в школах України
«Сучасні учні люблять успішних учителів…» Ексклюзивне інтерв’ю Світлани Дячок
Дорогі читачі! Сьогодні до нашої редакційної вітальні ми запросили Світлану Олександрівну Дячок, учителя-методиста української мови та літератури, зарубіжної літератури Колиндянської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чортківського району Тернопільської області, заступника директора з навчально-виховної роботи Чортківського коледжу економіки та підприємництва Тернопільського національного економічного університету.
Світлана Олександрівна – вчитель вищої кваліфікаційної категорії, вчитель-методист, лауреат Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2011» у номінації «Світова література»; вчений секретар Української асоціації викладачів зарубіжної літератури, автор методичних посібників для вчителів із зарубіжної літератури та публікацій у фахових виданнях України, переможець Усеукраїнських освітянських конкурсів, зокрема призер заходу «Краща STEM-публікація – 2017».
Отже, знайомтеся з нашою гостею – творчим учителем, чарівною жінкою, яскравою особистістю!
Розмову з Світланою Олександрівною веде Дмитро Лебедь.
Вітаю, Світлано! Дуже приємно, що Ви завітали до нашої редакційної вітальні. Хочу нагадати читачам, що минулого навчального року Ви успішно провели вебінар «STEM-освіта на уроках літератури: особливості впровадження», який організував наш часопис. Завдяки Вам, учасники вебінару дізналися про особливості використання STEM-технології на уроках літератури, ефективні методи та прийоми розвитку креативного мислення учнів, їхнього творчого самовираження та навчиків взаємодії за допомогою мистецтва. Звичайно, не всі наші читачі мали змогу взяти участь у вебінарі. Тому хочу поставити Вам кілька запитань, пов’язаних із цією темою. Отже, що ж таке STEM-освіта? Чому її називають «навчанням навпаки»?
STEM-освіту, дійсно, часто називають «навчанням навпаки». Ланцюжок «від теорії до практики» у STEM зазвичай зворотний: спочатку – гра, придумування та майстрування пристроїв і механізмів, а вже потім, у процесі цієї діяльності, – опанування теорії і нових знань. Але, звісно, STEM-освіта – це не тільки «навчання навпаки». Абревіатура STEM розшифровується як science (природничі науки), technology (технологія), engineering (інженерія), mathematics (математика) –
і найбільший «плюс» STEM-освіти у тому, що вона допомагає опанувати їх не відокремлено, а за допомогою інтеграції всіх дисциплін у єдину систему навчання.
Усі активісти STEM-освіти констатують: універсальних рецептів щодо впровадження такого навчання немає. І якщо до STEM-наук додати літеру «A» (тобто креативність, творчість), то ми отримаємо не просто інтеграцію технічних дисциплін, а дисципліни, «побудовані» на креативності. Саме STEАM стає близькою нам, філологам. Змінюється звична для нас форма викладання, коли урок побудований навколо вчителя. За STEM-методикою, у центрі уваги знаходиться практичне завдання чи проблема. Учні вчаться знаходити шляхи вирішення не в теорії, а шляхом спроб та помилок. Крім того, вже починаючи з ранніх етапів навчання, у класі використовуються спеціалізовані інструменти: наприклад, програми з комп’ютерної анімації, завдяки якій успішно можна опрацювати сюжет того чи іншого літературного твору.
Як Ви впроваджуєте на своїх уроках елементи STEM-освіти?
В Україні сьогодні можна спостерігати певне розшарування: частина педагогів, цілих навчальних закладів роблять акцент на технічні дисципліні. Водночас школярі та студенти мають потяг до творчісті, але їхні прагнення не знаходить підтримки з боку викладачів. Тож чому б не піти іншим шляхом: саме на уроках літератури використовувати різноманітні творчі інноваційні форми та методи!
Звичайно, на всі 100 відсотків в умовах сільської школи впроваджувати елементи новітньої STEM-освіти не так легко, проте, завдяки наполегливій роботі (моїй та вихованців) і нагороді Інституту модернізації змісту освіти і науки України, впродовж 2017-2018 н.р. успішно було втілено цю ідею на уроках зарубіжної літератури у Колиндянській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Світлини та відеоматеріали, які віддзеркалюють проведення уроків саме за STEM-методикою, можна знайти на моєму персональному сайті та у групі «Зарубіжна література в Колиндянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів» у Фейсбук.
Сьогодні україномовна онлайн-енциклопедія Вікіпедія впевнено розвивається завдяки креативним, небайдужим педагогам. Знаю, що Ви берете активну участь у багатьох заходах-вікітренінгах, на яких ділитеся своїм досвідом редагуваннія Вікіпедії. Навіть отримали нагороди за особистий внесок. Що б Ви порадили колегам, які бажають долучитися до цієї важливої справи, з чого треба починати?
Дійсно, зараз члени ГО «Вікімедіа Україна» активно працюють над удосконаленням освітньої програми і вдало втілюють її у навчально-виховний процес учителі, викладачі та бібліотекарі України. Тож долучатися до когорти вікіпедистів-педагогів варто! Редагування Вікіпедії дає можливість не лише вдосконалюватися самому, а й передавати ці знання своїм вихованцям. А ще можна брати участь у різних заходах щодо редагування Вікіпедії. Я вже два роки є активною учасницею різноманітних конкурсів, вікітренінгів, вікімарафонів та вікіконференцій. Це благородна місія – дописати Вікіпедію!
Ви на громадських засадах робите багато не лише для Вікіпедії, а й для предмета «зарубіжна література» загалом, адже є вченим секретарем УАВЗЛ. Розкажіть про цю ланку роботи.
Насправді, бути вченим секретарем Української Асоціації викладачів зарубіжної літератури і разом із професором Ю.І. Ковбасенко її очолювати – досить відповідально. Неодноразово разом із членами Асоціації, вчителями-філологами, нам доводилося відстоювати предмет, рятувати від злиття з «українською літературою», а нещодавно, звернувшись із листом до міністра освіти Лілії Гриневич, – повернути номінацію «Зарубіжна література» конкурсу «Учитель року-2020».
Багато уваги також приділяю роботі у ще одній ГО «Соняшник». Адже це – показник активності вчителя у парадигмі НУШ, а для вихованців – це чудова можливість за допомогою завдань Міжнародних ігор «Соняшник» та «Sunflower» підготуватися до ЗНО.
Світлано, розкажіть, будь ласка, про Ваш шлях до професії вчителя?
Про те, що я буду вчителем, рідні знали ще з народження: невипадково хресний батько мені, новонародженій, під подушку поклав книжку. Виховувалася серед сусідів-педагогів. Стати філологом вирішила завдяки мудрим та креативним уже на той час ідеям заслуженого вчителя України М.В.Машталяр. Саме вона зуміла прищепити мені любов до слова. Згодом були наставники від Бога у Чортківському гуманітарно-педагогічному коледжі ім.О.Барвінського та Кам’янець-Подільському національному педагогічному університеті
ім. І.Огієнка. Дякую долі за те, що у мене були і, на щастя, є найкращі вчителі!
Ви багато уваги приділяєте виховній роботі. Поділіться з читачами своїми фаховими секретами, як вам вдається встановлювати контакт з учнями.
