатково

Товариші в наголінниках мідних. На узбережжі

Я чорнохмарному Зевсу Кроніду, що всім володіє,

В жертву спалив його стегна. Та жертви, проте, не прийняв він,

Всі-бо мої кораблі добропалубні вже він замислив

555] Занапастити з моїми супутцями вірними разом.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М’ясом частуючись вдосталь, вином запивали солодким.

Сонце тим часом зайшло, і темрява все огорнула.

Спати лягли ми тоді на березі шумного моря.

560] Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Товаришів я своїх розбудив і звелів їм негайно

Стати на свій корабель і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

565] Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,

Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів…

ПІСНЯ ДЕСЯТА

ЗМІСТ ДЕСЯТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ

Одіссей продовжує розповідати про свої пригоди. Прибуття на острів Еолію. Еол, володар вітрів, дає Одіссеєві провідником Зефіра і доручає йому міцно зав’язати міх, в якому містяться інші вітри. Підійшовши на віддаль, з якої видно Ітаку, Одіссей засинає. Його супутні розв’язують міх; здіймається велика буря, яка приносить їх знову до Еолового острова. Але розлючений Еол наказує Одіссеєві забиратися геть. Лестригони знищують одинадцять кораблів Одіссеєвих; з останнім пристає він до острова Кіркеї. Вона перетворює його супутців у свиней; але Гермес дає йому засіб подолати її чари. Перемігши Кіркею, Одіссей умовляє її відновити людський вигляд його супутцям. Провівши рік на острові, він вимагає нарешті, щоб вона повернула його на батьківщину; але Кіркея наказує йому спершу відвідати Океан біля входу в оселю Аїда розпитати пророка Тіресія про свою долю. Смерть Ельпенора.

ПРИГОДИ В ЕОЛА, У ЛЕСТРИГОНІВ ТА В КІРКЕЇ

Згодом приїхали ми на острів Еолію; жив там

Син Гіппотів Еол, небожителям любий безсмертним.

Був же той острів плавучий; обведений був він навколо

Мідяним муром незламним, і скеля стрімка височіла.

5] Разом із ним у господі дванадцять дітей проживало:

Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.

Замужем дочки його були за своїми братами.

Завжди вони при батьку ласкавім і матері дбалій

Всім користуються — безліч припасів було в їх коморах.

10] Запахом їжі і гомоном вдень уся їх домівка

Сповнена завжди; вночі — із дружиною скромною кожен —

Спали вони, килимами укрившись, на ложах різьблених.

От добулись ми до їхнього міста й до гарного дому.

Цілий нас місяць Еол пригощав і розпитував пильно,

15] Як в Іліон аргів’яни пливли, як вертались ахеї.

Отже, про все, як належить, йому розповів я докладно.

Потім, як став я просити й благати, щоб нас у дорогу

Вирядив він, не відмовив і проводи сам влаштував нам.

Дав мені міх, із шкури вола-дев’ятилітка зшитий,

20] З буйними в ньому вітрами, їм вільні путі заказавши,

Сам-бо Кроніон його кермовим над вітрами поставив:

Вмів заспокоїти їх чи розбурхати — як побажає.

Міх в глибині корабля просторого срібним, блискучим

Мотузом він прив’язав, щоб нітрохи не видуло з нього.

25] Тільки Зефіра послав — попутно мені повівати

І з кораблями нести нас. Але не судилося цьому

Збутися, — з власного всі-бо загинули ми безрозсудства.

Днями й ночами добу вже дев’яту по морю пливли ми,

Аж на десяту здаля показався нам берег вітчизни:

30] Вже відрізняли ми й тих, що вогонь поблизу розкладали.

Але мене із утоми тут сном огорнуло солодким, —

Сам-бо весь час керував я, щоб швидше додому вернутись,

З товаришів же нікому я линв до вітрил не довірив.

Тут почали між собою супутники нишком розмову,

35] Ніби везу я додому і золота, й срібла багато,

Ніби мені дарував їх Еол, син Гіппота відважний.

Інший ще й так, на сусіда свого поглядаючи, мовив:

“Леле! Як люблять усюди його і шанують всі люди

В кожному місті, у кожній країні, куди б не прийшов він!

40] З Трої багато скарбів він коштовних, у здобичу взятих,

Вивіз собі, а ми, з ним однакову путь перейшовши,

Все ж повернутись додому з порожніми мусим руками.

От і тепер йому щедрі Еол, задля їхньої дружби,

Дав подарунки. Швидше ж погляньмо, що в міхові цьому, —

45] Скільки там золота є і срібла зав’язано скільки”.

Так він промовив, і інші лихої послухали ради,

Міх розв’язали, й вітри усі вирвались миттю на волю!

Буря страшенна знялась, і від рідного берега вітром

Всіх їх, ридаючих, в море відкрите погнало. Тим часом

50] Я пробудився й почав міркувати в душі безневинній,

Кинутись краще мені з корабля і загинуть в морському

Вирі чи стерпіти мовчки і ще між живих залишитись.

Стерпів, проте, й залишився, й на дні корабельному, вкрившись,

Тихо лежав. Принесло нас поривами буйного вітру

Знову на острів Еолів, і плакали гірко супутці.

Вийшли на сушу ми там і водою з джерел запаслися.

Наспіх поснідали всі біля суден своїх бистрохідних.

їжею з ними й питтям вдовольнившись, узяв із собою

Я одного з-поміж них за окличника і за супутня

60] І до славетного дому Еола подався. Застали

Ми за обідом його із дружиною разом та дітьми.

В дім увійшовши, ми на порозі удвох посідали

Біля одвірків. Усі здивувались і стали питати:

“Звідки ти тут, Одіссею? Чи бог тебе злий не попутав?

65] Ми ж так дбайливо тебе виряджали, щоб ти до вітчизни

їхав своєї, додому, чи де вже тобі приємніше”.

Так вони мовили. З серцем засмученим я відповів їм:

“Злії супутники й сон злополучний мені спричинили

Горе. Але ж поможіть мені, друзі, — для вас це можливо”.

70] Так говорив я, звернувшись до них із зворушливим словом.

Стали безмовні усі, лиш батько у відповідь крикнув:

“Швидше із острова геть, найнегідніший з-поміж живущих!

Дбати про тебе не личить мені й виряджати в дорогу

Мужа, що так уже явно блаженним богам ненависний.

75] Геть! Бо прибув ти сюди для безсмертних усіх осоружний”.

Мовивши це, він прогнав мене з дому, і гірко ридав я.

Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем.

Душі, тяжким веслуванням утомлені, гризла свідомість

Дурості власної, — вже нівідкіль не було нам підмоги.

80] Шість уже днів, ніч і день, ми по морю пливли безнастанно,

Тільки на сьомий усі в Телепіл прибули лестригонський,

Ламове місто високе, туди, де, пригонячи стадо,

Кличе пастух пастуха і той озивається навстріч.

Там працівник несонливий подвійну б одержував плату,

85] Стадо корів пасучи і отару овець білорунних,

Близько-бо сходяться там дня і ночі розбіжні дороги.

Отже, у гавань ввійшли ми славетну, що вкриті тернами

Кручі стрімчасті півколом обабіч її оточили;

Скелі, навислі одна проти одної, там височіють

90] В гирлі самому, що входом вузеньким веде до затоки.

Там і тримали усі ми свої кораблі крутобокі.

В гавань простору завівши, один біля одного близько

їх прив’язали. Хвиля ніколи не б’є ні велика

Там, ні мала, — гладінь осяйна там виблискує завжди.

95] Все ж таки свій корабель чорнобокий я ззовні поставив,

Линвою з самого краю до скелі його прив’язавши;

Сам же, на кручу зійшовши, стояв і навкруг озирався,

Але ніде ні волів, ні праці людської не бачив,

Тільки помітив димок, що десь над землею здіймався.

100] Вислав тоді наперед я супутників — пильно розвідать,

Що то за люди живуть в тій країні і живляться хлібом?

Вибрав для цього я двох, окличника третім додавши.

Рівним пішли вони шляхом, що ним громохкими возами

Дерево із верхогір’їв високих підвозили в місто.

105] Дівчину стріли вони, що вийшла по воду за місто,

Дужу дочку Антіфата, що з племені був лестригонів.

До артакійських джерел ішла вона світлострумистих,

Воду-бо всі відтіля до міста носили звичайно.

З нею, спинившись, вони розмовлять почали і питати,

110] Хто їх племені вождь і хто владарює над ними.

Зразу ж вона показала їм батьків будинок високий.

В дім той славетний вони увійшли й господиню зустріли —

З гору велику на зріст, аж усі мимоволі жахнулись.

З площі гукнула вона славетного скрізь Антіфата,

мужа свого, що усім їм замислив загибель нещадну.

Вмить він схопив одного і почав на обід готувати.

Кинулись двоє тікати і швидко до суден прибігли.

Крик гомінкий на все місто підняв він, і, галас почувши,

Враз лестригони могутні тоді звідусіль позбігались;

120] Тисячі велетнів цих, на людей не подібних, набігли.

Брили вони величезні від скель кам’яних відривали

Й кидали ними; і гуркіт стояв над всіма кораблями,

Крики лунали людей, що гинули в суднах розбитих.

їх, наче риб нанизавши, несли на сніданок жахливий.

125] Поки вони їх нещадно в глибокій затоці губили,

З піхов при стегнах раптово свій меч я вихопив гострий —

Линви усі відрубав на моїм кораблі темноносім.

Миттю супутників цим підбадьоривши, їм наказав я

Веслами вдарить сильніше, щоб лиха страшного уникнуть.

130] Злого жахнувшись загину, хлань моря вони зборознили.

Радісно далі від скель навислих полинув по морю

Мій корабель, а інші усі там загинули разом.

Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,

Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів.

135] Так ми на острів Еею приїхали згодом. Кіркея

Там пишнокоса, дивна богиня живе ясномовна,

Рідна сестра тяжкого в думках злоумисних Еета.

Гелій-бо їх породив, що світлом людей осяває,

Матір’ю — Перса обом їм була, Океанова донька.

140] Там же й до берега ми з кораблем потаємно пристали

В затишній бухті, якимось до неї приведені богом.

Там ми, на берег зійшовши, лежали два дні і дві ночі,

Зморені тяжко й гіркою пригноблені серця печаллю.

Тільки як третій розвиднила день нам Еос пишнокоса,

145] Списа у руки узявши й мечем озброївшись гострим,

З місця причалу я швидко на кручу поглянути вийшов, —

Може, де смертних побачу діла чи хоч голос почую.

Ставши на версі скали кам’яної, навкруг озирнувся

Й дим, що здаля над широким простором землі піднімався,

і50] Я за густим дубняком над будинком Кіркеї побачив.

В мислях своїх і в душі я почав міркувати: чи далі

Йти дізнаватись туди, де димок я помітив багровий?

Так міркував я в душі і визнав, що буде найкраще

Знов до швидкого піти корабля, на морське узбережжя,

155] Людям обідати дать і тоді їх у розвідку слати.

Але як я до свого корабля крутобокого сходив,

Хтось із безсмертних на мене, самотнього, зглянувсь ласкаво

Високорогого він величезного оленя вислав

Навстріч мені: до ріки з пасовища лісного спускався

160] Олень той, спраглий на сонці, жадобу втолить водопоєм.

Прямо в хребет, серед спини, я звіра, що вибіг із лісу,

Вдарив, і спис мідяний враз навиліт крізь тіло проскочив.

З стогоном впав він у пил, і душа відлетіла від нього.

Ставши на вбитого звіра, вмить вихопив я мідяного

165] Списа із рани, і тут же на землю його я відкинув.

Потім я хмизу нарвав та лози і, туго їх сплівши,

Линву із сажень завдовжки скрутив та нею докупи

Міцно позв’язував я здоровенному звірові ноги;

Взявши на плечі його і на спис опираючись важко,

Рушив до чорного я корабля. Нелегко на плечах

Ту було ношу нести мені, звір-бо то був величезний.

Скинув його я під наш корабель і словом ласкавим

Друзів усіх бадьорив, перед кожним спинившись окремо:

“Друзі, раніше ніж день, призначений нам, не настане,

175] Ми не зійдемо у смутку гіркому в оселю Аїда.

Досить на бистрім у нас кораблі є наїдку й напитку, —

Час і про їжу згадати, вже годі терпіти нам голод!”

Так говорив я, і зразу, моїм переконані словом,

Одіж усі поскидали на берег безлюдного моря,

180] З оленя всі дивувалися, — звір-бо то був величезний.

Потім, як очі свої спогляданням усі вдовольнили,

Руки помивши, обід готувать поспішили багатий.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.

185] Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула,

Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:

“Слухайте слів моїх ви, що злигоднів стільки зазнали!

190] Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,

Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він

Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам

Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.

Сходив на скелю я цю кам’яну і звідти побачив

195] Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,

Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима

Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим”.

Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:

Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,

2оо люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,

Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,

Але ніякої з того плачу не було їм користі.

Товаришів своїх у наголінниках мідних надвоє

Я розділив і старшин на обидва загони поставив:

205] в першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.

От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;

Випав тоді жеребок Еврілохові, мужньому серцем.

В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє

Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.

2іо в виярку скоро на видному місці вони відшукали

Складений з тесаних брил кам’яних будинок Кіркеї.

Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,

Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.

Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,

215] Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.

Як до хазяїна свого, що йде від обіду, собаки

Лащаться, — він-бо ласий шматочок їм завжди приносить, —

Так от і леви до них, і вовки оті міцнокогтисті

Лащились. Ті ж полякались, жахливі страхіття узрівши,

220] рї товпились перед дверима богині з волоссям розкішним.

Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;

Ткала вона за верстатом великим, — таке тонкорунне,

Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.

Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших

225] Став говорить, — він із них найдостойніший був, найвірніший:

“Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим

Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово —

Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!”

Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.

Вийшла небавом вона й, відчинивши осяйливі двері,

їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,

Лиш Еврілох, відчувши лукавство, іззаду лишився.

Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;

Ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши,

235] З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих

Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.

Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом

Кия вона їх загнала в свинарню і там зачинила.

Голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкать

240] Всі по-свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився.

Плачучих їх зачинила Кіркея й сипнула їм в закут

Жолудів, терну, каштанів, коріння крушини, щоб їли

Те, що всі свині їдять, у багнюці валяючись завжди.

Миттю побіг Еврілох на швидкий корабель чорнобокий

245] Звістку подати сумну про долю супутників любих.

Довго не міг він, хоч як силкувався, і слова сказати,

Смутком великим у серці охоплений; очі сльозами

Сповнились рясно; всю душу йому розривали ридання.

Тільки тоді, як його ми розпитувать з подивом стали,

250] Він розповів нам про долю нещасну супутників наших:

“Ліс перейшовши, як ти наказав, Одіссею пресвітлий,

В виярку ми незабаром знайшли, на видному місці,

Складений з тесаних брил кам’яних будинок чудовий.

В домі тім жінка чи, може, богиня яка за верстатом

255] Дзвінко співала, — її викликаючи, ми загукали.

Вийшла небавом вона; відчинивши осяйливі двері,

Нас запросила ввійти, і всі увійшли необачно,

Я лиш один, відчувши лукавство, іззаду лишився.

Зникли усі вони зразу, — ніхто уже з них не вернувся.

260] Довго я їх виглядав, та нікого, проте, не діждався”.

Так оповів він, і зразу на плечі закинув я мідний,

Срібноцвяхований меч свій великий і лук з тятивою

І провести мене тим же звелів Еврілохові шляхом.

Він же, коліна мої обома обійнявши руками,

265] З ревним риданням слово до мене промовив крилате:

“Ні, не веди проти волі туди мене, паростку Зевсів, —

Краще лишімось, бо знаю — не вернешся сам ти й не вернеш

Наших супутників. Швидше тікаймо із рештками друзів,

Може, уникнемо якось ми смертної днини лихої”.

270] Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Що ж, Еврілоху, лишайся, як так уже хочеш, на місці,

їж тут і пий у тіні під нашим судном чорнобоким,

Сам же іду я — мене нездоланна веде неминучість”.

Мовивши так, від свого корабля і від моря пішов я.

275] Вже по священному виярку йшов я і ось уже вийти

Мав до великого дому Кіркеї, що зналась на зіллі.

Раптом Гермес із жезлом золотим мене близько від дому

Стрів на дорозі, на юного мужа із вигляду схожий

З першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих.

280] Взявши за руку мене, він назвав на ім’я і промовив:

“Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах,

Краю не знаючи цього? Супутців твоїх вже Кіркея

Всіх обернула в свиней і в хліву своїм міцно тримає.

їх визволяти ідеш ти? І сам, кажу тобі, цілий

85] Звідти не вернешся й там же, де інші усі, зостанешся.

Але послухай: тебе я врятую і визволю з лиха.

Зілля узявши оце чарівне, ти в оселю Кіркеї

Сміливо йди, — з ним-бо днину лиху ти від себе відвернеш.

Я розкажу тобі все про підступне Кіркеї лукавство:

lt;~уміш вона приготує і зілля підсипле у неї,

Тільки тебе не здолає той чар, — того не допустить

Зілля, що дам я тобі, чарівне. Розкажу по порядку.

Щойно Кіркея довжезним жезлом замахнеться на тебе,

Зразу із піхов своїх ти вихопи меч гостролезий —

295] Кидайся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.

З ляку вона тебе зразу ж на ложе до себе запросить,

Ти ж і не думай ложа богині зрікатись, звільнила б

Тільки супутників вам і тебе щоб гостинно приймала.

Лиш зажадай, щоб велику дала тобі клятву блаженних,

300] Що відтепер вона іншого лиха тобі не замислить,

Сил не позбавить тебе, як роздягнений будеш лежати”.

Слово це мовивши, зілля подав мені світлий дозорець,

Вирвавши просто з землі і властивість його пояснивши.

Корінь був чорний, а цвіт — немов молоко білопінне.

305] “Молі” назвали його небожителі, — смертній людині

Рвать небезпечно його, лиш богове це можуть всевладні.

Потім Гермес відійшов на високу Олімпу вершину,

Острів лісистий лишивши, а я до будівель Кіркеї

Далі подався, лиш серце бурхливо мені колотилось.

310] Перед дверима богині розкішноволосої ставши,

Лунко гукнув я, і зразу почула мій голос богиня,

Вийшла до мене негайно й, розкривши осяйливі двері,

В дім запросила ввійти. Увійшов я з зажуреним серцем.

Садить вона мене там у чудове, тонкої роботи,

315] Срібноцвяховане крісло, під ним і для ніг був ослінчик.

Суміш у келиху злотнім, щоб пив я, сама зготувала

Й зілля укинула в нього, в душі замишляючи злеє.

Щойно без жодної шкоди я те, що дала вона, випив,

Києм мене вперезала й, окликнувши, мовила владно:

320] “Йди до свинарні тепер і з іншими там поваляйся!”

Тільки сказала це, з піхов я вихопив меч гостролезий,

Кинувся з ним на Кіркею, немовби хотів її вбити.

Скрикнула вголос вона, і підбігла, й, коліна обнявши,

З ревним риданням до мене промовила слово крилате:

325] “Хто ти і звідки? Яких ти батьків і з міста якого?

Дивно мені, що те зілля ти випив без жодної шкоди,

Досі-бо ще з-між людей цих чарів ніхто не уникнув —

Той, хто їх пив, в кого зілля пройшло крізь зубів огорожу,

В тебе ж є розум у грудях, що годі його зчарувати.

330] Мабуть, і є Одіссей ти бувалий, — про те, що він прийде,

Кілька разів злотожезлий казав мені світлий дозорець.

їдучи з Трої, на чорнім швидкім кораблі він прибуде.

Отже, свій меч гостролезий у піхви вклади і на ложе

Разом зі мною ходім, щоб, любов’ю з’єднавшись на ложі,

335] Серце довірливо ми одне перед одним відкрили”.

Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив: =

“Як же від мене, Кіркеє, ти ніжності ждеш, як сама ти

В цих же покоях супутців моїх у свиней обернула?

Мабуть, і зараз мене злоумисливо ти закликаєш

340] Ложе з тобою в твоїй розділить спочивальні, щоб раптом

Сили позбавить мене, як роздягнений буду лежати.

Ложа любовного доти з тобою ділити не хочу,

Доки мені не даси ти великої клятви, богине,

Що відтепер уже іншого лиха мені не замислиш”.

345] Так я промовив, і зразу ж вона поклялась, як жадав я.

Тільки тоді, як вона поклялася і клятву скінчила,

Ліг я на ложе Кіркеї прекрасне в її спочивальні.

В домі тим часом чотири служниці її клопотались —

Ті, що в покоях її за всім доглядали дбайливо.

350] Всі народились вони від гаїв і джерел струменистих,

Рік і потоків священних, що в море глибоке спливають.

Перша по кріслах усіх килими постелила чудові,

Зверху — пурпурні, льняними їх ще підстеливши зісподу.

Друга, столи срібляні до крісел підсунувши близько,

355] Повні наїдків кошики злотні на них розставляла.

Третя медове змішала солодке вино із водою

В срібній кратері і злотний поставила кожному келих,

Воду четверта внесла і, вогонь під триніжком великим

Вмить розпаливши, ту воду уже почала нагрівати.

360] Щойно вода закипіла в блискучім котлі мідяному,

В купіль мене посадивши й з котла поливаючи, стала

Літепло лити на голову й плечі мені, щоб омити

З тіла утому тяжку, що й душу нудьгою гнітила.

Чисто помивши мене і жирним намазавши маслом,

365] Плащ на мене чудовий вона і хітон одягає,

Вводить в покої й садовить у гарне, тонкої роботи

Срібноцвяховане крісло, — під ним і для ніг був ослінчик.

Потім одна із служниць мені глек золотий, щоб умити

Руки над срібним цеберком, зливаючи воду, держала.

370] Гладко обтесаний столик підсунувши ближче, поважна

Ключниця хліба внесла й поклала на столику тому;

Різних наставивши страв, добутих охоче з запасів,

Стала припрошувать, але душа не лежала до того.

В інші думки я поринув, лихе прочуваючи серцем.

Бачить Кіркея, що я нерухомо сиджу і до їжі

Рук не простягую навіть, великим охоплений смутком,

Близько тоді підійшла і промовила слово крилате:

“Що ж ти, неначе німий, тут сидиш за столом, Одіссею,

Й душу гризеш, ні пиття не торкаючись зовсім, ні їжі?

380] Може, нового боїшся ти підступу? Годі боятись, —

Я ж поклялася тобі великою клятвою нині”.

Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:

“Хто з-між людей, о Кіркеє, який чоловік справедливий

їжею міг би й питтям вдовольнятися, поки на власні

385] Очі супутників він не побачив своїх на свободі?

Щиро просила ти їсти і пити, — то дай, щоб на власні

Очі я вільними бачив також і супутників милих”.

Так я промовив, і зразу ж із києм в руках із покоїв

Вийшла Кіркея і, двері в свинарню свою відчинивши,

390] Вигнала звідти свиней, наче дев’ятирічних на вигляд.

Стали вони перед нею, вона ж, їх усіх обійшовши,

Кожну із них по черзі вигойною маззю мастила.

Стала з їх тіл опадати щетина, що вкрила відтоді

їх, як заклятого зілля дала їм Кіркея-владарка.

395] Знов вони стали людьми, красивішими навіть, ніж доти,

Вищими трохи на зріст і молодшими стали на вигляд.

Зразу впізнали мене, і рук моїх кожен торкнувся.

Потім усі заридали тужливо, — їх лемент страшенний

Всюди по дому лунав і розжалобив навіть Кіркею.

400] Близько тоді підійшла і сказала в богинях пресвітла:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,

Йди до швидкого свого корабля на морське узбережжя.

Витягніть передусім корабель на положистий берег,

Снасть корабельну і всяке майно занесіть до печери,

405] Потім вертайтесь сюди — і сам ти, й супутники милі”.

Мовила так, і, послухавши серцем відважним, подався

Я до швидкого свого корабля на морське узбережжя;

Там на швидкім кораблі знайшов я супутників милих, —

Плакали гірко вони, рясні проливаючи сльози.

410] Мовби телята навколо корів, що з полів чередою

В хлів повертаються, трав соковитих напасшися вволю,

Скачуть всі разом назустріч, — не вдержати їх у кошарі,

Радісно мукають всі, своїх матерів обступивши, —

Так і до мене з слізьми на очах всі супутники наші

415] Кинулись разом з великою радістю в серці, неначе

В рідну ми землю вернулись, на нашу Ітаку скелясту,

В місто, де виросли ми і де ми усі народились.

Плачучи, мовлять до мене супутники слово крилате:

“Радісно нам, о паростку Зевсів, що ти повернувся,

420] Наче самі до вітчизни вернулись ми в рідну Ітаку,

Але скажи нам, що інших супутників наших спіткало?”

Так говорили вони, і лагідно я відповів їм: ‘

“Витягнім передусім корабель на положистий берег,

Снасть корабельну і всяке майно занесім до печери,

425] Потім збирайтеся всі і разом зі мною ходімо —

Наших супутників ви у священному домі Кіркеї

Всіх за столами з багатим питтям та їдою знайдете”.

Так говорив я, й мого вони зразу послухали слова,

Тільки один Еврілох затримати всіх намагався.

430] Голос піднісши, до них він із словом звернувся крилатим!

“Стійте, нещасні, куди ви? Невже ви шукаєте лиха,

В дім ідучи до Кіркеї? Адже вона всіх вас напевно

Зразу ж у диких свиней, у вовків чи у левів оберне

Й дім стерегти їй великий присилує; трапиться з вами

435] Те, що в кіклоповій сталось кошарі, куди необачно

Наші супутники разом з відважним зайшли Одіссеєм, —

Він безрозсудством своїм до загибелі їх спричинився”.

Так говорив він, і я уже намірявся у думці

З піхов при стегнах огрядних свій вихопить меч гостролезий,

440] Голову з пліч відрубати йому і кинуть об землю,

Хоч він і родичем був мені близьким. Та лагідним словом

Інші супутники гнів мій один за одним гамували:

“Паростку Зевсів, облишмо його; якщо ти дозволиш,

Хай залишається він з кораблем — стерегти його пильно;

445] Ти ж поведи нас тепер до священного дому Кіркеї”.

Мовивши так, від свого корабля і від моря пішли ми;

Вже й Еврілох не схотів стерегти корабель крутобокий, —

З нами пішов він, страшної злякавшись погрози моєї.

Решту супутців тим часом у домі своєму Кіркея

430] Чисто помила усіх і жирним намазала маслом,

Потім кереї м’які і хітони дала одягнути.

Всіх за обідом їх там ми застали у неї в покоях.

Стрівшись один із одним, розповівши про все, що було їм,

Гірко ридали усі, і скрізь аж лунало в покоях.

455] Близько тоді підійшла і сказала в богинях пресвітла:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,

Годі вам сльози рясні проливати! Бо знаю й сама я,

Скільки ви горя в багатому рибою морі зазнали,

Скільки на суші вам шкод заподіяли люди ворожі.

Ну-бо, тепер споживайте ці страви, вином запивайте,

Поки ізнов до грудей ви духу того наберете,

З котрим скелясту свою колись залишили Ітаку,

Вашу вітчизну. Нині ж безсилі усі й слабодухі,

Лиш про блукання тяжкі пам’ятаєте й серцем ні разу

465] Ще не раділи відтоді, як лиха ви стільки зазнали”.

Так говорила вона, й ми послухали серцем відважним.

Так от цілісінький рік день у день ми у неї сиділи,

М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.

Та як минув уже рік, і Ори пройшли своє коло,

470] І місяці проминули, і дні вже вернулися довгі,

Товариші мої вірні звернулись до мене й сказали:

“Час хоч тепер вже, безумне, про нашу вітчизну згадати,

Якщо судилось-таки врятуватись тобі і вернутись

В високоверхий твій дім і в рідну твою батьківщину”.

475] Так говорили вони, і послухав я серцем відважним.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

М’ясом живилися вволю й солодким вином утішались.

Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула,

Спати усі полягали у тінями вкритих покоях.

480] Я ж, до Кіркеї зійшовши на ложе чудове, з благанням

їй до колін припадав, і вчула мій голос богиня.

Так промовляв я, із словом до неї звернувшись крилатим:

“О, дотримай, Кіркеє, того, що мені обіцяла,

1 відпусти нас додому. І я туди прагну душею,

485] р[ товариші мої всі, що серце мені розривають

Тужним благанням своїм, лише-но від нас ти відходиш”.

Так говорив я, й сказала на те в богинях пресвітла:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,

Не залишайтеся більше у домі моїм проти волі,

490] Тільки у іншу вам треба раніше податись дорогу —

Аж до оселі А’іда й страшної пройти Персефони,

Щоб розпитати про все там фіванця Тіресія душу —

Віщого старця сліпого, що розум зберіг непорушним;

Всю-бо й по смерті йому залишила, проте, Персефона

495] Давню розсудливість, інші ж усі там, як тіні, никають”.

Так вона мовила, й любе в мені мов розбилося серце.

Плакав, на ложі я сидячи, й серце на білому світі

Жити вже більш не хотіло й на сонячне світло дивитись.

А як, на ложі качаючись, я вже наплакався вволю,

500] Так я промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:

“Хто ж, о Кіркеє, мені вожаєм у дорозі тій буде,

Не допливав-бо ніхто ще на чорнім судні до Аїда”.

Так говорив я, й сказала на те в богинях пресвітла:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,

505] Тим не журися ти, хто вожаєм корабля твого буде,

Ти тільки щоглу постав, розпусти свої білі вітрила

Й сядь при стерні, і саме понесе вас дихання Борея.

А як ріку Океан кораблем ти своїм переплинеш,

То низовинний побачиш ти берег і гай Персефони,

510] Осокорини високі і верби, що гублять насіння.

Над Океаном глибиннобурхливим постав корабель свій,

Сам же в задушну Аїда оселю тоді попрямуєш.

До Ахерону впадає там Піріфлегетон вогненний

Разом з Кокітом, що й сам рукавом є підземного Стікса,

515] Там біля скелі обидва збігаються шумні потоки.

Ближче, герою, туди підійшовши, зроби, що кажу я:

Викопай яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,

Потім над нею учиниш померлим усім узливання —

Медом раніш з молоком, солодким вином після того,

520] Потім водою і ячною врешті посиплеш мукою.

Вмерлих безсилі благаючи голови, дай обіцянку,

Що, повернувшись в Ітаку, ти ялівку з стада найкращу

В жертву їм спалиш, дарунків добірних в огонь наскладавши.

Старцю ж Тіресію в жертву вівцю принесеш ти окремо

525] Чорну усю, щонайкращу отари твоєї оздобу.

А як молитвою славну вшануєш громаду померлих,

Ще барана їм заріж з темнорунною разом вівцею,

В бік до Еребу обох повернувши, а сам одвернися

До течії Океану-ріки. І юрбою навколо

530] Зійдуться душі померлих усіх, що життя позбулися.

Товаришів ти своїх поскликаєш тоді і накажеш

Вівці, що міддю нещадною вбиті лежатимуть долі,

Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись —

Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.

535] Сам же ти, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

Сядь і нікому з безсилих мерців наближатись до крові

Не дозволяй, поки все у Тіресія ти розпитаєш.

Вийде тоді він одразу, цей віщий велитель народів,

І розповість тобі шлях він увесь і чи довго ще будеш

540] Путь поворотну верстати в багатому рибою морі”.

Так вона мовила, й скоро Еос надійшла злотошатна.

Плащ із хітоном тоді одягнути дала мені німфа,

Вбралась сама після того в чудове сріблясте одіння,

Довге й тонке, золотою окрайкою гарною стан свій

545] Підперезала, чоло вповила дорогим покривалом.

Дім я увесь обійшов і, над кожним спиняючись ложем,

Товаришів побудив, до них мовлячи слово ласкаве:

“Годі вам спати! Мерщій із солодкого сну прокидайтесь!

Час нам у путь! Все владарка мені розказала Кіркея”.

550] Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.

Та й відтіля не усіх я супутників вивів без шкоди.

Був Ельпенор наймолодший між нами, не дуже хоробрий

Воїн на ратному полі і розумом був недалекий.

Випивши добре, в той час від друзів окремо він спати

555] Для прохолоди вмостивсь на священному домі Кіркеї.

Гомін почувши і поклики друзів, що в путь готуючись,

Раптом схопивсь він зі сну і, забувши, що сходити треба

Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,

Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,

560] Весь він хребет поламав, і душа відійшла до Аща.

А як виходили в путь, я з таким до них словом звернувся:

“Певно, гадаєте ви, що додому, до рідного краю

їдемо ми? Назначила нам іншу дорогу Кіркея —

Аж до оселі Аїда й страшної пройти Персефони,

565] Щоб розпитати про все там фіванця Тіресія душу”.

Так я промовив, і любе в них наче розбилося серце.

Сіли на землю вони і, ридаючи, рвали волосся.

Тільки ніякої з сліз і плачу не було їм користі.

Як підійшли до судна ми швидкого й до берега моря

570] З сумом на серці тяжким і гіркі проливаючи сльози,

Раптом Кіркея, повз наш корабель проходячи чорний,

І барана біля нього, й овечку прив’язує чорну,

Нас непомітно минувши, — бо хто б міг очима побачить

Бога, якщо він не схоче, куди б не ішов перед нами?

