Оповідання Олександра Суворова «Людина без паспорта»

Автор: Боднарук Павло, 15 років, 9-В клас, Запорiзька загальноосвiтня школа І – ІІІ ступенiв № 75 Запорiзької мiської ради Запорiзької областi м.Запоріжжя
Куратор: Некіга Лариса Миронівна

«Моя активна соціальна позиція». Я добрий, позитивний, радію та посміхаюсь кожному новому дню. Активний учасник шкільної команди “Палаючі серця”, котра виступає за здоровий спосіб життя. Мрію опанувати професію журналіста.
Мої досягнення: травень, 2013 р. III місце в обласному проекті: Конкурс серед молодих журналістів “Нащадки переможців”, номінація: “У мене є Мрія!”

Травень. Зелень. Щебет птахів. Із будинка навпроти чую уривки пісні «Как молоды мы были»… Незабаром отримаю свій перший документ… Ну то й що? Папірець із гарною обкладинкою… Наскільки він важливий у житті людини, я усвідомив лише після прочитання на уроці позакласного читання зі зарубіжної літератури оповідання Олександра Суворова «Людина без паспорта».
Як так можна? Чому право на повноцінне життя дає папірець, а не суспільство?
Гірший за всіх людей! Чому? А все через якийсь нікчемний папірець. Паспорт… Штрих-Код … здавалося б, книжечка – та й годі. Але ні! Гірше, тому що немає паспорта. Без нього – тля, а з ним – Л-Ю-Д-И-Н-А! Виявляється, так все просто. Документів нема, – а Серьогін ще живий. Він є… “свідок цих сучих часів”.
«Оглянись, незнакомый прохожий, Мне твой взгляд неподкупный знаком. Может я это, только моложе, Не всегда мы себя узнаем»

Як це жахливо звучить: мене списали з рахунку, виключили зі списку, не вписався, не став новим, гірший за всіх людей. Для нових хазяїв життя у сучасному суспільстві ти ніхто і ніщо: бруд, сміття під ногами. Чим швидше ти та тобі подібні віддасте Богові душу, тим же краще для них, нових хазяїв! Всі “не нові” – баласт.
«Ничто на земле не проходит бесследно…»

Суспільство збезчестилося: крадій – головна професія сьогодні, а міліціонер – завтрашнього дня. Все життя – суєта. Хаос у житті та в голові безхатченка. Окраєць хліба – Божий дар (манна небесна)! (А в дитинстві не любив їсти манної каші).
Не полишають, не дають спокою досягнення минулого… Усі були розумні, добрі книги читали, за які віддавали останні гроші. Плюнули на цінності життя, розміняли їх на гроші, добробут. Матимеш гроші – будеш «принц данський»… Втратили духовність… Зруйнували…
«Нас тогда без усмешек встречали Все цветы на дорогах земли. Мы друзей за ошибки прощали, Лишь измены простить не могли»

Кожній людині потрібна близька, рідна Душа. У Серьогіна такої душі немає. Всі відмовилися: дружина, друзі…, знайомі відвертаються, аби не просив ті прокляті гроші. Один на цьому “чорному білому світі”! Зневажають усі! Безхатченко… Відвик від доброго слова… повне розчарування в роді людському. Самотній. Сам… Один… Тінь… Нікому подати руку, немає куди іти – вічна проблема. Живий… але труп….
«И одно лишь сумели понять: Чтоб тебя на земле не теряли,
Постарайся себя не терять…»

Відверто, чесно, жорстоко… Замальовка сучасної дійсності.
Опинившись на вулиці, зрозумів та відчув усю значущість, нерозривний зв`язок зі своїм Домом. Серьогін тепер знає, що Дім – це Храм, “святая святих”! Не можна у людини відбирати житло! Кожна жива душа за своєю природою має Дім. Це все одно, що Храм зруйнувати!
А було життя і до падіння… В минулому – художник, естет, слухав Вівальді… Мав дитячу мистецьку студію…. навчав дітей. Полотна… Галереї… Виставки… Мистецтво… І Ганна покохала за розум та душу… Покинула, зрадила… Марною була спроба примирення: вигнала. Так і з`їда останнє слово коханої: “Ти мене компроментуєш!”
Ось який висновок робить Серьогін: “Не можна повертатися до жінки, яка покинула…” І втратив віру в любов… (Маргарита не покинула, а навпаки, врятувала свого Майстра… Виходить, що чоловік сильний, ладен здолати будь-що, коли поряд із ним саме Маргарита).
За Олександром Суворовим, життя – історичний маршрут із кінцевою станцією – дно, провалля… Так? Ні!!!
Фінал оповідання оптимістичний: “Хочу світлого і доброго, спокою”.
І остання репліка безхатченка: “Плюнь мені у слід, перехожий. Я для тебе ніщо…” Людина без Паспорта…. Штрих – Коду не втрачає надії! Лише треба, щоб помітили, звернули увагу. Ось Я!
«Оглянись, незнакомый прохожий,
Мне твой взгляд неподкупный знаком.
Может я это, только моложе,
Не всегда мы себя узнаем».