Заступником директора з виховної роботи працюю уже 5 років. Наразі – ЗДНВР у Чортківському коледжі економіки та підприємництва ТНЕУ. Зазначу, що відмінності є, але не суттєві. Можливо, завдяки попередньому досвіду та творчій спрямованості працюється легко. Минулоріч розробила План виховної роботи, що містив різноманітні заходи, пов’язані з редагуванням Вікіпедії. Планую залучити до цієї справи й студентів. Щодо встановлення контакту із учнями-студентами, то думаю, що тут спрацьовує дитяча інтуїція. Вони, як ті квіти соняшників, повертають голови до світла, яке несе їм креативний педагог!
Яким, на Вашу думку, має бути вчитель, з яким учні будуть щасливими та успішними?
Перш за все, професіоналом своєї справи, а також, чесним і справедливим. Діти не люблять брехні, підлабузництва, хамелеонства (під час аналізу оповідання «Хамелеон» Антона Чехова багато про це говоримо з вихованцями). Вони швидко, на відміну від дорослих, розуміють, хто є хто. Сучасні учні справді люблять успішних учителів, педагогів-лідерів, саме до них тягнуться, їх наслідують.
Ви надзвичайно глибока, духовна людина, розкажіть, будь ласка, про найдорожче, про свою малу Батьківщину, родину, про тих, хто завше поруч.
Ви ніби у воду подивилися. Саме маленька Батьківщина мене оточує. Так сталося, що родини у селі, де я живу, немає. Одні родичі живуть за 20 км, інші за 100 км. Зустрічаємося рідко, по святах, але гучно, щедро і щиро. Родичів мені на повсякдень заміняють друзі. Їх із життєвим досвідом не так і багато залишилося, але є! Найдорожчим був, є і буде мій уже досить дорослий син. На щастя (кажу так, бо на всі 100% підтримую слова: «Мудрі батьки своїх дітей відпускають, а дурні – біля себе тримають»), він зараз навчається в столиці. Не буду приховувати: це моя юнацька мрія – здобувати освіту у Києві. Вона здійснилася у синові… і ще трішки у мені! Зараз ми є столичними студентами-аспірантами (Сміється).
У вас багато захоплень. Знаю, що обожнюєте вишивати. Бачив світлини чудових рушників, майстерно зроблених Вами з любов’ю. Як знаходите час для такої кропіткої роботи?
О, вишивка нитками та бісером – це давнє моє захоплення. Коли вишиваю, то відключаюся від повсякденних проблем, поринаю зовсім в інший світ: спокою, добра, радості. За 4 дні можу вишити сорочку бісером або рушничок. Люблю добирати кольори! А ще більше – вишивати для когось!
Нещодавно помітив на Вашій сторінці у ФБ світлину – величезну колекцію магнітів із різних куточків України. Можна тільки уявити, скільки чудових спогадів вони у собі зберігають. Де побували цього літа? Розкажіть про свої враження.
Не знаю, наскільки колекцію можна назвати величезною, але побувала я за свій вік у багатьох куточках України та Європи. Стараюся привезти саме магніт-сувенір, аби той згодом нагадував про гарну подорож та породжував чудові спогади. Подорожі – це теж моє хобі. Але за браком коштів та часу часто відрядження переростають у мандрівку, а мандрівка – у відрядження. Просто їхати відпочивати я не вмію: дорогою фотографую пам’ятки архітектури та об’єкти під охороною, для того, аби потім взяти участь в улюблених конкурсах «Вікі любить пам’ятки» та «Вікі любить Землю». Дуже люблю мандрувати стежками письменників, як українських, так і зарубіжних. Маю величезний блокнот із номерами телефонів друзів-колег, тому їдучи у те чи інше місто, стараюся зустрітися з кимось, поспілкуватися, обмінятися цікавими ідеями. Цього літа мала можливість цілий червень бути в Карпатах. Виконувала обов’язки вихователя. Це неповторний досвід та сила-силенна нових вражень. Щодня ми підкоряли нові вершини, милувалися краєвидами Карпат, смакували чорницею та суницею, ходили стежками Довбуша…
Що б Ви хотіли побажати колегам?
Миру та спокою у наших душах, сім’ях, на роботі, у державі та світі! Колись я не любила, якщо такого бажали мені. Зараз, із роками, переконуюся, що душевний спокій – це дуже важливо! Тоді ти можеш зосередитися і творити щось нове та цікаве. Ще бажаю взаєморозуміння та щирої поваги у колективі. Навчитися радіти успіхам колег. І, насамкінець, бажаю всім невичерпної енергії та шаленої креативності. Саме так ми зможемо впевнено крокувати в НУШ.
Початок уроку – реальна можливість для вчителя проявити свої кращі якості, творчий підхід, варіації різних прийомів, створити в дітей позитивний емоційний настрій налаштувати на роботу, підтримати стан внутрішньої психофізіологічної активності, відкритості, залучити всіх учнів до навчального процесу. З першої посмішки, першого слова, жесту, руху, ритму серця учитель знаходить щирий відгук в очах, душах, думках своїх учнів.
«Парасолька». Прийдіть на урок з парасолькою, якщо за вікном падає 
«Паперові човники». Уроки зарубіжної літератури дають можливість учителю разом з учнями, не виходячи з класної кімнати, мандрувати по всьому світу, побувати в різних країнах за допомогою уяви. Тож нехай учні будуть мандрівниками.
Варіант 1. «Яким видом транспорту можна ді-статися до Японії?.. Перенесуть нас до Японії чарівні паперові човники, які ми виготовимо за допомогою давнього японського мистецтва орігамі.
Що ми будемо шукати? Можливо, до себе стежку» (ідея О.І. Майнаєвої: [1, с. 22]).
Варіант 2. Привітайтеся з дітьми і попросіть їх поки що не сідати на свої місця. Скажіть: «Сьогодні на уроці ми будемо мандрівниками. Щоб почати подорож, нам потрібно сісти в човник. Якого кольору ваш човник? І коли ви назвете колір, можна вже сідати і вважати, що урок розпочато». В кінці уроку спитаєте: «Якого кольору ваш човник зараз – наприкінці подорожі?»
Це важлива рефлексія кольору, яка допоможе з’ясувати настрій і емоційний стан кожної дитини і класу в цілому.
Самостійне формулювання теми. Важливо, щоб учні були співтворцями уроку, допомагали вам формулювати не тільки тему уроку, а навіть мету. Наприклад: «Нам сьогодні доведеться знайти відповідь на питання, над яким міркують мудреці всіх часів і народів: хто така людина? Це найважливіше питання в історії цивілізації! От вам перше завдання: сформулюйте самостійно тему уроку: «Людина – … всіх речей». (Варіанти відповідей: володар, хазяїн, творець, будівничий, загадка, розгадка…).
Ви продовжуєте: «На думку давньогрецького філософа Протагора, «Людина – мірило всіх речей». Як добре, що так багато варіантів, адже людину не можна охарактеризувати одним словом. Виходить, у кожного буде своя тема, тому що для кожного людина – це цілий світ.
А якщо у кожного своя тема, то, відповідно, і мета у кожного буде своя. Сформулюйте для себе мету уроку, починаючи словами: «Пізнати… Відчути…»
«Олімп Мудрості». «Для того, щоб відшукати відповідь на головне питання нашого уроку, ми піднімемося на Олімп Мудрості – найвищу вершину світу, на думку давніх греків. У процесі сходження на гору Мудрості кожен з вас побудує власний Олімп із камінчиків, які будуть отримані за правильні відповіді». В кінці уроку запропонуйте учням поглянути на свої власні Олімпи, підрахувати камінчики.