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

ЗМІСТ ОДИНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ

Одіссей продовжує розповідати про свої пригоди. Північний вітер приносить його корабель до берегів кімерійців, де течія Океану вливається в море; принісши жертву тіням, Одіссей викликає їх. З’являється Ельпенор; він вимагає похорону. Тінь Одіссеєвої матері. Поява Тіресія і його пророкування. Розмова Одіссея з тінню матері. Тіні стародавніх жінок виходять з Еребу і розповідають Одіссеєві про свою долю. Він хоче урвати розповідь, але Алкіной вимагає, щоб він її закінчив, і Одіссей продовжує говорити. Поява Агамемнона, Ахілла з Патроклом, Антілохом та Бантом. Видіння судді Міноса, звіролова Оріона, катувань Тітія, Тантала і Сізіфа, грізного Гераклового образу. Раптовий острах спонукає Одіссея повернутися на корабель, і Одіссей пливе назад за течією вод Океану.

ЖЕРТВИ ДЛЯ ВИКЛИКУ ПОМЕРЛИХ

До корабля підійшовши свого і до берега моря,

Спершу ми свій корабель спустили на море священне,

Щоглу високу й вітрила на тім кораблі закріпили,

Потім загнали овець і самі позаходили врешті

5] З смутком на серці тяжким, гіркі проливаючи сльози.

А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,

Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям —

Вітер попутний — послала, що груди вітрил надував нам.

Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми

10] Сіли, — вітер лише та стерничий його спрямували.

Повні були цілий день ним вітрила в плавбі мореходній.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.

Там розташовані місто й країна людей кімерійських,

15] Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,

Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.

20] Там корабель свій, прибувши, причалили ми, позганяли

Вівці й уздовж течії Океану-ріки посувались,

Поки до місця дійшли, про яке говорила Кіркея.

Вдвох Перімед з Еврілохом тримали призначені в жертву

Вівці, а я, із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

25] Викопав яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,

Потім над нею вчинив я померлим усім узливання

Медом раніш з молоком, солодким вином після того,

Потім водою і ячною врешті посипав мукою.

Вмерлих безсилі благаючи голови, дав обіцянку,

30] Що, повернувшись в Ітаку, їм ялівку з стада найкращу

В жертву спалю я, дарунків добірних в огонь наскладавши,

В жертву ж Тіресію-старцеві дам я окремо овечку

Чорну усю, щонайкращу отари моєї оздобу.

Склавши обітницю і молитвами громаду померлих

м Ушанувавши, шкури з жертовних овець поздирав я,

Чорна в яму їх кров полилася, і з пітьми Еребу

Душі померлих зібрались — усі, що життя позбулися, —

І юнаки, і жінки, і старі, що багато зазнали,

Ніжні дівчата із болем у серці, вперше відчутим,

40] Безліч полеглих у битвах мужів, поранених тяжко

Зброєю мідною, воїв у панцерах, кров’ю залитих, —

Безліч померлих на кров звідусіль ізліталось до ями

З криком жахливим, — блідий усього охопив мене острах.

Товаришів своїх скликав усіх я тоді й наказав їм

45] Вівці, що, міддю убиті нещадною, долі лежали,

Геть облупити, й спалити, і щиро богам помолитись — .

Грізному в силі могутній Аїду й страшній Персефоні.

Сам же я, швидко із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

Сів і нікому з безсилих мерців наближатись до крові

50] Не дозволяв, поки все у Тіресія встиг розпитати.

Перша до нас підійшла товариша тінь, Ельпенора,

Бо поховання не мав ще в землі він широкодорожній.

Без похорону-бо ми й неоплаканим в домі Кіркеї

Тіло його залишили, — була у нас інша турбота.

55] Глянув на нього і, жалем охоплений, плакав я гірко

Й, так промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

“Як, Ельпеноре, зійшов ти у темряву цю безпросвітну?

Пішки раніш ти прибув, ніж на чорному я кораблеві”.

Так говорив я йому, і з риданням мені відповів він:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Надмір вина мене й воля богівська лиха загубили.

Спавши на домі Кіркеї, забув я, що сходити треба

Вниз обережно по східцях великих за домом іззаду,

Прямо подався і з даху упав; ударившись карком,

65] Весь я хребет поламав, і душа відійшла до Аїда.

Нині ж благаю ім’ям твоїх близьких, що тут їх немає, —

Батька, що виховав змалку тебе, і дружини твоєї,

Й сина твого Телемаха, що дома один залишився, —

Знаю-бо я, що, звідси від’їхавши, з дому Аїда,

70] Ти корабель свій міцний на острів Еею спрямуєш.

Там, володарю, благаю тебе, спогадай і про мене,

Не залишай мене там неоплаканим, без поховання.

Як від’їжджатимеш звідти, щоб гніву богів не накликать,

Тіло моє ви спаліть, а разом із ним мою зброю,

  1. Пагорб могильний насипте на березі сивого моря,

Щоб про бездольного мужа майбутнім віщав поколінням.

Виконай все це й весло на моїй устроми домовині,

Що за життя із своїми супутцями я веслував ним”.

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

80] “Все це, нещасний, тобі я зроблю, і усе це вчиню я!”

Перемовляючись так між собою словами сумними,

Ми біля ями сиділи: з мечем я по цей бік над кров’ю,

Привид — по той бік, і довго ще так ми із ним розмовляли.

Потім до мене підходить померлої матері привид,

85] Дух Антіклеї, дочки Автоліка, відважного серцем, —

їхавши в Трою священну, її залишив я живою.

Глянув на неї я й, жалем охоплений, гірко заплакав.

Та хоч із смутком тяжким, наблизитись першій до крові

їй не дозволив, аж поки в Тіресія все розпитав я.

90] От і душа фіванця Тіресія врешті з’явилась

З берлом в руках золотим, упізнала мене і сказала:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Нащо, бездольний, покинув ти сонячне світло й приходиш,

Щоб на безрадісний край і на мертвих отут подивитись?

95] Та відступися від ями і меч одверни гостролезий,

Дай мені крові напитись, і слово скажу я нехибне”.

Так він сказав, і в піхви я вклав, відступаючи, меч свій

Срібноцвяхований. Він же, напившися чорної крові,

З словом таким звернувся до мене, віщун неомильний:

100] “Прагнеш, ясний Одіссею, солодкого ти повороту.

Вчинить нелегким тобі його бог. Не забув-бо, як видно,

Гнівний землі потрясатель, що ти осліпив йому сина

Любого й досі у серці злобою до тебе палає.

Все ж, хоч багато ще лиха зазнавши, додому вернетесь.

105] Тільки б своє ти й супутників серце здолав гамувати,

Як на доладнім судні, з темно-синьої хлані умкнувши,

Передусім ви на острів Трінакію всі припливете,

Знайдете ви там на паші корів і тучних овечок

Гелія, бога ясного, який усе бачить, все чує.

110] Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,

То, хоч зазнаєте лиха й багато, в Ітаку вернетесь.

А як торкнетесь, загибель віщую я вам — кораблеві

Й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті,

Хоч на чужім кораблі, хоч нескоро, повернешся з лихом,

115] Товаришів загубивши. А дома нещастя застанеш:

Буйних мужів, що усі пожитки твої проїдають,

Сватають вірну дружину твою, їй дарунки підносять.

Ти ж, повернувшись додому, помстишся на них за насильств

А як в оселі своїй женихів повбиваєш зухвалих

‘м Підступом ти чи в змаганні відкритому — гострою міддю,

Знову, доладне узявши весло, йди по світу блукати,

Поки людей не зустрінеш таких, що ні моря не знають,

Ні, споживаючи їжу, приправити й сіллю не вміють,

Ні кораблів ще ніколи не бачили пурпурощоких,

125] Ані тих весел доладних, що крила судну заміняють.

Певну тобі я ознаку вкажу, що тебе не обманить:

Як подорожній, тебе на путі перестрінувши, скаже,

Що на ясному рамені ти віяльну носиш лопату,

Можеш у землю тоді доладне весло устромити

130] Й жертви священної дар принести Посейдону-владиці —

Вепра, що свині пліднить, барана, а до того й бика ще,

Та й повертайся додому й священні склади гекатомби

В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють, —

Всім по черзі. Й не у хвилі морській тебе смерть після того

135] Легка спіткає, — спокійно її ти появу зустрінеш

В старості світлій своїй, навколо оточений мирним

Щастям народу твого. Що сказав я — все правда нехибна”.

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Долю, Тіресію, цю мені вічні богове зіткали.

140] Ти ж і про інше мені розкажи і повідай одверто:

Бачу я перед собою померлої матері душу.

Мовчки вона біля крові сидить і не сміє на сина

Глянути навіть або ще й розмову із ним розпочати.

Як це, владарю, зробити, щоб сина вона упізнала?”

145] Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Легко на це відповім, ти ж у серце вклади моє слово.

Той із мерців, що з життям розпрощались, кого ти допустиш

Близько до крові, усю розповість тобі правду нехибну,

А заборониш кому — той повернеться в пітьму безмовно”.

150] Так промовляла душа владики Тіресія й знову

В дім до Аїда вернулась, божисте віщання скінчивши.

Я ж залишився на місці і ждав, поки мати підійде

Й чорної крові нап’ється. Тоді лиш мене упізнавши,

Гірко вона заридала і мовила слово крилате:

155] “Сину мій, як у підземній цій темряві ти опинився,

Бувши живий? Нелегко побачити все це живому.

Ріки-бо нас розділяють великі й потоки жахливі,

Передусім Океан, — переправи ніде через нього

Піший не знайде, якщо не пливе на міцнім кораблі він.

ібо ци не з-під Трої йдучи, аж сюди з кораблем ти дістався

З товаришами по довгих блуканнях? Чи, може, ти й досі

Ще не доплив до Ітаки і вдома дружини не бачив?”

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

“Матінко люба! Нужда завела мене аж до Аїда —

165] —тур розпитати я мусив фіванця Тіресія душу.

Не наближався я ще до Ахеї, на землю вітчизни

Ще не ступав, весь час у тяжких нещастях блукаю

З тої пори, як разом поплив з Агамемноном світлим

До Іліона, що славиться кіньми, з троянцями битись.

170] Ти ж мені інше тепер розкажи і повідай одверто:

Кери якої велінням взяла тебе смерть смутковійна?

Довга хвороба чи то стрілоносна тебе Артеміда

Ніжними стрілами, враз надійшовши, сама умертвила?

Та розкажи ще про батька й про сина мого, що лишив я, —

175] Владу почесну мою ще тримають вони чи хтось інший

Має її, бо ніколи я, кажуть, уже не вернуся?

Ще про дружину мою розкажи, її наміри й мислі:

Чи біля сина вона ще і вірно усього пильнує,

Чи вже хто-небудь із знатних ахеїв узяв її заміж?”

і80] Так говорив я, і в відповідь мовила мати шановна:

“Вірна лишилася серцем дружина твоя й проживає

Досі у домі твоїм. У вічному смутку й печалі

Дні вона й ночі безсонні лиш сльози гіркі проливає.

Славної влади твоєї ніхто не одняв ще. Спокійно

185] Спадком твоїм Телемах володіє; в однаковій долі

Учти дає він, як мужеві личить, що суд учиняє.

Всі його кличуть до себе. Так само в селі твій домує

Батько й до міста вже більше не ходить. Ні ліжка м’якого,

Ні подушок, ані ковдри порядної в нього немає,

190] Разом із слугами спить він у домі своєму зимою

В попелі, близько вогню, одежиною вбогою вкрившись.

А як наблизиться літо чи осінь дорідна настане,

У винограднику десь на горбку назгрібає він купу

Листя опалого й ложе затишне собі улаштує.

195] Там він у смутку лежить і з зростаючим болем у серці

На поворот твій чекає, — тяжка йому випала старість.

Так от загинула й я, настигнута долею злою.

Не стрілоносна богиня-мисливиця в домі моєму

Ніжними стрілами, враз надійшовши, мене умертвила,

Ані хвороба ніяка мене не настигла, що часто

Болем виснажливим дух із тіла людей виганяє,

Тільки журба та нудьга за тобою, ясний Одіссею,

Та вболівання за тебе солодкий мій дух відібрали”.

Так говорила вона, і боровся в думках я з бажанням

Щиро обняти моєї небіжчиці матінки душу.

Тричі я все поривався, так прагнуло серце обняти.

Тричі вона моїх рук уникала, мов тінь перебіжна

Чи сновидіння. А в грудях печаль ще гостріше зростала.

Врешті озвавшись, до неї я з словом звернувся крилатим:

210] “Матінко, нащо тікаєш, коли простягну я обійми,

Щоб і в оселі Аада ми, ніжно обнявшись руками,

Спільного жалю і сліз відчули гірку насолоду?

Може, то тільки твій привид послала мені Персефона

Славна, щоб горя й печалі мені іще більше завдати?”

215] Так говорив я, й сказала у відповідь мати поважна:

“Леле, дитино моя, мій з усіх найнещасніший сину!

Не Персефона в облуду нас, Зевсова донька, заводить, —

Кожному смертному доля судилась така, хто б не вмер з них:

Тіло-бо їх ні костей не тримається вже, ані м’язів;

220] Полум’ям хижим усе пожирає вогню нездоланна

Сила, як тільки дихання ті білії кості покине

І, відлетівши, душа десь полине, немов сновидіння.

Швидше ж тепер повертайся на світ і усе, що я мовлю,

Запам’ятай, щоб пізніше дружині своїй розказати”.

225] Так ми розмову вели між собою. Тим часом навколо

Вже позбирались жінки, — Персефона їх славна прислала

Всіх, що були там, — дружини і дочки героїв померлих.

Збились юрбою вони над розлитою чорною кров’ю.

Я ж міркувати почав, як би кожну із них розпитати.

230] Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:

З піхов при боці огряднім свій вийнявши меч гостролезий

Не дозволяв я ні одній напитися чорної крові.

Отже, по черзі до мене підходити всі вони стали,

И кожна свій рід називала, — отак їх усіх розпитав я.

235] Першою високородну Тіро я між ними побачив, —

Паростю звала себе від ясного вона Салмонея

І за дружину сину Еола Кретеєві стала,

Та закохалась сама в Еніпея, у струмінь божистий,

Що від усіх на землі був потоків і рік красивіший,

240] Тим-то до течій вона Еніпеєвих часто ходила.

Постать його земледержець, землі потрясатель, прибравши,

Ліг біля неї у гирлі тієї ріки вирової;

Хвиля пурпурна, мов гори, висока, склепінням зігнувшись,

їх обступила і бога із смертною жінкою вкрила.

245] Сон їй навіявши, пояс дівочий на ній розв’язав він.

А вдовольнивши із нею своє пожадання любовне,

Руку простяг їй, назвав на ім’я і так їй промовив:

“Радуйся, жінко, з кохання цього! Не мине-бо ще й року,

Як ти прекрасних породиш дітей, — не буває безплідним

250] Ложе безсмертних. Ти ж доглядай тих діток і виховуй.

Отже, вертайся додому, мене ж ти не смій називати.

Тільки про себе ти знай — Посейдон я, землі потрясатель”.

Мовивши так, він у море, що хвилями грало, поринув.

Пелія, бувши вагітна, й Нелея вона породила, —

255] Слугами, повними сили, великому Зевсу обидва

Стали вони; багатий отарами Пелій став жити

В Йолку, просторім краю, Нелей же взяв Пілос піщаний.

Ще породила й Кретею синів ця жінок володарка —

Славних Есона, Ферета і вершника Амітаона.

Ще Антіопу я потім побачив, Асопову доньку;

Ця похвалилась мені, що у Зевсових спала обіймах

І породила йому двох синів, Амфіона і Зета, —

Перші у Фівах вони семибрамних оселю заклали

И муром її обвели; хоч могутні були, а без мурів

265] Жити, проте, не могли на Фіванській рівнині просторій,

Потім Алкмену побачив я, Амфітріона дружину,

Що породила Геракла відважного, лев’яче серце,

З Зевсом великим його у солодких обіймах зачавши;

Бачив я ще там Мегару, Креонта безстрашного доньку,

270] Амфітріона незборений син її мав за дружину.

Матір Едіпову там, Епікасту, я бачив прекрасну.

Діло страшне несвідомо вчинила вона — за дружину

Рідному синові стала; отця свого вбивши, із нею

Він одружився. Відразу ж богове це людям відкрили.

275] Лиха багато зазнавши, прибув він в улюблені Фіви

З згубної волі богів і владарив над людом кадмейським.

Мати ж сама до міцної спустилася брами Аїда —

Воротаря, в петлі на високій повісившись крокві

З горя тяжкого; йому ж залишила нещастя численні,

280] Скільки за матерню кривду Еріннії їх приділяють.

Бачив я там і Хлоріду прекрасну, — за вроду чудову

З нею Нелей одруживсь, незліченні дари заплативши, —

Це наймолодша дочка Амфіона, сина Іаса,

Що володарив колись в Орхомені, столиці мініян.

2Іlt;5] В Пілосі стала вона за владарку й дітей породила —

Нестора, Хромія, ще й велеславного Періклімена.

Ще породила славетну Перо, оте диво між смертних.

Всі її сватали близькі сусіди; Нелей лиш за того

Мав її видати, хто йому аж із Філаки пригонить

29(1 Череду широколобих корів круторогих, Іфікла

Сильного гордість. Хоч важко здобуть їх, один за цей подвій

Взявся віщун бездоганний. Та волею бога лихого

В пута досадні сільськими захоплений був пастухами.

Як місяці проминули і дні перебігли чергою,

2″ Рік закінчив своє коло й ті самі вернулися Ори,

Тільки тоді віщуна відпустила Іфіклова сила,

Що провістив йому все, і Зевсова воля здійснилась.

Потім ще Леду побачив я там, Тіндарея дружину,

В неї від нього відважні сини народилися — Кастор,

300] Коней приборкувач, та Полідевк, незборимий кулачник.

їх ще живими обох укрила земля життєдайна,

Та й під землею вони не обділені шаною Зевса —

В чергу живуть через день і так само по черзі обидва

Знов умирають, — їм шана однака з богами припала.

305] Іфімедею ще бачив я там, Алоея дружину, —

Розповідала вона, що з самим Посейдоном зійшлася

Й двох породила синів, та були вони недовговічні, —

От богорівний та з ним Ефіальт, що далеку мав славу.

Найкрасивіші були і найвищі з усіх, що зростила

310] Щедра земля від часів Оріона славетного й досі.

Дев’ятилітні були вже обоє, завширшки на дев’ять

Локтів вони, а на зріст дев’яти вони сажнів сягали.

Навіть безсмертним богам на Олімпі самому грозили

Заколот буйний вчинить і війну проти них розпочати.

315] Оссу збирались були на Олімп навалить, а на Оссу

Пеліон лісошумливий, щоб так аж до неба дістатись.

Так би й зробили вони, якби встигли обоє змужніти.

Та погубив їх син Зевса і пишноволосої Лети

Разом обох, коли й перший пушок попід скронями в них ще

Не розцвітав і волоссям ще їх підборіддя не квітли.

Федру я бачив, Прокріду і ще й Аріадну прекрасну,

Злобного Міноса доньку, що вивіз колись її з Криту

Славний Тесей на священний акрополь афінський, та втіхи

З нею він мати не встиг; Діонісове свідчення вчувши,

325] Вбила її Артеміда на морем омиваній Дії.

Меру я бачив, Клімену і ще й Еріфілу жахливу,

Що, золотії прийнявши дари, свого зрадила мужа.

Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,

Скільки побачив їх там, і дружин я, і дочок героїв, —

330] Ніч божественна раніше б минула. Та й час би мені вже

Спати лягти — чи до друзів на свій корабель повернувшись,

Чи десь отут. А від’їзд мій богам я і вам доручаю”.

Так говорив він, і мовчки всі гості навколо сиділи

В тінями вкритій світлиці, захоплення щирого повні.

335] Перша до них озвалася білораменна Арета:

“Як вам, феаки, оцей чоловік, чи припав до вподоби

Вродою й постаттю він, особливо ж розумом світлим?

В мене гостює він зараз, та честь ця усім припадає.

Не поспішайте ж його виряджать відціля й не скупіться

340] На подарунки, що їх потребує він, — досить-бо скарбу

Надбано в ваших домівках із ласки богів милосердних”.

Вслід їй звернувсь до них сивий герой Ехеней, найстаріший

Серед феаків літами, й таке до них слово промовив:

“Друзі, не всупереч нашим бажанням і намірам нашим

345] Мовила мудра владарка, — її нам послухати треба.

Та Алкіноєві й діло належить, і слово останнє”.

В відповідь так Алкіной, після того озвавшись, промовив:

“Все, що тут сказано, буде й на ділі так само, як правда

Те, що живу я й феаками тут веслолюбними правлю.

350] Гість хай потерпить, хоч як до вітчизни він прагне вернутись,

Треба до ранку заждати йому, поки всі я дарунки

Встигну зібрать. Про від’їзд же його нам належить подбати

Всім, а найбільше мені, бо владар я над людом тутешнім”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

355] “О Алкіною, владарю, з феаків усіх найславніший!

Хоч би й на рік мене ще ви примусили тут залишитись,

Щоб влаштувать мій від’їзд і дарів дорогих надавати,

Був би я згоден на те, набагато-бо краще з руками

Повними в любу мою повернутись мені батьківщину.

360] З більшою, може, мене і любов’ю, й пошаною стріли б

Люди усі, коли я на Ітаку свою повернуся”.

В відповідь так Алкіной після того, озвавшись, промовив:

“О Одіссею, ніхто, подивившись на тебе, не може

За ошуканця вважати тебе чи дурисвіта, котрих

365] Чорна земля ще багато ростить між людського насіння, —

Брехні сплітають вони і про те вам, чого й не видали.

Ти ж до ладу говорив, і думки благородні у тебе.

Повість сумну про нещастя аргеїв і власні знегоди

Ти розповів нам з умінням, аеда натхненного гідним.

10] Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:

Стрів там кого з богорівних супутників ти, що ходили

Під Іліон із тобою й лиха їх там доля спіткала?

Дуже довга ця ніч безконечна, й не час нам у домі

Спати, то й далі про дивні свої нам пригоди розказуй.

Я б тут лишавсь до самої зорі богосвітлої, тільки

Розповідати схотів би мені про свою ти недолю”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“О Алкіною, владарю, з феаків усіх найславніший!

Час є для довгих розмов, та маємо час і для сну ми.

Все ж коли так уже прагнеш послухать мене, то не буду

Я відмовлятись і ще розкажу й про сумніші знегоди

Товаришів моїх вірних, що смутно загинули потім.

Цілими вийшли вони із скорботи троянського бою,

А, повертавшись додому, від злої загинули жінки.

385] Потім, коли уже душі безсилі жінок недолугих

В різні розвіяла боки сама Персефона пречиста,

Раптом з’явилась душа Агамемнона, сина Атрея,

В смутку скорботнім. Навкруг його тіні усі позбирались

Тих, що в Егістовім домі з ним смертну недолю спіткали.

390] Зразу мене упізнав він, лиш чорної крові напився,

Голосно плакати став, рясні проливаючи сльози.

Руки до мене простяг, пориваючись щиро обняти.

Та не було уже в ньому міцної потужності й сили

Тої, що мав він колись, за життя, у гнучких своїх м’язах.

395] Глянув на нього й, заплакавши з жалю великого в серці,

Так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:

“Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон!

Довгопечальною як тебе Кера приборкала смертю?

Чи Посейдон у швидких кораблях тебе владно приборкав,

400] Буйного вітру наславши на тебе дихання поривне?

Чи зловорожі мужі у той час тебе вбили на суші,

Як викрадав ти корів і прекрасні овечок отари

Чи як міста воював і жінок захопить намагався?”

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

405] “О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Не Посейдон у швидких кораблях мене владно приборкав,

Буйного вітру наславши суворе дихання поривне,

Й на суходолі мене мужі не убили ворожі, —

Смерть і загибель мені заподіяв Егіст із моєю

410] Клятою жінкою разом, — у дім свій мене запросивши,

Почастував він і вбив, як вола біля ясел вбивають.

Так і загинув я смертю смутною. І покотом інших

Товаришів повбивали моїх, мов свиней білоіклих,

Так, як лише у багатих домах собі це дозволяють

415] Для товариської бесіди, учти або для весілля.

Мабуть, не раз уже свідком бував ти, як гинули люди —

І наодинці, і в розпалі січі загальної вбиті,

Та найболючіш твоє стрепенулось би серце, узрівши,

Як серед чаш і столів, наїдку всілякого повних,

420] Всі ми валялися в домі на кров’ю залитій підлозі.

1 найстрашніше з усього, що чув я, був голос Кассандри,

Доньки Пріама, — сама Клітемнестра її біля мене

Вбила підступно. Вмираючи, хтів ще з землі підвестись я,

Меч ухопить, та руки безсило упали. Позбувшись

425] Сорому, сука та геть подалась і очей не посміла

Й рота закрити мені, що в оселю Аїда відходив.

Гіршого й псішого в світі немає нічого над жінку,

Що на таке в глибині свого серця наважилась діло!

Надто-бо вже неподобне діяння вона учинила,

Шлюбному мужеві смерть заподіявши. Я ж сподівався,

Що на утіху я дітонькам любим і слугам на радість

В дім свій вернуся! Вона ж, у злочинстві своїм незрівнянна,

Вічною вкрила ганьбою й себе, й покоління наступні

Вдачею м’якших жінок, хоч будуть вони й доброчесні”.

435] Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Горенько! Справді-бо через злочинну зрадливість жіночу

З люттю страшенною здавна ненавидить Зевс громозвучний

Рід весь Атреїв. Багато пропало нас через Єлену,

От і тобі Клітемнестра здаля учинила загибель”.

440] Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Тим-то своїй ти дружині не дуже-то сам довіряйся.

Не розкривай перед нею всього, що на думці ти маєш, —

Дещо скажи їй, а дещо й про себе умій зберігати.

Та не тобі, Одіссею, загибелі ждать від дружини, —

445] Надто розумна вона і розсудлива, дуже дбайлива,

Мудра Ікарія донька, славетна умом Пенелопа.

Жінкою ми молодою, в похід на війну виступавши,

Дома її залишили із сином, малим немовлятком

Біля грудей, а тепер він, напевно, сидить вже, щасливий,

450] Серед дорослих. З ним любий побачиться батько, вернувшись

І обніматиме батька за звичаєм син його рідний.

Тільки мені не дала надивитись на нашого сина

Власна дружина, — він ще й не підріс, як вона мене вбила.

Я тобі й інше скажу, і ти серцем прийми цю пораду:

455] Потай до любого рідного краю впровадь непомітно

Свій корабель, бо тепер довіряти жінкам небезпечно.

Ти ж мені правду усю розкажи і повідай одверто:

Може, чували про сина мойого ви, чи не живе він

Десь в Орхомені, чи, може, у Пілосі, вкритім пісками,

460] Чи біля дядька його Менелая, у Спарті просторій,

Ще-бо не вмер, ще живе на землі мій Орест богосвітлий!”

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

“Сину Атрея, навіщо про це ти питаєш? Не знаю —

Ще він живий чи помер. А на вітер гадать не годиться”.

465] Перемовляючись так між собою словами сумними,

В горі тяжкім ми стояли, рясні проливаючи сльози.

Потім прийшла туди тінь Ахілла, нащадка Пелея,

Далі й Патрокла іще, й бездоганного тінь Антілоха,

З ними й Еанта душа, що був і на зріст, і на вроду

470] Кращий з данаїв після бездоганного сина Пелея.

Зразу впізнала мене бистроногого тінь Еакіда,

Скорбно до Мене вона із словом звернулась крилатим:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Що б іще більше, зухвалий, ти в серці своєму замислив?

475] Як ти насміливсь в оселю Аїда зайти, де лиш мертвих

Тіні безживні блукають, примари людей непритомні?”

Так Ахілл говорив, я ж у відповідь мовив до нього:

“Сину Пелея, Ахілле, з ахеїв усіх найсильніший!

По віщування прийшов до Тіресія я, щоб пораду

480] Певну він дав мені, як на скелясту вернутись Ітаку.

Ще й не наблизився я до Ахеї, на землю вітчизни

Ще не ступив — все нещастя мене облягають. Від тебе ж

І не було щасливішого мужа, Ахілле, й не буде!

Ще за життя твого всі ми, аргеї, тебе шанували

48′ Врівні з богами, тепер же і тут, серед мертвих, так само

Ти владарюєш, — отож не сумуй, що умер ти, Ахілле!”

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би

У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,

Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.

Ти мені сам розкажи про мого благородного сина,

Все ще у перших рядах він до бою виходить чи ні вже?

Та й про Пелея скажи бездоганного те, що чував ти:

Має ще й досі він шану колишню в містах мірмідонських

Чи без поваги в Елладі і Фтії тепер залишився,

Старість-бо путами руки і ноги йому вже скувала.

Міг би на поміч йому я під сонячним сяйвом яскравим

Стати таким, як колись на троянській рівнині широкій

500] Клав я найкращих бійців, боронячи мужньо аргеїв, —

Міг би таким я хоч би ненадовго в дім батьків прибути,

Жах навівали б навкруг моя сила і руки невтомні

Тим, хто насильство там чинить і шани його позбавляє”.

Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:

505] “Ні, не прийшлось про Пелея мені бездоганного чути,

Ну, а про сина твойого коханого, Неоптолема,

Зараз всю правду тобі розкажу я, як ти того просиш.

Сам до ахеїв отих в наголінниках мідних колись я

На кораблі просторім із Скіри його перевозив.

510] Завжди, коли ми наради під Троєю-містом збирали,

Перший він слово візьме, й не бувало воно недоречним, —

Нестор лише богорівний та я його міг переважить.

А як виходили битись за місто троянське ахеї,

В натовпі він не лишався від воїнів інших позаду —

515] Не поступившись завзяттям нікому, вперед поривався.

Так багатьох він мужів повбивав у тій битві жахливій.

Ні розказати про всіх я не можу, ні навіть назвати,

Скільки народу побив він, боронячи мужньо аргеїв.

Так і героя убив Евріпіла він, сина Телефа,

520] Мідним мечем, полягло біля нього кетеїв багато —

Товаришів, що загинули через дарунки жіночі.

Вродою кращий за всіх після світлого був він Мемнона.

А як зайшли у коня дерев’яного, витвір Епея,

Кращі з аргеїв, — мені ж у нашій криївці затишній

525] Двері вхідні відчинять доручили та їх зачиняти, —

Навіть найвищі данаїв вожді і старшина військова

Сльози втирали, в самих же до того й коліна тремтіли,

В сина ж твойого ні разу мої не побачили очі,

Ні щоби зблід на лицях прекрасних, ані щоби сльози

530] З них витирав. Навпаки, весь час він благав мене дуже

Дати з коня йому вийти, хапавсь за меча рукоятку,

За міднокований спис, замишляючи лихо троянцям.

А як уже зруйнували Пріамове місто високе,

Долю свою й нагороду він цілий повіз і здоровий

535] На кораблі, не поранений гострою міддю ні разу,

Ні врукопаш не побитий, як то у походах воєнних

Завжди буває, коли в них Арей без розбору лютує”.

Щойно промовив я це — бистроногого тінь Еакіда

Вже подалася лугами, що рясно цвіли асфоделом,

540] Рада з того, що достойним хвали її сина назвав я.

Душі всіх інших мерців, що життя позбулися, стояли

В смутку, і кожна у мене про власні питала турботи.

Тільки Еанта душа, що був Теламоновим сином,

Мовчки стояла сама, на мою іще гнівна звитягу,

545] Що на змаганні біля кораблів я від нього звитяжив

Зброю Ахілла, — мені віддала все сама його мати,

А присудили троянців сини і Паллада Афіна.

Не вигравати у тому змаганні було б мені краще!

Бо задля нього землею покрито вже голову мужа

З іменем славним Еант, що був і на зріст, і на вроду

Кращим з данаїв після бездоганного сина Пелея.

Отже, до нього звернувшись, я лагідне слово промовив:

“О Теламона дитя бездоганне, Еанте! Чи й мертвий

Гніву на мене свого не зупиниш за ту осоружну

555] Зброю, — іі-бо на горе аргеїв боги дарували.

Ти ж, наша краща опора, загинув! І от за тобою,

Як і за сином Пелея Ахіллом, усі ми, ахеї,

Тяжко сумуєм весь час. Ніхто в твоїй смерті не винен,

Крім тільки Зевса, що страшно зненавидів списооружне

560] Військо данаїв і смертну й для тебе призначив годину.

Отже, наблизься, владарю, щоб наші слова і розмову

Вислухать. Стримай же гнів свій і серце своє невгамовне”.

Так говорив я; та він не відмовив нічого й подався

Разом із душами інших померлих у пітьму Ереба.

565] Хоч і розгніваний, він розмовляв би зі мною чи я з ним,

Та забажало моє уже серце у грудях коханих

Душі побачити й інших мерців, що життя позбулися.

Був там прекрасний Мінос, що Зевсові сином доводивсь,

З берлом в руці золотим над мертвими суд учиняв він

570] Сидьма; вони ж, владаря оточивши, суда його ждали,

Сидячи й стоячи в широкобрамній оселі Аїда.

Далі ще там велетенську я тінь Оріона побачив,.

