в школах України

З любов’ю в серці. Літературно-музичний вечір для старшокласників

Мета: ознайомити учнів з кращими зразками світової інтимної лірики, сповненої особливої аури доброти й любові, захопити їх віршами; залучити старшокласників до активного читання поетичних творів; вчити віддавати своє життєве тепло іншим людям; виховувати найкращі людські риси, найчистіші помисли, найсвітліші мрії, культуру почуттів.

Обладнання: кульки, стрічки, серпанки, квіти, намальовані «серця», плакати з висловлюваннями про любов, диски із записами ліричних мелодій; виставка збірок поезій письменників.

Перебіг заходу

Ведуча. Осінніми вечорами, коли плачуть небеса і зорі падають на похилені трави, далекими стежками серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, лише гіркі сподівання.

Ведучий. Хоч раз її міцно обняти,

До серця свого пригорнуть,

До болю в уста цілувати,

А там уже будь-що-будь!

Ведуча. Змінюються часи, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними залишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.

В своїх очах вона несе кохання, –

На кого гляне, всі блаженні вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Ведучий. Любов – це почуття, яке в усі часи однаково хвилювало людей. Багато поколінь передавали один одному безсмертя почуттів і доброту. Кохання торжествує на світі. Воно випробуване віком і часом, воно звеличує людину.

Серед нас, напевно, не знайдеться людини,

яка скаже: «Я не хочу кохати». Кохати хочуть усі…

Це так само природно, як рости траві навесні…

Ведуча. Любов — не кара, але і не гра.

Вона не квітка, що зів’яне живо.

Любов — це дар. І Бог сам вибира,

Хто заслужив оце спізнати диво.

Ведучий. Кохання… Про нього мріють, його чекають… Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне та вічне, як саме життя. Його сила облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, а іноді змушує тяжко страждати.

Ведуча. Любовь искали и не находили…

Любовь теряли и не берегли…

«Любви не существует», — люди говорили,

А сами умирали от любви!

Ведуча. Любов – одна з найстраждальніших тем світової літератури від самого початку її існування. Візьміть в руки збірку поезії про кохання та почитайте її. Вільям Шекспір, Анна Ахматова, Франческо Петрарка, Олександр Пушкін, Райнер Марія Рільке, Борис Пастернак, Поль Верлен – перелічити всіх неможливо, але всі вони допомагають нам усвідомити, що кохання – це велике почуття.

Ведучий. Три слова, будто три огня,

 Придут к тебе средь бела дня.

 Придут к тебе порой ночной,

 Огромные, как шар земной.

 Как будто парус – кораблю

 Три слова: «Я тебя люблю».

 Три слова вечных, как весна,

 Такая сила им дана.

 Три слова и одна судьба,

 Одна мечта, одна тропа…

 И вот однажды, все стерпя,

 Ты скажешь: «Я люблю тебя».

 Три слова, будто три зари,

 Ты их погромче повтори.

 Они тебе не зря сейчас

 Понятны стали в первый раз.

 Они летят издалека,

 Сердца пронзая и века.

 Какие старые слова,

 А как кружится голова,

 А как кружится голова…

                               (Р. Рождественский «Старые слова»)

Ведучий. Саме кохання, любов – джерело творчого натхнення багатьох поколінь. До цієї одвічної теми зверталися художники, композитори, скульптори, філософи, поети. Бо кохання ніжне, вразливе, натхненне, заквітчане мріями.

Ведуча. Берізка на горбі вмирала від журби,

Від самоти, від холоду, від стужі.

І раптом Березень, такий натхненний, дужий,

Знайшов її і вимовив: «Люби!»

І враз вона відтала, ожила,

Закучерявилась, і стала невпізнанна,

Сережки золотисті одягла,

І Березень назвав її: «Моя кохана …»

Вони побралися… Та Березень пішов,

І до Берізки інші залицялись,

Але вона на те лише всміхалась

І ждала Березня, щоб заквітчатись знов!

                                                               (Любов Забашта)

Ведучий. Знайомлячись із шедеврами скарбниці світової культури, дивуємося глибині відображення людських почуттів у творчості видатних поетів.

Коли ж це не любов, то що ж це бути може?

Коли ж любов, тоді скажіть, яка вона?

Чи добра? – Звідки ж мук навала нищівна?

Лиха? – Чому ж той біль такий солодкий, Боже?

З чиєї волі так все скоїлось – хтозна?

Як самохіть горю, то й скаржитись негоже,

А як нехотячи, то й плач не допоможе.

Це – животворна смерть, це – втіха навісна!

Страшного безладу я осягнув мету:

Так, ніби в море я, у просторів безкраю

В хиткому човнику пустився без керма.

Безглуздя? Мудрість це? – І думати дарма!