Після такого вступу можна переходити до вивчення теми (наприклад, вірш В. Вітмена «Пісня про себе», повість О. Вайльда «Портрет Доріана Грея») (ідея Хоменко Т.В. [2, с. 18]).
Колір уроку. Створити неповторне, яскраве враження від уроку допоможе кольорове оформлення класної кімнати, наприклад: веселка з журавлів на тюлі до вивчення твору Я. Кавабата «Тисяча журавлів» або різнокольорові паперові серця на стіні до вивчення вірша Р. Бернса «Моє серце в верховині».
Якщо книжка, яку ви аналізуєте, має колірну назву («Червоне і чорне» Стендаля, «Книги в червоній палітурці» М.Цвєтаєвої, «Пурпурові вітрила»
О. Гріна, «Синій птах» М. Метерлінка, «Оскар і рожева пані» Е. Шмітта та ін.), нехай колір вашого одягу, квітів у вазі на вчительському столі, колір роздаткових матеріалів буде у відповідних тонах, і ви разом з дітьми будете розгадувати кольорову символіку твору.
Об’єднайте дітей у «кольорові» групи. «Дорогі друзі! Всі ви – учасники Всесвітнього конгресу «Кольори Життя». У нашому конгресі беруть участь наукові лабораторії: «Помаранчева», «Зелена», «Жовта», «Червона», «Блакитна» (можуть бути інші варіанти кольорів)». Кожна група отримує завдання і через певний час звітує про результати пошуково-дослідницької діяльності.
Квітка повертається до вас: «Сьогодні ми будемо говорити про романтизм в літературі, і троянда буде символом нашого уроку». На дошці малюємо гарну троянду, на пелюстках якої протягом уроку учні записують важливі відкриття та висновки з теми, що вивчається. Наприклад: проголошення цінності людської особистості, складної, глибокої; утвердження внутрішньої безкінечності, людської індивідуальності; цікавість до всього сильного, яскравого, піднесеного; відмова героя від буденності; прагнення особистості до абсолютної свободи, до духовної досконалості, недосяжного ідеалу.
Нечервоні дні календаря. Існує багато цікавих свят, які не позначені червоним кольором у календарі, але їх відзначають у всьому світі. Почніть урок із приємної новини, що сьогодні, приміром, Міжнародний день щастя (друзів, шоколаду), поєднайте цю подію з темою вашого уроку.
Ось кілька дат до «нечервоного» святкового календаря:
11 січня – Міжнародний день «дякую!».
21 січня – Міжнародний день обіймів.
14 лютого – Міжнародний день книгодарування.
17 лютого – Міжнародний день спонтанного прояву доброти.
20 березня – Міжнародний день щастя.
21 березня – Всесвітній день поезії.
27 березня – Всесвітній день театру.
2 квітня – Міжнародний день дитячої книги.
7 квітня – Всесвітній день здоров’я.
22 квітня – День Землі.
25 квітня – День доньки.
15 травня – Міжнародний день сім’ї.
9 червня – Міжнародний день друзів.
9 вересня – Міжнародний день краси.
29 вересня – Всесвітній день серця.
13 вересня, 11 липня – Всесвітній день шоколаду.
21 вересня – Міжнародний день миру.
1 жовтня – Всесвітній день музики.
Перша п’ятниця жовтня – Всесвітній день посмішки.
11 жовтня – Міжнародний день дівчинки.
16 жовтня – День хліба.
30 жовтня – День карих очей.
16 листопада – Всесвітній день толерантності.
3-й четвер листопада – Всесвітній день філософії.
22 листопада – Всесвітній день синів.
15 грудня – Міжнародний день чаю.
Також можна привітатися з дітьми, використовуючи прислів’я або приказку про ту пору року або календарний місяць, під час якого проводиться урок. Наприклад, зимові привітання: «Доброго дня! Зігріємо один одного теплими словами!», «Рада бачити вас! Як гарно кружляють за вікном сніжинки. Надіюся, що сьогодні у нас на уроці буде високий політ думки», «Грудень рік кінчає, а зиму починає», «Січень наступає, мороз людей обіймає», «Лютий лютує, та весні дорогу готує».
Фрагмент статті «Ідеї відкритого уроку» Анни-Марії Богосвятської,
що була опублікована у журналі «ЗЛ» №1, 2018
Про необхідність проведення хвилинок здоров’я на уроках сьогодні переконувати нікого не потрібно. Валеохвилинка (від лат. valeo – «бути здоровим») – це хвилинка відпочинку на уроці, яка враховує триєдине поняття про здоров’я: не тільки фізичне, а й психологічне, і духовне. Здоровий урок – це урок, який зберігає сили і бажання дітей працювати далі.
У якості валеохвилинок педагоги давно використовують вправи для зору, дихання, зміцнення м’язів рук, правильної постави і відпочинку хребта, вправи на розслаблення, відновлення сил, зняття втоми, розвантаження емоційної й інтелектуальної напруги, для гармонізації роботи півкуль головного мозку, вправи-руханки тощо.
Ми пропонуємо ще один нетиповий поділ валеохвилинок – поділ на пори року – сезонні валеохвилинки (автор терміну – М.В. Кіба). Підбором вправ ми намагалися передати той настрій природи, який характерний кожному з чотирьох сезонів року. Природовідповідне розуміння ритмічності життя людини, дитини зокрема, відповідає великій мудрості наших предків: жити в злагоді з тим, що нас оточує. Всі вправи разом утворюють цикл, як і сама природа, проходячи через всі сезонні зміни в цілорічному циклі навчального року.
На наше глибоке переконання, одним із показників інтегральної характеристики професіоналізму педагога є здоров’язбережувальна компетентність. Творчий підхід вчителя до планування уроку реалізується не тільки в виборі навчального матеріалу, але й у продумуванні хвилинок відпочинку. До того ж зміст валеохвилинок може органічно поєднуватися з програмним змістом заняття.
Хвилинку здоров’я можна проводити вже на початковому етапі втоми: 8-11-та хвилина заняття. Обов’язковою нормою є перерва на відпочинок на 20-25-й хвилині уроку. Кожен учень має право у будь-який момент уроку попросити динамічну паузу або валеохвилинку.
Ми впевнені, що за допомогою цих вправ, які дають дітям велике задоволення, викликають радість в душі і позитивне ставлення до світу в цілому, ви зможете заохотити школярів працювати активніше та успішніше.
Наводимо фрагмент посібника для вчителя-практика «Давайте відпочинемо! Сезонні валеохвилинки», а саме – першу його частину: осінні хвилинки здоров’я.
ОСІННЯ РАДІСТЬ
Вправи для очей
«Мітка на склі, або Листочок». На віконному склі на рівні очей прикріплюється невеликий кольоровий листочок. Учні переводіть по черзі погляд спочатку на мітку на склі, потім на віддалений предмет за вікном.
«Перегони крапель». «Подивіться у вікно, який чудовий дощ падає, по склу стікають краплини. Оберіть собі краплинку і слідкуйте за її рухом вниз. Чия краплина швидше добіжить донизу?»
«Вітер». Учитель вимовляє слова, діти виконують вправи, завдання.
Вітер дме нам в обличчя. (Часто моргають очима.)
Захиталося деревце. (Не повертаючи голови, дивляться вправо-вліво.)
Вітер тихіше, тихіше, тихіше… (Повільно присідають, опускаючи очі вниз.)
Деревця все вище і вище! (Встають і очі піднімають вгору.)