Звірів гонив він по луках, що рясно цвіли асфоделом, —

В горах пустинних колись за життя повбивав отих звірів

575] Мідною він булавою, яка не ламалась ніколи.

Бачив я там іще Тітія, сина преславної Геї, —

Він на землі там лежав, аж дев’ять зайнявши пелетрів;

Двоє шулік шматували з обох йому боків печінку,

Нутрощі рвали йому, і не міг він руками відбитись.

580] Зевса дружину він славну збезчестив Лето, що у Дельфи

Йшла крізь луги панопейські — чудові місця хороводів.

Бачив і Тантал а я, що мук зазнає там страшенних:

Він серед ставу стояв; досягала вода підборіддя;

Спрагою мучений тяжко, води все ж не міг він дістати.

585] Скільки старий нахилявся, щоб спрагу свою утолити,

Стільки вода відпливала, стікаючи вся, й під ногами

Чорна земля залишалась, осушена божим велінням.

Зверху, з високих дерев густолистих, звисали до нього

Груші, й гранати розкішні, і яблунь плоди соковиті,

590] Смокви солодкі й маслини, що пишно рясніють навколо.

Тільки-но руку простягне старий до плодів, шоб зірвать їх,

Раптом їх вітер рвучкий аж до темної хмари підносить.

Бачив я там і Сізіфа, що в муках тяжких знемагає.

Камінь вгору важкий, вхопившись обіруч, котив він, —

595] Всю напруживши міць, руками й ногами упершись,

Камінь вгору котив він; коли вже його через гребінь

Перекотить залишалось, назад весь тягар обертався,

Й знов аж в долину навально той камінь летів безсоромний;

Знов він вгору його в напрузі котив, і спливало

61)0] Потом тіло усе, й голова вся пилом куріла.

Ще після того я там побачив Гераклову силу,

Привид його; а сам він з богами безсмертними разом

В щасті живе, струнконогу він Гебу дружиною має,

Зевса великого доньку і золотовзутої Гери.

605] Шелест від тіней навколо весь час там лунав, наче клекіт

Птахів сполоханих; він же, до темної ночі подібний,

Голого лука з стрілою тримав, тятиву натягнувши, —

Грізно навкруг озирався, спустить її зразу ж готовий.

В нього на грудях виблискував страшно перев’яззю взятий

Ремінь, весь в золоті, й тонко різьбились по нім візерунки:

Дикі ведмеді, і вепри, ще й леви до них вогнеокі,

Битви жорстокі, і січі, й побоїща, й людоубивства.

Хто так майстерно це вирізьбив, більше нехай не майструє —

Той, що з такою майстерністю вмів цей оздобити ремінь!

615] Зразу мене упізнавши, як тільки-но глянув очима,

Скорбно тоді він до мене із словом звернувся крилатим:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Випало долі лихої зазнати й тобі, бідоласі,

Ти, як і я, перетерпів під сонячним сяйвом багато.

620] Хоч я і Зевса Кроніда був сином, зазнав я недолі

Й лиха без краю й кінця; набагато я гіршому мужу

Мусив служити, і працю завдав він мені щонайтяжчу.

Врешті послав він сюди мене — пса привести, — вже нічого

Важчого, думав він, більше не можна мені загадати.

625] Виконав все ж таки й це я, і пса із Аїда я вивів, —

Допомогли-бо Гермес і Афіна мені ясноока”.

Мовивши так, в оселю Аїда назад відійшов він,

Я ж залишився на місці й чекав, чи не прийде ще інший

Хтось із героїв-мужів, що колись їх спіткала загибель.

630] Міг би, яких мені хтілось, мужів я побачити давніх:

І Пірітоя, й Тесея — преславних нащадків богівських.

Та позлітались раніше громади мерців незліченні

З криком жахливим, — блідий всього охопив мене острах.

Щоб не послала на мене потворну страшної Горгони

635] Голову з пітьми Аїда сама Персефона славетна.

Зразу ж по тому вернувсь я на свій корабель, і супутцям

Вийти на нього звелів, і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали.

Хвиля нас легко несла течією ріки Океану —

640] Від веслування спочатку, а потім за вітром попутним.

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ЗМІСТ ДВАНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ

Одіссей закінчує свою розповідь. Повернення на острів Еею. Поховання Ельпенора. Кіркея описує Одіссею небезпеки, які мають трапитись йому в Дорозі. Він залишає її острів. Сирени. Блукаючі скелі. Плавання між скель Харібди і Скілли, яка одразу знищує шістьох із Одіссеєвих супутців. Всупереч волі Одіссея, корабель його зупиняється біля берегів Трінакії. Супуші його, затримані на острові супротивними вітрами, вичерпавши всі свої припаси, терплять голод і, нарешті, порушивши дану ними клятву, вбивають биків Геліоса. Роздратований бог вимагає, щоб Зевс покарав святотатство, і Одіссеїв корабель, що вийшов знову в море, розбито Зевсовими громами. Всі гинуть у хвилях, крім Одіссея, який, ще раз уникнувши Харібди і Скілли, опиняється на березі острова, де живе Каліпсо.

СИРЕНИ, СКІЛЛА І ХАРІБДА, БИКИ ГЕЛІОСА

Легко проплив корабель течією ріки Океану,

Потім по хвилях широкопросторого моря на дальній

Острів Еею прибув, де Еос, що в імлі народилась,

Має оселю й веде хороводи, де Геліос сходить.

5] Там корабель на пісок прибережний ми витягли зразу,

Вийшли самі на високий, бурунами пінений берег,

Там і поснули усі, на Еос божественну чекавши.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Вислав супутників я наперед до Кіркеї в домівку —

10] Звідти до нас принести Ельпенора померлого тіло.

Хворосту вмить нарубавши, де берег стрімкий височіє,

Ми юнака поховали, омивши гіркими сльозами.

Потім, коли і померлий згорів, і уся його зброя,

Пагорб насипали ми і поставили стовп вікопомний,

15] В землю доладне весло увіткнувши на версі могили.

Все відбули ми як слід. Не вкрилось, проте, від Кіркеї

Те, що з Аїду назад ми вернулись, і, гарно убрана,

Вийшла до нас вона, й слідом внесли покоївки багато

Хліба, і м’яса, і посуд з іскристим вином пурпуровим.

20] Ставши всередині, мовила так у богинях пресвітла:

“Люди відважні, живими в оселю Аїда зійшли ви,

Двічі вмирущі, тоді як усі тільки раз умирають.

Нині ж вином утішайтесь і страви оці споживайте

Тут цілий день; а завтра, як тільки-но блисне світанок,

25] Далі собі попливете; сама вам і путь покажу я,

Дам і поради напутні, щоб жодна напасть лиходійна

Вас ні на суші, ні в морі нещастям гірким не спіткала”.

Так говорила вона, й ми послухали серцем відважним.

Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,

30] М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.

Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула.

Спать полягали всі там, де стояв корабель на причалі.

Взявши за руку, мене посадила від інших окремо,

Поруч лягла на піску і розпитувать стала богиня.

35] Оповідати про все їй тоді розпочав я докладно.

Мовила так наостанку до мене Кіркея-владарка:

“Так і повинно було воно статись. Та все ж ти послухай,

Що я скажу і про що тобі потім сам бог нагадає.

Спершу сирен ти зустрінеш, що чаром своїм нездоланним

40] Кожну людину чарують, яка лиш до них підпливає.

Хто до сирен несвідомо наблизиться й тільки почує

Голос їх, той вже додому не вернеться, діти й дружина

Не побіжать уже взустріч йому, не радітимуть шумно,

Дзвінкоголосим-бо співом сирени його зачарують,

45] Сидячи там на лужку; наче гори, навкруг височіють

Кості загиблих людей, тільки шкіра на них дотліває.

Ти ж поуз них пропливи, заліпивши супутникам вуха

Воском медяним розм’яклим, шоб часом вони не почули

Співу того. А схочеш ти сам їх послухати пісні,

50] Хай тебе міцно вірьовками стійма прив’яжуть за руки

Й ноги до щогли швидкого твого корабля, щоб безпечно

Міг ти від співу сирен усю насолоду відчути.

А як благатимеш ти розв’язати й наказувать будеш,

Линвами хай до щогли тебе ще міцніше прив’яжуть.

55] А як зуміють вони провести повз сирен корабель твій.

То не скажу тобі зараз докладно, яку тобі далі

Вибрать дорогу, — сам ти тоді вже порадитись мусиш

З розумом власним, — але про обидві тобі розповім я.

Скелі стрімкі на одній ти побачиш дорозі, під ними

Хвиля реве гомінка синьоокої там Амфітріти.

Скелі блуденні — так їх щасливі боги називають.

Птахи і ті пролітати не сміють повз них ані навіть

Тихі голубки, що носять амбросію батькові Зевсу, —

Кожного разу одну із них рівна вихоплює скеля,

65] Й мусить новою щоразу число їх поповнювать батько.

Жоден тих скель не минув корабель, що до них наближався,

Тільки самі їх уламки й тіла мореплавців одважних

Хвиля та вихри вогнисті по морю бурхливому носять.

Тільки один ті скелі минув корабель мореплавний,

70] Всюди уславлений Арго, коли від Еета вертався.

Був би і цей корабель об скелі високі розбився,

Та провела його Гера, що дуже Ясона любила.

В іншому напрямі теж є дві скелі — широкого неба

Бескидом гострим сягає одна, оповита у темну

75] Хмару, — чистим повітря над ним не буває ніколи,

Влітку чи то восени та хмара над ним не зникає.

Смертному ані зійти на ту скелю, ні з неї спуститись,

Навіть хоч би й з двадцятьма руками він був і ногами,

Надто-бо рівна та скеля, немовби обтесана гладко.

80] Є там печера хмурна посередині скелі тієї.

Прямо на захід вона до Еребу лежить, — мимо неї

Ти із доладним прямуй кораблем, Одіссею пресвітлий.

Ще ні один чоловік боєздатний, стріляючи з лука,

З моря не міг досягнути глибокої тої печери.

85] Скілла живе там жахлива, що гавкає несамовито.

Голос її скавучить, немов у щеняти малого,

З вигляду ж — люте страхіття вона, і нікому не мило

З нею стрічатися, навіть коли б якийсь бог її здибав.

Ніг аж дванадцять у неї, і кожна — огидно потворна,

90] Шість в неї ший довжелезних, на кожній страхіття жахливу

Голову має, а в ній — рядами потрійними зуби,

Часто і міцно поставлені, чорної сповнені смерті.

До половини сховавшись у темній печері глибокій,

Голови всі виставляє вона із провалля страшного,

95] Й пильно чигає зі скелі, і ловить дельфіни, й тюлені,

Й більші потвори морські, які тільки може вхопити,

Безліч-бо їх випасає в морях гомінка Амфітріта.

Ще не хвалився ніхто з моряків, що безкарно проїхав

Він з кораблем повз неї, бо кожного пащею Скілла

100] Зразу ж хапає з мужів, що пливуть кораблем темноносим.

Другу скалу, невисоку, побачиш ти там, Одіссею,

Близько від першої, так як із лука стрілою сягнути.

Дика смоковниця, листям рясніючи, там височіє.

Чорну там воду внизу божиста ковтає Харібда,

105] Тричі ковтає на день і тричі на день викидає

З себе. Отож не наблизься, коли вона має ковтнути,

Бо не врятує тоді тебе навіть землі потрясатель.

Ближче до Скілли тримайся й пою неї жени якнайшвидше

Ти корабель свій, бо краще супутників шість загубити,

110] Аніж усіх заодно з кораблем їх утратити разом”.

Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:

“Отже, тепер всю одверто скажи мені правду, богине:

В разі Харібди я згубної якось уникну, чи зможу

Скіллу відбить, як супутців почне вона раптом хапати?”

115] Так запитав я, й мені відказала в богинях пресвітла:

“Знову, зухвальче, на думці у тебе лиш битви та ратні

Подвиги? Навіть безсмертним богам поступитись не хочеш?

Скілла не смертна істота, то ж лихо вона не смертельне,

Дика і люта потвора, ненатла, страшна, нездоланна.

120] Сила — ніщо перед нею, найкраще від неї тікати.

Тільки ж зупинишся ти біля скелі, щоб взятись до зброї,

Дуже боюсь я, що встигне накинутись Скілла й схопити

Стільки мужів з корабля твого, скільки голів є у неї.

Ти ж якнайшвидше пливи, Кратеїду на поміч призвавши,

125] Скіллину матір, що людям на горе її породила, —

їй лиш утримать дочку, щоб знову на вас не напала.

Потім прибудеш на острів Трінакію. Мирно пасуться

Гелія там корови численні й опасисті вівці —

Сім худоби черід і овечих отар стільки ж само,

130] В кожній півсотні голів. Ні приплоду у них не буває,

Ні вимирають вони. їх богині пасуть, пишнокосі

Німфи-пастушки, одна Фаетуса й Лампетія — друга, —

Гелію Гіперіону їх світла зродила Неера.

Та, породивши й зростивши, поважна їх мати далеко

135] Жити послала на острів Трінакію, щоб стерегли там

Батькові вівці вони і пасли корів круторогих.

Як не торкнетеся їх, на думці повернення мавши,

То, хоч зазнаєте лиха багато, в Ітаку вернетесь,

А як торкнетесь, загибель віщую я вам — кораблеві

но й товаришам твоїм. Сам же ти, правда, врятуєшся смерті

Й, хоч загубивши супутців, нескоро повернешся з лихом”.

Так вона мовила, й скоро Еос надійшла злотошатна —

Знову на острів вернулася свій у богинях пресвітла.

Товаришів я тоді розбудив і звелів їм негайно

145] Стати на свій корабель і причали усі розв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали

Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А пишнокоса Кіркея, страшна ясномовна богиня,

Чорному вслід кораблеві товариша доброго людям —

150] Вітер попутний — послала, що груди вітрил надимав нам.

Снасті тим часом усі спорядивши, на свій корабель ми

Сіли, — вітер лише та стерничий його спрямували.

З смутком на серці тоді до супутників знов я звернувся:

“Друзі, не я лиш один і не двоє те знати повинні,

155] Що провістила Кіркея мені, в богинях пресвітла.

Отже, я все розкажу вам, щоб знали, чи смерті нам ждати,

Чи від загибелі вдасться втекти і від Керн умкнути.

Передусім уникати вона нам наказує співу

Богоподібних сирен та їх лук, рясноцвітно квітучих.

160] Тільки мені їх послухати вільно. Але перед тим ви

Міцно до щогли мене прив’яжіть, щоб стояв біля неї

Я нерухомо, путами зв’язаний якнайтугіше.

А як благатиму я розв’язати й наказувать буду,

Линвами хай прив’яжуть до щогли мене ще міцніше”.

165] Мовлячи так, докладно супутникам все розповів я.

А корабель наш доладний тим часом за вітром попутним

Швидко до острова, де ті сирени жили, наближався.

Згодом і вітер ущух, і раптом настала навколо

Тиша безвітряна, — бог тоді хвилю морську заспокоїв.

170] З місць повставали супутники всі і, згорнувши вітрила,

Склали на дно корабля їх, самі ж посідали рядами

До кочетів і веслами пінити хвилю взялися.

Взяв тоді воску я круг, подробив його гострою міддю

На невеликі шматочки й міцними став м’яти руками.

175] Швидко розм’як він, бо й сила на нього давила велика,

Й Гелія сяйво жарке, державця Гіперіоніда.

Товаришам я по черзі тоді позаліплював вуха,

Потім вони вже за руки і ноги мене прив’язали

Стійма до щогли міцної, ще й линвами туго скрутивши,

180] Веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.

А на таку вже наблизившись віддаль, що й поклики чути,

Наш корабель бистрохідний не міг від сирен заховатись,

Що почали йому навстріч виводити пісні дзвінкої.

“Гей, Одіссею преславний, ти гордість ахеїв велика!

185] Ну-бо, спини корабель, щоб послухати нашого співу.

Не пропливав тут ніхто на своїх кораблях чорнобоких,

Поки солодкої пісні із уст він не вислухав наших, —

Нею утішений, далі пливе він, дізнавшись багато.

Знаємо все-бо ми, що довелося у Трої просторій

190] З волі богів і аргеям, також як троянцям, зазнати.

Знаємо й те ми, що діється скрізь на землі многоплідній”.

Так вони мовили співом чудовим. І прагнув всім серцем

Співу їх слухати я, і звелів я себе розв’язати,

Товаришам поморгавши, вони ж, все гнучись, веслували.

195] Встали лише Перімед з Еврілохом і, пут іще більше

Взявши та линв, ще міцніше до щогли мене прив’язали.

Тільки як вже проминули той острів і більше не чули

Ні голосів ми сирен, ані їх чарівливого співу,

Товариші мої вірні той віск повиймали, що вуха

200] Ним заліпив я їм, отже, й мене тоді з пут увільнили.

Щойно покинули острів ми той, як здаля над водою

Пару і хвилю побачив велику і гомін почув я.

Повипускали і весла із рук всі гребці з переляку,

Аж зашуміли вони з течією, і враз зупинився

205] Наш корабель, — вже не гнали його гладкотесані весла.

Я ж корабель обійшов, перед кожним спиняючись мужем,

Товаришів підбадьорив, їм мовивши слово ласкаве:

“Не новина для нас, друзі, в лиху потрапляти пригоду!

Лихо нам нині не більше, ніж те, коли силою всіх нас

210] Злобний кіклоп зачинив у печері своїй глибоченній.

А й відтіля ж утекти нам мій розум, порада і вміння

Допомогли, — так само й про це ви згадаєте лихо.

Отже, послухайте й нині мене і робіть, що скажу я.

Сидячи при кочетах своїх, моря глибокого хвилю

215] Веслами дружно гребіть, — можливо, нам Зевс допоможе

Лиха позбутись цього і страшної умкнуть небезпеки.

Отже, й тобі, стерновий, я наказую, — ти ж бережи це

В думці своїй, кораблем доладним керуючи нашим:

Осторонь пари і далі від хвилі цієї спрямовуй

220] Наш корабель та до скелі он тої веди й стережися,

Щоб не втягнуло сюди його й нас до біди не довів ти”.

Так говорив я, й вони послухали слів моїх зразу.

Я не згадав їм про Скіллу, про лихо оте неминуче,

Щоб з переляку і весел своїх не покидали наші

225] Товариші і на дні корабля не сховалися раптом.

Тільки, на жаль, тоді зовсім забув я смутливу Кіркеї

Пересторогу — жодної зброї з собою не брати.

Я ж і славетну броню надягнув і, два списи довженні

В руки узявши, на ніс корабля, на передню подався

230] Палубу, — звідти-бо, я сподівався, з’явитися мала

Скілла печерна, що згубу несла для супутників наших.

Та не побачив нічого я, тільки втомилися очі

Скелю, повиту імлою, з туману весь час виглядати.

З стогоном так і плачем ми вузьку пропливали протоку, —

235] Скілла-бо там по один бік, по другий — божиста Харібда

Грізно ковтала із моря глибокого воду солону.

А як назад викидала, шумливо навкруг клекотіло,

Мов у котлі на великім вогні. І бризками піна

Високо вгору злітала, обидві зрошаючи скелі.

240] А як ізнову ковтала морську вона воду солону,

Вся відкривалась вируюча хлань, і скелі навколо

Грізно лунали, й на дні вже земля відкривалась глибоко

З чорним піском. І блідий охопив всіх супутників острах.

З жахом, загибелі ждучи, дивилися ми на Харібду.

245] Скілла ж в той час з корабля мого бистрого шість ухопила

Товаришів, найсильніших гребців із міцними руками.

Тут на швидкий корабель і супутників я оглянувся

Й тільки побачити встиг, як високо в повітрі мелькнули

Руки та ноги їх. З криком жахливим вони увостаннє

250] Звали мене, на ім’я окликаючи, в тузі сердечній.

Так, як із виступу скелі рибалка на вудці довженній

Разом з поживою рибам мamp;чим на приманку лукаву

Кидає в море грузилом ще й ріг із вола польового,

Й кинута з моря на берег тріпоче сполохана риба, —

255] Так над скалою й вони у повітрі усі тріпотіли.

Біля печери вона їх пожерла, вони ж все кричали

Й руки у смертнім одчаї усе простягали до мене.

Більшого жаху ніколи мої ще не бачили очі,

Хоч і багато зазнав я, шляхами блукавши морськими.

260] А як нарешті уникли ми скель та страшної Харібди

Й Скілли, на острів чудовий пресвітлого бога небавом

Ми прибули. Багато там паслося широкочолих

Гелія Гіперіона чудових корів і овечок.

Здалеку в морі іще на своїм кораблі чорнобокім

265] Чуд я рЄВіння корів, що лунало з обори, й овечок

Мекання тихе. І зразу ж тоді мені спала на серце

Віщого мужа, сліпого фіванця Тіресія, мова

Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо

Острова Гелія нам, утіхи людей, уникати.

270] Отже, звернувсь до супутників так я в тузі сердечній:

“Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!

Розповісти я повинен Тіресія вам віщування

Й слово Кіркеї-ееянки, що наказала суворо

Острова Гелія нам, подавця утіх, уникати.

275] Там найстрашніше нас лихо спіткає, вони говорили.

Далі ж від острова свій корабель ви спрямовуйте чорний”.

Так говорив я, і любими всі зажурились серцями.

Та відповів Еврілох мені зразу ж докірливим словом:

“Надто твердий уже ти, Одіссею! Ні дух, ані тіло

280] В тебе не слабнуть. Неначе усе воно в тебе з заліза!

Товаришам, що в труді і без сну знемагають, на берег

Забороняєш ти вийти, коли на омитому морем

Острові врешті могли б ми вечерю смачну зготувати.

Ти ж проти ночі, що вже ось надходить, примушуєш раптом,

285] Острів цей обминувши, у млистому морі блукати.

З пітьми ночей і вітри навісні, кораблям на загибель,

Враз виникають. Хто ж бо жахливої згуби уникне,

Як налетить несподівано вихром шаленої бурі

Нот чи Зефір противійний, які найчастіш розбивають

290] Нам кораблі, навіть всупереч волі богів можновладних?

Краще вже зараз ми темній скорімося ночі й на берег

Вийдім вечерю край корабля готувати швидкого,

Вставши ж удосвіта, знов поплинемо в море широке”.

Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.

295] —тут я збагнув, що хтось із богів нам біду замишляє,

Й так я промовив, із словом до нього звернувшись крилатим:

“Сам я один, Еврілох, проти вашої сили не встою.

Тільки усі мені зараз же клятву дайте велику:

В разі корів ми череду там чи овечок отару

300] Стрінем численну, ніхто хай в зухвальстві злочиннім не сміє

Хоч би єдину вівцю чи корову забити, — спокійно

Страв споживайте, що їх безсмертна дала нам Кіркея”.

Так я сказав, і зразу ж усі поклялись, як велів я.

Потім, коли вже вони присягайся і клятву скінчили,

305] В затишну бухту поставили свій корабель ми доладний,

Біля солодкої близько води, і посходили з нього

Товариші, і смачну почали готувати вечерю.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Згадувать всіх і оплакувать стали супутників любих,

310] Що з корабля похапала й поїла зажерлива Скілла.

Плакали так, поки й сон надійшов до них солодковійний.

А як лишалася ночі третина й заходили зорі,

Бурю жахливу неждано наслав із поривчастим вітром

Зевс, що хмари збирає, й густою окутав імлою

315] Море і землю, і ніч із неба спустилася знову.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Витягай ми корабель і в печеру поставили тиху,

Затишне місце для німф та для їх хороводів чудових.

Там на нараду зібрав я усіх і так до них мовив:

320] “Досить в нас їжі й пиття у швидкім кораблі, мої друзі,

Отже, не слід нам чіпати корів, щоб не трапилось лиха.

Гелію всі ці корови належать і тучні овечки,

Богу страшному, який усе бачить на світі, все чує”.

Так говорив я, й вони послухали серцем відважним.

325] Та не вгавав цілий місяць і Нот полуденний, і вітер

Інший не віяв тоді, крім Нота і східного Евра.

Поки їм хліба й вина червоного всім вистачало,

Не зачіпали корів, хоч і як поживитись кортіло.

А почало під запасами дно корабля виглядати,

330] Товариші мимоволі на лови тоді подалися,

Рибу ловити і птицю — усе, що до рук попадало, —

Вудками, петлями тощо, бо голод їм шлунки тривожив.

Вийшов я якось на острів углиб, щоб богам помолитись,

Може, з них котрий нам шлях повернутись додому покаже.

335] Отже, коли відійшов від супутників я далеченько,

Руки умив і в затишнім місці, од вітру укритім,

Із молитвами до всіх звернувся богів олімпійських.

Сон найсолодший злили вони потім мені на повіки.

Раду тим часом лиху подав Еврілох товариству:

340] “Слухайте слів моїх, друзі, що стільки вже лиха зазнали!

Кожною смертю немило вмирати людині бездольній,

Вмерти ж із голоду, в ньому загибель знайти — найстрашніше.

Отже, давайте Гелія кращих корів одберімо

Й жертву богам принесім, що простором небес володіють.

345] А як повернемось ми до Ітаки, вітчизни своєї,

Храм величний негайно збудуємо Гіперіону

Гелію ми й багато коштовних дарів принесемо.

А як у гніві на нас за корів круторогих він схоче

Наш корабель, за згодою інших богів, погубити, —

350] Краще волію, в воді захлинувшись, загинути зразу,

Аніж поволі вмирать на пустинному острові цьому”.

Так говорив Еврілох, і всі його думку схвалили.

Зразу ж тоді вони Гелія кращих корів одібрали

З стад його, — від темноносого-бо корабля недалеко

355] Паслися широкочолі корови його круторогі.

їх оточили вони і молитися стали безсмертним,

Свіже зриваючи листя із високоверхого дуба,

Білого-бо на швидкім кораблі не було вже ячменю.

А помолившись, корів повбивали і шкуру обдерли,

360] Потім, відрізавши стегна, їх жиром обабіч обклали,

Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м’ясом накрили.

Та не було в них вина поливати палаючі жертви,

То покропили водою і нутрощі смажити стали.

Стеша телиці спаливши й утроби її скуштувавши,

365] Решту усю на шматки порубали й рожнами проткнули.

Саме тоді від повік моїх сон відлетів найсолодший.

До корабля я швидкого пішов на морське узбережжя.

Вже недалеко свого корабля крутобокого бувши,

Раптом відчув я, як смаженим звідкись приємно запахло.

370] З зойком болючим тоді заволав до богів я безсмертних:

“Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Горя ж мені завдали ви, тим сном лиховійним приспавши!

Товариші тут страшного накоїли лиха без мене”.

З вістю до Гелія Гіперіона прийшла довгошатна

375] Діва Лампетія — що ми корів його кращих убили.

Серцем розгнівався він і так до безсмертних промовив:

“Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!

Тяжко скарайте людей Одіссея, сина Лаерта!

Надто зухвало вони тих корів повбивали, якими

Тішивсь я кожного разу, на зоряне сходячи небо

Чи повертаючись знову з небесного шляху на землю.

А як не буде за вбитих корів їм належної кари,

То до Аїда зійду я й світитиму там для померлих”.

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

385] “Гглію, краще й надалі світи для безсмертних у небі,

А заодно і для смертних людей на землі плодородній.

Я ж незабаром швидкий корабель їх, сліпучу метнувши

Блискавку, вщент розіб’ю посеред винно-темного моря”.

Все це давно від Каліпсо прекрасноволосої чув я,

390] їй же, казала вона, все Гермес розповів, оповісник.

Отже, пішов я тоді до свого корабля і до моря

Й вилаяв всіх, перед кожним спиняючись; та не могли ми

Ради вже дати ніяк, бо корови були уже вбиті.

Потім боги ще й’такі показали супутцям ознаки:

395] Зняті заповзали шкури, сире на рожнах і печене

М’ясо замукало, наче корови живі обізвались.

Шість уже днів безустанно мої так супутники любі,

Учти справляючи, Гелія кращих корів поїдали.

Тільки як день надійшов від Зевса Кроніона сьомий,

400] Вітер нарешті затих і страшна заспокоїлась буря.

Вийшли на свій корабель ми й поплинули в море широке,

Щоглу поставивши й білі на ній розпустивши вітрила.

А як далеко ми острів лишили й ніяка навколо

Не маячила земля, саме лише небо та море,

405] Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон

На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.

Отже, недовго він плинув спокійно — Зефір шумовійний

З заходу враз налетів, і страшна розлютилася буря.

Вихру поривом рвучким зірвало із щогли обидві

410] Линви, і щоглу звалило, й на дно, вже водою залите,

Снасті попадали. Щогла з корми корабельної, впавши,

По голові стерника зачепила і череп відразу

Геть роздробила йому; наче той водолаз, він з помосту

Швидко пірнув, і покинула кості душа благородна.

415] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном,

Аж затрусився увесь він, уражений Зевса перуном,

Сіркою разом запахло, й попадали в море супутці.

Мов вороння, вони круг корабля чорноносого в бурній

Хвилі кружляли, — відмовив їм бог повороту додому.

420] По кораблю я метавсь, поки хвилі ударом від кіля

Геть відірвало обшивку, й оголену снасть бурунами

Змило, і щогла за кілем услід попливла, а за нею

Линва ремінна із шкури волової в хвилях тяглася.

Міцно із кілем я щоглу зв’язав тоді линвою тою

425] Й, сівши на нього, віддався на волю вітрам буревійним.

Став затихати Зефір, і страшна заспокоїлась буря,

Та несподівано Нот тривогою в серце повіяв,

Щоб не погнав мене знов він згубній назустріч Харібді.

Так цілу ніч мене вітром носило; як сходило сонце,

430] Знову між скелями Скілли я був і страшної Харібди.

Саме в ту пору ковтала морську вона воду солону.

Скочивши раптом, за дику смоковницю я ухопився

Й, наче кажан, у повітрі повис, і не міг ні ногами

Я обіпертись на землю, ні вище на дерево влізти,

435] Надто-бо низько коріння було, а віття — високо, —

Довге й крислате, тінню воно укривало Харібду.

Міцно тримався я там, дожидаючи, щоб відригнула

Кіль вона й щоглу назад, і хоч пізно, а все ж я діждався

їх, — аж тоді, як суддя, розібравши на зборах багато

440] Позовів юні завзятої, йде вже нарешті вечерять,

Тільки тоді з уст Харібди з’явилися ті деревини.

Враз від смоковниці я відірвав свої руки і ноги

Й прямо в розбурхану хвилю упав, деревин недалеко,

Виліз на них і руками щосили почав веслувати.

445] Скіллі усе ж таки батько людей і богів не дозволив

Вгледіть мене, — не уник би інакше я наглої смерті.

Дев’ять днів так тримавсь я. У пітьмі нічній на десятий

Кинутий був на Огігію-острів богами. Каліпсо

Там пишнокоса живе, страшна ясномовна богиня,

450] Що годувала й кохала мене. І навіщо б я знов це

Мав говорити? Ще вчора все в домі тобі розповів я

Й славній дружині твоїй. Та й зовсім мені нецікаво

Знов говорити все те, що докладно тобі розповів я”.

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ЗМІСТ ТРИНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ І РАНОК ТРИДЦЯТЬ П’ЯТОГО

Одіссей, нагороджений щедро царем Алкіноєм, царицею Аретою і феаками, залишає з наближенням ночі їх острів. Він засинає. Тим часом корабель феакійський, швидко закінчивши своє плавання, досягає Ітаки. Наблизившись до Ферганської пристані, мореплавці виносять сонного Одіссея на берег і там залишають його з усіма скарбами, які він одержав від феаків. А самі віддаляються. Роздратований Посейдон перетворює їхній корабель у скелю. Одіссей прокидається, але не впізнає своєї землі, яку Афіна вкрила густим туманом. Богиня зустрічається з ним у вигляді юнака. Він розповідає вигадану пригоду; тоді Афіна відкривається йому, прибравши вигляд діви. Сховавши Одіссеєві скарби у гроті наяд, богиня дає йому настанову, як помститися на женихах, перетворює його у злиденного старця і, наказавши йому йти у глиб острова до свинопаса Евмея, сама відлітає в Лакедемон до Телемаха.

ВІДПЛИТТЯ ОДІССЕЯ З КРАЇНИ ФЕАКІВ

І ПРИБУТТЯ ДО ІТАКИ

Так говорив Одіссей, і тиша навколо настала.

Мов зачаровані, всі в звечорілих сиділи покоях.

Зрештою так Алкіной, озвавшись до нього, промовив:

“Як уступив, Одіссею, на мідний поріг ти у дім мій

5] Високоверхий, то певен я, що й до свого незабаром

Вернешся ти без блукань, хоч багато зазнав їх раніше.

Вам же, старшино шановна, що в домі моєму іскристе

П’єте пошани вино й наслухаєте співу аедів,

Ось що, до кожного й всіх вас звертаючись, маю сказати:

10] В гладко обтесаній скрині вже складено й шати для гостя,

Й вироби з золота тонко відлиті, й всі інші дарунки,

Що поприносили ви йому, радники славних феаків.

Даймо, крім того, йому по триногу великому кожен

І по котлові, а потім, з народу зібравши, свої ми

15] Втрати повернем; важкий для одного це був би дарунок”.

Так говорив Алкіной, і подобалось всім його слово.