Чого бажаю я – і сам уже не знаю:

Палаю взимку я, у спеку весь дрижу.

                                               (Ф. Петрарка. Сонет 132)

Ведуча. Любов, таємнича і загадкова, стояла і стоїть біля витоків тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненно животворне, викликає подив і захоплення, вводить у світ краси і величі.

Ведучий. Все начинается с любви…

 Твердят:

 “Вначале

                 было

                      слово…”

 А я провозглашаю снова:

 Все начинается

 с любви!..

 Все начинается с любви:

 и озаренье,

                 и работа,

 глаза цветов,

 глаза ребенка —

 все начинается с любви.

 Все начинается с любви,

 С любви!

 Я это точно знаю.

 Все,

                 даже ненависть —

 родная

 и вечная

 сестра любви.

 Все начинается с любви:

 мечта и страх,

 вино и порох.

 Трагедия,

                 тоска

                        и подвиг —

 все начинается с любви…

 Весна шепнет тебе:

                                “Живи…”

 И ты от шепота качнешься.

 И выпрямишься.

 И начнешься.

 Все начинается с любви!

Ведуча. Кохання приходить раптово і несподівано, коли у шаленому галопі час раптом зупиняється, коли в калюжах повсякденного життя відбиваються промені невловимої, тріпотливої радості, коли душа спалахує іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти.

Romeo: It is may lady. O, it is my love.

O, that she knew she were. –

She speaks, yet she says nothing: what of that?

Her speaks lye discourses, I will answer it. –

I am too bold; t’is not to me she speaks.

She, how she leans her cheer upon her hand.

O, if I were a glove upon that hand.

That I might tough her ehhek.

Juliet: Ah, me.

Romeo: O, speak again, bright angel!

Juliet: O, Romeo, Romeo. Wherefore art thou Romeo?

 Or, if I’ll no longer be a Capulet.

Romeo: Shell I hear more, or shall I speak atthis?

Juliet: T’is but thy name that is my enemy: —

O, be some other name.

What’s in a name. That which we call a rose

By any other name would smeet;

Romeo, doff thy name;

And for that name, which is not part of thee, gake all myself.

Ведучий. Кохання раптове та несподіване.

А за ним надія і натхнення.

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене виплила з туману

Моїх юнацьких несміливих слів…

Вона прийшла заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов, непрохана й неждана,—

Ну як мені за нею не піти?

                                                               (В.Симоненко)

Ведуча. Коли в серці чоловіка зароджується прекрасне почуття до жінки, він обдаровує її найщирішими компліментами, найтеплішими ліричними рядками.

Ведучий. Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного, коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, —

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої – цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

                                               (В.Шекспір. Сонет 130)

Ведуча. Кохання приходить тоді, коли однієї миті тернисті стежки двох переплітаються і зливаються воєдино.

Ведучий. Шёпот, робкое дыханье,

Трели соловья,

Серебро и колыханье

Сонного ручья,

Свет ночной, ночные тени,

Тени без конца,

Ряд волшебных изменений

Милого лица,

В дымных тучках пурпур розы,

Отблеск янтаря,

И лобзания, и слёзы,

И заря, заря!..

                                               (Ф.Тютчев)

Ведучий. Життя буває жорстоким і немилосердним, ставлячи на шальки терезів долі закоханих, вимагаючи невблаганними обставинами їх неминучої розлуки.

Та навіть після найважчої розлуки не втрачайте надії знайти, повернути своє кохання.

Вона.

Знайди мене у натовпі людському,

Знайди мене у ночі на краю.

Тобі віддам не віддані нікому

Тепло і ніжність, і любов свою.

Знайди мене, як дощ знаходить квіти,

Неждано і негадано прийди.

Ти мені снишся. Я тобою дишу.

Знайди мене! Знайди мене! Знайди!

Знайди мене в передосінній тиші,

На роздоріжжі радості й біди,

Знайди мен, щоб більше не губити,

Коханий мій, знайди мене, знайди!

Знайди мене в передосінній тиші —

На роздоріжжі радості й біди.

Ти мені снишся. Я тобою дишу.

Омріяний, знайди мене! Знайди!

Він.

Згаси мій зір – я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух – я все ж тебе почую,

Я і без ніг до тебе домандрую,

Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки — я тоді тебе

Впіймаю серцем, наче між долонь.

А спиниш серце – мозок запульсує,

Коли ж ти кинеш в мозок мій огонь,

Тебе в крові палючій понесу я.

                                                               (Р.М. Рільке)

Ведуча. Зима плаче за вікном пронизливими віхолами. І якщо їм, закоханим, доводиться бути далеко один від одного, вони все одно невимовно близько. Їхня ніжність, тепло їхніх спраглих душ скорочують відстань. Зігрівають холодні зірки на темному небі… Зігрівають відблиски запаленої в безсонну ніч свічки…

Учень та учениця виконують під гітару пісню   «Мело, мело по всей земле» на слова Б.Пастернака.

