Деякі аспекти шкільного вивчення п'єси Бернарда Шоу "Пігмаліон"

7 червня 2011 - Администратор

У статті розглядаються деякі аспекти вивчення одного з найвідоміших творів Бернарда Шоу – п'єси «Пігмаліон», яку сам автор називав «романом у п'яти актах»[1] або «поемою в п'яти діях»[2]. Увагу під час розгляду цих аспектів зосередимо на тих моментах вивчення твору, без з'ясування яких неможливо забезпечити це вивчення в межах естетики створеного Шоу «інтелектуального театру».

Довід свідчить, що первинне сприйняття п'єси школярами відбувається досить легко, без ускладнень. Чого не можна сказати про вторинне, поглиблене сприйняття, яке має стати результатом аналізу твору учнями. У цьому випадку дається взнаки нетрадиційність, парадоксальність творчої манери Шоу взагалі та п'єси «Пігмаліон» зокрема. Ця п'єса багато в чому вражає незвичністю, спантеличує. Взяти хоча б «відкритий фінал», який вимагає від глядача своєрідного «домислення» драматичної дії – і тому викликає в нього низку запитань замість того, щоб дати на них відповідь.
Естетична своєрідність твору помітно ускладнює вивчення п'єси. Тому вважаємо за доцільне висловити декілька міркувань з приводу організації процесу вивчення п'єси учнями. Як зазначалося, звернемо увагу вчителя на деякі її ключові моменти, з'ясування яких сприяло б розумінню учнями позиції автора, концепції твору.
Назва п'єси. Пігмаліон – це добре відомий в світовій культурі герой давньогрецького міфу. В основі цього міфу – розповідь про скульптора. На побутовому рівні вважається що скульптор Пігмаліон палко закохався у створену ним скульптуру, це почуття вдихнуло в неї життя. Але ж з часом зміст міфу певною мірою втратив своє первісне значення, яке за часів античності було зовсім іншим! Ось як викладає історію Пігмаліона і Галатеї Р. Грейвс: «Пігмаліон, син Бела, закохався в Афродіту, і оскільки вона з ним ніколи б не розділила ложе, він створив її статую зі слонової кістки, поклав її з собою в ліжко і почав молити богиню, щоб змилувалась над ним. Увійшовши до статуї, Афродіта оживила її на ім'я Галатея, яка і народила йому Пафоса і Метарму. Спадкоємець Пігмаліона Пафос був батьком Кініра, який заснував кіпрське місто Пафос і побудував у ньому знаменитий храм Афродіти»[3].
Після знайомства з міфом учням неважко помітити, що міфологічна основа інтерпретована Бернардом Шоу дуже оригінально – навіть для початку ХХ століття. Якщо в міфові йдеться про кохання людини (хоча й царя, але все ж людини!) до богині, про кохання, яке одвічно може сприйматись як виклик світобудові, що руйнує порядок життя людей, то в п'єсі Шоу ми зустрічаємось із дивакуватим професором і вуличною квіткаркою, вельми не «божественною». А стосунки цих героїв настільки далекі від ніжних почуттів (у всякому разі, на початку п'єси), що використання в заголовку імені Пігмаліона можна вважати за знущання. Крім того, порівняно з міфологічною історією взаємини сучасних драматургу Пігмаліона й Галатеї (до речі, а «хто е хто» в дуеті Еліза Дулітл – Генрі Хігінс?) такі заплутані й дивовижні, що мимоволі виникає запитання: а чи не був вибір назви для історії, про яку розповідається в п'єсі, ще одним парадоксом «великого парадоксаліста» Бернарда Шоу?
Таке собі хлоп'яче бажання довести шановному полковникові Пікерінгу свою «всемогутність», цілковите, на межі відвертого нахабства, ігнорування інтересів «піддослідного матеріалу», товстошкірість, що межує із бездушністю у ставленні до Елізи в день її тріумфу, своєрідний «інтелектуальний торг», яким завершується п'єса, – ось стадії ставлення «Пігмаліона» до його «Галатеї».
Уперте прагнення піднятись угору соціальними сходинками, відчайдушний торг через платню за навчання, перетворення на сумнівний у розумовому плані «шедевр» за наявної бездоганної зовнішності та вимови, кидання черевиками в того, хто витягнув її з багна, втеча з дому Хігінса і гіпотетичне повернення до нього з придбаними рукавичками і краваткою – такий шлях на наших очах долає створена Шоу «Галатея», здобуваючи тим самим нібито право на щастя...
Уже самі стосунки героїв упродовж усієї п'єси свідчать про те, що її назва свідомо вибиралася автором за принципом «від супротивного». Цей контраст між буденним сенсом, що вкладений сучасною письменникові свідомістю в античний міф, і реальністю в стосунках між головними героями є одним із джерел утворення нової, «інтелектуальної» драми. Зіткнення не просто почуттів, але почуттів, інтелектуально огранених (адже за переживаннями кожного з головних героїв п'єси стоять певні ідеї), надає драматичному конфліктові «Пігмаліона» особливої гостроти. Водночас – забезпечує йому принципову «відкритість», зумовлює неможливість його розв'язання, оскільки тоді, коли в плані почуттів конфлікт нібито і вичерпаний, глядачеві «відкривається» його другий, інтелектуальний, план, і навпаки.