Потім вони спочивать по своїх розійшлися домівках.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

До корабля вони з мідним усі поспішили начинням.

20] Ходячи по кораблю, Алкіноєва сила священна

Порозкладала старанно під лавами всі ті дарунки,

Щоб не були на заваді гребцям, як за весла засядуть.

До Алкіноя посходились учту вони готувати.

їм заколола бика Алкіноєва сила священна

25] В честь темнохмарного Зевса Кроніда, що всім володіє.

Стегна спаливши, самі вони в учті розкішній велику

Мали утіху. Співав перед ними співець божественний,

Славний між людом усім Демодок. Одіссей же до сонця

Ясного голову все повертав з нетерпіння — коли вже

Зайде воно, так прагнув він швидше від’їхати звідти.

Так, як вечері жадає ратай, що майстерного плуга

На новині цілий день йому тягнуть воли винно-темні,

Й серцем радіє, коли вже на захід схиляється сонце

Й близько вечеря, і вже він іде, ледве тягнучи ноги,

35] Так же радів Одіссей, як на захід схилилося сонце.

До веслолюбних феаків тоді він почав говорити,

До Алкіноя свою найбільше звертаючи мову:

“О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!

Вирядіть в путь ви мене, узливання створивши, самі ж тут

40] Будьте здорові! Здійснилось-бо те, чого прагнув я серцем —

І поворот, і коштовні дари, — хай богове небесні

Благословлять їх, нехай безпорочною вірну дружину

Й друзів своїх у здоров’ї знайду я, додому вернувшись.

Ви ж залишайтесь на радість дружинам, від юності любим

45] Подругам вашим, і дітям своїм. Хай богове пошлють вам

Всякого щастя, й хай люд ваш ніякого лиха не знає!”

Так говорив він, і всі це схвалили й погодились гостя

Вирядить гідно в дорогу, усе-бо він мовив доладно.

От до окличника мовить тоді Алкіноєва сила:

50] “Воду з вином розведи, Понтоною, в кратері й навколо

Всім піднеси, щоб могли, помолившися батькові Зевсу,

Гідно ми нашого вирядить гостя до рідного краю”.

Мовив він так, і вино розмішав Понтоной медоплинне

Й кожному в кубок налив, і усі, в своїх сидячи кріслах,

55] Вічним, блаженним богам, що простором небес володіють,

Стали творить узливання. Підвівсь Одіссей богосвітлий

І, до Арети наблизившись, келих подав їй дводонний,

Потім промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:

“Будь, володарко, здорова на довгі літа, поки прийдуть

60] Старість і смерть, — вони-бо нікого з людей не минають.

Я від’їжджаю, а ти будь щаслива у домі своєму

З любими дітьми, й людьми усіма, й владарем Алкіноєм”.

Мовивши це, ступив на поріг Одіссей богосвітлий.

Разом послала й окличника з ним Алкіноєва сила,

65] Щоб на швидкий корабель до моря його супроводив.

Слідом служебниць-жінок Арета за ними послала,

З випраним чисто плащем прямувала одна і з хітоном,

Друга добротну несла прегарного виробу скриню,

Ще одна з хлібом і темно-червоним вином поспішала.

70] До корабля підійшли вони всі і до берега моря,

Славні супутники, з рук їх принесені речі прийнявши,

Склали на дно корабля — і вино, й розмаїті наїдки.

Для Одіссея ж вони на кормі корабля їх швидкого

Килим послали й ряднину, щоб міг на них він спокійно

75] Виспатись. Зразу ж тоді підійшов він до ложа і мовчки

Ліг спочивати. За весла вони посідали рядами

Й линви од каменів, з дір, в них пробитих, усі відв’язали.

І нахилились гребці й ударили веслами море.

Впав Одіссеєві сон найсолодший тоді на повіки,

80] Непробудимо солодкий, найближче до смерті подібний.

Мов у полях жеребці, четвернею запряжені в повіз,

Мчать як шалені під ляск батога по широкій дорозі,

Аж підіймаються високо вгору вони над землею,

Так піднімався і ніс корабля, а позаду багряна

Хвиля шумливого моря аж пінилась, так бушувала.

Плив корабель неухильно вперед, і ні яструб, ні сокіл,

Птах найбистріший, не міг би у летові з ним порівнятись.

Швидко летів корабель, морську розсікаючи хвилю

Й мужа везучи, що розумом був до богів лиш подібний,

90] Надто багато-бо горя зазнав він душею раніше

В січах тяжких з ворогами, у хвилях бурхливого моря.

Спав він спокійно тепер, про лихо колишнє забувши.

Ледве на небо зоря світлосяйна зійшла провістити

Близьке настання Еос, що з досвітньої мли виникає,

95] А корабель мореплавний до острова вже наближався.

Є на Ітаці затока, що назву від Форкіна має,

Старця морського; при вході до неї два миси обабіч,

З моря скелясті й пологі всередині тої затоки.

Миси від буйної хвилі її захищають, що зовні

100] Вітер здіймає, — всередину бухти тієї зайшовши,

Без якорів кораблі добропалубні можуть стояти.

Край узбережжя затоки стоїть довголиста олива,

А біля неї чудова тіниста печера, священний

Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.

105] Є у печері тій амфор камінних багато й великих

Келихів; бджоли роями гніздяться у ній медоносні.

Є ще великі там кросна камінні, — на них собі німфи

Тчуть пурпурово-барвисті вбрання, що аж глянути любо;

Є й дзюркотливі джерела. Два входи до тої печери:

110] Входом північним і людям до неї проходити можна,

Вхід же із півдня — лише для богів, і не вільно нікому

З смертних проходити ним, богам лише вхід той відкрито.

От увійшли вони в бухту знайому. І до половини

На узбережжя положисте їх корабель із розгону

115] Вибіг, — веслами руки гребців його так підганяли.

З добре обладнаних лав корабля вони вийшли на берег,

Насамперед із корми Одіссея гуртом перенісши,

Разом з рядниною й килимом ясним, що в них спочивав він,

На прибережний пісок оповитого сном положили.

120] Потім дарунки позносили, що на дорогу додому

Славні феаки дали, завдяки допомозі Афіни.

Склали докупи усе під оливу вони довголисту

Одаль дороги, щоб шкоди хто-небудь з людей перехожих

Не наробив, поки сам Одіссей ще від сну не прокинувсь,

125] Зразу ж додому назад попливли. Та землі потрясатель

Грозьб не забув, що раніш богорівному він Одіссею

Ними грозив, і у Зевса тоді попросив він поради:

“Зевсе, наш батьку! Пошани ніякої поміж богами

Більше не матиму я, якщо смертні мене не шанують,

130] Навіть феаки, що рід свій славетний від мене виводять.

Я сподівався, що, лиш перетерпівши лиха багато,

Вернеться все ж Одіссей; повороту додому від нього

Не відбирав я, бо ти ж обіцяв, головою кивнувши.

Сплячим його відвезли на швидкім кораблі через море,

135] І на Ітаці зсадили, й численних дарів надавали:

Золота, й міді багато, і тканого безліч одіння —

Стільки із Трої собі Одіссей не привіз би напевно,

Навіть із долею здобичі цілим додому вернувшись”.

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

“Що це ти кажеш, землі потрясателю вельмимогутніи!

Не зневажали тебе ще боги. Та воно й неможливо

Не шанувать одного з найстаріших богів і найкращих,

А як з людей хто, могутністю й силою слабших, посміє

Не поважать тебе, завжди ти зможеш його покарати.

145] Отже, роби, як бажаєш, як серцю твоєму завгодно”.

В відповідь мовив йому Посейдон, землі потрясатель:

“Так би зробив я усе, як мовиш мені, темнохмарний,

Тільки тебе я боюся і гніву твого уникаю.

Нині ж я хочу феаків отой корабель пречудовий,

150] Що із виправи додому вертається, в морі туманнім

Геть розтрощить, щоб назавжди одвикли вони подорожніх

Переправляти, ще й місто горою від них заслоню я”.

В відповідь так йому Зевс, що хмари збирає, промовив:

“Друже мій, ось як моєму то серцю найкращим здається:

155] Тільки-но люди із міста побачать здаля корабель той,

Що підпливатиме, в камінь його оберни біля суші,

Виглядом схожий на той корабель, щоб усі дивувались

Люди, що довгою їхнє заслонено місто горою”.

Щойно почув ці слова Посейдон, землі потрясатель,

ібо рушив він прямо до Схерії, де проживають феаки,

Й там дожидав він. Близько вже був корабель мореплавний,

Швидко йдучи. Наблизивсь до нього землі потрясатель,

Перетворив його в скелю; долонею вдаривши зверху,

Міцно його закріпив і сам відійшов після того.

165] Перемовлятись словами крилатими поміж собою

Славні тоді почали моряки, довговеслі феаки.

Переглядаючись, так поміж себе вони говорили:

“Лишенько! Хто ж то швидкий корабель, що вертався

додому,

Раптом у морі спинив, коли близько він там показався?”

170] Так то один з них, то другий казав, а що сталось — не знали.

Отже, озвався тоді Алкіной і так до них мовив:

“Горенько! Ось воно давнє збулося-таки віщування

Батька мого, що сказав: на нас Посейдон прогнівиться

Тим, що ми через моря перевозці для всіх безодмовні.

175] Прийде година, казав, коли наш корабель пречудовий,

Що повертатися буде з виправи, в туманному морі

Бог нам розтрощить і довгою місто заслонить горою.

Так повістив мені батько, і все це збувається нині.

Отже, послухайте всі і зробіть те, що зараз скажу вам:

180] Не перевозьте нікого з людей, хто б до нашого міста

Не нагодивсь. Посейдонові ж зараз дванадцять добірних

В жертву биків принесім, може, зглянеться він і ласкаво

Міста не буде високою нам заслоняти горою”.

Так він сказав, і биків вони в страсі взялись готувати.

185] Потім щиро благать почали владаря Посейдона

Славні вожді та правителі всі феакійського люду,

Стоячи круг вівтаря. Одіссей пробудився тим часом,

Лежачи на вітчизняній землі, та її не впізнав він,

Бо не бував тут давно. Крім того, Паллада Афіна,

190] Зевсова донька, туманом її огорнула, щоб часом

Хтось і його не впізнав, щоб самій йому все розказати,

Щоб ні дружина, ні друзі й сусіди його не впізнали,

Поки на всіх женихах за зухвальство їх він не помстився.

Ось чому нині здавалося іншим усе владареві —

195] Бухти вигідної плесо, й виткі узбережні стежини,

И скелі стрімчасті, й дерева, що порозростались навколо.

Раптом підвівся і став, у рідну вглядаючись землю,

Й голосно він заридав, по стегнах долонями вдарив

І в невимовному жалі до себе самого промовив:

200] “Горе мені! До кого, в яку я країну потрапив?

Чи непривітні та дикі тут люди, що правди не знають,

Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?

Де ці скарби я великі подіну? І де ж це нарешті

Я опинився? Було б таки краще мені у феаків

205] Там залишатися! Вдався б до когось я з владців могутніх,

Хто полюбив би мене і до рідного вирядив краю.

Де ж це сховати тепер, я не знаю. А тут залишати

Я б не хотів, щоб усе воно здобиччю інших не стало.

Горенько! Несправедливі були і не дуже розумні

210] Славні вожді та правителі всі феакійського люду, —

В край мене інший вони завезли, обіцявши на острів,

Видний здаля, на Ітаку везти, й не дотримали слова.

Зевс їм відплатить, благаючих всіх оборонець, що й інших

Сам назирає людей і всім віддає по заслузі.

215] Гляну ж тим часом, скарби полічу я свої та побачу,

Чи не забрали феаки чого, кораблем від’їжджавши”.

Мовивши так, заходивсь казани, і триноги лічити,

Й вироби всі золоті, і чудові одіння взористі, —

Не бракувало нічого. У тузі по рідному краю

220] Над узбережжям шумливого моря почав він блукати,

Тяжко сумуючи. Близько до нього підходить Афіна

В вигляді хлопця, овечих отар пастуха молодого,

Ніжного вродою, наче якогось державця дитина,

З гарним плащем добротканим, на плечах ізгорнутим вдвоє,

225] З списом в руках, а ноги світлисті в сандалії взуто.

Глянув на неї й зрадів Одіссей, і, підходячи навстріч,

Так він промовив, із словом до неї звернувшись крилатим:

“Друже мій, першим тебе я у цій зустрічаю країні.

Будь же здоров і не стався до мене з чуттям зловорожим,

230] А порятуй мої речі й мене порятуй. Наче бога,

Щиро благаю тебе й до колін я твоїх припадаю.

Ти ж мені правду усю розкажи, щоб знав я напевно,

Що за земля, що за край тут. Який його люд населяє?

Острів то, що звідусіль його здалеку видно, чи берег

235] То суходолу родючого, що виступає у море?”

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Чи не дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,

Що запитав про цю землю у мене! Отож не така-то

Вже й невідома вона, — багато хто знає про неї

240] І поміж тими людьми, що далеко живуть на схід сонця,

І серед тих, що за нами на заході млистім домують.

Надто скеляста вона, так що кіньми по ній не проїхать,

Та не така-то вже й бідна, хоч, правда, не дуже простора.

Хліба родить вона і вина виноградного завжди

245] Вдосталь, бо часто й дощі тут ідуть, і роса випадає;

І пасовиська для кіз і свиней тут чудові, й багато

Всякого лісу навколо, й джерел із водою питною.

Тим-то, чужинче, Ітаки ім’я досягло і до Трої,

Що десь далеко, як кажуть, лежить від ахейського краю”.

250] Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

Втішений тим, що він в ріднім краю, як йому сповістила

Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна.

Отже, озвавсь він і з словом до неї звернувся крилатим,

Та не повів усієї він правди, притримавши слово,

В серці, як завжди, багато ховаючи мислей лукавих.

“Чув про Ітаку давно я, ще бувши на Криті розлогім,

В морі далекому. Нині ж і сам я доплинув до неї

З скарбом своїм. Лишивши і дітям іще стільки само,

Втік я відтіль, бистроногого там Ортілоха убивши,

260] Що народився від Ідоменея й на Криті розлогім

В гонах швидких подолав навіть тих, що й годуються з цього,

Хтів-бо від мене він з Трої привезену всю відібрати

Здобич, що стільки вже горя за неї зазнав я душею

В січах важких з ворогами, у хвилях бурхливого моря,

265] Бо не коривсь його батькові я, біля Трої служивши

В нього в загоні, а сам тоді власну очолив ватагу.

Мідним я списом ударив його, коли він повертався

З поля, а я із товаришем ждали його край дороги.

Ніч тоді темна все небо вкривала, і жодна людина

270] Нас не побачила, — в тайні і душу від нього забрав я.

Тільки коли уже вбив Ортілоха я гострою міддю,

На корабель я побіг фінікіян славетних благати,

В дар пропонуючи їм із здобичі долю чималу.

Взяти благав я з собою мене й одвезти аж у Пілос

275] Чи до Еліди священної, де владарюють епеї.

Силою вітру, проте, відтіля аж сюди їх пригнало

Проти їх волі, — обманювать, видно, вони не збирались.

Отже, блукаючи так, аж сюди уночі ми добились.

В бухту, насилу веслуючи, в’їхали ми, і ніхто з нас

280] 1 не гадав про вечерю, хоч дуже були ми голодні,

Й тільки зійшли з корабля, як тут же і спать полягали.

Зморений тяжко, зразу ж у сон я солодкий поринув.

Скарб фінікіяни мій з корабля позносили швидко

Й там, де лежав я, поклали усе на піску прибережнім.

285] Потім своїм кораблем у Сідонію, край велелюдний,

Знов попливли. Я ж один із зажуреним серцем лишився”.

Так говорив він. Всміхнулась тоді ясноока Афіна,

Ніжно рукою його приголубила, вигляд прибравши

Жінки ставної, вродливої, славної ще й в рукоділлі,

290] Й так йому мовила, з словом до нього звернувшись крилатим:

“Хитрому ж треба й лукавому бути, щоб в підступах різних

Все ж подолати тебе, хоч би й бог із тобою змагався!

Надто вигадливий ти й хитромудрий, ба навіть не хочеш,

В ріднім краю опинившись, оманливих слів і лукавства,

295] Любих тобі ще із віку дитячого, врешті зректися!

Та перестаньмо про це говорити, — умієм обоє

Ми хитрувати, і смертних ти всіх перевищував завжди

В слові й пораді, а я між богами безсмертними славлюсь

Розумом гострим і хитрістю вдачі. Як же це й досі

300] Зевса дочки не впізнав ти, Паллади Афіни? Я ж завжди

В скруті якійсь біля тебе й від лиха тебе захищаю.

Я ж учинила і те, що феакам ти був до вподоби.

Й зараз прийшла я, щоб разом подумати, як тобі бути,

І заховати той скарб, що тобі на дорогу додому

305] Славні феаки дали за порадою й мислю моєю,

І розказати, який тобі клопіт у власному домі

Доля готує. Ти все оце витерпіть конче повинен,

Та не розказуй нікому з жінок чи мужчин, що вернувся

Ти із далеких блукань, а мовчки усе й терпеливо

310] Знось: і зневаги, і кривди, людському скорившись насильству”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Важко, богине, зустрівши тебе, упізнати людині

Хоч би й досвідченій, — в постатях різних себе та являєш.

Знаю те добре я й сам, що була ти до мене прихильна

315] В дні, як під Троєю ми, ахеїв сини, воювали.

А як уже зруйнували Пріамове місто високе

Й на кораблях одплили і бог всіх ахеїв розсіяв,

Більше я, Зевсова доню, не бачив тебе й не помітив,

Щоб на моїм кораблі ти мене від біди захистила.

320] Довгий-бо час по світах із розкраяним серцем у грудях

Я проблукав, поки з лиха богове мене врятували.

Тільки як я опинився в родючій країні феаків,

Словом мене підбадьорила ти й завела до їх міста.

Нині ж ім’ям твого батька благаю уклінно — не вірю,

325] Що на Ітаку я, здалеку видну, прибув, — мабуть, в іншій

Я опинився країні, а ти, лиш глузуючи з мене,

Розповідала те все, щоб серце мені одурити.

Отже, скажи, чи справді я в милу приїхав отчизну?”

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

330] “Завжди однакові в грудях у тебе усі міркування.

Тим-то й не можу тебе, бідолашного, я залишити,

Ти-бо й привітна людина, і розумом бистра, й розважна.

Кожен із радістю інший, з далеких блукань повернувшись,

Біг би до власного дому — дружину побачити й діток.

335] Ти ж не інакше, як все розпитати і вивідать хочеш,

Поки не впевнишся сам у дружині, що, сидячи дома,

Все дожидає тебе, і в смутку й сльозах безустанних

Ночі безсонні і дні їй безрадісно довгі минають.

Навіть і сумніву все ж я не мала, я глибоко в серці

340] Знала, що вернешся ти, хоч супутців своїх і утратиш.

Та не хотілось, однак, з Посейдоном мені сперечатись,

Брат-бо він батька мого, на тебе ж палає у серці

Гнівом за те, що коханого ти осліпив йому сина.

Нумо, ходім покажу я Ітаку, щоб сам ти упевнивсь.

345] Ось і затока, в честь Форкіна названа, старця морського;

Край узбережжя, он бачиш, стоїть довголиста олива,

А біля неї чудова печера тіниста, священний

Захисток німф чарівних, що наядами їх називають.

Це ж бо та сама печера простора, з склепінням високим,

350] Де гекатомби добірні ти німфам у жертву приносив.

Далі там — Неріт-гора, густими укрита лісами”.

З цими словами богиня тумани розвіяла, й острів

Весь показався, й незламний зрадів Одіссей богосвітлий,

Край свій побачивши, й землю родючу він став цілувати.

355] Потім до німф розпочав він, здіймаючи руки, молитись:

“Німфи наяди, Зевсові доньки, вже й бачити вас я

Не сподівався! Прийміть же моїх молитов привітання

Щире! Як і раніш, подаруємо ми вам дарунки,

Якщо зласкавиться Зевсова донька, що здобич дарує,

360] Й жити мені ще дозволить і любому сину зростати”.

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Та не турбуйся! Не цим тобі треба тепер клопотатись.

Швидше сховаймо у глиб божественної цеї печери

Скарб твій увесь, щоб там залишатися міг він безпечно,

365] І поміркуймо самі, як краще надалі нам бути”.

З цими словами богиня пройшла під похмуре склепіння,

Помацки в пітьмі шукаючи закутків. Слідом за нею

Золото ніс Одіссей, і з міді міцної начиння,

Й шати розкішні — усе, що феаки йому дарували;

Все поскладала дбайливо і скелею вхід завалила

Донька егідодержавного Зевса, Паллада Афіна.

Сидячи разом під тінню оливи священної, стали

Вдвох міркувать вони, як женихів знахабнілих позбутись,

Першою річ почала ясноока богиня Афіна:

375] “О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Ти поміркуй, як прибрати до рук женихів безсоромних —

Три уже роки зухвало вони хазяйнують у тебе,

Сватають жінку твою богорівну й дари їй приносять.

Та дожидає всечасно тебе вона серцем печальним,

380] Кожному з них обіцяючи, всім подає їм надії,

Вісті усім розсилає, та іншого думкою прагне”.

Відповідаючи, так говорив Одіссей велемудрий:

“Леле! То доля лиха Агамемнона, сина Атрея,

Так же раптово й мене спіткала б сьогодні в моєму

385] Домі, якби наперед ти, богине, про це не сказала.

Дай же пораду, як краще на них я помститися маю.

Стань біля мене сама, вдихни мені сили й відваги,

Як і тоді, коли з Трої ми світлу намітку зривали.

Як допоможеш так щиро й тепер ти мені, ясноока,

390] То подолав би мужів я й зо триста удвох із тобою,

Тільки б ласкаву, богине-владарко, дала допомогу”.

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Буду весь час я з тобою, самого тебе не покину,

Щойно до справи візьмемося ми. Тоді, я гадаю,

395] Вже не один з женихів, що твої проїдають набутки,

Кров’ю і мозком своїм оббризкає землю навколо.

Тільки зміню тебе так, щоб люди ніяк не впізнали.

Зморщу прекрасну я шкіру на тілі твоєму гнучкому,

І над чолом твоїм русе понищу волосся, й лахміттям

400] Постать прикрию, щоб кожен, хто гляне на тебе, жахнувся;

Мутними очі зроблю, раніше такі ще прекрасні,

Щоб і усім женихам ти на вигляд огидним з’явився

Й навіть дружині і синові, що їх удома лишив ти.

Сам же ти спершу знайди старого свого свинопаса,

405] Що стереже твої свині й тобі увесь відданий щиро, —

Любить він сина твого й Пенелопу розважну шанує.

Біля свиней його знайдеш, — там гурт їх чималий пасеться

Близько Воронячих скель, недалеко джерел Аретуси.

Жолуді ситні їдять вони там і п’ють темно-чорну

410] Воду, — отож-бо і салом жирнющим вони обростають.

Там зупинись і, підсівши, про все розпитаєш у нього,

Поки я в Спарту подамся, жінками вродливими славну,

Щоб Телемаха покликати, сина твого дорогого,

Що в Лакедемон просторий навідався до Менелая.

415] Може, дізнається там, чи є ти де-небудь на світі”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Чом же ти, знаючи правду, раніше йому не сказала?

Чи не на те, щоб і він, в неспокійному морі блукавши,

Лиха натерпівся й інші прожиток його прощали б?”

420] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

“Клопіт про нього нехай твого серця тепер не турбує,

Я-бо сама виряджала його, щоб у цій він виправі

Доброї слави набув. З ним жодного лиха не сталось,

В домі Атріда спокійно сидить він у повнім достатку.

425] Правда, із чорним своїм кораблем тут чигають на нього

Молодики, щоб раніше убить, ніж в отчизну приїде.

Тільки не буде цього. Земля-бо раніше покриє

Не одного з женихів, що набутки твої проїдають”.

Мовивши це, Одіссея жезлом доторкнулась Афіна.

430] Зморшками вкрилась на тілі гнучкім його шкіра прекрасна,

І над чолом його русе облізло волосся, і постать

Згорбилась раптом уся, так неначе в одряхлого старця,

Вмить помутніли і очі, раніше такі ще прекрасні.

Дране лахміття брудне і хітон вона зовсім дірявий,

435] Димом пропахлий гірким, подала наготу його вкрити.

Зверху ж на плечі йому облізлу накинула шкуру

Оленя бистрого. Палку дала йому в руки й за спину

Латані, вбогі сакви на вірьовці замісто ременю.

Змовившись так, розійшлися вони, й подалася Афіна

440] У Лакедемон прекрасний, щоб сина вернуть Одіссею.

ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА

ЗМІСТ ЧОТИРНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Одіссей приходить до Евмея; поснідавши з ним, він намагається запевнити старого свинопаса, що володар його незабаром повернеться, і підтверджує це клятвою, але Евмей йому не вірить. Одіссей розповідає вигадану пригоду про себе. Увечері й інші пастухи повертаються з пасовища. Евмей вбиває на вечерю вгодовану свиню. Холодна ніч; Одіссей вигаданою про себе історією спонукає Евмея дати йому теплу керею на ніч. Всі засинають у домі, лише один Евмей іде доглядати залишену в полі череду.

ОДІССЕЄВЕ ПЕРЕБУВАННЯ У ЕВМЕЯ

Стежкою йшов кам’янистою сам Одіссей від затоки

На верховини лісисті, бо там, як мовляла Афіна,

Жив свинопас богосвітлий, що дбав про майно свого пана

Так, як ніхто із челядників-слуг в Одіссеєвім домі.

5] Там він застав свинопаса, що в сінях сидів, а навколо

Двір обгороджений був на високому, видному місці,

Гарний, великий, просторий. Тож сам свинопас ту кошару

Побудував для свиней, поки був у від’їзді господар;

Ні господині про це не питав, ні старого Лаерта;

10] Обгородив камінням той двір і кущами терними,

Ще й частоколу міцного навколо подвір’я поставив,

Стругані стовбури дуба великого вряд повбивавши.

А на подвір’ї дванадцять хлівів збудував він великих,

Близько один біля одного, свиням для лігва. У кожнім

15] По п’ятдесят замикалось на засуви маток поросних,

Що у гною там лежать. Кабани ж ночували окремо.

Значно їх менше було, бо невпинно вони убували

Для женихівських бенкетів, тож мусив щодня до господи

Кращого з вепрів годованих їм свинопас посилати.

20] Триста всього й шістдесят кабанів на той день залишалось.

Четверо лютих, як звірі, собак біля них ночувало

Завжди, — їх виховав сам свинопас, розпорядник пастуший.

Він же в той час до ніг своїх саме сандалії міряв,

Скроївши їх із барвистої шкури волової. Троє

25] Інших на пашу із свиньми усі порозходились в різні

Боки; четвертого в місто послати йому довелося

Ще одного кабана одвести женихам презухвалим,

Щоб, заколовши його, вони м’ясом наситили серце.

Враз Одіссея угледіли пси, безугавно гавкущі,

30] Й кинулись люто до нього; але Одіссей обережний

Раптом присів перед ними, аж випала з рук його палка.

Тут, у своїй він кошарі, й зазнав би ганебного болю,

Та свинопас, на проворних ногах поспішивши на поміч,

Вибіг умить із сіней, аж випала з рук його шкура.

35] Лаючись та камінцями шпурляючи, врешті у різні

Боки він псів розігнав і так до господаря мовив:

“Старче, одна ще хвилина — й собаки б тебе розтерзали

Враз, і великою б це залишив ти для мене ганьбою!

Горя й зітхань вже й без того боги мені досить послали:

40] В смутку й журбі за своїм же господарем я богорівним

Тут ось сиджу, а свиней з кабанами годую в поживу

Іншим, тоді як він, може, і зовсім без їжі, голодний,

Поневіряється десь по країнах чужих і народах,

Якщо живий ще і досі десь бачить він сонячне світло.

45] Ну-бо, зайдім до моєї оселі, дідусю, щоб міг ти

Хлібом у мене й вином зголодніле наситити серце,

Потім сказати, відкіль ти й яке тебе лихо спіткало”.

Мовлячи це, свинопас богосвітлий повів його в хату

Й посадовив, завівши і віття насипавши густо,

50] Зверху козину він шкуру послав волохату й велику,

Що за постелю була йому, Дуже гостинністю цею

Втішений був Одіссей, і так він до нього промовив:

“Хай тобі, друже, сам Зевс і всі інші богове безсмертні

Все, чого прагнеш, дадуть за щиру гостинність до мене”.

55] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Гостю, не в звичай мені, хоч прийшов би хто гірший за тебе,

Гостя зневажити. Всі до нас волею Зевса приходять:

Гості й убогі старці. І хоч невелике, та щире

Наше даяння. Та нам, челядинцям, доводиться, правда,

60] В страхові жити, коли нерозумним припало коритись

Володарям. Не дали-бо тому повернутись богове,

Хто був ласкавий до мене й майно наділив для прожитку —

Все, чим господар хороший свою обдаровує челядь, —

Хату з наділом землі, ще й дружину, що всяк би посватав.

65] Хто працював йому чесно, труди того бог приумножив.

Так же от множиться праця й моя, що про неї я дбаю.

Нагородив би він щиро мене, якби сам тут постарів.

Тільки ж загинув він!.. Краще б Єлени загинуло плем’я

Все до ноги, — стільком-бо мужам підтяла вона ноги!

70] Тож-бо за честь Агамемнона й він із троянцями битись

До Іліона, славетного кіньми, відважно подався”.

Мовивши це і паском хітон собі підперезавши,

Рушив у хлів свинопас, де гурти поросят зачиняв він.

Двох відібравши із них, він приніс, і обох заколов їх,

75] І обсмалив, розрубав, і тоді на рожни настромив їх.

А як спеклося, приніс і подав Одіссею гаряче

М’ясо упрост на рожнах, посипавши борошном ячним.

Потім у дзбан дерев’яний налив він вина медяного,

Сам проти нього присів і так, припрошаючи, мовив:

80] Перекуси-но, чим міг тебе, гостю, слуга частувати,

їж порося, а свиней, кабанів женихи пожирають,

Сорому в серці не мавши, ні гадки про кару небесну.

Вчинків зухвалих усе ж не люблять боги всеблаженні,

А справедливість шанують і гідні учинки людини.

85] Навіть лихим, зловорожим людцям, що здобичі ходять

По чужоземних країнах шукати і Зевс дозволяє

На кораблях навантажених їм до вітчизни вертатись, —

Навіть і їм в глиб душі страх покари тяжкий западає.

Ці ж наче знають напевно, немовби від бога почули

90] Вість про печальну загибель його і не хтять ні достойно

Свататись, ні повертатись до себе й весь час безсоромно,

З крайнім зухвальством майно його нищать без всякого жалю.

Скільки у Зевса ночей і днів за цей час проминуло,

Жертву вони не одну і не дві пожирають щоденно,

“з Що ж до вина, то без міри вони його п’ють і без краю.

Безліч худоби він мав, — із героїв-мужів ні у кого

Стільки її не було ні на чорній землі суходолу,

Ні на Ітаці самій. Та, мабуть, і двадцять їх разом

Все ж її стільки не мали. Та ось розповім я докладно.

100] На суходолі корів є дванадцять черід, і овечих

Стільки ж отар, і свинячих гуртів; та стада ще й козині

Там навкруги і його, і чужі пастухи випасають.

Тут же, на острові, аж до кінця його, ще одинадцять

Козячих стад пасеться під доглядом служок сумлінних.

105] Кожного дня хтось по черзі у місто козла приганяє.

З тих, що вгодовані добре, який виглядає найкраще.

Я ж свиней стережу, доглядаю тут ціле їх стадо

І женихам, найжирнішу з них вибравши, теж посилаю”.

Так говорив він, а гість їв з охотою м’ясо і мовчки

110] Пив у жадобі вино, женихам замишляючи лихо.

А як наситився він та їжею дух підкріпив свій,

В келих, з якого пив сам, влив вина свинопас аж по вінця

Й дав Одіссеєві. Той прийняв його з радістю в серці

І обізвавсь до Евмея, промовивши слово крилате:

115] lt;Друже мій, хто ж це такий, що придбав у свою тебе власність,

Дуже багатий, могутній, як сам розповів ти про нього?

Кажеш, загинув він десь, Агамемнона честь захищавши?

Хто він, скажи, — можливо, і я його бачив де-небудь?

Відає Зевс в небесах та всі інші богове безсмертні,

120] Може б, і я розповів що, адже мандрував я багато”.

В відповідь мовив йому свинопас, розпорядник пастуший:

“Старче, нікому із тих, що з вістями од нього приходять,

Вірити ані дружина, ні син його любий не мусять.

Скільки усяких приблуд в безустанних шуканнях поживи

125] Брешуть весь час, а правди ніхто їм сказати не може.

Кожен приблуда такий, заблукавши до нас на Ітаку,

До господині приходить моєї й плете небилиці.

Добре прийнявши, про все вона довго розпитує в нього,

Й, тяжко сумуючи, ронить рясні із повік вона сльози,

130] Як і годиться дружині, що десь чоловік її згинув.

Байку і ти, стариганю, якусь уже скласти готовий,

Тільки б хтось дав тобі плащ із хітоном та інше одіння.