Ведучий. Про ці почуття здебільшого мовчать, а коли говорять – то майже пошепки, серцем переживаючи і гіркоту радощів, і ніжний щем солодких мук.

Ведуча. Подаруй мені квіти і скажи про кохання,

Хай розлука ця довга у нас буде остання,

І щоранку даруй мені квіти любові,

І на небі зірки, і тумани ранкові.

Серце б’ється у грудях і щемить від розлуки –

Знову згадую я твої ніжнії руки,

Твої очі ясні, ніжний погляд ласкавий…

Хай ніколи й ніхто поміж нами не стане.

Шепочи мені знов про любов до нестями…

Зацілуй мої очі весняними дощами,

Подаруй мені ніжність, що в серці у тебе,

Як маленьку хмаринку з блакитного неба,

Шелест лісу і тихе джерельне дзюрчання,

І свої сокровенні відверті бажання.

Ми полинемо разом в небесні простори,

Ти мені подаруєш любов, наче море,

Я тобі даруватиму серце щомиті –

Найдорожчій людині у цілому світі.

Ведучий. Кохання дарує людині радість, та водночас приносить і печаль. Часто трапляється, що, пізнавши радість кохання, неодмінно збагнеш, що таке сльози печалі.

Ведуча. Опале листя тихо шелестить…

У вирій наше щастя відлетіло.

Тебе ніхто не зможе так любить,

Моє кохання, ніжне, наболіле.

Моя любов, як сонце в ясний день,

Обігрівала душу, полонила.

Тобі ж замало ніжності й пісень,

Тебе, мабуть, це тільки веселило…

Душа твоя мою за милю чує.

І зрозумієш, як ти помиливсь,

І Бог молитву тиху цю почує.

Ведуча. Нерозділене кохання – драма душі. То в чому ж щастя? Щастя – кохати. Кохати, втративши надію на взаємність, бажати щастя коханій людині та жити її щастям.

Ведучий. Я вас любил: любовь еще, быть может,

В душе моей угасла не совсем;

Но пусть она вас больше не тревожит;

Я не хочу печалить вас ничем.

Я вас любил безмолвно, безнадежно,

То робостью, то ревностью томим;

Я вас любил так искренно, так нежно,

Как дай вам бог любимой быть другим.

                                                               (А. Пушкин)

Ведуча. Ліричний вірш – це музичний вираз душевних переживань. Справжнє захоплення викликає вірш Поля Верлена «Півголосом» у перекладі Миколи Лукаша.

Ведучий. Люба, не треба розмов,

Мила, шкода голосів,

Сповнимо нашу любов

Тишею темних лісів.

Злиймо і душі, й серця,

Снімо небачені сни,

Хай шепітком вітерця

Шепче сосна до сосни.

Очі мрійливо примруж,

Руки на грудях схрести,

Нумо між синявих руж,

Ніби сновиди, брести.

Хай безгоміння росте,

Лиш шевеліє трава.

Хай верховіття густе

Нас від тривог укрива.

А як із чорних дубів

Вечір врочисто впаде,

Нашої розпачі спів

Хай соловей заведе.

Ведуча. Найкращими словами, що притаїлись у найпотаємніших глибинах сердець, передають закохані одне одному свої почуття, розповідають про радість і щастя, про тугу і біль. Надзвичайно ліричними рядками Джордж Байрон висловлював свої почуття у листі до Терези Гвіччіолі.

Учень в костюмі Байрона, сидячи за письмовим столом із пером в руках, пише і читає лист.

«Світе мій, життя моє стало дуже сумним і одноманітним; ні книжки, ні музика, ні коні, ні собаки – ніщо не тішить мене; товариство жінок мене не вабить; про чоловіче годі й казати… Кілька років я свідомо уникав сильних пристрастей, тому що надто довго страждав від тиранії Любові… Я не хотів більше кохати й не сподівався, щоб мене хто покохав. Ти зруйнувала всі ці наміри, я тепер увесь твій; я буду тим, ким ти побажаєш, — буду, можливо, щасливий твоєю любов’ю, але спокою мені вже не знати ніколи…

Цілую тебе тисячу і тисячу разів…

Кохай мене – твого незмінно ніжного і вірного».

Ведучий. Нещасливе кохання… Розбите серце… Час вилікує найглибші рани…Та любов не помирає, не розвіюється попелом. Вона живе скрипкою, подихом вітру, віршем.

Ведуча. Серце людське прагне кохання. Воно не може без нього битися, не може жити. А коли в серці оселяється кохання, воно дарує нам нове життя.

Ведучий. Сердце, сердце, что случилось,

 Что смутило жизнь твою?