Можна зробити висновок, що саме в назві, точніше, у тому, як у ній обіграється міф про Пігмаліона і Галатею, Шоу «зашифровує» основні особливості створеної ним «інтелектуальної драми», вказує на її принципову відмінність від драми традиційної.
Нетрадиційність п'єси проявляється передусім у жанрово-родових особливостях твору. Автор характеризує його як «роман у п'яти діях» або «поему в п'яти діях». І Шоу створює парадоксальне «поєднання» нібито непоєднуваного! Адже за всіма жанровими канонами роман, звичайно, може бути у п'яти, але ж це мають бути частини? Якщо ж йдеться про «дії», то це має бути щось із драматичних творів? Отже, автор цілком свідомо створив своєрідний «гібрид» епосу і драми. Твір Шоу призначений для постановки на сцені, але відповідно до родових канонів епосу, в цьому «романі» немає списку дійових осіб (ми знайомимося з ними лише тоді, коли вони з'являються на сцені). Щодо «поеми», то «ліричне забарвлення» драматичної дії не викликає сумнівів, тому в начебто «інтелектуальній драмі» емоційне підґрунтя є цілком очевидним. Своєрідна «історія кохання» Ромео й Джульєтти початку ХХ століття – ось що являє собою викладена Бернардом Шоу історія…
Тож перед нами драматичний твір, в якому свідомо порушено традиційні канони драматичного мистецтва. У цьому драматичному творі наявні ремарки, але погляньмо, який вони іноді мають вигляд. На початку II дії ремарка займає усю сторінку! Вона описує не тільки лабораторію професора Хігінса, а і... його душевний стан, спричинений тими чи іншими життєвими подіями, його поведінку… Численні ремарки докладно «роз'яснюють» інтонації, жести, міміку, рухи тіла, що супроводжують репліки героїв. Усе це створює відчуття, що читач насправді читає роман, але ж глядач під час вистави все це бачити – як текст – не може! За таких умов автор «роману в п'яти діях» практично позбавляє режисера можливості щось змінити у запропонованому йому для сценічної інтерпретації творі, настільки ретельно передбачається найменший сценічний рух. Згодом така драматургія буде названа «режисерською». Відтворення на сцені п'єс такого плану змусить режисерів обирати: або вони сумлінно виконують «авторські вказівки» у формі незліченних ремарок, обмежуючи тим самим коло власних творчих шукань, або ж їм буде потрібно суттєво «відійти» від авторського задуму, створюючи, по суті, власну сценічну версію «роману-поеми». Кинути виклик драматургові? Хоча, можливо, «великий парадоксаліст» розраховував саме на це?
Отже, під час вивчення твору учитель має обов'язково враховувати те, що текст «Пігмаліона» – своєрідний синтез епічної, ліричної й драматичної основ. Поєднання всіх трьох літературних родів! Це необхідно ще й тому, що в школі, як правило, вивчається саме текст драматичного твору. Взагалі, вивчення вистави за твором у школі є принципово неможливим, оскільки вистава існує лише той час, доки вона триває…. Тому проблеми «образу автора» та «ліричного героя», які є дуже актуальними під час роботи з епічними творами, у даному разі також вагомі. Особливого значення набуває осмислення школярами авторської оцінки зображуваного, що відбивається в ремарках.
Зіставлення образів – головного героя професора Генрі Хігінса і одного, на наш погляд, з головних героїв – сміттяра Альфреда Дулітла, батька Елізи. Вважаємо, що кожного з героїв можна розглядати як «Пігмаліона» стосовно його ролі в процесі «створення» особистості Елізи Дулітл.
Учнів потрібно переконати в тому, що насправді дивовижний успіх експерименту Хігінса зумовлений насамперед непересічною особистістю самої Елізи. Жодні найновіші й найефективніші методи викладання, ніякий педагогічний хист не змогли б допомогти шановному професорові, якби дівчина не виявилась такою наполегливою в досягненні мети, такою сприйнятливою до всього того, чому її навчали Хігінс – свідомо, і Дулітл – скоріш інтуїтивно, власним прикладом, власним життям.
Сміттяр Альфред Дулітл в соціальному плані перебуває, як би мовити, «на дні», але це особистість і яскрава, і незвичайна. Під час аналізу твору з'являються всі підстави стверджувати, що багатьма, якщо не всіма, позитивними рисами характеру Еліза зобов'язана саме своєму батькові. Вражаюча пластичність поведінки цієї людини, її вміння майже миттєво порозумітися із будь-яким співбесідником, здоровий цинізм у ставленні до дійсності та людей, оригінальність мислення і почуття власної гідності очевидні. Та, на нашу думку, набагато цікавішими в образі Альфреда Дулітла є його виняткове пристосовництво до будь-якої ситуації: він залишається самим собою і як сміттяр, коли ми його бачимо вперше, і як «поважний буржуа», що має сьогодні одружитися. Інакше кажучи, змінюються обставини, та не змінюється людина: особистість залишається особистістю. Альфред Дулітл – це непересічна й самодостатня людина, ставлення якої до світу завжди було особистісним. Але, про це потрібно пам'ятати, саме така людина формувала внутрішній світ Елізи.