Мабуть, давно уже пси із хижими птахами в нього

Шкіру обдерли з костей, що душа вже від них відлетіла.

135] Може, десь риби морські його з’їли, а кості на суші

Досі й піском занесло на далекім морськім узбережжі,

Так і загинув він там, а друзів журитись покинув

Всіх, особливо ж мене. Ніде не знайду вже такого

Доброго серцем господаря в світі, куди б не пішов я,

140] Навіть коли б я до батька і матері знову дістався

В дім, у якому вони й народили мене, і зростили.

Отже, за ними не так я журюся, хоч дуже хотів би,

В рідну країну вернувшись, на власні їх бачити очі, —

За Одіссеєм, що безвісти зник, мене жаль огортає.

145] Ні, хоч нема його тут, називать на ім’я його просто

Я не наважусь, — любив він мене, вболіваючи серцем.

Я дорогим його зву, хоч немає його і понині”.

В відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий:

“Друже мій, все заперечуєш ти й говорити не хочеш

150] Про поворот його, серце зневір’ям наповнене в тебе.

Я вже не просто кажу тобі, клятву я дати готовий,

Що Одіссей таки має вернутись. За звістку приємну

Зразу ж, як тільки сюди він повернеться й прийде додому,

Ти одягнеш мене в плащ із хітоном — прекрасне одіння.

155] Хоч і в великій нужді, раніш не візьму я нічого, —

Так же, як брама Аідова, той ненависний для мене,

Хто, на свої посилаючись злидні, плете небилиці.

Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,

І Одіссеєве вогнище це, що до нього прийшов я, —

160] Збудеться справді усе воно так, як тобі оце мовлю.

Отже, повернеться знов Одіссей ще цього ж таки року.

Місяць один тільки зникне у небі, а другий настане,

Вернеться він додому й на кожному з тих він помститься,

Хто зневажає дружину його і пресвітлого сина”.

165] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Старче мій, ні нагороди тобі за ці вісті не дам я,

Ні Одіссей вже додому не вернеться. Отже, спокійно

Пий, і почнімо про інше розмову, про це ж мені більше

Вже не нагадуй, бо серце у грудях моїх від печалі

170] Ниє, коли про господаря доброго хтось нагадає.

Годі нам клятви давать, Одіссей же нехай би додому

Швидше вертався, як всі ми бажаємо — я, Пенелопа,

Старець Лаерт та юний іще Телемах боговидий.

За Одіссеєвим сином журюся я зараз невтішно,

175] За Телемахом. Цей паросток ніжний богове зростили,

Думав я, буде між інших мужів анітрохи не гірший

Він від коханого батька і вродою, й постаттю гожий.

Та замутив йому мислі, такі рівноважні раніше,

Хтось із богів чи людей — він вісті про батька збирати

180] В Пілос священний подавсь. Женихи ж йому знатні тим часом

Засідку десь по дорозі додому готують, щоб знищить

Рід на Ітаці з ім’ям Аркесія, рівного богу.

Тільки облишмо про це — чи попався він в засідку, може,

Чи ухитрився втекти, і Кроніон простяг над ним руку.

185] Краще тепер розкажи про свої мені, старче, пригоди.

Щиро й одверто усю розкажи мені правду, щоб знав я,

Хто ти і звідки. З якого ти міста і роду якого?

Як ти прибув, на якім кораблі? Яку до Ітаки

Путь із тобою пройшли мореплавці? І що то за люди?

190] Ти ж бо не пішки, гадаю, до нашого краю дістався”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я.

Навіть коли б на весь час ми з тобою наїдків придбали

Й досить напоїв солодких і, сидячи тут у хатині,

195] Учти справляли безжурно, на інших роботу лишивши,

Все ж нелегко й тоді мені протягом цілого року

Розповідать до кінця про усі мої муки душевні,

Що довелося зазнати безсмертних богів повелінням.

Гордий я тим, що родом з просторого Криту походжу,

200] Син я багатого мужа. Синів іще й інших багато

В нашому домі зросло й народилось у нього від жінки

Шлюбної. Мати ж моя була лиш наложниця, батьком

Куплена, та шанував мене врівні з законними дітьми

Кастор, що сином Гілаковим був, і гордий вести я

205] Рід свій від нього. На Криті його шанували, як бога,

І за багатство, й за щастя, й за славних синів благородних.

Кери смертельні й по нього прийшли і в оселю Аїда

Перенесли його. Діти його гордовиті відразу ж

Поміж собою усе поділили майно жеребками,

210] Тільки мені дуже мало дали та будинок лишили.

Взяв я дружину, проте, із чужого заможного роду —

За доброчинність мою: не був ні на розум я вбогим,

Ні боягузом у битвах. Тепер уже все це минуло.

Та й на стерню ти, гадаю, поглянувши, можеш пізнати

115] Колос. Зазнав-бо донині я надто багато нещастя.

Силу богове Арей і Афіна мені дарували

Й мужню відвагу. Скільки разів я з загоном добірних

Боїв у засідках був, ворогам готувавши загибель!

Думка про смерть мені серця відважного все ж не смутила.

220] Першим я кидався в бій і кожного між ворогами,

Хто мені швидкістю ніг поступавсь, досягав своїм списом.

Був я такий у боях. Ні домашньої, ні польової

Не полюбляв я роботи, що множить добробут родини.

Любими завжди для мене були кораблі многовеслі,

225] Стріли разючі, списи мідногострі й бої з ворогами —

Речі страшні, що для інших жахливими завжди здавались;

Я ж полюбляв їх, поклав-бо любов до них бог мені в серце.

Інша людина й утіхи у іншому ділі шукає.

Ще перед тим, як ахеїв сини виступали на Трою,

330] Дев’ять разів на швидких кораблях із мужами ходив я

В землі чужинних мужів, привозив і здобич велику —

Сам, що подобалось, брав, та й з розподілу за жеребками

Теж припадало багато. Так множилась дому заможність.

Скоро на Криті й боятись мене почали, й шанувати.

А після того як Зевс громозвучний страшну нам намислив

Путь, що стільком унедовзі мужам підтяла вона ноги,

З Ідоменеєм славетним мені кораблі довелося

До Іліона вести. Але й відмовлятись від цього

Ніяк було — поголоска пішла б у народі й неслава.

240] Дев’ять під Троєю літ ми, ахеїв сини, воювали,

А на десятий, узявши Пріамове місто високе,

На кораблях одпливли, і бог скрізь ахеїв розсипав.

Та від порадника Зевса найбільше мені, бідоласі,

Випало лиха. Із місяць пробув я з дружиною дома,

245] Дітьми й достатком своїм утішаючись. Та після того

Серце штовхнуло мене, швидкі кораблі спорядивши

І богорівних супутців узявши, в Єгипет податись.

Дев’ять я взяв кораблів, негайно зібралися й люди.

Товариші мої любі ще цілих шість днів після того

250] учти справляли. А я поставляв безустанно худобу,

Щоб і для жертви богам, і для учт їм самим вистачало.

Сьомого ж дня ми знялися з причалів широкого Криту

Й легко, з потужним Борея, прекрасного вітру, диханням,

Мов течією ріки, попливли. Кораблі не зазнали

255] Жодних пошкоджень. Всю путь без турботи і цілі й здорові

В них ми сиділи. Лиш вітер спрямовував їх та стерничі.

Днів через п’ять на чудові Єгипту ми випливли води,

Став на Єгипті-ріці з крутобокими я кораблями.

Потім на берег звелів супутникам витягти вірним

260] Наші усі кораблі і самим біля них залишатись,

А спостерігачам вийти звелів на чатівні дозорні,

Та у зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,

Кинулись раптом вони єгипетські ниви чудові

Скрізь грабувати, жінок з немовлятами всіх полонили

265] І повбивали мужів. Сягали до міста їх крики.

Гомін почувши, на поміч єгиптяни їм на світанку

Вибігли. Відблиском міді і брязкотом кінних і піших

Сповнилось поле. Зевс громовладний в лихе боягузтво

Ввергнув супутників наших, — ніхто проти вражої сили

270] З них не устояв. Страшне звідусюди грозило їм лихо.

Дуже багато тоді полягло нас від гострої міді,

Інших до праці гіркої примусили, взявши живими.

В серці ж моєму сам Зевс такій утворитися зволив

Думці, — було 6 мені краще умерти в Єгипті й знайти там

275] Долю свою! Нове вже мені готувалося горе!

Вмить з голови я шолом свій, чудового виробу, скинув,

Разом і щит із плечей, і спис я жбурнув свій далеко.

Кинувсь до коней державця тоді і коліна з риданням

Став цілувати йому. Змилосердився він і, піднявши,

280] В повіз мене посадив і повіз до своєї домівки.

З натовпу ще ясеновими кидали в мене списами,

Вбити бажаючи, надто усі-бо вони розлютились.

Він же мене прикривав, боячися усе ж прогнівити

Зевса гостинного, котрий карав за вчинки негідні.

285] Там я сім років пробув, і чималий зібрав я достаток

Серед єгиптян, вони-бо з охотою все дарували.

А як, наблизившись, рік надійшов уже зрештою й восьмий,

Вмілий в обманах з’явився до мене якийсь фінікієць,

Хитрий шахрай, що біди не одній вже накоїв людині.

290] Словом облесним умовив мене він поїхати разом

До Фінікії, де в нього й будинки були, і маєтки.

Протягом цілого року тоді проживав я у нього.

Як місяці проминули і дні перебігли чергою,

Рік закінчив своє коло й ті самі вернулися Ори,

В Лівію взяв мене він з кораблем мореплавним, облудно

Радячи з ним і мені свій вантаж переправити разом,

Сам же за ціну велику продати мене намірявся.

Хоч я й домислював щось, та поплив з кораблем мимоволі.

Біг він з потужним Борея, прекрасного вітру, диханням

300] І обминав уже Крит. Та Зевс їм загибель замислив.

А як далеко ми Крит залишили й ніяка навколо

Не маячила земля — саме лише небо та море,

Хмару всю чорну раптово наслав громоносний Кроніон

На корабель наш доладний, і море під нею стемніло.

305] Зевс загримів у ту мить і метнув в корабель наш перуном.

Аж затрусився1 він весь, уражений Зевса перуном,

Сіркою раптом запахло, й попадали в море супутці.

Мов вороння, вони круг корабля темноносого в бурній

Хвилі кружляли, — відмовив їм бог повороту додому.

310] Сам мені Зевс — душею-бо зовсім я впав з переляку —

Враз величезну й міцну корабля темноносого щоглу

В руки подав, щоб міг я іще раз уникнуть нещастя,

Й, щоглу обнявши, віддавсь я на волю вітрам буревійним.

Дев’ять носився я днів, на десятий же, темної ночі,

315] Хвиля у землю феспротів пригнала мене величезна.

Там вже герой їх Федон, феспротського люду володар,

Щиро поміг мені. Син його милий мене, від утоми

Й холоду зовсім охлялого, на узбережжі знайшовши,

Зразу ж руками підняв і повів аж до батька в оселю.

320] Передусім мені плащ г хітон він подав одягнутись.

Про Одіссея почув я там. Сам-бо Федон мені мовив,

Як гостював той у нього, коли до вітчизни вертався,

Отже, й скарби показав він мені, Одіссеєм здобуті, —

Золото, й мідь, і ретельно оброблене, куте залізо.

125] В іншого десять могло б поколінь з того легко прожити,

Стільки усякого скарбу поклав він у домі державця.

Сам Одіссей, говорив він, в Додону поїхав, щоб з листя

Дуба священного там віщування від Зевса почути,

Як йому краще на землю Ітаки родючу вернутись

330] Після відсутності довгої — явно чи, може, таємно?

Клявся мені він також, узливання у домі вчинивши,

Що й корабель уже спущено, й люди усі вже готові,

Щоб відвезти Одіссея до любого рідного краю.

Та відіслав він раніше мене. Корабель-бо феспротський

335] Трапивсь тоді у Дуліхій, що був на пшеницю багатий.

Отже, доставити конче мене до Акаста-державця

Він наказав, та гребцям непутящим лиха до вподоби

Думка припала — ще гіршій біді мене в здобич оддати.

Щойно від берега зовсім відплив корабль морехідний,

340] День мені рабства тяжкого поклали вони учинити.

Плащ і хітон мій — всю одіж із мене вони поздирали

Й дране лахмітгя брудне і хітон мені зовсім дірявий

Кинули, — зараз і сам ти очима їх власними бачиш.

Ввечері ми прибули на іздалека видну Ітаку.

345] Тут вони линвами туго зв’язали мене, й, залишивши

У кораблі добропалубнім, швидко самі позбігали

З нього, й вечеряти сіли на самому березі моря.

Легко всі пута й вірьовки, проте, на мені розв’язали

Вічні боги, і, голову цим я лахміттям прикривши,

Швидко спустивсь по стерну, обтесанім гладко, у море

Кинувсь грудьми, й, обома гребучи безустанно руками,

Сміло поплив, і далеко від них уже був незабаром.

Вийшов з води я, де гаєм квітучим кущі розрослися,

Й нишком, ховаючись, ліг. Вони ж пробігали повз мене

355] З криком і гомоном. Та не здавалось, проте, їм доцільним

Далі шукати, й вернулись небавом вони на доладний

Свій корабель. А мене від лиха нового богове

Легко сховали і стежку знайти помогли до оселі

Мужа статечного. Суджено, видно, мені ще прожити”.

360] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Гостю ти мій нещасливий! Ти всю схвилював мені душу,

Розповідаючи, скільки в блуканнях своїх перетерпів.

Про Одіссея ж розказував не до ладу і не зможеш

Переконать мене. Нащо такому, як ти, чоловіку

365] Марно брехати? Добре-бо й сам я уже розумію,

Що не вернутись моєму господарю. Дуже не люблять

Вічні боги його, бо не дали й полягти між троянців,

Ні на руках своїх друзів, з війни повернувшись, умерти.

Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї.

370] Синові славу велику він сам залишив би навіки.

Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно.

Біля свиней я живу в самотині. І навіть у місті

Рідко буваю, хіба що розумна мені Пенелопа

Скаже прийти, як нова відкілясь до нас чутка прилине.

375] Сівши навколо прибулих, розпитувать їх починають,

Хто за господарем журиться, надто вже довго відсутнім,

Хто й без жалю, бо безкарно здобутки його проїдає.

Тільки ж немило мені ні розпитувать їх, ні питати

З того часу, як в облуду один мене ввів етолієць.

3510] Вбив він людину й, по різних блукавши країнах, в обору

Врешті до мене прийшов, і прийняв я тоді його щиро.

Бачив на Криті, мовляв, як лагодив з Ідоменеєм

Там Одіссей кораблі свої, бурями в морі побиті.

Літом або восени він, мовляв, повернутися має,

з”5] Й скарб великий везе, і супутники з ним богорівні.

Хоч і прислало тебе божество мені, старче скорботний,

Не баламуть’мого серця й брехнею покинь утішати.

Не задля цього вшаную тебе і прийму я привітно, —

З остраху лиш перед Зевсом гостинним та з жалю до тебе”.

390] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Ох, і занадто ж у грудях твоїх недовірливе серце!

Навіть поклявшись, тебе упевнити все ж я не можу.

Отже, складім між собою угоду. І хай за обох нас

Свідками будуть з Олімпу високого вічні богове:

395] Тільки повернеться справді до дому свого твій господар,

В плащ із хітоном мене ти одягнеш та ще й допоможеш

І на Дуліхій поїхать, куди я так прагну всім серцем,

А не поверне додому господар, як я запевняю,

Слугам накажеш мене із високої скинути скелі,

400] Щоб ні єдиний жебрак не посмів тебе більш обманути”.

Відповідаючи, мовив йому свинопас богосвітлий:

“Гостю, ні доброї слави тоді між людьми, ні пошани

Ані тепер, і надалі мені не діждати, якби я,

В домі прийнявши своєму й дарунки гостинності давши,

405] Потім убив би тебе і життя дорогого позбавив.

Мав би про що я тоді Кроніона Зевса благати!

Час вже вечеряти. Швидше б мої поверталися з поля

Товариші. Приготуєм смачну ми в цій хаті вечерю”.

Так між собою вони провадили тихо розмову.

410] Аж незабаром прийшли свинопаси з гуртами своїми.

Як почали у хліви вони на ніч свиней заганяти,

Довго ще крик їх і вереск лунав навкруги невимовний.

Товаришів своїх врешті гукнув свинопас богосвітлий.

“Кращого вепра женіть сюди, щоб заколоти для гостя

415] З дальнього краю. А з ним і самі почастуємось добре.

Досить трудів зазнаємо для цих ми свиней білоіклих,

Тільки всі наслідки інші безплатно весь час пожирають”.

Мовивши це, поколов невблаганною міддю він дрова,

Ті ж кабана п’ятирічного, жирного дуже, пригнали

420] І біля вогнища близько поставили. Та й про безсмертних

Теж не забув свинопас, — тримавсь-бо він доброї думки.

Зрізав щетини він жмут з голови білоіклого вепра,

Кинув в огонь і почав безсмертних богів він благати,

Щоб Одіссей велемудрий до дому свого повернувся.

425] Вдарив тоді кабана він дубовим поліном по лобі,

Й дух з нього вилетів. Зразу ж добили його, обсмалили

І на шматки розрубали. Тож м’яса тоді відділивши

З кожної вепра частини, обклав свинопас його салом,

Борошном ячним посипав і все це на вогнище кинув.

430] Решту ж усю на шматки порубали, й, рожнами проткнувши,

Стали старанно пекти, і, знявши з рожнів після того,

Разом поклали усе на столи. Свинопас же, уставши,

М’ясо ділити почав, — бо добре на звичаях знався.

Сім відділивши однакових часток, він тут же розклав їх,

435] Першу частину — німфам і синові Зевса Гермесу

Сам помолившись, поклав і присутнім роздав тоді решту.

А Одіссея довженним хребтом білоіклого вепра

Ушанувавши, тим серце свого він господаря втішив.

Отже, озвавшись до нього, сказав Одіссей велемудрий:

440] “О, коли б батькові Зевсу такий ти був любий, Евмею,

Як і мені, що такою мене ти пошаною втішив!”

В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“їж собі, гостю мій дивний, втішайся з того, що лежить тут

Перед тобою. Бог нам дає і від нас відбирає,

445] Як він у серці захоче, усе-бо для нього можливе”.

Мовивши це, жертовні богам попалив він початки

І, узливання вчинивши іскристим вином, Одіссею,

Городоборцеві, келих подав, і за звичаєм сів той.

Хліб поділив поміж ними Месавлій, якого у поміч

450] Сам свинопас у відсутність господаря мусив придбати,

Ні господині, ні старця Лаерта про це не питавши, —

На заощадження власні купив він його у тафіян.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

435] Хліба окрухи Месавлій прибрав, а вони всі, удосталь

Хліба і м’яса наївшись, устали й пішли на спочинок.

Ніч непривітна настала, безмісячна, дощ цілонічний

Зевс проливав, і віяв вологий Зефір безустанно.

Щоб перевірити краще, спитав Одіссей свинопаса,

460] З себе він дасть йому плащ чи від інших його зажадає

Товаришів, бо про гостя піклується так він уважно.

“Слухайте, що я просити вас хочу, Евмею та інші

Товариші! Вино не одну позбавляло людину

Розуму. Часом примусить воно й велемудрих співати,

І реготати шалено, й пускатися в танці веселі,

І говорити таке, що слід би помовчати краще.

Та як уже розбалакавсь, то критися більше не буду.

О, якби й досі я був молодий і мав силу ту саму,

Що й за часу, як під Трою ми в засідку разом ходили.

470] Вів наш загін Одіссей з Менелаєм, Атреєвим сином,

Третім вождем з ними я був, — самі вони так ухвалили.

Як підійшли ми тоді до високого муру міського,

То залягли в густолистих кущах, від стіни недалеко,

Між очерету в болоті своїми щитами прикрившись,

475] Нишком лежали. Настала вже ніч непривітна, й студений

Віяв Борей. Із хмари посипало снігом холодним;

Пообмерзали щити і льодом взялись кришталевим.

Маючи інші усі і плащі із собою, й хітони,

Спали спокійно, щитами свої прикриваючи плечі.

480] Я ж, у ту засідку йшовши, свій плащ залишив, необачний,

Товаришам, — не подумав, що мерзнути так доведеться, —

Взяв із собою один тільки щит я та пояс блискучий.

Ночі була вже остання третина, й схилилися зорі.

Ліктем штовхнувши, я мовив тоді Одіссеєві тихо,

485] Що недалеко від мене лежав, і зразу ж почув він:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Більш не ходити мені між живих, остаточно здолає

Холод мене, плаща я з собою не взяв, — напоумив

Злий мене бог лиш в хітоні піти, пропаду я, та й годі”.

490] Так говорив я, і зразу ж таке він у мислях придумав, —

Завжди таким-бо й в пораді бував, і в бою з ворогами, —

Близько до мене схилившись, він так мені пошепки мовив:

“Тихше, мовчи, щоб хтось із ахеїв тебе не підслухав”.

Голову ліктем підперши, промовив він ще після того:

495] “Слухайте, друзі, який мені сон божественний приснився!

Від кораблів ми занадто далеко. Пішов би хто-небудь

До Агамемнона, сина Атрея й керманича люду,

Щоб надіслав з кораблів нам більше людей на підмогу”.

Так він промовив, і зразу ж Фоант, те почувши, схопився,

50° Син Андремона, відкинув свій плащ пурпуровий, і швидко

До кораблів він побіг. Я ж плащем його теплим укрився

Й солодко спав, поки з пітьми Еос надійшла злотошатна.

О, якби і досі я був молодий і мав силу колишню!

Кожен би з вас тоді дав мені плащ у цій хаті пастушій

505] Як задля приязні, так і з поваги до доброго мужа, —

Нині ж мене зневажають у цій одежині поганій”.

В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Старче, прекрасна була твоя розповідь тут перед нами,

Жодного в ній не було недоречного, зайвого слова.

510] Не бракуватиме нині вкриття тобі й іншого всього,

Що бідоласі дають, як, зустрівши він нас, допомоги

Просить. А вранці ти знов у те саме вдягнешся лахміття.

Зайвих у нас не буває плащів і хітонів на зміну,

Лиш по одній одежині на кожного, щоб одягнутись.

515] А як додому улюблений вернеться син Одіссеїв,

Сам тоді плащ і хітон тобі дасть він та інше одіння

Й вирядить в той бік, куди тебе серце і розум твій кличе”.

Мовивши так, підвівся, і ложе до вогнища ближче

Сам постелив, і овечих та козячих шкурок накидав.

Ліг Одіссей в ту постелю, а той ще накрив його зверху

Грубим, широким плащем, що тримав у запасі для себе,

Щоб одягнути, коли холоднеча настане страшенна.

Так і заснув Одіссей. Полягали уряд біля нього

Всі пастухи молоді. Свинопасові тільки старому

Не до вподоби було віддаля од свиней ночувати.

Спать він надворі збиравсь. Одіссеєві стало приємно.

Що про майно його так за його він одсутності дбає.

Спершу свій гострий він меч повісив на плечі могутні,

Потім на захист од вітру, свій плащ одягнувши грубезний,

530] Зверху велику накинув козла волохатого шкуру,

Гострого списа узяв, щоб од псів і людей боронитись,

І ночувати пішов там, де свині його білоіклі

Спали гурто?уі, від Борея під скелю навислу укрившись.

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

ЗМІСТ П’ЯТНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ І ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ ДЕНЬ; РАНОК ТРИДЦЯТЬ СЬОМОГО

Афіна, з’явившись уві сні Телемахові, спонукає його повернутися на батьківщину. Щедро винагороджений Менелаєм і Єленою, він разом з Пісістратом залишає Лакедемон. Нічліг у Діокла. На другий день, минувши Пілос, Телемах сідає на корабель, бере з собою Теоклімена і вирушає в море. Тим часом Одіссей розповідає Евмеєві про свій намір іти до міста жебрачити і стати на слугування до женихів. Евмей затримує Одіссея в себе і радить йому дочекатися повернення Телемаха. За проханням Одіссея він розповідає йому про його батька й матір і про те, що з ним самим траплялось Ужитті. Телемах, прибувши рано-вранці до берегів Ітаки, посилає свій корабель до міста, а сам іде до Евмея.

ПРИБУТТЯ ТЕЛЕМАХА ДО ЕВМЕЯ

У Лакедемон просторий тим часом Паллада Афіна

Рушила, щоб Одіссея відважного світлому сину

Про поворот нагадати й схилить його швидше відплисти.

У передпокій ввійшла в Менелая славетного домі,

5] Де Телемах і осяяний Нестора син спочивали.

Тільки один Несторід тоді ніжним був сном оповитий,

А Телемахових вій насолодний ще сон не торкався —

Батькові злидні будили його цілу ніч божественну.

Ставши край ложа його, ясноока сказала Афіна:

10] “Годі тобі, Телемаху, далеко від дому блукати,

Все в своїм домі добро на поталу покинувши людям

Надто зухвалим. Коли б не рознесли вони й не поїли

Всього добра твого, — вся тоді путь твоя марною буде.

Швидше додому тебе відпустити проси Менелая

15] Голосномовного, щоб бездоганну там матір застати.

Наполягають батько й брати, щоб ішла вона заміж

За Еврімаха. Дарами-бо шлюбними всіх переважив

Він женихів, готовий ще й збільшити викуп за неї.

Не повиносила б часом без тебе майна твого з дому!

20] Знаєш-бо й сам ти, яке у жінки є серце у грудях:

Дбати волітиме дому того вона, з ким одружилась,

А про померлого юності друга й дітей своїх перших

Не пам’ятає й нікого про них не розпитує навіть.

Отже, вертайся додому й за всім доручи доглядати

25] Тій із служебниць, яку ти визнаєш сам за найкращу.

Поки дружину тобі не вкажуть богове достойну.

Інше скажу тобі слово, а ти заховай його в серці:

В засідці із женихів хоробріші на тебе чигають

Потай в протоці вузькій між Ітаки й скелястої Сами,

30] Щоби раніше убити тебе, ніж в отчизну приїдеш.

Тільки не буде цього. Земля-бо раніше покриє

Не одного з женихів, що набутки твої проїдають.

Далі з доладним своїм кораблем островів тих тримайся

І обминай уночі їх. Пошле тобі вітер попутний

35] Той із безсмертних, хто завжди рятує тебе й захищає.

А як дістанешся ти до першого мису Ітаки,

Товаришів з кораблем твоїм виряди разом до міста,

Сам же раніше за все до старого прямуй свинопаса,

Що стереже твої свині, — зичливий до тебе він щиро.

40] Переночуєш у нього, а потім пошли його в місто,

Любій матусі твоїй, розумній звістіть Пенелопі,

Що в цілковитім здоров’ї із Пілоса ти повернувся”.

Мовивши це, на високий Олімп відлетіла богиня.

Тож із солодкого сну розбудив він тоді Несторіда,

45] Злегка п’ятою штовхнувши, й таке йому слово промовив:

“Встань, Пісістрате, Несторів сину, та бистрокопитних

Коней у віз запрягай, щоб могли ми в дорогу рушати”.

Та Несторід Пісістрат йому так в заперечення мовив:

“Хоч би й як, Телемаху, спішили ми, все ж вирушати

50] В путь серед темної ночі не слід. Адже скоро світанок.

Краще зажди, поки гарні тобі принесе подарунки

Славний списами Атрід Менелай, покладе в колісницю

І у дорогу вирядить з лагідним словом напутнім.

Згадувать гість мандрівний із подякою буде щоденно

Мужа гостинного, котрий так щиро приймав його в себе”.

Так говорив він, і скоро Еос надійшла злотошатна.

Близько тоді підійшов Менелай до них голосномовний,

З ложа уставши, що з ним пишнокоса ділила Єлена.

Щойно побачив його улюблений син Одіссеїв,

і оі ж хвилини блискучий хітон одягнув на своє він

Тіло, на плечі могутні накинув просторий та довгий

Плащ, і в двері назустріч до нього виходячи, мовив:

“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!

Та відпусти вже мене до любого рідного краю,

65] То ж поривається дух мій вернутися швидше додому!”

Відповідає тоді Менелай йому голосномовний:

“Мій Телемах дорогий, Одіссея божистого сину!

Тут я тебе, Телемаху, вже більш не триматиму довго,

Скоро додому ти прагнеш. Звичайно, обурююсь сам я

70] Мужем гостинним, чи то вже занадто привітності в нього,

Чи нелюб’язності, — краще в усьому дотримувать міри.

Зле-бо однаково — в путь випроваджувать гостя, що хтів би

Ще залишитись, чи втримувать тих, що від’їхати прагнуть.

Гостя прийми, що прийшов, а схоче піти — не затримуй.

75] Краще зажди, принесу я тобі в колісницю дарунки

Гарні, поглянь на них оком своїм, а жінкам накажу я

Приготувати обід вам з запасів, що є в моїм домі.

Тож і для мене це гордість і слава, і вам це вигода —

Ситно поснідавши, в путь вирушати в безкраї простори.

80] А як проїхати схочеш по Аргосу ти й по Елладі,

Сам я поїду з тобою, лише запряжу свої коні —

Й люд, і міста покажу тобі різні. Ніхто без дарунків

Нас не відпустить, а дасть тобі винести кожен що-небудь —

Як не казан, то триніжок, з чудової зроблений міді,

85] Пару до запрягу мулів чи з золота чистого келих”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Паростку Зевсів, владарю морів, Менелаю Атріде!

Хтів би вернутись до себе я. Бо, від’їжджаючи з дому,

Жодної там не лишив над майном я своїм охорони.

90] Як би, шукавши божистого батька, я й сам не загинув,

Чи у господі моїй ще й скарб мій коштовний загине”.

Слухав уважно весь час Менелай його голосномовний

І наказав негайно дружині своїй та служницям

Приготувати обід із запасів, що мав він у домі.

95] І управитель тоді надійшов, Етеон, син Боетів,

Вставши з своєї постелі, — він жив недалеко від нього.

Каже розкласти вогонь Менелай йому голосномовний

Та готувати печеню; і все той виконував радо.

А Менелай до комори своєї пішов запашної,

100] Ще й не один, — із ним разом Єлена пішла з Мегапентом.

Щойно в комору спустились вони, де скарби зберігались,

В руки узяв сам Атрід Менелай тоді келих дводонний,

Синові ж свому звелів Мегапентові внести кратеру

Срібну. Єлена тим часом сама біля скринь зупинилась,

105] Де різнобарвні лежали вбрання, що сама вона ткала.

Вибравши врешті одне з них, Єлена, в жінках богосвітла,

Винесла найкрасивіше узором, найдовше одіння,

Наче зоря, яснобарвне, — воно аж на споді лежало.

Так через весь вони дім перейшли з подарунками разом

110] До Телемаха. І мовив йому Менелай русокудрий:

“Хай, Телемах, поворот твій додому, якого так прагнеш,

Гери божистої муж здійснить тобі, Зевс громозвучний.

Що ж до дарів, то з коштовних скарбів, які є в моїм домі,

Дам тобі річ я найкращу — з усього, що є, найдорожчу,

Дам я кратеру тобі чудового виробу. З срібла

Вилита вся, по краях вона золотом чистим покрита,

Витвір Гефестових рук. Мені дав її Федім, Сідону

Славний державець, коли, до вітчизни вертавшись, притулку

Я в його домі шукав. Ту кратеру тобі я дарую”.

120] Так промовляючи, келих дводонний віддав йому в руки

Славний Атрід. Тоді й Мегапент, його син премогутній,

Винісши, тут же на землю поставив блискучу кратеру

Срібну. Й Єлена уже біля них яснолиця спинилась

З платтям в руках і сказала, ім’ям Телемаха назвавши:

125] “Люба дитино, візьми ж і від мене оцей подарунок,

Пам’ять Єлениних рук, — в жадану годину весільну

Дай нареченій своїй. До того ж хай в домі полежить

В милої неньки твоєї. А ти повертайся щасливо

В добре збудований дім свій, в улюблену рідну вітчизну”.

130] Мовивши це, віддала йому в руки, і радо прийняв він.

Взявши усі подарунки, герой Пісістрат їх у кузов

Повозу склав, з великим у грудях своїх дивуванням.

В дім свій тоді запросив їх владар Менелай русокудрий.

Поряд тоді на стільцях посідали вони і на кріслах.

135] Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку —

Руки вмивати — й поволі над срібним цеберком зливала;

Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,

Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних.

140] М’ясо їм краяв ножем Етеон і ділив на частини,

За виночерпія був славетного син Менелая.

Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Разом тоді Телемах і Несторів син благородний

145] Коней умить запрягли і, на повіз оздоблений ставши,

Швидко помчали на нім од дверей передсінку лункого.

Вслід за ними виходить Атрід Менелай русокудрий,

В правій руці золотий із вином, наче мед той, солодким

Келих тримаючи, щоб узливання вчинить на дорогу.

і?” Став перед повозом він і, вітаючи, так до них мовив:

“Хай вам щастить, юнаки! І Нестору, військ вожаєві,

Теж привітання. Він ставивсь до мене, як батько ласкавий,

В дні, як під Троєю ми, ахеїв сини, воювали”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

155] “Паростку Зевсів, ми щойно приїдемо — те, що сказав ти,

Розповімо йому все. О, якби, повернувшись в Ітаку,

Батька свого Одіссея щасливо застав я удома,

Я б і йому розказав, з якою мене ти любов’ю

Стрів і приймав і скільки везу я коштовних дарунків!”