«Маятник». Голову тримайте прямо, дивіться перед собою. Подивіться вліво, потім повільно переведіть погляд вправо. Голова нерухома, працюйте тільки очима. Під час виконання вправи не перенапружуйте м’язи очних яблук.
«Вісімка». Голову тримайте прямо, дивіться перед собою. Подумки уявіть собі горизонтальну вісімку (або знак нескінченності) максимального розміру в межах вашого обличчя і плавно опишіть її очима. Повторіть вправу кілька разів в одну сторону, потім в іншу. Після цього часто-часто поморгайте.
«Піжмурки». Кілька разів сильно примружтеся, потім просто заплющте очі і посидьте 20-30 секунд.
Двовзори – картини з подвійним змістом, зі схованими зображеннями. Термін придумав письменник Сергій Федін. При розгляді таких картинок створюється враження, що ти мимоволі перемикаєш тумблер або перегортаєш сторінку. Коли ми дивимося на картинку, на якій зображені «двовзори», підсвідомо мозок шукає щось зрозуміле і знайоме для нього: знайомі вигини, лінії, сюжети. Людина вже не бачить побачене спочатку, тому що увагу привертають інші лінії і контури.
Яких тварин ви бачите?
Корабель чи арка? Цей двовзор – справжній витвір мистецтва. Картину намалював Роб Гонсалвес – канадський художник, представник жанру магічного реалізму. Залежно від того, куди ви дивитесь, ви можете бачити або арку довжелезного моста, або вітрило корабля.
Роботи-двовзори українського художника з Тернопілля Олега Шупляка знаходяться у колекціях Національного музею Тараса Шевченка у Києві, міністерства культури України, міжнародного Фонду «Культурне надбання», а також у приватних колекціях багатьох країн світу.
Олег Шупляк «Ньютон в саду ідей»
Вправи для зміцнення м’язів рук
«Гарбузи». Візьміть в руки гарбузики (або інші овочі, якими багата осінь), підніміть вгору, покотіть вперед, назад по столі, вправо, вліво, передайте другові.
«Лимон». Уявіть, що в праву руку ви взяли лимон і намагаєтеся його здавити, щоб потік сік. Напружуйте руку і поступово стискайте її в кулак. Видавили сік!
Горіховий масаж (каштановий, шишковий, жолудевий). Волоські горіхи – справжній дар природи, і не тільки тому, що вони багаті на вітаміни і корисні жири. Східні мудреці радили носити пару волоських горіхів завжди з собою, щоб у потрібний момент знімати нервову напругу шляхом масажу долонь, адже тут розташовані активні точки, що відповідають за роботу внутрішніх органів.
Вправа 1. Візьміть в кожну долоню 2 горіхи і виконайте ними кругові рухи.
Вправа 2. Помістіть горіх на активну точку, розташовану на внутрішній поверхні зап’ястя в поглибленні між сухожиллями, злегка притисніть його долонею іншої руки і зробіть кругові рухи горіхом.
Масаж з олівцем. Покатайте олівець з ребрами між долонями.
«Піаніст». Покладіть обидві долоні на стіл і по черзі піднімайте всі пальці.
«Розумні руки». Вправа виконується в парах – з сусідом по парті. Учитель дає команди, які необхідно виконати мовчки за допомогою рук у парах: привітатися, поборотися руками, помиритися руками, висловити підтримку, пожаліти руками, висловити радість, побажати удачу, попрощатися.
Малюнок із гарбузових зернят. На тарілках для кожної групи учнів лежать гарбузові зернята, пофарбовані в жовтий, помаранчевий, рожевий, червоний колір. Потрібно скласти малюнок на осінню тему з різнокольорових зернят.
«Впізнай на дотик насінини». У мішечку знаходяться різні насінини, які необхідно впізнати на дотик: насіння яблука, винограду, соняшника, гарбузове насіння тощо.
Вправи-руханки
Відомий факт, що військовий на варті втомлюється більше, ніж у поході. Це тому, що його тіло тривалий час перебуває у нерухомому стані. При роботі з зошитом школярі пишуть не рукою, а «всім тілом». М’язи дитини, що підтримують позу і беруть участь у письмі, знаходяться в стані тривалої статистичної напруги. Отже, не забувайте про вправи на зняття м’язового напруження і відновлення енергії учнів, які ще називають руханками або енергізаторами.
«Сафарі». «Усі тихенько сідаємо на стільці. Хто хоче піти на Сафарі? Підніміть руку. Отже, беремо рушницю і одягаємо на плече (всі рухи імітуємо), одягаємо капелюх, взуваємо чоботи. Тихо відчиняємо двері і визирамо назовні. Все спокійно? Все спокійно. Рушаймо. Йдемо повільно стежкою (долонями плескаємо по колінах). Підходимо до високого дерева, дивимося вгору. Вилазимо на дерево (імітуємо процес). Розглядаємо місцевість у бінокль. Раптом бачимо лева. Жах! Швидко злазимо з дерева. Біжимо стежкою (плескаємо долонями по колінах). Відчиняємо двері будинку і швидко зачиняємо (плескаємо двічі у долоні, потім по колінах). Переводимо подих. Ух, ми в безпеці!»
«Дощ у лісі». Імпровізованими рухами учні супроводжують текст, який промовляє вчитель: «Уявіть, як у лісі світить сонечко, і всі дерева потягнули до нього свої гілочки. Тягнуться високо-високо, щоб кожен листочок зігрівся. Але подув сильний вітер і став розгойдувати дерева в різні боки. Міцно тримаються корінням дерева, стійко стоять і тільки розгойдуються. Вітер приніс дощові хмари, і дерева відчули перші ніжні краплі дощу. Дерева стали захищатися від сильних ударів дощу своїми гілками. Але ось з’явилося сонечко. Дерева відчули в собі свіжість, бадьорість і радість життя».
«Млин». Ноги на ширині плечей, руки притиснуті до боків. Повільно починайте обертати руками вздовж тіла – вперед-вгору-назад-вниз, поступово збільшуючи темп.
«Згуртуймося!» Клас за командою вчителя створює групи по 5, 3, 2, 6, 4 учні почергово.
«Дзеркало», або «Як сподобатися людям». Діти по черзі проходять перед дзеркалом, зберігаючи правильну поставу і надаючи обличчю привабливого виразу.
Руханка «1-10». Вихідне положення – стоячи. Цифри від 1 до 10 називати вголос і одночасно малювати різними частинами тіла:
1 – носиком,
2 – правим плечем,
3 – лівим плечем,
4 – правим ліктем,
5 – лівим ліктем,
6 – правим коліном,
7 – лівим коліном,
8 – правим носочком,
9 – лівим носочком,
10 – сідничками.
«Напиши ім’я». Стрибайте по індивідуальній траєкторії, уявно пишучи своє ім’я.
«Руки, ростіть». Піднімаємо по черзі руки, говорячи: «Рости, права рука…» (повільно, потягуючись, тягнемо вгору). Потім аналогічно: «Рости, ліва рука…»
Дихальні вправи
Неправильне дихання призводить до порушень діяльності серцево-судинної й дихальної систем, зниження насичення крові киснем, порушення обміну речовин.
«Їжачок». Уявіть, ви маленький їжачок, ви поспішаєте з лісу додому, несете багато яблук, втомилися, тяжко і глибоко дихаєте. Раптом почули шурхіт і чимдуж помчали до своєї хатинки: дихаємо швидко, а потім повільно і глибоко.
