Я йду на побачення з собою…

Автор: Іванова Анна, 13 років, учениця 8-го класу Іверської ЗОШ І – ІІІ ступенів Олександрівського району Донецької області.
Захоплення – шкільна газета «Кастрюля», редактором якої є. Випускниця обласної заочної Школи молодого журналіста.
Куратор: Віталіна Вікторівна Козієва

Наша з ним зустріч була запрограмованою. Він увійшов до класу упізнаним диваком. Знайомим книжковим героєм. І все. За зовнішністю знайомим. Та за книжкою.
Наші зустрічі ставали частішими: два рази на тиждень. Я раптом почала розуміти, що чекаю цих коротких зустрічей, і кожного разу хвилююся перед ними, наче йду на побачення з …
Наші стосунки ставали дедалі ближчими, довірливішими. Я розкривала його для себе. Моє над ним глузування повільно перетекло в жалість, потім у співчуття. З часом – у гордість за нього. І, нарешті, в …
Я боялася появи цього почуття. Боялася відкрити його в собі. Боялася, що воно залишиться нерозділеним. А воно прийшло без запрошення, захопивши мене повністю. І я віддалася йому, вже не думаючи про взаємність.
Тепер мої з ним зустрічі ставали все частішими: щоденними, щогодинними, щосекундними. Щосекундними, бо він став частиною мене. Я продовжувала розкривати його для себе, а він розкривав мене. Розкривав мене для мене. Я побачила себе його очима. Побачила і почала розуміти себе. Розуміти, що він – моя більша частина.
Але мені було цього замало. Я вже бажала стати ним. І нехай глузують прагматики, нехай насміхаються скептики. Нехай. Він мій. Я – його. Ми разом. Ми – одне ціле. Ми йдемо тільки вперед. Без зупинок та перепочинків. Наше життя набуло сенсу. Моє життя набуло сенсу. А, значить, є заради чого йти, а, значить, є заради чого жити.
Відтепер я без сорому перед оточуючими можу впевнено заявити: я йду на побачення з собою. З собою і з ним, такою близькою мені людиною – Доном Кіхотом.