Просто так хочеться бути там, де ти або Неозвучений монолог Джульєтти

Автор: Турчинська Юлія, учениця 11-В класу ЗОШ №3 м. Кузнецовськ, Рівненська обл.
Вчитель: Овечко Надія Дмитрівна

… Солодкий-солодкий аромат ранкової тиші… Нечутно завмирає на холодній шибці і потай викрадає з-під вій синьоокі сни… Було б так легко не прокидатись. Так легко забути про світло. А я ще жива… А твоє смагляве тіло ще вдихає пахощі світанкового неба. Я б віддала усе, аби хоча б на мить спинити цю нещадну стрілку годинника. Хоча б на мить поневолити апокрифи самої долі. Я віддала б усе…
Там за вікном вже будить крикливий день дзвінкоголосий жайвір. Я не вірю йому. Коханий, не йди… То просто соловей…. Надворі ще дрімають розхристані нічні ілюзії… То просто соловей…
Ти підеш…Сни вже не будуть нас чекати. Вони полетять туди, де босоноге щастя розмальовує наші крилаті мрії. Вони полетять, а ти підеш… Безмовно колихатимуть зітліле мовчання прообрази німого болю, а досвітні вогні зітлилих надій підслуховуватимуть наші останні подихи, подихи віч-на-віч…
Я зберу уламки свого порцелянового серця і покладу тобі на груди…Ні, ти не почуєш, як воно розбиватиметься, просто ці частинки моєї душі зростуться із мембранами твоєї пам’яті і ти згадаєш моє обличчя. Бо інших спогадів у нас нема…
Ромео, я відчуваю, що бачу тебе востаннє, що востаннє розвіваю твоє неслухняне волосся, що востаннє вдивляюсь в глибину твоїх замислених синіх очей… Мабуть, я маю щось сказати?… Проте, я не знаю, що говорити у такі моменти. Гіркувато-щасливе “Кохаю” спиниться на кінчиках зчерствілих вуст і поволі розтане в глухонімому віварії думок…. Насправді, мені так важко зрозуміти, що таке любов… Любов – це епопея нашої відвертості, яка змушує жити і, водночас, зрікатись життя… Вона полонить мене твоїм зворушливим силуетом і пронизує наскрізь заощадженою ніжністю. Вона приводить до берегів строкатих профанацій людяності і змушує забувати про все. Знаєш, це так легко забувати…
Мені здається, що наодинці з тобою я знайшла себе – не черству ляльку з маскою байдужості, а справжню людину, людину, яка відкрила свою суть. Я зрозуміла, що хочу щодня прокидатись від дотику твоїх вій, хочу всміхатись сонцю, яке блукатиме терасою нашого будинку, хочу відчувати, як легковажний вітер цілуватиме наші сліди, а через багато років, коли моє волосся припаде сивиною, хочу так же трепетно голубити твої згорблені, все ще мужні, плечі…
…Але ти підеш… Це жорстокі скрижалі хаотичного існування зробили так, що ми навік розминемось на дорогах скупих прозрінь. Я знаю – це остання наша зустріч. Я залишусь на периферії наших почуттів і буду розбавляти всепоглинаючу самотність хвилями недосказаного болю. Я проклену богів і перестану вірити в них. В моєму світі стане так тихо-тихо. Але найстрашніше – це те, що я буду жити далі… Жити і все одно чекати на тебе. Знаючи, що ти ніколи не прийдеш, я благатиму сну після довгого-довгого дня. Для мене вічний сон стане панацеєю – панацеєю від пустоти… Тому, якщо колись зустрінеш при шляхах білий обеліск з моїм ім’ям – не сумуй, бо я вже не буду відчувати того смутку…
Не вистачить каяття, коли прийду на сповідь до Господа. Ніщо, ніщо не змусить мене покаятись у тому, що любила… Ми так мало часу зустрічались поглядами, так мало говорили одне одному про найсокровенніше, так мало перебирали голими руками фрагменти щирості.
Та я, напевно, не скажу цих слів. Не наважуся – навіщо ці тривіальні пафосні фрази, що змарнують наші останні секунди. Я просто подивлюсь в твої бездонні очі і ти сам усе збагнеш… Просто мені так хочеться бути там, де ти…
… На порозі захлипала тепла весняна злива. Не дивись на моє обличчя. Іноді, дощ – це просто сльоззи, а сльози – це просто дощ… Ти поволі розчинишся в його солоних метаморфозах, а я вийду на край світанкового неба і помолюся за тебе, до свого Бога… Я знаю, що колись ми зустрінемось у снах, я відчую тебе там – напівдотиком долоні торкнусь твоїх вуст і зберу з них уламки свого серця. Бо там світанки назавжди спиняться на межі нічних мемуарів, там ми назавжди залишимось разом – без труднощів, без болю, без жалю…Але тільки в снах…
…Було б так легко не прокидатись. Так легко забути про світло. А я ще жива… А твоє смагляве тіло ще вдихає пахощі світанкового неба. Я б віддала усе, аби хоча б на мить спинити цю нещадну стрілку годинника. Хоча б на мить поневолити апокрифи самої долі. Я віддала б усе…
Там за вікном вже будить крикливий день дзвінкоголосий жайвір. Я не вірю йому. Коханий, не йди… То просто соловей…. Надворі ще дрімають розхристані нічні ілюзії… То просто соловей…