«Пір’їнка». Уявіть, що перед вашим носом на відстані 10-15 см висить пір’їнка. Дихайте тільки носом і так плавно, щоб пушинка не ворухнулася.
«Здмухни пір’їнку». Спробуйте здути пір’їнку зі своєї долоні на руку сусіда.
«Вітер». Ноги ширше плечей, руки на поясі. Нахил до правої ноги, ліва рука вгору, видих. Встати, вдих. Нахил до іншої ноги, права рука вгору, видих. Встати, вдих.
«Добра тварина». Діти стають у коло та беруться за руки. Учитель тихим голосом говорить: «Ми – одна велика добра тварина. Давайте послухаємо, як вона дихає!» Усі прислухаються до свого дихання, дихання сусідів. «А зараз подихаємо разом!» Вдих – всі роблять крок вперед, видих – крок назад. «Так не тільки дихає тварина, так само рівно б’ється її велике добре серце». Стукіт – крок вперед, стукіт – крок назад.
«Годинник». Тік – вдих, так – видих.
«Полювання». Діти заплющують очі. Мисливці за запахом повинні визначити, що за предмет перед ними (апельсин, квітка, парфуми тощо).
Ноосферна дихальна гімнастика:
Вдих – любов. Видих – вдячність.
Дихайте… дихайте глибше…
Рецепти для аромалампи, що активізують і оптимізують процеси мислення:
Рецепт № 1: 2 краплі лимона, 2 м’яти, 1 лаванди.
Рецепт № 2: 4 краплі олії лимона і 2 розмарину.
Рецепт № 3: 2 краплі грейпфрута, 2 імбиру.
Рецепт № 4: 3 краплі бергамоту, 2 розмарину.
Вправи для красивої і здорової спини
«Королівська постава». Встаньте прямо. Ноги на ширині плечей. Підніміть руки через сторони, щоб кисті рук торкалися одна одну. (Важливо! Руки прямі.) Розгорніть руки тильною стороною одна до іншої. Знову зовнішньою стороною. Повторіть 10 разів. Уже після першого підходу постава покращиться. 1 хвилина на день – і через 2 тижні ви побачите результат.
Знизування плечима. Ця вправа для верхньої частини спини. Сядьте прямо, поставте обидві ноги на підлогу. Нехай ваші руки вільно висять по боках. Підтягніть плечі до вух. При цьому тримайте шию прямо, не згинайте її. Потім швидко опустіть плечі вниз. Повторіть цю вправу кілька разів у швидкому темпі.
Зведення лопаток. Сядьте прямо, поставте обидві ноги на підлогу, руки витягніть уздовж тулуба. Тримаючи шию прямо, зведіть лопатки. Не піднімайте плечі. Затримайтеся в такому положенні, а потім витягніть плечі вперед. Повторіть вправу кілька разів в помірному темпі.
Обертання плечима. Сядьте прямо, поставивши обидві ноги на підлогу. Коліна розставте по ширині плечей. Покладіть на плечі зігнуті в ліктях руки і зробіть кругові рухи вперед, як у плаванні вільним стилем. Повторіть цю вправу кілька разів, а потім змініть напрямок.
Скручування спини. Сядьте на край стільця, поставивши обидві ноги на підлогу. Коліна розставте по ширині плечей. Покладіть зігнуті в ліктях руки за голову, широко розставивши лікті. Вони повинні бути паралельні підлозі. Поверніть верхню частину тіла вліво, потім вправо. Повторіть кілька разів.
Поперековий нахил назад. Сядьте на край стільця, поставивши обидві ноги на підлогу. Тримайте спину прямо, коліна – на ширині плечей. Покладіть руки на коліна. Вигніть спину і подивіться в стелю. Нахиліться назад якомога нижче. Ваш підборіддя повинно дивитися вгору. Повторіть вправу кілька разів.
Звукові вправи
Оздоровлення звуками природи. Послухайте звук дощу, вітру, шелест листя.
Послухайте тишу, заплющивши очі, і намалюйте, що почули.
«Звукові контрасти»
Вправа 1. Встаньте зі стільця шумно, потім – тихо.
Вправа 2. Йдіть по уявній лінії безшумно, потім – тупайте.
«Імітація звуків». Існує цілий ряд вправ, заснованих на імітації звуків і рухів різних природних ситуацій.
Вправа 1. Уявним насосом накачайте шину велосипеда, роблячи руками звичні рухи і вимовляючи С-С-С-С, С-С-С-С, С-С-С-С…
Вправа 2. Короткими, уривчастими рухами стискуйте «грушу пульверизатора», супроводжуючи руху звуками Ф! Ф! Ф! Ф!
Вправа 3. Продемонструйте, що ви рубанком стругаєте дошку: Ж-Ж-Ж-Ж! Ж-Ж-Ж-Ж!
Вправа 4. Покажіть, як ви косите траву: С-С-С-С! С-С-С-С!
Вправа 5. Натріть підлогу щіткою: Ш-Ш-Ш-Ш! Ш-Ш-Ш-Ш! Ш-Ш-Ш-Ш!
Класична музика на осінню тему:
А. Вівальді «Осінь», концерт № 3 фа-мажор «Осінь».
П. Чайковський «Осінь», «Полювання», «Осіння пісня».
А. П’яццолла «Осінь».
Й. Гайдн «Осінь», 3-я частина ораторії «Пори року».
В. Гаврілін «Осінь».
Ігри зі словами
«Фраза по колу». Учитель пропонує обрати будь-яку просту фразу, наприклад: «У саду падали яблука». Діти по черзі вимовляють її з новою інтонацією (передати радість, здивування, недовіру, байдужість тощо).
«Допитливий алфавіт». Записуємо літери алфавіту у вільному порядку, пропускаючи кілька літер, з яких можна скласти ім’я дівчинки, наприклад, Олена (літери о, л, е, н, а не пишемо у переліку літер). Допитливий учень повинен знайти літери, які пропущені і скласти з них ім’я дівчинки. Кілька літер записуємо двічі, щоб вийшла назва міста, де живе дівчинка, наприклад, Суми (літери с, у, м, и записуємо у переліку двічі).
«Іменники». Учні об’єднуються в команди.
Завдання 1: хто назве більше слів на А;
Завдання 2: хто назве більше слів, щоб починалися на голосну, а закінчувалися на приголосну (наприклад: олівець).
Вправи для гармонізації роботи півкуль головного мозку
Пропоновані вправи поліпшують міжпівкульні взаємодії і координують роботу обох півкуль головного мозку, сприяють гармонізації емоційного і фізичного стану людини.
Вправа 1. Клацайте пальцями лівої руки і кліпайте правим оком. І навпаки: клацайте пальцями правої руки і кліпайте лівим оком.
Вправа 2. Згинайте пальці правої руки від мізинця до великого, одночасно пальці лівої руки розгинайте від великого до мізинця. Зробіть вправу в зворотному порядку.
Вправа 3. Права рука – зберіть в кулак, ліва – вистроміть вказівний палець. Поміняйте рухи.
Вправа 4. Пальцем лівої руки намалюйте коло у повітрі, а пальцем правої – трикутник.
Вправа 5. Пальцем однієї руки рухайтеся вздовж стола, а пальцем іншої руки легко стукайте по столі.
Вправа 6. Пальцем лівої руки доторкніться до правого вуха, а пальцями правої руки – до лівого вуха. Плескіт у долоні, змініть руки.