160] Щойно він мовив це, раптом праворуч орел сизокрилий

Злинув, великого в кігті свої на подвір’ї схопивши

Білого гуся домашнього. З криком услід йому бігли

Чоловіки і жінки. А орел зовсім близько, праворуч

Впрост перед кіньми угору злетів. Всі дуже раділи,

165] Бачачи це, звеселилось-бо серце у кожного в грудях.

Несторів син Пісістрат тоді перший між ними озвався:

“Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю, скажи нам,

Знак цей для кого, богами явлений, для нас чи для тебе?”

Так він спитав, Менелай же, Ареїв любимець, замисливсь,

170] В думці вагаючись, як це усе до ладу пояснити.

Та довгошатна Єлена раніше від нього озвалась:

“Слухайте, я вам повім віщування, що вічні богове

Вклали у серце мені, і як, я гадаю, все й буде.

Як між годованих в домі орел оцей вихопив гуся,

175] З гір прилетівши, де сам народився и дітей повиводив,

Так Одіссей, проблукавши багато й багато зазнавши,

В дім свій повернеться й помсту здійснить. Можливо, вже й зараз

Дома лиху він усім женихам затіває погибель”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

180] “Дав би це муж мені Гери божистої, Зевс громозвучний,

Щиро тоді, як богині, я там би тобі помолився!”

Мовивши це, він стьобнув батогом, і із тупотом коні

Швидко помчали навскач через місто до рівного поля.

Ярмами так цілий день своїми вони потрясали.

185] Сонце тим часом зайшло і тінями вкрились дороги,

Поки у Фери вони прибули, у дім до Діокла, —

Сином він був Ортілоха, що сам народивсь од Алфея;

Там вони ніч пробули, і гостинно прийняв той прибулих.

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

190] Коней вони запрягли і, на повіз оздоблений ставши,

Швидко помчали на нім од дверей передсінку лункого.

Дзвінко похльостував бич, і коні охоче летіли.

В Пілос, місто високе, вони прибули незабаром.

Отже, почав Телемах тоді з Нестора сином розмову:

195] “Чи обіцяєш мені, Несторіде, одне лиш прохання

Виконать? Ми ж пов’язані узами дружніми здавна,

З приязні наших батьків, та й однолітки ми із тобою.

Спільна ж ця подорож нині ще збільшує дружбу між нами.

Прямо на мій корабель ізсади мене, паростку Зевсів,

200] Щоб не затримав мене твій батько старенький у домі,

Щоб не почав частувать, — якнайшвидше я їхати мушу”.

Так він сказав, Несторід же в своєму став радитись серш”

Як би то виконать краще йому товариське прохання.

Поміркував і ось що він визнав тоді за найкраще:

205] До корабля повернув свої коні, до берега моря,

Вніс на корму корабля він чудові усі подарунки —

Золото й плаття, усе, що дав Менелай юнакові,

1, поквапляючи друга, він слово промовив крилате:

“Швидше ж на бистрий іди корабель і скликай всіх супутців,

210] Поки додому я встигну дійти й розказати старому.

Добре-бо знаю я те і серцем своїм, і душею, —

Дуже завзятий, палкий в нього дух, він тебе не відпустить.

Сам він запрошувать прийде сюди, і, я певен, без тебе

Він не повернеться. В кожному разі розсердиться дуже”.

215] Мовивши це, своїх коней погнав Пісістрат гашшогривих

В місто пілосян, і швидко до дому свого він доїхав.

А Телемах уже наглив супутців і так до них мовив:

“Снасті на чорнім своїм кораблі закріпляйте, супугці,

Й швидше на нього сідаймо, щоб їхати нам у дорогу”.

220] Так він промовив, і всі наказу послухали радо,

До кочетів вони швидко зійшли й на місця посідали.

Поки він там клопотавсь на кормі корабля, і молився,

Й жертву Афіні приносив, якийсь чужоземець до нього

Раптом підходить. Утік він із Аргоса, вбивши людину,

225] Став ворожбитом. Родом походив він од Мелампода,

Що, проживаючи в Пілосі — матері кіз та овечок,

Домом і скарбом своїм визначався між інших пілосян.

Потім до інших країв він поїхав, з вітчизни утікши,

Від найсильнішого в людях Нелея, відважного духом,

Котрий, маєтки його відібравши, тримав їх насильно

Протягом року. В той час Мелампод у Філаковім домі

В’язнем у путах тяжкої зазнав невимовної муки

Через Нелеєву доньку й облуду гірку, що підступно

Вклала Еріннія в серце йому, ця богиня жахлива.

Кери, проте, він уник і ревучих корів із Філаки

В Пілос пригнав, і за вчинок негідний помстивсь на Нелеї

Він богорівному і молоду свому братові жінку

В дім упровадив, а сам — до іншого краю подався,

В Аргос, на коні багатий, — це там йому доля судила

240] Жити й численного люду аргеїв володарем стати.

Там одруживсь він і дім збудував собі високоверхий;

Двох могутніх синів — Антіфата і Мантія — мав він,

А Антіфат породив Оїкла, відважного духом;

Амфіарай називавсь син Оїкла, підбурювач воєн,

245] Люблений був він і Зевсом егідодержавним, і любий

Був Аполлонові. Старості все ж не дійшов він порога.

В Фівах жіноча згубила його до дарунків прихильність.

Двоє синів — Алкмеон з Амфілохом — родилися в нього,

В Мантія теж було двоє синів — Поліфід був із Клітом.

250] Викрала Кліта на небо Еос, злотошатна богиня,

Задля краси його, щоб увійшов він до кола безсмертних.

А Поліфіда відважного зразу ж по батьковій смерті

Сам Аполлон ворожбитом зробив поміж ними найкращим.

До Гіпересії він, посварившись із батьком, від’їхав.

255] Там живучи, тоді смертним почав він усім ворожити.

Син Поліфіда, відомий із іменем Теоклімена,

До Телемаха в той час підійшов, як молився він саме

Та узливання чинив на швидкім кораблі чорнобокім,

Став біля нього він близько і слово промовив крилате:

260] “Друже мій, що застаю я тебе за принесенням жертви,

Богом тебе заклинаю і жертвою цею, до того

Ще й головою твоєю й супутників тих, що з тобою, —

Відповідь щиру й правдиву ти дай на мої запитання:

Хто ти і звідки? З якого ти міста і роду якого?”

265] Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Щиро й одверто, чужинче, все зараз тобі розповім я.

Родом я сам із Ітаки, звуть батька мого Одіссеєм;

Звали, вірніш, — бо тепер десь лихою він смертю загинув.

Тим-то супутників взявши, в своїм кораблі чорнобокім

270] Я й приїхав вістей про загиблого батька питати”.

В відповідь Теоклімен промовив йому боговидий:

“Поза вітчизною й сам я тепер, чоловіка убивши

Одноплемінного; в нього ж у Аргосі, кіньми багатім,

Досить братів і рідні, що їм влада в ахеїв належить.

275] їх уникаючи, разом від смерті і чорної Кери

Втік я. Тепер моя доля — між люду чужого блукати.

Щиро благаю, візьми на швидкий корабель свій вигнанця,

Щоб не убили мене, бо, знаю, женуться за мною”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

280] “Не прожену я тебе з корабля, якщо так того прагнеш.

Йди вже до нас, — що маємо, тим і тебе почастуєм”.

Мовивши це, узяв від чужинця він мідного списа

Й поруч поклав на поміст корабля, що хитався на хвилях.

Вийшов потому і сам він на свій корабель мореплавний,

285] Сів на кормі його й поряд тоді посадив біля себе

Теоклімена. Причали негайно гребці відв’язали.

А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидше

Снасті кріпити, й вони наказу послухали радо.

Щоглу соснову піднявши, в гніздо посередині, в кінсель,

290] Вставили міцно й до переду линвами враз прив’язали

Та натягнули ремінням заплетеним біле вітрило.

Вітер попутний для них ясноока послала Афіна.

Буйно він віяв у чистому небі, щоб швидше до цілі

Міг допливти корабель по водах солоного моря.

295] Ось уже й Круни вони пропливли, й ясноводу Халкіду.

Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.

Подихом Зевсовим гнаний, минав корабель уже й Фею,

І богосвітлу Еліду, де плем’я епеян владарить.

До островів скелястих повів Телемах корабель свій:

30(1 Думав одно лиш — уникне він смерті чи зовсім загине.

Саме в той час Одіссей з свинопасом божистим в хатині

Сіли вечеряти, й інші мужі там вечеряли з ними.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

їх запитав Одіссей, перевірити хтівши Евмея,

305] Чи залишитись запросить в оселі своїй і гостинно

Буде й надалі приймати його, чи до міста спровадить.

“Слухайте, що я просити вас хочу, Евмею та інші

Товариші! Із світанком у город я маю податись

Жебрати, щоб тягарем не бути тобі й товариству.

310] Ти ж поясни мені все й провожатого дай, щоб надійно

Він допровадив мене. По місту ж і сам я вже буду

Якось блукати, щоб дав мені хліба й напитись хто-небудь.

Так би дійшов я й до дому, де жив Одіссей богорівний,

Звістку про нього приніс би самій Пенелопі розумній;

315] Може, там якось пробрався б і між женихів я зухвалих, —

Маючи стільки наїдків, дали б і мені вони їсти.

Я ж їм прислужувать став би, у чому вони побажали б.

Прямо тобі я скажу, а ти слухай і зваж на це добре:

З ласки Гермеса-посла, що людям у різноманітних

320] Справах і радість, і успіх, і славу дарує велику,

Смертний зі мною ніхто не зрівняється в жодній роботі:

Швидко розкласти вогонь, сухих на те дров нарубати,

Різати й смажити м’ясо, вино розливати по кубках —

Все, що на службі в заможних людина виконує проста”.

з” З прикрістю ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Горенько ж ти моє, гостю! І звідки ця думка у тебе

Виникла в серці? Невже ти там зовсім загинути хочеш,

Що заманулось тобі в юрбу женихів замішатись?

Буйство-бо їх і зухвалість залізного неба сягають.

330] їм услуговують слуги нітрохи на тебе не схожі,

А молоді все, одягнені в гарні плащі і хітони,

Голови в них аж блищать від оливи й обличчя красиві, —

Ось хто вслуговує їм. Столи, відгембльовані гладко,

Аж угинаються в них від вина, і хліба, і м’яса.

335] Краще у нас залишайся. Нікого-бо ти не обтяжиш —

Ані мене, ані інших, що тут проживають зі мною.

А як повернеться врешті улюблений син Одіссеїв,

Сам він одягне і плащ, і хітон тобі, й інше одіння

1 спорядить, куди прагнеш ти серцем своїм і душею”.

340] В відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий:

“О, якби став ти, Евмею, і Зевсові-батькові любим,

Як і мені, ти ж бо край моїм мукам поклав і блуканням!

Гіршого в світі нема за таке от життя мандрівниче.

Задля утроби проклятої безліч доводиться людям

345] Лиха терпіти — й блукання, і злидні, і всяке нещастя.

А що затримуєш ти мене тут, щоб я ждав Телемаха,

То хоч про матір скажи Одіссея, подібного богу,

Й батька його, на порозі-бо старості він їх покинув, —

Чи вони й досі живі ще під сонячним світлим промінням,

Чи повмирали уже і домують в оселі Аїда?”

В відповідь мовив йому свинопас, розпорядник пастуший:

“Щиро й одверто, мій гостю, все зараз тобі розповім я.

Й досі живий ще Лаерт. У своєму він домі всечасно

Зевса благає, щоб швидше узяв його душу із тіла.

355] Тяжко-бо журиться він і за сином своїм, що від’їхав,

І за дружиною мудрою, що йому смертю своєю

Смутку найбільш завдала і вкинула в старість дочасну.

З жалю за сином такою умерла вона жалібною

Смертю, що хай так віднині ніхто не вмирає з живущих,

збо Хто мені любий і щиру до мене любов виявляє.

Скільки жива ще була вона, хоч і журилася тяжко,

Стільки любив розмовляти я з нею й розпитувать часом,

Бо виховання й мені вона разом дала, і Ктімені,

Славній дочці довгошатній, між дітьми її наймолодшій.

365] Разом росли ми, й про мене лиш трошечки менш вона дбала,

А як вступили обоє у юність ми вельмижадану,

Видали в Саму її, і віно взяли незліченне,

Плащ, і хітон мені, й інше одіння дала її мати,

Пару сандалій прегарних, щоб ноги взувать, дарувала

370] І відрядила в село. Й ще сердечніш мене полюбила.

Нині цього я позбавлений. Але боги всеблаженні

Благословляють мене у справі, якою займаюсь.

З неї-бо їм я і п’ю, ще й людей достойних частую.

Від господині ж нічого привітного вже не почути

375] Ні у словах, ні на ділі відтоді, як лихо на дім наш

З тими зухвальцями впало. А слугам буває ж так мило

Порозмовлять з господинею, в неї про все розпитати,

Випити в неї й поїсти, ще й в поле нести із собою

Річ, від якої звичайно радіє у челяді серце”.

380] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Лихо ж яке! То й змалку ти вже, свинопасе Евмею,

Поневірявсь од батьків і вітчизни своєї далеко.

Отже, по правді усе розкажи мені щиро й одверто,

Чи зруйнували напасники широковуличне місто,

385] Де проживав твій батько з шановною матір’ю разом,

Чи залишили самого тебе при коровах і вівцях,

А вороги тебе раптом на свій корабель захопили

І за підхожу ціну продали тебе в дім цього мужа”.

В відповідь мовив йому свинопас, розпорядник пастуший:

390] “Гостю, якщо вже питаєш мене і довідатись хочеш,

Мовчки посидь біля мене й солодким вином утішайся

Вдосталь. Ночі тепер нескінченні. Є час і поспати,

Час є й цікаві розмови послухать. Тобі ж ні до чого

Спати лягать завчасу, — ще довгий нам сон надокучить.

395] Інші ж усі, кого їх душа спонукає і серце,

Хай собі спати ідуть. А завтра мені на світанку

Кожен, поснідавши, свині хазяйські на пашу хай гонить.

Ми ж в цій хатині питтям та їдою втішатися будем

І один одному згадувать в дружній розмові печальні

400] Наші пригоди. Бо є й у скорботі минулій утіха

Мужу, що лиха багато зазнав, проблукавши багато.

Я розповім тобі те, про що ти хотів розпитати.

Є такий острів, Сірією звуть його, може, чував ти,

Від Ортігії на північ, де сонце свій шлях повертає.

Хоч і не густо людьми заселений, все ж він вигідний.

На виноград, на пшеницю, на випаси й вівці багатий.

Голоду в тому краю не буває, ні хворостей лютих,

Що завдають стільки горя і клопоту людям нещасним.

А як постаріє в їхній країні людське покоління,

410] То Аполлон срібнолукий до них з Артемідою сходить —

Тихо, без болю, ласкавими стрілами їх умертвляє.

Два у них міста, й надвоє поділено все поміж ними.

Владарював у обох тих містах ще віддавна мій батько

Ктесій, Орменів син, до безсмертного бога подібний.

415] Раз фінікійці до нас прибули, мореходці славетні,

І навезли, шахраї, блискіток в кораблі своїм чорнім.

В домі ж у батька мойого була фінікіянка гарна,

Росла й ставна, в рукоділлях жіночих майстриня уміла.

Та незабаром її прелукаві звели фінікійці:

420] Прала вона близ бокастого їх корабля, і один з них

Ложем із нею й коханням з’єднався. А легко звести цим

Женщину кволу, хоч би вона й дуже була доброчесна.

Став він у неї розпитувать, хто вона й звідки походить,

І показала на батьківський дім вона високоверхий.

425] “Родом з Сідону я, міддю багатого, можу хвалитись.

Я — Арібанта дочка, що в великих купався достатках.

Та захопили мене тафіяни, розбійники хижі,

В час, коли з поля я йшла, і, в цей край запровадивши потім,

Тут за підхожу ціну продали мене в дім цього мужа”.

4!0] Мовив тоді чоловік, що таємно із нею з’єднався:

“Чи не хотіла б ти знову додому вернутися з нами,

Щоб свого батька і матір побачити й високоверхий

Дім свій? Живі ще вони й за заможних вважаються й досі”.

Відповідаючи, жінка таке тоді мовила слово:

435] “Може це бути, якби, корабельники, ви обіцяли

З клятвою — цілу й здорову мене довезти аж додому”.

Мовила так, і всі поклялись, як вона зажадала.

Потім, коли вже вони присяглися і клятву скінчили,

Відповідаючи, жінка таке до них мовила слово:

440] “Отже, мовчіть! Хай і словом до мене ніхто з-поміж ваших

Товаришів не озветься, зі мною на вулиці стрівшись

Чи близ криниці, щоб хтось не подався у дім до старого

З виказом, бо запідозрить господар і зразу ж міцними

Путами зв’яже мене, та й вам приготує загибель.

44lt;; В мислях тримайте це слово й прискорюйте вашу торгівлю.

А як наповните свій корабель ви усяким припасом,

Звістку до мене тоді якнайшвидше у дім передайте,

Золота я захоплю, що під руку мені попадеться,

Перевізного ж і інше я щось би хотіла вам дати:

450] В домі у знатного мужа дитя я його доглядаю.

Хлопчик кмітливий, і завжди зі мною він бігає всюди.

На корабель я його приведу, і стократну ціну ви

Зможете взять за хлопчину, чужим його людям продавши”.

З цими словами вернулась вона у дім мого батька.

455] Протягом цілого року лишались у нас фінікійці, —

Різних товарів багато в місткий корабель закупили.

А завантаживши свій корабель крутобокий, щоб їхать,

Вісника зразу ж послали до жінки — про це їй сказати.

Вельми хитрющий прийшов чолов’яга у дім мого батька,

460] Мав золоте він на продаж намисто в янтарній оправі.

Поки служебниці наші й матуся поважна в покоях

Те розглядали намисто, в руках його важили власних

І за ціну торгувалися, він їй моргнув непомітно.

Переморгнувшися з нею, на свій корабель він вернувся.

465] Жінка ж, узявши за руку, в той час повела мене з дому.

В передпокої знайшла на столах вона кубки, — недавно

Учту справляли там люди, що батьку в ділах помагали;

Зараз на площу міську подались вони всі на нараду.

Швидко схопивши три кубки й за пазуху їх заховавши,

470] Жінка їх винесла, я ж за нею пішов необачно.

Сонце тим часом зайшло і тінями вкрились дороги.

Кроком поспішним славетної пристані ми досягнули,

Де бистрохідний вже нас дожидав корабель фінікіян.

Сіли на нього вони й попливли усі шляхом вологим,

475] Нас посадивши. Зевс їм послав тоді вітер попутний.

Шість уже діб ніч і день ми по морю пливли безнастанно.

А як і сьомий ще день надіслав тоді Зевс нам Кротон,

Вбила стрілою ту жінку сама Артеміда-лучниця, —

Хлюснула, наче та чайка морська, у ропу вона трюмну,

480] Й кинули в море її на поживу тюленям та хижим

Рибам, а я в кораблі з засмученим серцем лишився.

Аж до Ітаки нас вітер попутний і хвилі пригнали, —

Тут-то Лаерт і придбав мене, з власних достатків сплативши.

Так і оцю я країну побачив своїми очима”.

485] В відповідь так промовив йому Одіссей богорідний:

“Дуже мій дух схвилював ти, Евмею, мені так докладно

Всі розповівши нещастя, що духом ти їх перетерпів.

Та до лихого тобі і хорошого трохи добавив

Зевс, бо, зазнавши біди, до ласкавого в дім ти потрапив

490] Мужа, який і питтям, і їдою тебе забезпечив

Вдосталь, — живеться у нього тобі непогано. А я от

Тільки по довгих блуканнях сюди на останку потрапив!”

Так між собою вони провадили стиха розмову.

Зрештою й спати лягли, та лише на часину коротку,

і’5] Бо вже Еос надійшла злотошатна. Тим часом до суші

Товариші Телемаха дійшли й відв’язали вітрила,

Щоглу спустили й на веслах до пристані вже підпливали.

Кинули котву камінну, причали міцні закріпили

І повиходили всі на берег шумливого моря,

500] Приготували сніданок, іскристе вино замішали.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Так говорити до них розпочав Телемах тямовитий:

“Ближче до міста ви наш корабель чорнобокий спрямуйте,

Сам же в поля до своїх пастухів я негайно подамся,

505] Ввечері в місто вернусь, як огляну свої володіння.

Завтра ж уранці, в подяку за поміч в дорозі, я добру

Учту з печенею вам і солодким вином улаштую”.

В відповідь Теоклімен промовив йому боговидий:

“Любе дитя, а мені ж то куди уже йти? До чийого

510] Дому? До тих, що кермують на цій кременистій Ітаці?

Може, навпрост до дому твого і твоєї матусі?”

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Іншим я разом і сам запросив би тебе завітати

В нашу оселю, — гостинності нам не бракує. А зараз

515] Гірше було б це й для тебе: мене там немає, й матусі

Ти не побачиш, — не часто з світлиці униз вона сходить

До женихів, на кроснах від них вона тче якнайдалі.

Іншого мужа тобі я вкажу, до якого ти зайдеш, —

Це Еврімах, Поліба розумного син благородний, —

520] Дивляться наче на бога тепер ітакійці на нього.

Кращий за інших-бо він женихів і прагне найбільше

Матір узяти мою й Одіссеєве місце зайняти.

Та лиш один у ефірі те відає Зевс-олімпієць,

Чи не настигне його загибелі день замість шлюбу”.

525] Так говорив він, і раптом злетів перед ними праворуч

Яструб, провісник швидкий Аполлонів, — тримаючи в кігтях,

Дику голубку терзав він нещадно, і сипалось зверху

Пір’я поміж кораблем і самим Телемахом на землю.

Теоклімен тоді нишком убік юнака відкликає.

530] Взявши за руку його й на ім’я називаючи, мовить:

“Знай, Телемах, не без бога та птиця злетіла праворуч.

Глянувши тільки, збагнув я, що віщий то птах перед нами.

Роду, що владним більше від вашого був би, немає

В цілій Ітаці, од всіх-бо ви завжди були найсильніші”.

535] Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“О, якби слово твоє та справдилося, друже мій, гостю!

Скоро відчув би ти приязнь мою, і дарунків багато

Мав би від мене, і кожен тебе називав би щасливим”.

І до Пірея, товариша вірного, так він озвався:

540] “Клітія сину, Пірею! Послухав мене ти найбільше

З товаришів, що зі мною поїхали в Пілос піщаний.

Отже, і зараз послухай, в свій дім заведи цього гостя,

Щиро прийми й почастуй його, поки я сам повернуся”.

В відповідь ось що Пірей йому, списник уславлений, мовив:

545] “Знай, Телемаху, якби і надовго ти там забарився,

Я піклуватимусь ним, — гостинності нам не бракує”.

Мовивши так і зійшовши на свій корабель, наказав вія

Товаришам з ним іти і причали усі відв’язати.

До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали.

550] Ноги тим часом узув Телемах у сандалії гарні,

Списа міцного узяв із мідним загостреним вістрям

Із-під помосту. Гребці ж відв’язали причали, зштовхнули

З берега свій корабель і до міста притьмом веслували.

Як наказав Телемах, улюблений син Одіссеїв.

555] Кроком швидким у той час вже несли його ноги, аж поки

Він не дійшов до подвір’я, де безліч свиней ночувало

Й вірний його свинопас владаревим майном піклувався.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

ЗМІСТ ШІСТНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Телемах приходить до Евмея, і той приймає його з великою радістю. Він посилає Евмея в місто сповістити Пенелопу про повернення сина. Одіссей, підкоряючись Афіні, відкривається Телемахові; вони обмірковують разом, як умертвити женихів. Тим часом ці останні, підбурювані Антіноєм, змовляються вчинити замах на Телемахове життя; але Амфіном радить їм насамперед довідатись про Зевсову волю. Пенелопа, дізнавшись про їх змову, докоряє Антіноєві; Еврімах лицемірно намагається її заспокоїти. Евмей повертається до своєї оселі.

УПІЗНАННЯ ОДІССЕЯ ТЕЛЕМАХОМ

Вдосвіта встав Одіссей, і з божистим удвох свинопасом

Стали сніданок собі готувати, вогонь розпаливши,

А пастухів вони пасти свиней перед тим відрядили.

Враз підійшов Телемах, але чуйні собаки гавкучі

5] Все ж не загавкали. Та спостеріг Одіссей богосвітлий —

Пси завиляли хвостами, і кроки людини почув він,

І до Евмея озвався, промовивши слово крилате:

“Хтось там, Евмею, до тебе прийшов, — якийсь твій товариш

Чи із знайомих хто-небудь, — не гавкають чуйні собаки,

10] Тільки хвостами виляють, та й кроки чиїсь-то я чую”.

Ще не скінчив він і мови цієї, як син його любий

Став на поріг. Свинопас здивовано з місця схопився

Й виронив посуд із рук, в якому іскристе вино він

Саме з водою мішав. До господаря кинувсь назустріч,

15] Голову став цілувати, й ясних його ока обидва,

Й руки обидві, а з лиць його сльози ряснії збігали.

Так наче батько, що рідного в щирій любові вітає

Сина, який з чужини по десятому році вернувся,

Одинака, що пізно родився, тривоги завдавши, —

20] Так Телемаха божистого став свинопас богосвітлий

І обнімати, й всього цілувать, наче смерті уник він.

Врешті спромігся крізь сльози промовити слово крилате:

“Світло ясне моє, ти вже вернувсь, Телемаху! Не думав

Я тебе бачити з дня, як відплив з кораблем ти на Пілос!

25] Ну-бо, заходь же, дитя моє любе, дай глянуть на тебе,

Втішитись дай, що ти прямо сюди з чужини повернувся!

Ти-бо не часто у нас, пастухів, тут у полі буваєш,

Більше у місті живеш. І як тобі не остогидне

Бачити там увесь час юрбу женихів знахабнілих!”

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Так воно й буде, татуню. Прибув я сюди задля тебе,

Щоб і побачити навіч тебе, й твоє слово почути,

Чи то удома ще мати моя, чи, може, із нею

Інший вже хтось одруживсь, Одіссеєве ж ложе самотнє

35] Навіть уже й не застелене, лиш павутинням запнуте”.

В відповідь мовив йому свинопас, розпорядник пастуший:

“Досі душею незламна вона і весь час непохитна

Дома сама пробуває, і в смутку й сльозах безустанних

Ночі безсонні і дні їй безрадісно довгі минають”.

40] Мовивши так, він од нього прийняв мідногострого списа,

Й через камінний поріг увійшов Телемах тоді в хату.

З місця свойого підвівсь перед ним Одіссей, його батько.

Та Телемах його стримав і мовив, озвавшись до нього:

“Гостю, сиди! Для себе ми й інше тут знайдемо місце

45] В нашій хатині. Ось чоловік цей мене десь посадить”.

Так говорив він, і сів той на місце своє. Свинопас же

Свіжого віття накидав, овечим накрив його руном.

Сів на цім місці тоді й улюблений син Одіссеїв.

Потім в мисках дерев’яних подав свинопас їм печене

50] М’ясо, яке від вечері вчорашньої в нього лишалось,

В кошики плетені хліба з верхом поклав їм небавом,

В чаші кленовій вино розмішав їм, як мед той, солодке,

Справивши все це, він проти божистого сів Одіссея.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

55] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Богоподібного врешті спитав Телемах свинопаса:

“Звідки, татуню, прибув цей чужинець? І як мореплавці

В нашу Ітаку його привезли? І що то за люди?

Вже ж бо не пішки сюди, я гадаю, до нас він дістався”.

60] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Зараз, дитя моє любе, всю правду тобі розповім я.

Хвалиться він, що родом з просторого Криту походить,

Що в багатьох він містах побував, серед різного люду,

В довгих блуканнях, — таку божество йому випряло долю.

65] Зараз же він, з корабля переїжджих феспротів утікши,

В хату до мене прийшов, — його я тобі доручаю.

Зробиш, як знаєш, а він допомоги благає твоєї”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Словом, Евмею, своїм боляче мені серце ти вразив.

70] Як же у домі своєму чужинця я можу прийняти?

Ще молодий-бо, на руки свої я покластись не можу,

Щоб захиститись од мужа, що кривдити нас починає.

Мати моя своїм серцем і досі ще надвоє важить —

Чи залишатись зі мною і дому свого пильнувати,

ь Ложе шануючи мужове й славу свою у народі,

Чи за котримсь із ахеїв піти, найзначнішим між тими,

Хто її сватає, з тим, хто дарунків приносить найбільше.

Гостя ж чужинця, якщо вже прибув до твойого він дому,

В плащ і хітон одягну та в інше одіння красиве,

80] Меч йому дам двоєсічний і пару сандалій на ноги

І споряджу, куди серцем своїм і душею він прагне.

А якщо хочеш, то сам в цій хатині ти ним попіклуйся,

Я ж йому й одіж сюди надішлю, і все, що потрібно

Для харчування, щоб ти з товариством своїм не втрачався.

До женихів же у місто іти йому в кожному разі

Я б не дозволив, бо надто нахабні вони і зухвалі.

Не поглумились би з нього на прикрість мені і досаду.

А одному, хоч би й дужому, проти громади такої

Важко що-небудь зробить, — все одно вони будуть сильніші”.

90] В відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий:

“Друже, якщо і мені тут вільно втрутитися в мову, —

Любе моє виривається серце з грудей, коли чую,

Скільки безчинств женихи, як розказуєш ти, натворили

В домі твоїм, проти волі такого, як ти, чоловіка.

95] От що скажи мені: ти добровільно піддавсь їм чи, може,

Всі тебе люди ненавидять, голосом ведені божим?

Чи на братів нарікаєш, бо вправі на них покладатись,

Кожен в борні, хоча б і яка була бійка велика.

Був би такий я, як ти, молодий і з такою ж душею,

іоо ци Одіссея б я був бездоганного син, а чи й сам він, —

Вернеться ще він з блукань, ще дає на те доля надію, —

Хай мені голову вражий зітне чужоземець, якщо я

Згубою сам не нагряну на всіх женихів знахабнілих,

До Одіссея, сина Лаерта, у дім увійшовши.

105] Хоч би юрбою мене одного вони всі й подолали,

Краще убитим у домі своєму волів би я бути

Й трупом лягти, ніж без краю на їхні безчинства дивитись,

Як зневажають гостей моїх, як по світлицях чудових

Наших челядниць, служебних жінок, безсоромно безчестять,

110] Як розливають вино і всі прощають припаси

Так безрозсудно, безтямно, без краю-кінця і без глузду”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Зараз, чужинче, одверто всю правду тобі розповім я:

Ні ворожнечі до мене в народі, ні гніву немає,

115] Не нарікав на братів я, що вправі на них покладатись

Кожен в борні, хоча б і яка була бійка велика.

Одинаками-бо вів нам Кроніон усі покоління:

Мав одного лише сина Лаерта мій прадід Аркесій,

Мав одного й Одіссея Лаерт; Одіссей же мене лиш

120] Мав одного, і того на недолю він дома покинув.

Тим-то й багато так люду ворожого в нашому домі:

Скільки на цих островах державців не є можновладних —

З Сами, Дуліхію й Закінту, густо укритого лісом,

Скільки їх тут не кермує на цій кременистій Ітаці,

125] Всі мою сватають матір і дім мій нещадно грабують.

Шлюбу ж бридкого вона ні відкинуть не сміє, ні краю

їх домаганням покласти не може, вони ж об’їдають

Весь мій маєток і скоро й самого мене пошматують!

Тільки заховано це у лоні богів всемогутніх.

130] Швидше ж, татуню, іди до розумної ти Пенелопи

І розкажи, що я з Пілосу цілий вернувся й здоровий.

Я ж залишуся у тебе, аж поки назад ти прибудеш,

Все їй звістивши самій, щоб інший про це із ахеїв

Хтось не довідавсь. Багато-бо хто мені лихо готує”.

135] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Знаю я все й розумію. Й так само, як кажеш ти, думав.

Ти ж усю правду тепер розкажи мені щиро й одверто.

Чи й до Лаерта нещасного треба мені із цією

Вістю зайти? Хоч і дуже він за Одіссеєм журився,

140] Та доглядав, проте, в полі роботи і з челяддю в домі

їв він і пив, коли серце у грудях до того схиляло.

З того ж часу, як своїм кораблем ти у Пілос подався,

Більше він, кажуть, не їсть і не п’є, як звичайно бувало,

Не доглядає й роботи, а тільки з плачем та зітханням

145] В смутку сидить, і в’яне усе на костях його тіло”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Шкода, та все ж залишімо його, хоч і як це нам гірко!

Тільки б од власного вибору щось нам залежало, смертним,

Спершу обрав би лиш день я повернення батька додому.

і5о Матері все сповістивши, вертайся назад, до Лаерта ж

Сам у полях не блукай; а їй ти скажи, щоб до нього

Ключницю, нашу служебку, вона якнайшвидше послала

Потай од інших, а та хай старого про все повідомить”.