Міфічний Пігмаліон створив Галатею, в яку богиня вдихнула життя, а Дулітл, «Пігмаліон дна», створив Елізу – і створив її саме такою, якою зустрів квіткарку Хігінс. Професорові залишилось за допомогою свого мистецтва «огранувати і відшліфувати» цей незвичайний «алмаз», перетворивши його на коштовний камінь. Але ж діамант може бути тільки з алмазу! Ось чому Альфреда Дулітла можна сміливо назвати «Пігмаліоном №1» стосовно Елізи. Саме він є автором досконалості, яка пізніше буде шанобливо наречена «міс Дулітл»...
Зіставлення образів Хігінса і Дулітла потрібне для того, щоб виявити, яким чином кожен з них впливав на формування Елізи як особистості. Таке зіставлення має допомогти школярам в осягненні загального задуму п'єси і водночас змусить звернути увагу на поетику твору. При цьому не залишиться осторонь і проблема позитивного героя, а також моральної основи в житті.
Нарешті, зіставлення цих персонажів і визначення їхнього впливу на формування внутрішнього світу Елізи дає можливість багато в чому зрозуміти і образ головної героїні твору. У цій п'єсі досить важливими й актуальними є ідеї фабіанства, «створення нової людини» завдяки зміні умов її життя, прищепленню культури і збагаченню внутрішнього світу людини. Безперечно, що автор «Пігмаліону» цілком серйозно ставиться до можливості таким чином покращити життя суспільства в цілому. І справді, об'єктивно образ Елізи зазнає змін, зовні просто вражаючих, протягом розвитку дії п'єси. Усвідомлення ж ролі батька і Хігінса у формуванні характеру Елізи може переконати старшокласників у тому, що не можна абсолютизувати зовнішній вплив на людину. Насамперед від самої людини значною мірою залежить, чи виявиться зовнішній позитивний вплив на неї результативним для розвитку особистості.
Хоча, з іншого боку, історію Елізи Дулітл аж ніяк не можна сприймати як різдвяну казку – нічого головній героїні не падало з неба, їй доводилося досягати усього самій. Можна стверджувати, що, незважаючи на сприятливі умови (одразу два «Пігмаліони»!), усьому тому, чого вона досягла в житті, Еліза має завдячувати передусім собі самій. Висловлюючись сучасною мовою, ця людина «зробила сама себе».
Прізвище героїні досить, на наш погляд, красномовне. У тексті оригіналу воно пишеться так: «Doolittle»[4]. Це слово складається з двох загальновживаних в англійській мові слів: «do» – робити (основне значення) і «little» – маленький. Тобто прізвище Елізи можна прочитати приблизно в такому значенні: «робити мало», або «мало зроблене», або таке, що «потребує доробки». Якщо врахувати все те, що відбувається з героїнею під час розвитку у п'єсі подальших подій, то можна зробити таке припущення: уже самім прізвищем героїні Шоу начебто натякає на те, що Еліза є людиною, яка «потребує доробки», тобто позитивного впливу з метою вдосконалення.
Крім того, англійське дієслово «do» вживається також у значенні «відповідати», «годитися». Тоді прізвище героїні сприймається як «відповідає мало», «годиться мало». Що, можливо, слід було б розцінити як вказівку на невідповідність особистості (або особистісних потенцій) героїні тій ролі, яка їй відведена життям на початку дії п'єси, – ролі простої квіткарки. Отже, у такій «розшифровці» прізвища героїні можна вбачати, як зазначалося вище, певний натяк на те, що з нею має трапитись у п'єсі, оскільки, якщо людина «мало відповідає» тому становищу, яке вона займає в житті, це становище мас змінитися. Асоціативний ланцюжок гіпотетичних перетворень особистості героїні визначається назвою п'єси («Пігмаліон») і тим міфологічним підтекстом (міф про Пігмаліона і Галатею – це оспівування кохання), який закладений у цій назві. Хоча, як про це вже говорилось, інтерпретація міфу про Пігмаліона і Галатею у Шоу вельми своєрідна.
Якщо вчитель вивчає цей твір у класі з поглибленим вивченням англійської мови, дослідження етимології прізвища героїні може виявитись ще і досить цікавим прикладом інтеграції різних навчальних предметів: зарубіжної літератури і англійської мови.
Певна річ, у тексті п'єси (чи роману? чи поеми?) «Пігмаліон» можна знайти ще чимало подібних ключових моментів. Та сподіваємось, що і ті, про які йшлося, переконливо свідчать про доцільність і ефективність їх використання під час вивчення твору. Саме з'ясування таких моментів дає вчителю можливість підвести учнів до розуміння цього непростого твору.
 