Вправа 7. Доторкніться до голови однією рукою. Погладьте живіт по колу іншою рукою.
Вправа 8. Рух рукою: вгору – вниз, а другою вліво – вправо.
Вправа 9. Одна рука – великий палець, друга – мізинець. Змініть позицію.
«Фламінго». Ліву руку покладіть на праве стегно, а праву руку – на ліве стегно. Плесніть по колінах. Поміняйте руки.
«Риба і змія». Однією рукою зробіть хвильку вздовж, а другою рукою впоперек.
«Долоня – кулак». Руки на столі. Одна стиснута в кулак, друга – долонею вниз. Рухи здійснюють за одночасної зміни позицій пальців рук з прискоренням швидкості дій.
«Горизонтальна вісімка». «Напишіть» в повітрі витягнутою лівою рукою «лежачу» вісімку. Рух починайте з центральної точки перетину всіх ліній фігури, потім проти годинникової стрілки ведіть руку вліво, описуючи коло і повертаючись в центральну точку. З неї ведіть руку вправо вгору за годинниковою стрілкою і знову повертайтеся у вихідну центральну точку.
Ту ж саму вправу виконайте правою рукою.
На закінчення спробуйте виконати вправу обома руками одночасно.
Вправи на розслаблення, відновлення сил, зняття втоми
Запуск ендорфінів – гормонів радості – викликають найлегші рухи: посмішка, потягування, позіхання.
«Розгойдування». Встаньте прямо, ноги розставте на ширину плечей. Руки і плечі розслабте і опустіть вниз. Голову тримайте прямо, не напружуючи м’язи шиї і потилиці. Тепер, переносячи вагу тіла то на одну, то на іншу ногу, плавно і ритмічно розгойдуйтеся з боку в бік, подібно до маятника. Очі не заплющуйте і стежте поглядом за предметами, що переміщаються при ваших рухах. При виконанні вправи частіше моргайте і слідкуйте, щоб дихання було глибоким, рівномірним і вільним.
«Сад моєї душі». «Сядьте якомога зручніше, заплющте очі і розслабтеся. Уявіть, як перед вами з темряви з’являються красиві різьблені ворота. Подумки простягніть руку і відчиніть їх. За ними знаходиться прекрасний сад. Йдіть по стежці і милуйтеся яскравими квітами, шовковистою смарагдовою травою, прислухайтесь до шелесту листя, співу птахів. Відчуйте, як вітер доносить до вас медовий аромат квітів і свіжість ранкового повітря. Віддайтеся сповна почуттю легкості і свободи… А тепер попрощайтеся з садом і повертайтеся до воріт. Озирніться. Цей сад – сад вашої душі, і ви в будь-якій ситуації можете отримати силу і підтримку, згадавши це чарівне місце».
Смаковий настрій
«Осінні яблука». Нарізати дрібними часточками яблука різних сортів і кольорів (зелене, червоне, жовте) і покласти в тарілки перед групами учнів. Пригостити учнів: яке яблуко більше сподобалось на смак, на колір, на запах?
«Дари осені». Перед групами учнів лежать у тарілках фрукти, нарізані кубиками без шкірки (яблуко, груша, банан, персик тощо). Потрібно на смак впізнати, який це фрукт.
Гра «Фруктове дерево». Уявіть, що ви потрапили в райський сад. Походжаючи в ньому, можна спостерігати велику кількість фруктових дерев. Оберіть фрукт з того дерева, яке вам найбільше подобається і дайте відповідь на запитання: «Який я фрукт?». Дайте характеристику собі через метафору: якби ви були фруктом, то яким? Опишіть сорт, смак, стиглість, колір тощо.
***
Сподіваємось, пропоновані вправи нададуть вам на початку нового навчального року сміливості у творчих пошуках, натхнення і майстерності у вихованні неординарних і талановитих учнів!
А.І. Богосвятська,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри гуманітарної освіти
Львівського обласного інституту
післядипломної педагогічної освіти,
член-кореспондент НАНО,
Лицар Гуманної Педагогіки,
М.В. Кіба,
учитель зарубіжної літератури, англійської мови
ЗОШ І-ІІІ ст. № 8 м. Дрогобича Львівської обл.
Стаття була надрукована в журналі “ЗЛ” №9, 2017
Сьогодні до нашої редакційної вітальні ми запросили талановитого, творчого вчителя зарубіжної літератури Новоолексіївської ЗОШ №2 Херсонської області, керівника успішного шкільного театру «Прометей» – Марину Ільяшенко. Марина Анатоліївна має майже десятирічний досвід роботи керівника драматичного гуртка. Шкільний театр «Прометей» здобув безліч нагород: це грамоти, дипломи за перемоги у творчих конкурсах районного й обласного рівня. Гуртківці постійно оновлюють свій репертуар, мають багато шанувальників. Жодне шкільне свято не відбувається без вистав улюбленого театру. Вихованці Марини Анатоліївни створили ще й ляльковий театр, вистави якого залюбки відвідують учні початкових класів.
Дорогі читачі, разом з Мариною Анатоліївною ми зазирнемо за лаштунки «Прометея». Вона розкриє нам секрети театральної шкільної майстерні. Упевнені, що її захоплива розповідь надихне вас на якісь певні ідеї, можливо, навіть на створення театру в своїй школі.
Марино Анатоліївно, Ви вчитель від Бога, вчитель-творець, який дарує своїм вихованцям крила. А кого Ви можете назвати своїм навчителем, можливо, хтось для Вас став прикладом самовідданої любові до своїх учнів та професії педагога?
Насамперед хочу подякувати за таку високу оцінку моєї праці, адже я зовсім не очікувала, що таке поважне видання може зацікавитися моїми творчими ідеями щодо шкільного театру.
Професія учителя була визначена долею, можна сказати, що вибору в мене не було. Моя мама, Лупіна Надія Григорівна, вчитель російської мови і літератури, власним прикладом довела значущість учительської справи, вона і сьогодні залишається моїм добрим наставником. Крім того, у моєму вихованні завжди брали активну участь мамині рідні сестри: Таран Любов Григорівна – вчитель початкових класів, Левицька Галина Григорівна – шкільний бібліотекар, а також мій вітчим, Іваницький Микола Опанасович – вчитель хімії. З дитинства я спостерігала за самовідданою працею своїх рідних вчителів, пишалася, що маю таку рідню. Адже в нашому селищі і сьогодні, коли люди дізнаються, чия я донька, починають з вдячністю передавати вітання моїй учительській родині. Кожен з моїх наставників по-своєму загартував мене, до життя. Моя талановита мама завжди була серед кращих учителів району, вона стала наставником для сотень дітей, які і сьогодні не забувають її. Дорослі учні іноді долають сотні кілометрів, щоб побачити свою вчительку, телефонують з різних куточків України та світу, піклуючись про неї. Саме тому я добре знаю багатьох маминих учнів, бо вони стали нам рідними.
У моєму житті було чимало дорогих серцю вчителів, кожен з них доклав чимало зусиль, щоб я відбулася як особистість, тому хочу висловити свою щиру подяку всім своїм педагогам від початкової школи до викладачів Херсонського державного університету, низький уклін від вашої учениці.
Як допомагає вам досвід роботи з учнями у драматичному гуртку під час викладання предмета?
