Своє серце віддаю Прометею!

Автор: Онч Марія Василівна, учениця 11-А класу  НВО № 9 м. Хмельницького,
Керівник: вчитель зарубіжної літератури Томич Ірина Василівна

Адже, якщо зірки засвічують…-
виходить — без них комусь не можна?
Виходить — це необхідно…
В. Маяковський

Пізня осінь… Темні важкі  хмари, насичені довгоочікуваною вологою,  зачіпляючись  за телевізійні антени  висоток,  плакали дрібним дощем. За вікном вже давно глибока  ніч, а я  ніяк  не можу заснути. Все думаю, міркую, вагаюсь, адже переді мною постала складна життєва задача,  від результатів  розв`язання  якої  буде залежати  моє  майбутнє. А можливо, і доля  інших людей.
Перед моральним вибором хоч раз на життєвому шляху стоїть кожний. І немає значення, хто він – звичайна людина чи обранець небес. Вибір потрібно буде робити. А який є вірним: врятувати тільки себе чи пожертвувати життям заради інших?  В даний момент саме це мене хвилює.  Це не  просто осінній смуток. Це я   дорослішаю… І як доросла, відповідальна людина,  маю приймати рішення самостійно. Врешті-решт всі ці роздуми так мене втомили, що я навіть не збагнула, як задрімала.  Але бажання дізнатися істини не покидало мене навіть уві сні.
В  маренні чомусь з’явився Прометей, який і став моїм  інтимним співрозмовником. Напевно, це не випадково, адже він зробив свій моральний вибір, вибір, який обезсмертив його ім`я, а образ увіковічив.
Майже прозорий образ античного героя вмить виник у мене перед очима.
Я впізнаю його, адже стільки разів уявляла  і навіть пробувала малювати  мужнє обличчя титана Прометея. Цю постать  я не могла сплутати ні з ким.  Подумки я запитала сама  себе: “Невже це справді той, про кого я думаю? Але чому він тут? Чому з’явився він мені?”.  Доки я намагалася знайти відповіді на ці запитання,  мій співрозмовник з кожним кроком все ближче і ближче  до мене.
Пройшла якась доля секунди, а він  вже  знаходився на відстані простягнутої руки. Він дивився мені прямо в очі, ніби намагаючись прочитати мої думки. І вмить зовсім не очікувано промовив : “Ти не помиляєшся, я саме той, про кого ти думаєш. І тут я лише для того, щоб   допомогти тобі  слухати не тільки розум, а й бачити серцем. І тільки тоді ти зможеш зробити правильний вибір.”
Після цих слів мене наче пронизало блискавкою. Я була шалено здивована і навіть трохи налякана. Він читає мої думки, невже це можливо? А хоча, чому я дивуюся, адже це лише  сон, і він таки титан.
– Я бачу страх в твоїх очах, але запевняю тебе: він безпідставний. Знаю, на даний момент тебе турбують запитання, відповідь на які ти не можеш знайти. Чи не так? Саме тому я тут. Довірся мені.

Моєму здивуванню і остраху не було меж, але бажання спілкуватись  виявилось сильнішим. Навіть сама не помітила, як прозвучало перше запитання.
– Дивно. Невже я можу запитати в тебе  будь-що і отримаю на це відповідь?
– Так, тобі варто лише запитати.
– Знаєш, після того, як  ще в дитинстві я  прочитала про тебе міф, ти став для мене взірцем, справжнім героєм. Я вражена твоїм подвигом, тим, що ти зробив для людей. Зважитися на такий героїчний вчинок і самопожертву – це зовсім не просто. Не кожен на таке здатний. Але як ти наважився на це? Адже ти один протистояв  величним і всесильним богам Олімпу. Що штовхнуло тебе на такий вчинок?
– Я свідомо пожертвував собою, своїм життям заради людей.. Я не міг дивитися на те, як люди боролися за своє життя з жорстокою і непередбачуваною природою, тим часом коли боги Олімпу просто  розважалися, плели інтриги навколо один одного.. Богам взагалі було  все байдуже, що стосувалося людей. Їх зовсім   не цікавило те,  що буде з народом і яка їх спіткає доля. Все, що відбувалося на землі, для них  було  ніби виставою в театрі. Вони гралися людьми, немов   ляльками. І це огидно…Я більше не міг терпіти і дивитися на це все. В кінці кінців  я насмілився протистояти їм,  і вступився за знедолених.
– Прометею, ти небайдужий до чужого горя, ти допомагав всім,  співчував  знедоленим і скривдженим, адже ти маєш серце, в якому горить вогонь  добра, справедливості та  благородства, нестримне бажання допомогти людям, навіть якщо ціною буде власне життя. Ти здійснив справжній подвиг. А як  на мене, подвиг – це завжди жертва, але водночас це і життєвий вибір.
– Ти знаєш,  я зробив цей вибір на користь людей. І зовсім не шкодую про це.
– Мені тебе шкода… ти подарував людству надію на краще життя. І за це був покараний . Тебе спіткали вічні муки, страшніші за смерть і забуття. Це не справедливо.  І в наш час у певній мірі влада так само, як і боги, не цікавиться життям свого народу .Вона навіть не шанує тих, хто приносить в жертву себе заради  Батьківщини. Здавалося б, стільки часу вже пройшло, але нічого не змінилося. Це  сумно і гірко.
– Ти можеш не розповідати мені про це, адже всі ці віки я спостерігав за людьми. І, чесно кажучи, був вельми здивований.. У ваш час теж є герої.
І тут я перейнялася гордістю, що я є сучасницею справжніх героїв.
– Так,  титани духу не перевелись і в наш час, але це все завдяки тобі. Ти своїм прикладом зміцнив їх дух, подарував їм впевненість у собі,  любов і віру в людей, щире і відкрите серце, надію на краще. Ти змінив їх.

В цьому моєї заслуги немає, я зробив те, що мав зробити. І справжні герої народжуються на землі не з моєї волі, а стають ними, тому що –         мають сильний дух і благородне серце. Я схиляю голову перед  ліквідаторами аварії на Чорнобильській атомній – це справді герої. Я лише дав людям вогонь, а ліквідатори – життя , надію  у завтрашній день, захищеність і віру в майбутнє.  Рятуючи людство від  небезпеки, вони  жертвували найдорожчим – своїм здоров’ям і життям,  всім, що мали, заради майбутнього людей, своїх дітей та ближніх.  Впевнено пройшовши випробування на мужність і стійкість, ці  люди віддавали своє життя у смертельній боротьбі з некерованим атомом.

– ….Дійсно, пройшло 26 років, а біль не вщухає, тривога не покидає людей, пов’язаних із скорботним часом чорнобильського  апокаліпсиса.
Ця біда ще надовго залишиться у  пам’яті наших сердець скорботним відлунням. Сьогодні я розумію,  що наслідки цієї жахливої аварії  могли б бути значно більшими, якби не самопожертва і мужність тих, хто був там у перші тижні після лиха. Саме ці люди заслуговують називатися героями, саме їм моє покоління завдячує життям.  А і справді, якщо задуматися, то якби не вони, мене б  зараз не існувало…
Я відкрила очі – і навколо все проясніло, ніби все стало на свої місця, ніби переді мною відкрилися всі двері, ніби з моїх рук спали кайданки. Я знаю, що робити, я знаю, що в житті завжди є місце подвигу. Саме це мені довів мій нічний гість – вічний герой, вічний образ, мій ідеал, мій вчитель, мій друг – Прометей.
Дякую тобі, Прометею, за те, що ти був, за те, що ти є і за те, що ти будеш!