 Жизнью новой ты забилось,

 Я тебя не узнаю.

 Все прошло, чем ты пылало,

 Что любило и желало,

 Весь покой, любовь к труду, –

 Как попало ты в беду?

 Беспредельной, мощной силой

 Этой юной красоты,

 Этой женственностью милой

 Пленено до гроба ты.

 И возможна ли измена?

 Как бежать, уйти из плена,

 Волю, крылья обрести?

 К ней приводят все пути.

                (Й.Гете — «Новая любовь — новая жизнь»)

Ведучий. Та любов треба вміти зустріти, відкрити їй своє серце, і тоді воно обов’язково наповниться п’янкими ароматами та запаморочливим щастям кохання.

Вона.

І як тепер його забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

Я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Він.

Нащо мені без тебе,

Не убачивши тебе,

Це неозоре небо,

До смутку голубе,

Ласкавий шепіт клена

І день ясний такий?..

Скажи, а тобі без мене

Ще в серце падають зірки?

Вона.

Я думаю про тебе, як молюсь,

Люблю тебе,— і світ мені великий.

Рікою світла в тебе переллюсь,

Як літня ніч у образ вогнеликий…

Він.

З тобою залишаюсь я собою,

З тобою моє серце при тобі.

Лишаюсь миттю, усміхом, сльозою,

Легким човном у золотій плавбі…

Вона.

Тож зникнуть хай усі ці міражі,

Стіна, що сіє непорозуміння

Болю й плачу. Хай же дві душі

Зустрінуться своїм промінням!

Він (дарує білі троянди)

Здрастуй, кохана!

Все, як ти скажеш, так буде повіки.

Сонце не згасне! Любов не мине!

Вона.

Здрастуй, коханий! Піднімеш повік, –

З тисячі лиць упізнаєш мене!

Він. Кохана, я буду приходити до тебе у сни кожної ночі, я заколишу гомоном вітру твою оселю. Я вистелю в’юнку доріжку терпкими веснами або рясними серпневими зорепадами.

Вона. А я, коханий, стану твоєю піснею. Замріяною і тихою, як журлива осінь. І лякливої ночі замріяною гілкою яблуні стукатиму у твоє вікно. А коли зарегоче хуртовина, я білими сніжинками буду сріблити твої теплі шовкові вії.

Він. Кохана, я ніжними світанками буду приходити до твоєї кімнати. Сідатиму скраєчку на твоє ліжко і тихо-тихо співатиму ту дивну пісню, яку навесні нам навіяли берези. Пам’ятаєш?

Вона. Коханий, я лагідним вітерцем припаду

до твоїх плечей і ти слухатимеш, як тужить моє серце.

Разом. Ми будемо разом усе життя, як зорі,

як сон, як казка.

Ведучий. Вічна загадка любові, різні відтінки людських стосунків завжди були в центрі Поезії. Чому? Мабуть, тому, що поети відчувають світ набагато тонше, набагато гостріше, ніж будь-хто інший. Кохання – це та таїна, що дає їм поштовх до творчості, дарує наснагу.

Ведуча.

Летять, летять,

Йдуть у безсмертя люди…

У вічності ріки

Вже берегів не буде.

А сяйво золоте

Висвічує надію:

Щось втратили, проте –

Ми ще кохати вмієм!

Хай туга груди…

Хай серце біль шматує.

Любов віки живе,

Любов цей світ рятує!

Сьогодні ми розгорнули чарівну книгу поезії про кохання, яку написали класики світової літератури, неперевершені майстри ліричного слова

(Учні називають імена всіх поетів, чиї вірші звучали протягом вечора).

Учитель.

А любов починається з подиву-подиху,

А любов – наче сяйво в імлі.

А любов починається з першого погляду,

А любов не кінчається на Землі!

Хай кохання цвіте буйним цвітом у вашій душі, нехай воно приносить лише найкращі хвилини в житті, нехай буде щирим, ніжним, вірним і завжди взаємним!

Пам’ятайте, для щастя людині достатньо клаптика землі, на якому вона стоїть! Тож будьте щасливими, кохайте і будьте коханими! Та неодмінно намагайтеся зберегти це найпрекрасніше почуття в своєму серці!

Леся Сич, 
вчитель зарубіжної літератури
Немирівського НВК “ЗОШ І-ІІІ ст. ім. М. Д. Леонтовича”
Вінницької обл.

Черговий номер

58281963_6115398729691_4931406545037557760_n.png

Поправки до Додатку 1 на підставі звернень громадськості_25.07.2019

                                               (узагальнила проф. О.О. Ісаєва) ДЕРЖАВНИЙ СТАНДАРТ базової середньої освіти Додаток 1до Державного стандарту ВИМОГИдо обов’язкових результатів навчання …

Read More

Новини

Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"

Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”