Театр – мистецтво синтетичне, тому містить у собі універсальні можливості для залучення учнів до літератури. Дитина, яка пізнає світ через художній твір, сприймає його не тільки розумом, свідомістю, інтелектом, а й усіма своїми органами чуттів. Адже слово ми бачимо, чуємо, відчуваємо, а не тільки розуміємо. Саме тому на уроці літератури я передусім використовую методи і прийоми, спрямовані на розвиток сенсорного апарату дитини. Важливо зрозуміти, що вона чує, бачить, відчуває, які в неї образи, асоціації, настрої виникають у процесі сприйняття й аналізу тексту художнього твору. Для цього протягом усього заняття кожному учневі надаю можливість, працюючи над окремим епізодом, уривком, розділом, вишукувати власні звукові, зорові, словесні ряди. Я маю задоволення спостерігати, як учень стає певною мірою співавтором тексту, включається в співтворчу діяльність, досягнувши емоційного стану співпереживання. І тут варто говорити не стільки про методи, скільки про той внутрішній стан учня, за якого тільки і можливий процес піднесення особистості, співтворчості. Кожен учитель, готуючись до уроку, перетворюється на режисера, який мусить все передбачити, відчути кожного учасника дійства. Найщасливіша мить на уроці – це імпровізація, яка порушує заздалегідь продумані плани на уроці, але дарує радість живого спілкування у невимушеній атмосфері. Тільки тоді дитина забуває, що відповідає на оцінку, а поринає у творчий вир уроку і насолоджується власними відчуттями.
Ви писали, що театр «Прометей» народився виключно з ініціативи ваших учнів. Вам сподобалась їхня ідея й Ви доклали всіх зусиль, щоб втілити дитячу мрію. Напевно, Ви самі дуже любите театр і цікавитеся театральним мистецтвом, але для такої справи замало мати тільки бажання. Які були ваші перші кроки, перші успіхи? З чого почалося життя театру?
Зараз навіть важко пригадати, з чого почалася моя любов до театру. Можливо, з першої радіовистави «Тев’є-молочник» за Шолом-Алейхема, адже можливості відвідувати театр у мене не було ані в шкільні роки, ані в студентські, які припали на бурхливі 90-ті. Тоді була популярна передача «Театр перед мікрофоном», для мене це була чудова можливість послухати професійних акторів, які дуже переконливо доносили зміст п’єси до слухача. Звичайно, я переглядала і телевізійні вистави, у 80-ті роки одна з улюблених – «Езоп» за мотивами п’єси Г. Фігейредо «Лисиця й виноград», з О. Калягіним у головній ролі. Епізоди з фільму мого дитинства я використовую на уроках з вивчення творчості видатного байкаря-філософа. Взагалі я захоплювалася акторською грою А. Роговцевої, Б. Ступки, Л. Бикова та інших видатних діячів мистецтва. Не могла собі уявити, що колись моє захоплення приведе до створення шкільного театру. Але головну роль у ньому завжди грали діти, без їхнього оптимізму і щирого бажання дивувати глядача яскравими виставами я не змогла би втілити свою юнацьку мрію у реальність. Так у квітні 2007 року з ініціативи моїх учнів відбулася перша вистава шкільного театру «Прометей», це було своєрідне попурі з найвідоміших українських та зарубіжних драматичних творів зі шкільної програми. Охочих узяти участь у дійстві було близько тридцяти, за лаштунками було тісно, всі хвилювалися. Пам’ятаю нестримну дитячу радість від власного творчого успіху.
Окрилені успіхом, діти мріяли про нову постановку, а я була трохи розгублена, адже ні спеціальної методичної літератури, ні костюмів не було. Одна справа раз виступити з імпровізацією, інша – працювати систематично. Це сьогодні можна скачати відео-уроки з акторської майстерності, роздрукувати цікаві вправи для занять з дітьми, а дев’ять років тому в нашій місцевості доступу до мережі Інтернет не було. Отже я звернулася до фахових видань за методичною підтримкою та отримала чимало відгуків колег-однодумців, які також самотужки свого часу створили шкільні студії. Пізніше я, буваючи на книжкових базарах у різних містах, придбала чудові посібники, хочу порадити керівникам шкільних драмгуртків по можливості користуватися цими книжками: Ліпніцька М. «Шкільний ляльковий театр». – «Ранок», 2009; Ворожейкіна О.М. «Театральна вітальня». – Основа, 2011. (Серія «Шкільний театр»); Ирина Феофанова «Актерский тренинг для детей» – АСТ, Астрель, 2012; Эльвира Сарабьян. «Актерский тренинг по системе Станиславского. Речь. Слова. Голос. Максимальная достоверность и убедительность». – АСТ, 2011.
Підбадьорювання колег та оптимізм моїх вихованців надавали мені сил. Керівництво школи офіційно закріпило за мною драмгурток, пообіцявши підтримку зі свого боку. Так, керуючись порадами та власною інтуїцією, ми почали роботу. Вже у 2009 році з виставою «Сорочинський ярмарок» ми стали переможцями у районному конкурсі талантів «Таврійський барвограй» у номінації «Театральне мистецтво», а потім і на обласному етапі цього регіонального конкурсу отримали диплом переможця. Так ми зрозуміли, що йдемо правильним шляхом і продовжили свою роботу. Раз на семестр діти і вчителі з нетерпінням очікують на виставу. Поступово до нас стали приходити учні з сусідньої школи, а потім батьки з маленькими дітьми, випускники, знайомі. Словом, наш театр ставав щороку популярнішим, тому і відповідальність зростала.
Ми не могли собі дозволити слабку підготовку, репертуар ставав серйознішим, вистави тривали від півтори до двох годин, доводилося робити антракт.
У школі відбувався справжній театральний бум. Належати до трупи шкільного театру було почесно.
Як розподіляються обов’язки у Вашому театральному колективі, чи є у вас надійні помічники? Взагалі, розкажіть про Вашу театральну кухню. Як готуєте декорації, костюми, де відбуваються репетиції?
Щоб систематизувати свою роботу, для початку я склала анкету для охочих вступити до драмгуртка:
Анкета учасника шкільного драмгуртка
Прізвище, імʹя, по батькові; дата народження; домашня адреса, телефон; клас_________________
Улюблений письменник, улюблений твір______
Улюблений актор____________________________
Роль, яку мрієш зіграти______________________
Вмієш гарно декламувати, співати, танцювати, грати на музичних інструментах, малювати, шити (потрібне підкресли)
Тебе більше приваблює акторська робота, дизайн театральних костюмів, творчість декоратора чи гримера? (потрібне підкресли)
Чого ти очікуєш від занять у гуртку?__________
Отримавши заповнені анкети, я могла розподілити дітей на різні ділянки роботи. Адже серед гуртківців траплялися діти, які певний час не насмілювалися вийти на сцену, але вони готові були працювати на благо театру за лаштунками: малювати, створювати декорації, відшукувати цікавий реквізит, працювати над гримом, переробляти старий одяг на чудові костюми для акторів. Набираючись досвіду, перебуваючи на репетиціях у ролі пасивного слухача, навіть сором’язливі учні дуже скоро виявляли бажання отримати хоча б маленьку роль.