Мовивши це, відіслав свинопаса. Сандалії взявши,

155] Той їх до ніг підв’язав і до міста пішов. Від Афіни

Не заховалось, що вийшов Евмей свинопас із кошари.

Ближче вона підійшла, на вигляд мов жінка прекрасна,

Росла й ставна, в рукоділлях жіночих майстриня уміла.

Ставши у дверях, вона Одіссеєві тільки з’явилась,

160] А Телемах не побачив і зовсім її не помітив, —

Не перед кожним відкрито себе виявляють богове, —

Лиш Одіссей її бачив та пси, що, й не гавкнувши навіть,

Із скавучанням від страху з кошари усі повтікали.

Злегка бровами кивнула вона. Одіссей богосвітлий

165] Враз догадався, до муру високого вийшов із хати

І зупинивсь перед нею. До нього звернулась Афіна:

“О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!

Зараз же синові слово скажи, не таївшись од нього,

Як вам удвох, женихам уготовивши смерть і загибель,

170] В місто славетне податись. Сама ж бо від вас я недовго

Осторонь буду, — готова я поряд із вами до бою”.

Тут Одіссея жезлом золотим доторкнулась Афіна.

Випраним чисто плащем і хітоном вона йому спершу

Плечі укрила й осанку ставну й моложавість вернула.

175] Знову смуглявий він став, і повніш заокруглились лиця,

Чорною знов бородою усе обросло підборіддя.

Все це зробивши, вона відійшла, Одіссей же в хатину

Знов повернувся. Дуже здивований син його любий

Вбік свої очі відвів, боячись, чи не бога він бачить.

180] Врешті озвався і слово до нього промовив крилате:

“Зараз ти іншим здаєшся, мій гостю, ніж був ти раніше.

Інше ти маєш одіння, і зовсім не те твоє тіло.

Чи не один ти з богів, що простором небес володіють?

Зглянься на нас і дозволь принести тобі жертву священну

185] І золоті коштовні дарунки. О, змилуйсь над нами!”

В відповідь мовив незламний йому Одіссей богосвітлий:

“Ні, я не бог, і чому до безсмертних мене ти рівняєш?

Батько я твій, за якого в зітханнях ти стільки скорботи

Терпиш весь час і насильств від людей зазнаєш ти зухвалих!”

190] Мовивши це, почав цілувати він сина, й струмили

З лиць його сльози на землю, що стримував їх він до того.

Та Телемах не повірив, що то перед ним його батько,

Й, знову до нього звернувшись, у відповідь так йому мовив:

“Не Одіссей ти, не батько мій, ні, — то якийсь мене зводить

195] Бог, щоб я потім ще більше зітхав після того і плакав.

Смертній людині ніяк-бо таке неможливо зробити

Розумом власним, лиш богу, як з’явиться він перед нами,

Легко зробити себе молодим чи старим — як захоче.

Щойно ти дідом старим тут сидів у брудному лахмітті

200] Й схожий уже на богів, що простором небес володіють”.

Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:

“Ні, Телемаху, не слід ні надто вже так дивуватись,

Ні сумніватися так, коли дома вже батько твій любий.

Інший сюди Одіссей ніякий до вас не прибуде,

205] Це ж бо я сам, що стільки недолі зазнав у блуканнях,

Аж по двадцятому році до рідного краю вернувся.

Те ж, що тут сталось, то справа Афіни, що здобич дарує, —

Отже, й мене, як схотілося їй, — бо усе вона може, —

То на убогого старця подібним зробила, то раптом

210] На молодого, красивого мужа у гарнім одінні.

Легко-бо вічним богам, що простором небес володіють,

Чи звеличати, чи зовсім принизити смертну людину”.

Так він промовив і сів. Рясні проливаючи сльози,

Став Телемах обнімати свого благородного батька.

215] Стриматись більше не в силі, обидва вони заридали.

Плакали ревно вони, від хижих птахів голосніше —

Кань пазуристих або надморських орлів, що з гнізда в них

Позабирали селяни малих пташенят, ще безперих.

Так жалібні вони сльози обоє з-під брів проливали.

220] В уболіванні й журбі так зайшло б їм і сонце за обрій,

Та Телемах обізвався нарешті і мовив до батька:

“Як тебе, батьку мій любий, яким кораблем мореплавці

В нашу Ітаку сюди привезли? І що то за люди?

Вже ж бо не пішки сюди, я гадаю, до нас ти дістався”.

225] В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:

“Зараз, мій сину, одверто всю правду тобі розповім я.

Славні мене привезли мореплавці-феаки, що й інших

Переправляють по морю людей, хто до них прибуває.

Спав на швидкім кораблі я, вони ж провезли мене морем,

230] І на Ітаку зсадили, й дарів надавали коштовних —

Міді, і золота, й безліч усяких тканин і одежі.

Все це лежить у печері заховане з волі безсмертних.

Нині ж сюди я прибув за порадливим словом Афіни —

Обміркувати удвох, як лихих ворогів нам позбутись.

235] Перелічи ж мені зараз усіх женихів, щоб докладно

З певністю знав я — і скільки їх є там, і що то за люди.

Отже, я в серці своїм бездоганнім усе розсудивши,

Зважу тоді, чи здолали б одні ми з тобою, без інших,

Справитись з ними, чи й інших покликати нам доведеться”.

240] Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Батечку любий, багато я чув про діла твої славні,

Й рук твоїх міць бойову, і мудрість твою у пораді.

Все ж я дивуюсь, сказав ти занадто, — адже неможливо

Проти такої їх сили змагатися двом чоловікам.

245] Тих женихів не один-бо десяток, не два, а багато

Більше. От зараз чисельність їх знатимеш ти докладніше.

Тільки з Дуліхію тут п’ятдесят їх і двоє добірних

Є юнаків, а з ними ще й шестеро є челядинців.

З Сами їх двадцять чотири сюди прибуло чоловіка,

250] З Закінту двадцять ахеїв до того ж наїхало юних

Та із самої Ітаки дванадцять мужів найзнатніших.

Є з ними разом окличник Медонт, і пісняр божественний,

Є ще й прислужники два, досвідчені різати м’ясо.

Отже, якби ми наважились вийти на всіх, хто є в домі,

255] Не довелось би зазнать нам гіркої, страшної відплати.

Краще зміркуй, чи не можна знайти нам собі оборонців, •’

Зваж, хто душею прихильний до нас в обороні нам став би”.

В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:

“Тим-то й скажу тобі я, ти ж послухай мене й пам’ятай це;

260] Зваж-но, чи досить того, що й батько наш Зевс, і Афіна

Нам допоможуть, чи треба нам інших шукать оборонців”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Ті, кого ти називаєш, найкращі для нас оборонці.

Хоч вони й високо в хмарах живуть, на людей вони інших

265] І на безсмертних богів свою владу відтіль простягають”.

В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:

“Лиш небагато часу вони будуть обоє лишатись

Осторонь бійки завзятої, щойно поміж женихами

Й нами зав’яжеться справа Ареєва в домі моєму.

270] Ти ж, як тільки світанок настане, йди швидше додому

І з женихами зухвалими там перебудеш тим часом.

Трохи пізніше й мене свинопас запровадить до міста

В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда.

Хоч і почнуть мене в домі твоєму вони зневажати,

275] Серцем своїм і зневаги, й образи ті знось терпеливо.

Хоч би й за ноги по хаті за двері мене волочили

Й навіть ударили чимось, — дивися й на це ти спокійно,

Стиха ласкавими лиш умовляй їх словами безчинства

Ці припинити. Тільки, напевно, вони умовлянь тих

280] Вже не послухають. Близько-бо день, що їх вирішить долю.

Ще тобі й інше скажу я, а ти заховай в своїм серці:

Щойно Афіна до серця вкладе мені це велемудра,

Я головою кивну тобі. Ти ж, це помітивши, зразу

Зброю, для бою придатну, всю, скільки не є її в домі,

285] Скрізь позбирай і склади десь на поверсі в затишнім схові

Разом усю. Женихів же, як це спостерігши, про неї

Стали б питати, солодкими знов заспокоїш словами:

“Я її виніс од диму. На ту вона зброю й не схожа,

Що залишив Одіссей, як походом подався до Трої, —

290] Вся від дихання вогню почорніла вона й пошкарубла.

Ще й важливішу Кротон у серце поклав мені думку:

Як би, упившись вином і сварку якусь розпочавши,

Ви не поранили тут один одного та не зганьбили

Сватання й учти. Бо тягне до себе людину залізо”.

295] Тільки для нас ти обох два мечі приготуй, і два списи,

Й два із бичачої шкури щити, щоб у руки узяти,

Як нападать почнемо. Женихам же Паллада Афіна

З Зевсом-порадником розум цілком затуманять тим часом.

Ще тобі й інше скажу я, а ти заховай в своїм серці:

300] Якщо ти справді мій син і походженням з нашої крові,

Хай не почує ніхто, що тут Одіссей, в своїм домі,

Ані Лаерт, ані той свинопас хай нічого не знає,

Ані з домашніх хто-небудь, ні навіть сама Пенелопа.

Тільки удвох — я і ти — будем настрої знати жіночі,

305] Й чоловіків-челядинців ми можемо так перевірить.

Хто з них шанує нас, хто нас боїться у серці своєму

Й хто ні пошани до нас, ні поваги нітрохи не має”.

Відповідаючи, син йому ось що промовив пресвітлий:

“Батьку мій, в твердості серця мого ще не раз ти, гадаю.

Впевнишся, — досі у нім легкодухості ще не бувало.

Та невелика, проте ж, і користь для обох нас, гадаю,

Буде із того, — подумати трохи й над цим попрошу я.

Довго тобі по своїх довелось би ходить володіннях,

Поки про кожного все б ти розвідав. А в домі спокійно

315] Нищили б наше тим часом майно ті зухвальці без жалю.

Що ж до жінок, то їх перевірити й зараз прошу я —

Хто з них тебе не шанує й яка поміж ними невинна.

Чоловіків же по їхніх кошарах, проте, я не хтів би

Перевіряти, — встигнемо це ми й пізніше зробити,

320] Якщо ти й справді мав знак від Зевса-егідодержавця”.

Так між собою вони провадили стиха розмову.

А до Ітаки міцний корабель вже підплинув тим часом —

Той, що на Пілос возив Телемаха і всіх його друзів.

Зразу ж, як тільки зайшли уже в глибоководну затоку,

325] На суходіл вони витягли свій корабель чорнобокий,

Снасті потому позносили з нього пособці відважні,

А подарунки до Клітія в дім віднесли вони цінні.

Потім окличника в дім послали вони Одіссеїв,

Щоб повідомлення він передав Пенелопі розумній,

330] Що Телемах наказав корабель припровадити в місто,

Сам же лишився у полі, та хай не боїться нічого

Мужня владарка, й слізьми вона ревними хай не вмліває.

Отже, зустрілись окличник тоді й свинопас богосвітлий,

Що з однаковою вістю до жінки тоді поспішали.

335] А до домівки божистого володаря підійшовши,

Перед всіма на подвір’ї жінками окличник промовив:

“Вже твій улюблений син, володарко, додому вернувся”.

До Пенелопи тоді й свинопас підійшов і тихенько

Все розповів їй, що син її любий звелів розказати.

з40] А як доручення повністю виконав, зразу ж подався

Він до свиней своїх, дім і подвір’я її залишивши.

А женихи зажурились, уражені звісткою тою,

Натовпом вийшли вони з господи за мур височенний

І кружкома проти брами вхідної усі посідали.

345] Перший тоді Еврімах, син Поліба, між ними озвався:

“Друзі, велику вдалось Телемахові справу здійснити,

Путь цю відбувши зухвалу! А ми ж говорили — не вдасться!

Отже, на воду чорний спустім корабель щонайкращий,

Вірних зберім веслярів і вирядім їх якнайшвидше,

350] Хай сповістять вони тих, щоб негайно додому вертались”.

Ще не скінчив він і слів цих, коли Амфіном, обернувшись,

Вгледів, що вже корабель їх — у глибоководній затоці

Й люди спускають вітрила і весла уже прибирають.

Він од душі розсміявся і так до присутніх промовив:

355] “Нічого їх сповіщати, ось тут вони вже, у затоці!

Може, з богів хто сказав їм, а може, й самі вони в морі

Бачили той корабель, а догнати його не здолали”.

Так він сказав, а вони повставали й на берег побігли.

На суходіл уже витягли там корабель чорнобокий,

Всі уже й снасті позносили з нього пособці відважні.

Потім юрбою на площу самі подалися, нікому

Ні з молодих, ні з старих не дозволивши з ними сидіти.

Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:

“Горе! Боги із біди чоловіка цього врятували!

Цілими днями на скелях, овіяних вітром, сиділи

Наші дозорці позмінно. А вже як заходило сонце,

Ми не на суші спокійно проводили ніч, а на морі

В бистрім своїм кораблі дожидали ясного світанку,

На Телемаха чигаючи, щоб захопить його й тут же

370] Вбити. А бог тим часом додому його допровадив.

Отже, подумаймо, як Телемахові тут учинити

Злую загибель, щоб він її вже не уникнув. Я певен,

Поки живий він, не вдасться нам діло своє довершити.

Сам-бо розумний уже і в думках він своїх, і в порадах,

375] Люди ж тугешні до нас прихильності не виявляють.

Діймо ж раніше, ніж сам він ахеїв до площі міської

Всіх позбирає. Бо гаятись довго не буде, я певен,

Гніву свого не гамуючи, перед всіма він розкаже,

Як готували ми смерть йому наглу, але не устигли.

380] Люди ж ті нас не похвалять, про намір лихий наш почувши.

Як би нам лиха вони не вчинили та нас не прогнали

З нашого краю, — тоді в чужину нам іти доведеться.

Упередить його треба й за містом схопити у полі

Чи у дорозі. Скарби всі й запаси його заберемо

385] І між собою по згоді поділимо ми, а домівку

Неньці його віддамо і тому, хто одружиться з нею.

А як моя ця порада вам не до вподоби й ви хтіли б,

Щоб залишивсь він живий і добром володів би отецьким,

То перестаньмо збиратись і серцю приємні достатки

390] Тур проїдати. Нехай її кожен із власного дому

Сватає, віном її добиваючись. Вийде за того

Заміж вона, хто більш принесе і хто їй судився”.

Так говорив він, і всі у глибокім сиділи мовчанні.

Врешті тоді Амфіном озвався до них і промовив,

“з Нісів син ясносвітлий, Арета владущого парость.

Він із Дуліхію був, на пшеницю багатого й трави,

Був водієм женихів і найбільше із них Пенелопі

Мовою був до вподоби, та й серце він мав непогане.

Отже, розсудливо він озвався до них і промовив:

400] “Друзі мої! Ніколи не зважився б я Телемаха

Вбити. Страшна-бо то річ — убивати людину із роду

Володарів. Спитаймо раніше в богів ми поради.

Буде на це нам ухвальний від Зевса великого вирок —

Сам тоді вб’ю я його, ще й усіх вас до того закличу,

405] А заперечать боги — до стримання й я закликаю”.

Так говорив Амфіном, і вподобалась їм його мова.

З місць повставали усі й подалися у дім Одіссеїв,

Та, увійшовши, у кріслах вони посідали різьблених.

Спало тим часом на думку тоді Пенелопі розумній

410] До женихів, проте, вийти, надмірно уже знахабнілих.

Знала вона, що для сина її тут загибель готують,

Все розповів їй окличник Медонт, що їх змову підслухав.

Входить владарка в кімнату з жінками служебними разом.

До женихів увійшовши із ними, в жінках богосвітла,

415] Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,

Й, лиця закривши собі світлистим, ясним покривалом,

До Антіноя з докором звернулася й так говорила:

“Гей, Антіною, підступний зухвальцю! Кажуть про тебе

Люди ітакські, що ти між ровесників — найвидатніший

420] Радою й словом розумним. Та зовсім не так воно справді!

Як, божевільний, посмів Телемахові ти готувати

Смерть і загибель? Чи зважив на тих, що моляться, в кого

Свідком є Зевс? Це ж нечестя — для іншого коїти лихо!

Мабуть, забув, як батько до нас утікав твій од страху

425] Перед своїми ж людьми? Страшний він на себе накликав

Гнів їх за те, що, до зграї тафійських піратів приставши,

Лиха накоїв феспротам, що з нами були у союзі.

Хтіли убить його й любе з грудей його вирвати серце.

Ще й всю поїсти у нього завидну худобу численну.

430] Та Одіссей не пустив їх і стримав, хоч як намагались.

Ти ж його дім об’їдаєш безчесно, шлюбну дружину

Сватаєш, сина шукаєш убити й смутиш мене тяжко.

Тож перестань, вимагаю, та й іншим звели схаменутись”.

В відповідь так Еврімах, син Поліба, до неї промовив:

435] “Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!

Будь спокійна, нехай твоє тим не тривожиться серце.

В світі такого нема і не буде, такий не родився,

Хто б на сина твого Телемаха смів руку підняти,

Поки живу на землі і поки ще світ я цей бачу!

440] От що скажу я тобі, і справді це так воно й буде:

Кров його чорна відразу ж на списі моїм заструмує!

Городоборець мене Одіссей ще дитям на коліна

Часто до себе садив і шматками печені смачної

З рук годував, ще й червоним давав запивати напоєм.

445] Тим-то мені й Телемах від інших усіх найдорожчий

Приятелів. Запевняю, не варт йому смерті боятись

Від женихів. А від бога, звичайно, її не уникнеш”.

Так заспокоював він, а сам готував йому згубу.

Вийшла тоді Пенелопа наверх, у світлисті покої,

4gt;0] Й за Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки

Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.

До Одіссея й до сина прийшов свинопас богосвітлий

Ввечері, в час, як вони, заколовши свиню однорічну,

Вже готували вечерю. Тим часом Афіна, близенько

455] До Одіссея, сина Лаерта, тоді підійшовши,

Вдарила злегка жезлом і знов обернула у старця

В рванім лахмітті, на те, щоб не міг свинопас упізнати

І не побіг би у дім до розважної він Пенелопи

З вістю, якої б у серці своїм не здолав затаїти.

460] Перший тоді Телемах озвався до нього й промовив:

“Ти вже прийшов, богосвітлий Евмею? Що чути у місті?

Чи повернулись додому оті женихи гордовиті

З засідки вже, чи й досі чатують, хоч я уже дома?”

В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

465] “Якось не спало на думку питати про це й дізнаватись,

Містом ішовши, — серце мене якмерщій спонукало

Переказати сповіщення й швидше додому вернутись.

Товаришів твоїх бистрий посол на путі мені стрівся,

Вісник, — про все він раніше від мене звістив твою матір.

470] Знаю я й інше також, бо власними бачив очима:

Як повертався й над містом вже був я, де пагорб Гермесів,

Раптом побачив швидкий відтіля корабель я, що входив

В нашу затоку. Багато людей метушилось на ньому, —

Аж угинавсь од щитів він увесь і списів двоєсічних.

475] Мабуть, вони це й були, я гадаю, — напевне ж не знаю”.

Мовив він це, й Телемахова сила всміхнулась священна,

Глянув він нишком на батька, щоб лиш свинопас не

помітив.

Всю закінчивши роботу, вечерю вони зготували

Й сіли вечеряти, й кожен в вечері тій рівну мав долю.

480] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Всі про постелю згадали і сну спожили подарунки.

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

ЗМІСТ СІМНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Телемах іде до міста, наказавши Евмеєві провести туди і свого гостя. Зустрінутий радісно матір’ю і домашніми, він потім іде на площу й приводить звідти з собою Теоклімена. Пенелопа розпитує його про те, шо з ним було під час подорожі; Теоклімен пророкує їй повернення Одіссея. Тим часом Евмей вирушає з Одіссеєм до міста; по дорозі вони зустрічають Мелантія, який обох їх ображає. Прийшовши до свого дому, Одіссей бачить у подвір’ї свого старого собаку, який, упізнавши його, вмирає. Він входить у бенкетну господу і просить милостині в женихів; Антіной, лаючися з ним, кидає в нього ослоном. Пенелопа кличе його до себе, щоб розпитати про Одіссея; він обіцяє прийти до неї ввечері.

ПОВЕРНЕННЯ ТЕЛЕМАХА НА ІТАКУ

Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,

Встав Телемах, дорогий божественного син Одіссея,

Пару сандалій до ніг своїх швидко тоді підв’язав він,

Списа міцного узяв, що якраз до долоні приходивсь,

5] І, виряджаючись в місто, він так свинопасові мовив:

“Йду я, татуню, до міста побачитись там із моєю

Матір’ю. Тож не раніше, гадаю, вона перестане

Гірко ридати за мною і сльози рясні проливати,

Аніж побачить мене. Тобі ж доручаю я ось що:

10] В місто нещасного гостя цього відведи, — на прожиток

Хай собі жебрає там. Подадуть йому й хліба, хто схоче,

Й келих вина. А мені тут людей всіх самому приймати

Вже не доводиться, й так від клопоту гірко на серці.

А як образиться гість наш на це, то тим гірше самому

15] Буде йому. А я тільки правду люблю говорити”.

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

“Друже мій, тут залишатися й сам я не дуже хотів би.

Краще у місті, аніж у полях, жебракові прожиток

Десь собі жебрати. Кожен подасть мені там, хто захоче.

20] Не у таких-бо літах я, щоб тут, у кошарі, лишатись

І пастухів вожаєві коритись у всьому слухняно.

Йди вже собі, а мене оцей муж проведе, як звелів ти,

Лиш при вогні я погріюсь, бо одіж у мене погана.

Може, й потепліє трохи тим часом, — щоб холод ранковий

25] Не прохопив мене. Місто ж, ви кажете, звідси далеко”.

Так він сказав. Телемах же, з подвір’я прямуючи, бистрим

Кроком пішов, женихам лиховісну замисливши згубу.

Став біля дому свого він, вигідного для проживання,

Списа поставив свого, об високу обперши колону,

30] Й, переступивши поріг кам’яний, увійшов до господи.

Перша зустріла його годувальниця там, Евріклея, —

Руна на кріслах різьблених вона розстилала й до нього

Кинулась вся у сльозах, і інші навколо зібрались

Вже Одіссея, в біді витривалого, вірні служниці

35] Й радісно в голову всі і в плечі його цілували.

Вийшла тоді із покою свого й Пенелопа розумна,

Мов Артеміда на вигляд або золота Афродіта,

Вся у сльозах обнімала вона свого любого сина,

Голову ніжно йому і очі ясні цілувала,

40] Врешті до нього крізь сльози промовила слово крилате:

“Світло ясне моє, ти вже вернувсь, Телемаху! Не ждала

Я тебе бачити з дня, як відплив з кораблем ти на Пілос

Потай від мене вістей питати про любого батька.

Тож розкажи-бо докладно, що бачить тобі довелося”.

45] Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Матінко люба, не плач і слізьми не хвилюй мені серце

В грудях, коли ось я наглої згуби щасливо уникнув.

Краще омийся і, чисте вбрання одягнувши на тіло,

В верхні покої ввійди із своїми служницями разом,

50] Перед богами всіма в молитвах обіцяй гекатомби

їм принести, може, Зевс допоможе здійснити відомсту.

Я ж тим часом на площу піду, щоб до нас запросити

Гостя, який приєднався до мене в путі поворотній.

З товаришами божистими я наперед його вислав,

55] В дім свій Піреєві гостя привітно прийнять доручивши,

І шанувати, й любити, аж поки додому вернуся”.

Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово.

Потім омилась і, чисте вбрання одягнувши на тіло,

Перед богами всіма обіцяла вона гекатомби

60] їм принести, може, Зевс допоможе здійснити відомсту.

А Телемах тим часом з своїх уже вийшов покоїв

З списом в руках. Услід йому бігли два пси прудконогі.

Чаром божистим його опромінила з неба Афіна —

Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.

65] А вколо нього уже женихи позбирались зухвалі

Й приязно з ним розмовляли, хоч серцем лихе готували.

Та велелюдного їх товариства він все ж уникає

Й прямо туди, де батькові друзі з часів найдавніших —

Ментор пресвітлий та ще Антіфат з Аліферсом — сиділи,

70] Йде і сідає. Вони ж його стиха розпитувать стали.

Близько до них і Пірей підійшов тоді, списник славетний,

Гостя він вів через місто на площу. До гостя увагу

Не забаривсь Телемах проявити і вийшов назустріч.

Перший до нього Пірей з такими звернувся словами:

75] “Швидше пошли, Телемаху, жінок до моєї оселі,

Щоб передать тобі міг Менелаєві я подарунки”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Ще невідомо, Пірею, як вся тут обернеться справа,

В разі зухвалі мене женихи тут, у власному домі,

80] Потай уб’ють і дідизну мою між собою поділять.

Краще, вважаю, тобі, ніж комусь, ті забрать подарунки.

А як уродять убивство і смерть, що для них засіваю,

Радісно в дім ті дарунки мені принесеш ти на радість”.

Мовивши це, повів він чужинця нещасного в дім свій.

85] А увійшовши до дому, вигідного для проживання,

Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,

Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.

Добре помивши, служниці оливою їх намастили,

Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.

9° Вийшли з купелі обидва й на крісла вони посідали.

Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку —

Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала:

Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.

Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,

1)5] Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів багатих.

Мати ж тим часом у крісло своє, об одвірок оперте,

Сіла навпроти й сукати тонку почала собі пряжу.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

100] Перша озвалася словом до них Пенелопа розумна:

“Мабуть, до верхніх піду, Телемаху, своїх я покоїв,

Ляжу на ложе своє, зітхань моїх сповнене тужних,

Рясно моїми сльозами омиване з дня, як твій батько

До Іліона з Атрідами вирушив. Ти ж бо не хочеш,

105] Перше аніж женихи у дім наш зберуться зухвалі,

Те, що про батькове чув ти повернення, ясно сказати”.

Відповідаючи, їй Телемах тямовитий промовив:

“Що ж, коли так, то усю розкажу тобі, матінко, правду.

В Пілос до Нестора ми прибули, до керманича люду.

110] В високоверхому домі прийняв він мене і гостинно

Став частувати, як батько приймає коханого сина,

Що з чужини нещодавно вернувся. Отак і мене він

Став частувати з своїми синами славетними разом.

Про Одіссея ж, в біді витривалого, жодної звістки,

1Ь Каже, не чув ні від кого — живий він чи смертю загинув.

До Менелая, списами славетного сина Атрея,

Вирядив кіньми мене він у повозі, збитому міцно.

Бачив я там і Єлену-аргеянку, що через неї

Стільки зазнали аргеї, із волі богів, і троянці.

120] Зразу ж почав мене сам Менелай гучномовний питати,

Задля якої прибув я мети в Лакедемон прекрасний.

Щиро й відверто йому всю правду тоді розповів я.

Відповідаючи, так Менелай тоді мовив до мене:

“Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого

125] Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!

Все це одно, якби лань, у лігво могутнього лева

Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,

Вийшла б на травами рясно укриті узгір’я й долини

Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,

130] Приготував оленятам і лані загибель ганебну, —

Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.

О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,

Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,

Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався

135] Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям,

Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,

Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!

Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,

Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, —

140] З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,

Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.

Мовив мені, що його у сльозах на острові, в домі

Бачив у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі

Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.

145] Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,

Що помогли б йому їхати лоном широкого моря”.

Так Менелай, син Атрея, сказав йому, славний списами.

Я ж, свої справи скінчивши, відплив. Дали нам богове

Вітер попутний, і скоро я в любу вітчизну вернувся”.

і5° Так він промовив, і серце у грудях її схвилював він.

З словом до неї звернувсь тоді Теоклімен боговидий:

“Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!

Знає він все ж небагато. Мого ще ти слова послухай.

Все я тобі розповім, не втаївши від тебе нічого.

155] Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,

І Одіссеєве вогнище це, до якого прийшов я,

Що Одіссей уже тут, у своїй уже рідній країні,

Ходить він десь чи сидить, про лихі дізнається учинки,

Та женихам він усім лиху вже вирощує згубу.

160] Ще в кораблі добропалубнім сидячи, все оце знав я

З льоту пташиного й зразу ж про це Телемахові крикнув”.

В відповідь знов розумна сказала тоді Пенелопа:

“О якби слово, чужинче, твоє та на ділі здійснилось!

Знав би мою ти прихильність тоді, і багато дарунків

165] Мав би від мене, і кожен тебе називав би щасливим”.

Так між собою вони провадили стиха розмову.

А женихи тим часом всі бавились там, де звичайно —

При Одіссеєвім домі, на втоптаній добре площадці

Диски й списи вони кидали там, як і завжди, зухвалі.

170] Вже наближалась обідня пора, звідусіль повертались

З паші отари, що гнали для них пастухи, як звичайно.

До женихів тут озвався Медонт — він найбільше подобавсь

їм із окличників інших, і в учтах він брав з ними участь:

“Що ж, юнаки, ачей вдовольнили ви іграми серце,

Отже, вертайтесь у дім, та почнім готувать собі учту.

Річ непогана обід, якщо поданий саме упору”.

Мовив він це, й всі пішли з ним, цієї послухавши ради.

А увійшовши до дому, вигідного для проживання,

Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,

180] Різати жирних овець почали та козлів гладкобоких,

Різали вепрів годованих, ялову вбили корову,

Учту готуючи всім. Тим часом із поля до міста

Вже Одіссей вибирався іти з свинарем богосвітлим.

Перший озвався тоді свинопас, розпорядник пастуший:

185] “Отже, мій гостю, ти хочеш відразу ж сьогодні до міста

Йти, як звелів мій господар, — мені ж би хотілося краще,

Щоб залишився у мене ти сторожем цеї кошари.

Тільки шаную його я й боюся, щоб часом мене він

Потім не лаяв, — тож прикро докори господаря чути.

190] Ну, то ходімо ж у путь. На західне коло помітно

День похилився, й тобі холодніше увечері буде”.

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

“Знаю я все й розумію. Й так само, як кажеш ти, думав.

Отже, ходім. Дорогу ж мені увесь час ти показуй.

195] Палицю дай мені в руки, як зрубана знайдеться в тебе,

Щоб опиратись, бо дуже слизька тут, казав ти, дорога”.

Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину

Латані, вбогі сакви, замість ременя шнур підв’язавши,

Дав йому й палку Евмей, що гостю була до вподоби.

200] В путь подалися обидва, а пси й пастухи залишились

Двір стерегти і кошару. Повів він господаря в місто,

В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,

Що на ціпок опиравсь і тілом світив крізь лахміття.

Йшли кременистою стежкою вниз і дійшли вже до міста

205] Близько вони, де в криниці, камінням обкладеній гарно,

Чистую воду джерельну черпали усі городяни.

Неріт, Ітак і Поліктор криницю оту спорудили.

Гай з осокорів, що люблять вологість, оточував рівним

Колом її звідусіль, і холодна вода струмувала

210] З скелі стрімкої. Над нею вівтар височів божественним

Німфам, — жертви на ньому приносили їм подорожні.

Доліїв син Мелантій обох саме тут наздогнав їх —

Кози добірні він гнав, з цілої отари найкращі,

Для женихів на обід. Ще й двоє було з ним підпасків.

215] Щойно побачивши їх, непристойними став він словами

Страшно їх лаяти, аж Одіссеєві серце обурив.

“Онде ледащо один такого ж веде ледацюгу, —

Завжди подібного бог із такими ж подібними зводить.

Ну, і куди ж ти ведеш цього злидня, чудний свинопасе,

220] Старця обридного, ще й на обідніх столах блюдолиза?

Пообтирав не один він одвірок плечима своїми,

Жебравши покидьків скрізь, бо котли та мечі — не для нього.

Краще віддав би його ти мені вартувати обору,

Був би у нас скотарем він та зілля носив би козлятам.

225] Скоро отут на сироватці стегна здорові надбав би.

Тільки він так до неробства поганого звик, що не схоче

Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях

Буде й надалі утробу свою годувать ненаситну.

От що тобі я скажу, і збудеться те неодмінно:

Тільки-но прийде у дім божистого він Одіссея,

З рук женихів полетять йому в голову лави й ослони,

Ребра йому поламають і геть його викинуть з дому”.

Так цей недоумок мовив і, мимо пройшовши, ударив

П’яткою в стегна, та з стежки його не здолав ізіпхнути, —

235] Встояв на ній він нерушно. І от Одіссей лиш вагався,

Чи то із києм напасти і витрусить душу із нього,

Чи ухопити за ноги й об землю жбурнуть головою.

Стерпів, проте, і стримав свій гнів. Свинопас же у вічі

Вилаявсь добре і, руки здійнявши, уголос молився:

240] “Зевсові донечки, німфи джерельні! Якщо Одіссей вам

Стегна козлині палив і баранячі, жиром ще й зверху

Пообкладавши їх, то ж уволіть і моє ви благання:

Хай той повернеться муж, хай бог приведе його скоро!

Зразу він з тебе всю виб’є тоді хвастовитість, що з нею

245] Носишся так ти зухвало, шалаючись безперестанно

В місто, — в нікчемних таких пастухів вся отара загине!”

Знову Мелантій тоді, козиний пастух, обізвався:

“Лишенько! Що оцей пес, до підступів звиклий, говорить!

От я на чорнім своїм кораблі довговеслім з Ітаки

250] Сам його вивезу, ще й зароблю я на ньому чимало!

Хай би ще так Аполлон срібнолукий сьогодні ж у домі

Вбив Телемаха чи дав би його женихам вгамувати,

Як Одіссеєві день повороту давно вже загинув!”