 


[1] Шоу Б. Пьесы. – М.: Правда, 1982. – с. 181.
[2] Шоу Б. Избранные произведения в двух томах. Т. 2. – М.: Гослитиздат, 1956. – с. 198.
[3] Грейвс Р. Мифы Древней Греции. – М.: Прогресс, 1992. – с. 166. 
[4] Див.: Shaw, George Bernard. Pigmalion. A comedy. – Foreign Languages Publishing House, Moscow, 1959. – p. 152.


 

А.Bogosvyatska # 15 жовтня 2011 в 07:53 +2
Цікаві акценти проставлені: щодо походження назви твору, англійського тлумачення прізвища головної героїні, впливу батька на формування характеру Елізи як першого в її житті "Пігмаліона".
Декілька років тому у театрі Франка в Києві дивилась п'єсу Б.Шоу "Пігмаліон" із зірковим складом: Хігінс - Анатолій Хостікоєв, Еліза Дулітл - Наталія Сумська, батько Елізи - Богдан Бенюк. А що б ви думали? Як на мене, коли вийшов на сцену Бенюк - він забрав на себе максимум глядацької уваги. У його подобі містер Дулітл виглядав униікальною, непересічною, сильною людиною. Думаю, режисер саме це й намагався передати.

Передплата на журнал "Зарубіжна література в школах України" - найкращий подарунок для вчителя! Індекс видання 90230