Так він сказав і лишив їх іти за собою повільно,

255] Сам же поквапився й швидко дійшов до хазяйського дому.

Зразу ж всередину він увійшов і поміж женихами

Сів супроти Еврімаха, якого найбільше любив він.

Долю м’ясива йому тут прислужники зразу поклали,

Ключниця ж вельмиповажна з комори внесла йому хліба.

гбо д Одіссей тоді й з ним свинопас богосвітлий до дому

Близько уже підійшли. Формінги дзвонистої звуки

Гучно лунали навколо. То грав, починаючи співи,

Фемій. За руку схопив Одіссей свинопаса і мовив:

“Мабуть, Евмею, це й є Одіссеїв чудовий будинок!

265] Легко-бо між багатьох його інших домів упізнати:

Все тут одне до одного. Обведене дбало подвір’я

Муром з зубцями, й тримаються міцно двійчатої брами

Двері, — нікому ніякою зброєю їх не здолати.

В домі отім, як бачу я, гості численні справляють

270] уЧТу5] _ й печеного запах доноситься звідти, й формінги

Звуки бринять, що богове другинею учти зробили”.

В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Легко впізнав ти, ні в чому-бо розум тебе твій не зводить.

Отже, подумаймо разом тепер, що нам далі робити —

275] Перший ввійдеш ти до дому, вигідного для проживання,

Втиснешся між женихів, я ж тут залишуся тим часом,

Чи, коли хочеш, піду я вперед, а ти залишайся.

Тільки не гайся, щоб хтось із дому тебе не побачив

Та не побив би, не вигнав. Отож і над цим ти подумай”.

280] В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:

“Знаю я все й розумію. Й так само, як кажеш ти, думав.

Йди уже ти уперед, а я тут залишуся тим часом.

Не новина вже мені й оті стусани та побої.

Серце у мене терпляче, багато-бо горя зазнав я

285] І серед хвиль, і в бою. Хай станеться й це ще зі мною.

Тільки ніяк затаїть не вдається голодного шлунка,

Цього нещастя, що стільки страждань спричиняє людині.

Тож задля нього у нас і міцні кораблі споряджають,

Щоб в неспокійному морі противникам лиха завдати”.

290] Так між собою вони провадили стиха розмову.

Голову й вуха до мови їх Аргос підняв, що лежав там,

Пес Одіссея, в біді витривалого, — сам того пса він

Виховав, користі ж з нього не знав, бо раніш у священний

Вирушив він Іліон. Юнаки його потім з собою

295] Брали на оленів, диких козуль та зайців полювати.

Нині ж, забутий всіма, без хазяйського ока, на купі

Гною лежав він, яку з-під волів та ослів біля брами

Понаскидали, — пізніше той гній Одіссеєва челядь

В поле возила угноювать всюди наділок просторий.

300] Аргос лежав там, і воші собачі на ньому кишіли.

Щойно почув Одіссея, свого він господаря, близько,

Зразу ж хвостом завиляв і вуха пригнув він обидва,

Та підійти до господаря ближче тепер вже не мав він

Сили. І той обернувсь, щоб утерти непрохані сльози

305] Та приховать від Евмея, і тут же спитав його швидко:

“Дивно, Евмею, який у гною он лежить тут собака,

Гарний на вигляд, та з певністю все ж я не міг би сказати,

Чи і на ноги такий же він бистрий, як виглядом гарний,

А чи із тих він собак, які близ хазяйського столу

310] Лащаться тільки й для хвастощів лиш їх тримає господар”.

В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Пса цього давній господар, мабуть, в чужині десь загинув.

Був би цей пес у своїй поведінці й на вигляд такий же,

Як і лишив Одіссей його, йшовши походом на Трою,

315] То здивувався б ти, силу уздрівши його і моторність.

Жоден-бо звір, що його в лісовій гущині він угледить,

В нього не втік би. Чуйно умів і сліди він шукати.

Нині ж погано йому, — десь господар загинув далеко

На чужині, а жінки безтурботні про нього не дбають.

320] Челядь, яка над собою не чує хазяйської влади,

Зовсім не квапиться те, що належить їй, вчасно робити.

Тож половину від гідності Зевс одбира громовладний

У чоловіка, якому дні рабської долі прирік він”.

З цими словами в вигідно збудований дім увійшовши,

325] До женихів достославних він прямо в покої подався.

Аргоса ж чорної смерті недоля спіткала відразу,

Тільки-но по двадцяти він роках Одіссея побачив.

Перший тоді Телемах боговидий узрів свинопаса,

Що увіходив у дім, і до себе його підізвав він,

330] Зразу ж кивнувши йому. А той, озирнувшись навколо,

Крісло узорчате взяв, — сидів на нім кравчий звичайно,

Що роздавав женихам покраяне м’ясо на учті.

Взявши те крісло, поставив він перед столом Телемаха

Й сів проти нього якраз. Окличник подав йому долю

335] М’яса печеного й хліба поклав йому з кошика вдосталь.

Вслід йому зразу ж тоді й Одіссей увійшов до господи

В вигляді старця з торбами, жебрущого, вбогого діда,

Що на ціпок опиравсь і тілом світив крізь лахміття.

Сів на порозі обтесанім він під самими дверима,

На кипарисний обпершись одвірок, — колись його тесля

Гладко увесь обтесав і вирівняв точно по шнуру.

Отже, підкликав до себе тоді Телемах свинопаса,

Вийняв з чудового кошика ще не почату хлібину

Й м’яса, що зміг обома охопити руками, і мовив:

345] “Гостеві це віднеси і, подавши, порадь йому нишком

Всіх обійти женихів, прохаючи в них жебранини, —

Вбогим-бо людям не личить соромитись свого убозтва”.

Так він сказав; свинопас же, слова ті почувши, близенько

До жебрака підійшов і слово промовив крилате:

350] “Гостю мій, все це тобі Телемах посилає і радить

Всіх обійти женихів, прохаючи в них жебранини, —

Вбогим, сказав він, не личить соромитись свого убозтва”.

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

“Зевсе, владарю! Пошли Телемахові щастя між смертних!

355] Хай йому збудеться все, чого він душею жадає”.

Мовивши так, обома охопив він той даток руками

І біля ніг своїх склав на полатану торбу нужденну.

їсти почав він; тим часом аед заспівав у покоях;

А як скінчив споживати, замовк і співець божественний.

360] Гамір зчинили в той час женихи у покоях. Афіна ж

До Одіссея, до сина Лаерта, наблизившись тихо,

Хліба тоді в женихів просити йому наказала,

Щоб розпізнать, хто із них справедливий, а хто нечестивий.

Та боронити від лиха вона не збиралась нікого.

365] З правого боку почавши, до кожного так він підходив,

Руку свою простягнувши, мов здавна ізвик жебрувати.

З жалю вони подавали йому, й дивувалися з нього,

І один в одного стали розпитувать — хто він і звідки.

Отже, Мелантій, козиний пастух, тоді слово промовив:

370] “Слухайте-бо, женихи володарки славетної, що я

Вам про чужинця скажу. Його й перед цим я вже бачив:

То свинопас його наш в цю господу привів. А яким би

Родом він міг похвалитись, того я докладно не знаю”.

Так він сказав. Антіной тоді лаять почав свинопаса:

375] “Знаємо добре тебе, свинопасе! Навіщо його ти

В місто привів? Чи своїх волоцюг тут не досить блукає —

Цих жебраків надокучливих, цих блюдолизів на учтах?

Чи не замало тобі, що господаря твого надбання

Стільки тут люду з’їдає, то ще одного запросив ти?”

380] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:

“Ти хоч і знатного роду, та зле говорив, Антіною.

Хто б це чужинців шукав, щоб до себе запрошувать в гості,

Крім хіба тільки таких, що для діла бувають потрібні, —

Чи ворожбитів, чи теслів, а чи лікарів від хвороби,

385] Чи піснярів божественних, щоб радість приносили співом, —

Скрізь по безкраїй землі для смертних вони є жадані.

Вбогого ж старця ніхто не запросить собі на досаду.

З-поміж усіх женихів до слуг Одіссеєвих завжди

Ти найсуворіший був, особливо до мене. Проте я

390] Цим не журюсь, поки в домі своїм Пенелопа розважна

Ще проживає й при ній Телемах тут живе боговидий”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Краще помовч, не марнуй з ним багато часу на розмову.

Звичний словами лихими облаяти кожного тяжко

Цей Антіной, та й інших уміє на сварку підбити”.

Мовив це й до Антіноя із словом звернувся крилатим:

“Дбати про мене, як батько про сина, ти став, Антіною!

Силуєш ти мене вигнать словами лайливими гостя

Геть із домівки цієї. Хай бог нас від цього боронить!

Хочеш, візьми — і дай. Не перечу, а навіть прошу я.

Можеш і матінки з цим не соромитись ти, і нікого

З челяді, з тих, що живуть в Одіссея божистого домі.

Думка, проте, не така у грудях твоїх животіє:

Більше волієш ти сам наїдатись, ніж іншому дати”.

405] Відповідаючи, так Антіной Телемахові мовив:

“Що ти сказав, розбуялий ти зух, Телемах пишномовний!

Тож якби всі женихи йому стільки, як я, надавали,

Місяців зо три далеко б од дому цього він тримався б”.

Мовивши так, ухопив з-під стола він ослін, на якому

410] Ноги блискучі держав, учтуючи з друзями разом.

Інші ж усі подавали й наповнили вбогу торбину

Хлібом і м’ясом. Вже мав одійти Одіссей до порога

Підгодуватися тим, що ахеї йому надавали,

Та зупинився біля Антіноя і так йому мовив:

415] “Дай мені, друже! Не гірший-бо всім від ахеїв ти інших,

Ба навіть кращий, адже мовби той володар ти на вигляд.

Тим-то й повинен мені щедріше від інших подати

Хліба. Я ж скрізь по безкраїй землі тебе славити буду.

В домі своєму і я між людей колись жив собі тихо

420] В щасті й достатку й не раз подавав подорожній людині,

Хто б то не був і з якою потребою хто не зайшов би.

В мене й челядників досить було, і усього багато,

З чим у нас добре живеться і за що нас звуть багачами.

Все мені знищив Кроніон, — така вже була його воля!

425] Він напоумив мене, до розбійної зграї приставши,

їхать в Єгипет, в дорогу далеку, щоб там я загинув.

Став на Єгипті-ріці з крутобокими я кораблями.

Потім на берег звелів супутникам витягти вірним

Наші усі кораблі і самим біля них залишатись,

“о А спостерігачам вийти звелів на чатівні дозорні.

Та у зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,

Кинулись раптом вони єгипетські ниви чудові

Скрізь грабувати, жінок з немовлятами всіх полонили

І повбивали мужів. Сягали до міста їх крики.

435] Гомін почувши, на поміч єгиптяни їм на світанку

Вибігли. Відблиском міді і брязкотом кінних і піших

Сповнилось поле. Зевс громовладний в лихе боягузтво

Ввергнув супутників наших, — ніхто проти вражої сили

З них не устояв. Страшне звідусюди грозило їм лихо.

440] Дуже багато тоді полягло нас від гострої міді,

Інших до праці гіркої примусили, взявши живими,

Тож і мене віддали на Кіпр чужоземцю, що стрівсь їм,

Дметору, синові Йаса, що силою в Кіпрі владарив.

Звідти діставсь я й сюди, всілякого лиха зазнавши”.

445] Відповідаючи, так Антіной став до нього кричати:

“Хто це з богів оце лихо послав — колотити нам учту?

Геть від мойого стола! Посередині стань, як не хочеш

Зразу ж Єгипту гіркого і Кіпру тут знову зазнати.

Ну й безсоромний із тебе жебрак, ну й зухвалий нахаба!

450] Колом ти всіх обійшов, і вони подають, нерозумні,

Щедро. Кому ж із них міри дотримувать, бути ощадним

Серед чужого добра, — його ж бо для кожного хватить!”

Тож, відійшовши від нього, сказав Одіссей велемудрий:

“Горенько! Серцем ти зовсім не той, що на вигляд здавався!

Дрібочки солі із дому свого ти б не дав прохачеві,

Якщо, в чужому розсівшись, мені відламати шкодуєш

Хліба шматочок. А тут же усякого повно наїдку!”

Так він сказав. Антіной же всім серцем ще більш розлютився,

Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:

460] “Бачу я, цілому більше тобі вже не вийти сьогодні

З дому цього. То ти уже й лаятись тут починаєш!”

Так він сказав і, схопивши ослінчик, у праве рамено,

Прямо-таки біля карка, потрапив йому. Наче скеля,

Твердо стояв Одіссей, під тим не хитнувшись ударом.

465] Мовчки лише головою повів, замишляючи лихо.

Швидко пішов до порога він, сів там, поклав біля себе

Торбу, наповнену вщерть, і став женихам говорити:

“Слухайте-бо, женихи володарки славетної, — маю

Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.

470] Болю на серці й гризоти в душі не вчуває людина,

Хоч би й зазнавши побоїв, добро захищаючи власне,

Чи за корівок потерпить своїх, за овець білорунних.

А Антіной мене б’є за нещасний мій шлунок голодний,

Кляту утробу, що стільки страждання від неї людині.

475] Та як богове й Еріннії є й для жебрущих та бідних,

Хай Антіноя смертельний кінець замість шлюбу спіткає!”

Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:

“їж і спокійно, чужинче, сиди або геть забирайся!

Бо за розмову таку юнаки ці за руки і ноги

480] Геть тебе викинуть з дому, всю шкіру тобі обідравши”.

Так він сказав, і гнівом усі женихи запалали.

Хтось тоді мовив з-поміж юнаків отих високодумних:

“Зле ти вчинив, Ангіною, що старця нужденного вдарив!

Горе тобі, як хто-небудь то був із богів наднебесних!

485] Часто боги, мандрівного чужинця подобу прибравши

Чи в якій постаті іншій, по наших містах походжають,

Спостерігаючи гордість людей та їх справедливість”.

Так женихи говорили, та він не зважав на їх мову.

Біль в Телемаховім серці великий роївся за батька

490] Битого, та ні сльозини, проте, із повік не зронив він,

Мовчки лише головою повів, замишляючи лихо.

Чула й сама Пенелопа розумна, що гостя якогось

Бито в покоях, і так між служебниць своїх говорила:

“Хай би самого тебе так побив Аполлон славнолукий!”

495] Ключниця тут Еврінома за нею також говорила:

“О, якби наші здійснились оці молитви і прокльони,

То не діждати Еос ясношатної з них вже нікому!”

В відповідь їй розумна сказала тоді Пенелопа:

“Всі вони, неню, мені вороги, всі лихе замишляють,

500] А Антіной — найбільше до чорної Кери подібний.

Ходить по наших покоях якийсь там чужинець нещасний,

Просить подати йому — до всього нужда приневолить.

Кожен подав йому дещо, й наповнили вбогу торбину,

Лиш Антіной ослоном у праве плече його вдарив”.

505] Так, до служебних жінок звернувшись, вона говорила,

Сидячи в спальні. В той час підкріплявсь Одіссей богосвітлий.

Кличе тоді свинопаса вона богосвітлого й мовить:

“Йди, богосвітлий Евмею, й чужинцеві мов, хай до мене

Зайде, — хотіла б його попросить я гарненько й спитати,

Про Одіссея, в біді витривалого, чи не чував він,

Чи не видав його де, чоловік він на вигляд бувалий”.

Відповідаючи їй, свинопасе Евмею, ти мовив:

“Хоч би замовкли як-небудь ахеї оті, володарко,

Й розповідь він би почав, і твоє утішалося б серце.

515] В себе його я три ночі тримав, він три дні в моїй хаті

Жив, з корабля-бо утікши, до першого мене дістався,

Та про недолю свою до кінця він не встиг розказати.

Як не спускає людина очей із співця, що, богами

Навчений, смертних чудовим своїм очаровує співом,

320] І без кінця, як співає, готові вони його слухать, —

Так чарував мене гість цей, в моїй пробуваючи хаті.

Був з Одіссеєм він, каже, по батькові приятель давній,

Жив-бо на острові Криті, де Міноса рід проживає.

Звідти й сюди він прибув, недолі і злиднів зазнавши

525] В поневіряннях численних. Чував же, розказує, ніби

Близько уже Одіссей: у родючій країні феспротів,

Цілий, здоровий, і скарб везе він додому великий”.

В відповідь знов розумна сказала йому Пенелопа:

“Йди-но поклич його, хай він усе мені в вічі розкаже.

530] Ті ж всі чи, сидячи там, за дверима, нехай веселяться,

Чи забавляються в домі, як весело так їм на серці.

Власні-бо їхні запаси лежать недоторкані дома —

Хліб і солодке питво, — лиш домашні їх там споживають.

Внадившись в дім наш, вони день у день учащають до ньої

535] Ріжуть нещадно воли нам, і вівці, й годовані кози,

П’ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють

Учти свої — витрат не злічити! Немає-бо в домі

Мужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.

В разі б вернувсь Одіссей і прийшов на свою батьківщину*

540] Швидко б із сином своїм він помстивсь на мужах за насильство”

Так вона мовила. Голосно чхнув Телемах, аж по домі

Всюди луна розляглась. Засміялась тоді Пенелопа

Й до свинопаса Евмея із словом звернулась крилатим:

“Йди-но та швидше поклич-бо того чужоземця до мене.

545] чув ти? як син міи чхнув, ледь устигла я мову скінчити?

Отже, так само несхибно і смерть женихів напостигне

Всіх до єдиного — смерті і Кер не уникне ніхто з них.

Слово ще інше скажу — поклади його в серці своєму:

Тільки-но впевнюсь, що він усю мені правду говорить,

550] В плащ і хітон одягну та в інше одіння красиве”.

Так вона мовила. Вчувши цю річ, свинопас тут же зразу,

До Одіссея наблизившись, слово промовив крилате:

“Батечку гостю! Це кличе розумна тебе Пенелопа,

Зве Телемахова мати. Хоч горем засмучена тяжко,

555] Прагне душею вона про мужа свого розпитати.

А як упевнена буде, що всю ти їй правду говориш,

В плащ і хітон одягнути звелить, у яких ти найбільшу

Маєш потребу. А хліба по людях соф назбираєш,

Щоб прохарчити свій шлунок, — подасть тобі кожен, хто схоче”.

В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:

“Радо, Евмею, готов я хоч зараз одверто всю правду

Розповісти Пенелопі розумній, Ікарія доньці.

Знаю про нього я все — з ним однаке терпіли ми лихо.

Дуже боюсь я, проте, юрби женихів знахабнілих, —

Буйство-бо їх і зухвалість залізного неба сягають!

От і сьогодні: коли я проходив по дому й нікому

Зла не чинив, чоловік цей мене дуже боляче вдарив, —

Ні Телемах, ні хто інший не вийшов мене боронити.

Отже, скажи Пенелопі, нехай нагорі у покоях,

570] Хоч і не терпиться їй, посидить до заходу сонця.

Потім узнає й про день повороту її чоловіка,

Ближче мене до вогню посадивши, погана-бо в мене

Одіж, ти знаєш і сам, — я ж до першого тебе звернувся”.

Так він промовив. Пішов свинопас, ту розмову почувши..

575] Щойно ступив на поріг, як сказала йому Пенелопа:

“Чом не привів ти, Евмею, його? Що на думці в приблуди?

Може, занадто боїться когось? Чи соромиться, може,

В дім показатись? Та скрутно старцям соромливим у світі”.

Ти їй у відповідь так, свинопасе Евмею, промовив:

580] “Все він до речі говорить, і кожен би мислив так само, —

Хоче уникнуть лише зухвальства мужів знахабнілих.

Просить тебе почекати в покоях до заходу сонця.

Буде й тобі набагато приємніш самій, володарко,

З гостем тоді розмовляти й одній його відповідь чути”.

585] В відповідь мовила так розумна йому Пенелопа:

“Він не дурний, цей чужинець, збагнув-бо, що статися може:

Більше ніде-бо між смертних людей отакої немає

Зграї зухвалих мужів, щоб безчинства такі витворяли”.

Так говорила вона. їй усе розповівши докладно,

590] З натовпом тих женихів свинопас богосвітлий змішався.

До Телемаха тоді він слово промовив крилате,

Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:

“Любий, до себе я свині піду стерегти і все інше

Наше з тобою добро. А ти доглядай тут усього.

595] Передусім ти подумай про себе й подбай, щоб з тобою

Лиха не сталось. Є досить ахеїв, що зло замишляють.

Зевс хай раніш їх погубить, ніж станеться з нами нещастя”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Так воно й буде, татуню! Ти підеш собі по вечері,

600] Вдосвіта сам приженеш найкращі тварини для жертви.

А про останнє усе подбаємо я і безсмертні”.

Так він сказав. Свинопас тоді сів на ослоні точенім.

А як їдою й питтям свою душу цілком вдовольнив він,

То до свиней відійшов, залишивши подвір’я й господу,

605] Повну гостей за столами, що з танців і співу на учті

Мали утіху, аж поки й до ночі вже день похилився.

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

ЗМІСТ ВІСІМНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Бій Одіссея з Іром. Він безуспішно радить Амфіномові рохтучитися з женихами. Пенелопа подає їм надію на шлюб у найближчому майбутньому; вони приносять їй подарунки. Меланта ображає Одіссея. Еврімах кидає в нього ослоном. Женихи розходяться по домівках.

БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ

В двері ввійшов жебрак всім відомий. Ітакою-містом

Скрізь він по жебрах блукав, а черево мав ненаситне,

їсти і пити був завжди готовий. Сили і моці

В ньому, проте, не було, хоч на вигляд він був величезний”

5] Звався Арнеєм. Його від народження мати поважна

Так називала. Та молодь уся його кликала Іром,

Кожному вісті розносив-бо він, що йому доручали.

Він Одіссея почав виганяти із власного дому,

Лаяти став його й слово до нього промовив крилате:

10] “Геть від порога, старий, бо викину звідси за ноги!

Може, не бачиш, до мене підморгують всі, щоб тебе я

Викинув звідси? А я ще соромлюся так учинити.

Ну-бо, вставай! Щоб рук не прийшлось нам до сварки докласти”.

Глянув на нього спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:

15] “Дивний ти! Злого тобі не вчинив я й не мовив нічого,

Навіть не заздрю, коли подають і збираєш багато.

Досить обом нам порога цього. І чого б то ми мали

Заздрити іншому? Ти ж, видається мені, такий самий

Бідний жебрак, як і я. Багатство боги лиш дають нам.

20] Ти ж не занадто вимахуй руками, щоб я не розсердивсь.

Хоч і старий, а кров’ю тобі розмалюю я груди

Й губи. Тоді набагато було б спокійніше й для мене

Завтра. Бо певен того я, тепер уже ти не захочеш

Вдруге заходити в дім Одіссея, сина Лаерта”.

25] В відповідь мовив йому цим розлючений Ір-волоцюга:

“Лишенько! Як цокотить задрипаний цей ненажера,

Наче та баба стара біля печі. Ну й дам йому чосу,

Як у обидва візьму кулаки, — полетять усі зуби

З щелеп на землю, немов кабанові, що засіви риє.

Підпережись, як належить, хай всі тут навколо побачать

Бій наш, як із молодшим од себе ти битися будеш”.

Так на порозі, обтесанім з каменю, в дверях високих

Сварку вони одчайдушну нараз завели між собою.

Та зауважила це Антіноєва сила священна,

Весело той засміявся і так женихам він промовив:

“Друзі мої! Такого ніколи ще тут не траплялось, —

Нам несподівану бог у цей дім посилає розвагу!

В сварці страшній завелись між собою наш Ір і чужинець!

Ще й навкулачки поб’ються, — нацькуймо одне їх на одне”

40] Так він сказав. І з реготом всі з своїх крісел схопились

І обступили юрбою обох прошаків-голодранців.

Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:

“Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!

Козячі кендюхи там он шкварчать на вогні, на вечерю

45] Приготували ми їх, начинивши і жиром, і кров’ю.

Хто з них здолає в борні і покажеться дужчим на силі,

Хай підійде і, який до вподоби, собі вибирає.

В учтах із нами й надалі він братиме участь, а інших

Ми жебраків із торбами сюди не допустимо більше”.

50] Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.

Та, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:

“Друзі, ніяк неможливо із мужем молодшим боротись

Літній людині, нуждою знесиленій, та спонукає

Шлунок злощасний мене на побої себе наражати.

55] Тож покляніться усі і велику складіть мені клятву,

Що, догоджаючи Ірові, жоден на мене зрадливо

Рук не підніме важких і не дасть мене цим подолати”.

Так говорив Одіссей, і всі клятву дали, як просив він.

А як вони поклялись і скінчили велику ту клятву,

60] Мовила знову тоді Телемахова сила священна:

“Гостю, якщо тебе серце і дух спонукає відважний

Сили поміряти з ним, то із інших ахеїв нікого

Ти вже не бійся, — хто вдарить тебе, з багатьма буде битись!

Я тут господар, зі мною ж напевно погодяться легко

65] І Антіной з Еврімахом — розумні-бо й знатні обоє”.

Так говорив він, і всі це схвалили. Свій сором лахміттям

Підперезав Одіссей і чудові, міцні та великі

Стегна відкрив, і плечі свої оголив він кремезні,

Груди могутні й рамена. Наблизившись тихо, Афіна

70] Сил вожаєві людей додала у суглоби і м’язи.

А женихи всі були здивовані цим надзвичайно,

І, на сусіда свого поглядаючи, мовив з них кожен:

“Ір вже Не-Ір, біда йому буде, що сам напитав він!

Гляньте, які з-під лахміття старий цей показує стегна!”

75] Так говорили вони, а в Іра душа трепетала.

Та силоміць привели його слуги, проте, і насильно

Підперезали, а він усім тілом тремтів з переляку.

Лаючи Іра, гукнув на ім’я Антіной і промовив:

“Краще б не жить, не родитись тобі, хвастовитий бугаю,

80] Надто тремтиш-бо й старого боїшся цього чоловіка,

Що облягли його злидні й недоля тяжка пригнітила.

От що скажу я тобі, і так воно статися має:

Як подолає старий і покажеться дужчим на силі,

Вкину я в чорний тебе корабель і в ньому спроваджу

85] На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних.

Вуха і ніс він тобі відітне безпощадною міддю,

Сором твій вирве й живцем віддасть його псам на поживу”.

Так він сказав, і той тілом усім затремтів іще більше.

Пхнули його на середину й руки обидві піднесли.

Тут міркувати незламний почав Одіссей богосвітлий —

Вдарити так, щоб на місці той впав і душа б відлетіла,

Чи тільки злегка ударить, щоб він по землі простягнувся?

Поміркувавши про себе, він визнав усе ж за найкраще

Вдарити злегка, щоб часом ахеї його не впізнали.

95] От замахнулись обидва. Ударив Ір Одіссея

В праве плече, а той його вдарив під вухо, аж кістка

Хруснула й пасока з рота кривавим струмком заюшила.

З стогоном впавши у пил і скрегочучи дико зубами,

Землю він п’ятами бив. Женихи ж благородні, здійнявши

100] Руки угору, зо сміху аж умирали. За ноги

З передпокою потяг Одіссей його через подвір’я

Аж до сіней під ворітьми, й, до муру, що коло подвір’я,

Щільно його притуливши, дав костур, як берло, у руки,

Й став говорити до нього, із словом звернувшись крилатим:

105] “От і сиди тут, свиней і собак відганяй, боягузе!

Більше уже верховодом не бути тобі над старцями

І жебраками, щоб лихо ще гірше тебе не спіткало”.

Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину ‘

Латані вбогі сакви, замість ременя шнур підв’язавши,

110] І, відійшовши, сів на порозі. Із сміхом вертались

В дім женихи і такими вітали чужинця словами:

“Хай тобі, гостю, сам Зевс подає і боги всі безсмертні

Те, чого прагнеш душею, що любе для тебе і миле,

Край-бо поклав ти тепер жебранині цього ненажери

115] Серед народу. Спровадимо скоро цього ми приблуду

На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних”.

Так вони мовили, й рад був з їх слів Одіссей богосвітлий

А після того підніс Антіной йому кендюх великий,

Жиром і кров’ю начинений. Ще й Амфіном, дві хлібини

!20] З кошика взявши, подав Одіссеєві, із золотої

Випивши чаші, вітав його й так він до нього промовив:

“Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя

Хоч на майбутнє, бо й досі біди зазнаєш ти багато!”

Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:

125] “Дуже, здається, розсудливий ти чоловік, Амфіноме,

Батька такого ж ти син, хороша-бо слава й про нього:

Нісій з Дуліхію, чув я, і доблесний муж, і заможний.

Кажуть, ти син його, схожий-бо й ти на розумну людину.

От чому дещо скажу тобі, ти лиш послухай і зваж це.

130] Серед істот, що їх живить земля, що тут повзають, дишуть,

Слабшої годі знайти за оту жалюгідну людину.

Поки боги їй удачі дарують і носять коліна,

Навіть не мислить вона, що їй випаде лихо небавом.

А як нашлють їй нещастя і злиднів боги всеблаженні,

135] То мимоволі вона терпеливо їх зносити мусить.

Думка в людей на землі такою буває, яку їм

Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.

Так от і я себе міг до щасливих колись зачисляти,

Та, на свою покладаючись силу і владу, на батька

140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.

Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,

Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.

Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,

Як тут багатство марнують і як зневажають дружину

Мужа, якому, я певен, недовго вже бути далеко

Від батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додому

Хтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітись

В день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.

Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв’яжеться справа

150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!”

Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина він

Медосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.

Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,

Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.

155] Смерті ж, проте, не уникнув, — його-бо скувала Афіна,

Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.

Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.

Думку тоді подала ясноока богиня Афіна

Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,

160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажання

їхні розбурхать, самій же ще більше здобути поваги

У чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.

Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:

“Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, —

165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.

Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:

Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, —

Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють”.

Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:

170] “Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.

Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.

Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,

Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідами

Сліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.

175] Син твій — дорослий уже, тож таким ти найбільше бажала

Бачить його, про такого ти здавна благала безсмертних”.

Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:

“Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печалі

Тіло своє омивала й мастила оливою щоки.

їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійські

З днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.

Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до мене

Прийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,

Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин — адже сором!”

185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнати

Переказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.

Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:

Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці —

Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула

190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітла

Щедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.

Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натерши

Амбросіальною, що лиш сама Афродіта Кіферська

Мажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.

195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,

Тіло ж — білішим за кість слонову, обточену гладко.

Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.

Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниці

Білораменні і сон відігнали від неї солодкий.

200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:

“Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.

Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна

Зразу пошле, щоб я більше свого не печалила серця

И віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.

Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв”.

З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,

Ще й не сама, — з нею разом додолу зійшли й дві служниці.

До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,

Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,

210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,

З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,

А женихи запалали жагою й коліньми ослабли —

Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.

До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:

215] “Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, —

Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.

Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,

В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вроду

Глянувши, скаже, що ти — нащадок щасливого мужа, —

220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.

Як це у нашому домі могла така статись подія,

Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?

Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,

Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?

225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе”.

Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:

“Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.

Добре усе я в своїй розумію душі і чудово

Знаю, що добре, що зле, — давно-бо вже я не дитина.

230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.

Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в інший

Часто збивають мене, і порадника в них не знайду я.

Не із вини женихів ота бійка чужинця із Іром

Трапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець

235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, —

О, якби всі женихи так же само у нашому домі

Голови звісили, соромом биті, — чи то на подвір’ї,

Чи усередині дому, — і кожному б тіло зомліло

Так же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,

240] Голову звісивши, зовсім на п’яного виглядом схожий,

І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хати

Вже не здолає вернутись, бо все йому тіло зомліло”.

Так між собою вони провадили стиха розмову.

До Пенелопи тоді почав Еврімах говорити:

245] “Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!

Глянуть на тебе ахеї, ясійського Аргоса діти,

То женихів іще більше у нашому домі від ранку

Учти справлятиме тут, — над всіма-бо жінками найвища

Вродою й постаттю ти, особливо ж — розумом світлим”.

!5° Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:

“Всю мою вроду й красу, Еврімаху, мій зовнішній вигляд

Вічні богове забрали від дня, коли збройні аргеї

На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.

От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,

!55] Краще жилося б мені, і значніша була б моя слава.

В смутку тепер я — якесь божество мені горя наслало.

Як покидав чоловік мій кохану свою батьківщину,

Взяв за зап’ястя мою він правицю і так мені мовив:

“Не сподіваюсь, дружино, щоб всі із-під Трої ахеї

У наголінниках мідних вернулися цілі и здорові.

Кажуть, що люди троянські — народ бойовий, войовничий,

Битися вміють списами і стріли із лука пускати,

На колісницях проворні їздці, а це найбистріше

Бою вирішує хід в обопільнім змаганні великім.

265] Отже, не знаю, чи бог нам повернення дасть, чи загину

Десь я під Троєю. Ти ж тут сама уже всім потурбуйся.

Тож пам’ятай і про батька, й про матінку в їхньому домі

Так, як тепер, навіть більше, коли мене тут вже не буде.

А як побачиш, що в сина борідка почне виростати,

270] Можеш лишити мій дім, іди заміж за кого захочеш”.

Так говорив він тоді, і тепер от збувається все це.

От вже й ненависна ніч настає, коли шлюб отой