Завдяки керівництву школи у нашого колективу з’явилася театральна майстерня, невеличкий клас, де ми могли тримати костюми, реквізит, декорації. Ця кімната в день чергової прем’єри перетворюється на гримерну, тут завжди кипить робота і відбувається справжнє диво перевтілення акторів ще до початку вистави. Мій кабінет зарубіжної літератури теж функціонує напередодні вистав у особливому режимі: тут і читка п’єс відбувається, і перші репетиції в епізодах, аж до генеральних прогонів на сцені актової зали. Мої діти не шкодують сил, готуючись до вистави, вони готові репетирувати до смеркання, робити власними руками диво-декорацію, нести з дому речі, які можуть прикрасити сцену або слугувати реквізитом. Пам’ятаю, у 2009 році ми готували до ювілею М. Гоголя «Сорочинський ярмарок», ідею створити масштабну декорацію (3 на 6 метрів) усі підтримали. З дому принесли шпалери. Склеївши їх у величезне полотно, наші художники створили неймовірно гарну картину з колоритом українського села. Це була важка робота, але результат вразив глядачів і надихав акторів на самовіддану гру на сцені. Нам доводилося робити декорації зі старих DVD-дисків, виходила дуже блискуча ширма, зі старих штор – будуар, з штучних квітів і зелені – ліс.
А ще хочу згадати величезну квітку, зроблену з горезвісних шпалер, в якій вміщалася наша актриса Дюймовочка. Дівчинка тримала зсередини пелюстки гігантської квітки, а в потрібну мить відпускала їх і з’являлася перед здивованим глядачем.
Дуже проблематично до кожної вистави створювати костюми. Нам доводилося вигадувати сценічні образи з того, що дарували батьки учнів, звільняючи свої шафи від старих речей. Але ми були дуже вдячні і за старовинні скатертини, і за штори, з яких було зроблено чимало суконь. Іноді нам допомагали працівники Будинку культури, надаючи українські національні костюми до вистав «Сорочинський ярмарок» та «Кайдашева сім’я». Є речі, які майстрували на уроках праці на наше прохання. Користуючись довірою адміністрації, ми навіть отримали речі зі шкільного краєзнавчого музею для вистави «Сорочинський ярмарок», це дуже допомогло створити особливу атмосферу на сцені.
Кожного року ми робимо оголошення, в якому пропонуємо учням, учителям, батькам переглянути свої шафи і непотрібні їм, але цікаві для театру речі передати нам. Так ми поповнюємо свою матеріальну базу. Саме завдяки батькам у нас з’явилися ляльки для театру, а потім зусиллями старшокласників була зроблена ширма. Юнаки виготовили каркас, а дівчата з сотень строкатих клаптиків зробили чудову ширму. Малюки з початкової школи з радістю відвідують наш ляльковий театр.
І ще важливий момент – афіша! Який же театр без яскравого оголошення прем’єри.
Спочатку це були мальовані на ватмані оголошення, а сьогодні, завдяки сучасним технологіям, ми робимо афіші з використанням комп’ютерної верстки. Також старшокласники друкують програмки до вистави.
Окрема ділянка роботи у звукооператора, який мусить терпляче відпрацювати на багаточасових репетиціях і не підвести в день прем’єри.
Великий театральний колектив складається з чималої кількості талантів. Кожного з моїх гуртківців я поважаю і ціную, вони не просто мої учні, а однодумці, соратники у захопливій театральній справі.
Розкажіть про ваш репертуар. Які вистави улюблені, над якими, можливо, було найскладніше працювати театральному колективу, які спектаклі мають найбільший успіх у юних глядачів?
У нашій репертуарній скарбничці найкращі твори світової літератури, класичні і сучасні. Обираючи п’єсу, ми обов’язково радимося, враховуємо кожну думку. Читаючи епізоди з нового матеріалу, перевіряємо на слухачах, які завжди присутні на наших репетиціях, чи зацікавились діти сюжетом. Обов’язково враховую вікові особливості учнів, тому для молодших класів готуємо такі постановки: «Мауглі» Р. Кіплінга, «Маленький принц» Антуан де Сент-Екзюпері, «Снігуронька» О. Островського, «Дванадцять місяців» С. Маршака, «Том Сойєр» Марка Твена, «Полліанна» Е. Портер. Для старшокласників у нашому репертуарі такі твори: «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, «А зорі
тут тихі» Б. Васильєва, «Безіменна зірка» М. Себастіана, «Пігмаліон» Бернарда Шоу, «Міщанин- шляхтич» Ж.-Б. Мольєра. Але це досить умовний розподіл, тому що гарна постановка і щира акторська гра, незалежно від віку глядацької аудиторії, здатна викликати небувале емоційне піднесення.
Як приклад можу згадати наш експериментальний спектакль за мотивами новели Р. Бредбері «Усмішка». Ми його задумали як музичну міні-виставу на півгодини для 6-7 класів, але в зал завітали і вчителі, і старшокласники. Експеримент полягав у тому, що зміст твору актори здебільшого передавали мовою танцю. Це ще одна моя гордість – акторки, які відвідують хореографічну студію (в стінах нашої школи працює чудовий хореограф від районного Будинку творчості). Завдяки професійним навичкам мої танцюючі акторки просто заворожили зал. Треба сказати, що постановку танців до різних вистав дівчата роблять самотужки, я тільки висловлюю свої побажання щодо музичного матеріалу, а потім ми разом прослуховуємо безліч мелодій, поки не прийдемо до єдиного рішення. Після завершення вистави «Усмішка» ми були здивовані абсолютною тишею в залі, публіка наче завмерла, а потім пролунали оплески. Коли ми попросили глядачів висловити свою думку з приводу побаченого, на сцену стали підніматися діти і захоплено розповідати про свої враження від постановки, дякуючи акторам за творчу працю.
Серед моїх юних акторів є не тільки танцівниці, але й співаки, які також прикрашають вистави своїм вокалом. Досвід показує, що вистава в жанрі мюзиклу викликає небувале захоплення у глядача. Крім того, ми створюємо власні сценарії. За моєї участі написані міні-п’єси: «Лісова бувальщина» (екологічний театр), «Знавці» (громадсько-правовий театр), «Парад шкільних предметів» (пародійний театр). Гуртківці успішно виступали з цими постановками не тільки на шкільній сцені, а й на районних творчих конкурсах, де були відзначені нагородами.
Якщо говорити про власні рекорди, то це «Сорочинський ярмарок», вистава, з якою ми виступили п’ять разів, спочатку для учнів і вчителів, потім для батьківського колективу, і ще двічі на районному і обласному конкурсі, де вибороли перше місце. Ювілейний 2009 рік М. Гоголя приніс нам небувалий успіх. Хоча і сьогодні ми продовжуємо грати деякі вистави на біс, наприклад, «Пігмаліон» ми ставили для школи, а потім для районного семінару вчителів. Наш рідний глядач завжди нам підказує, яку постановку варто везти на конкурси, і ми йому повністю довіряємо.
У Вашому театральному колективі народжується безліч оригінальних ідей. Ви влаштовуєте не тільки театральні вистави, а й різноманітні творчі проекти. Особливо нас захопив проект «Театральний парк скульптур». Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про реалізацію цього незвичайного проекту.
Інколи ми практикуємо такий собі «Театр на перерві». Під час великої перерви мої актори проводять флешмоби на різні теми: «Правила дорожнього руху», «Читання – найкраще навчання» під девізом: «Кидай мишку – бери книжку!», «Допоможемо тваринам!» та інші. Охочих проявити свій акторський талант під час таких акцій чимало, школярі після кожної такої імпровізації вигадують щось нове. А минулої осені гуртківці запропонували творчий проект «Театральний парк скульптур», де кожен бажаючий мусив представити улюбленого літературного, кіногероя або відому постать у вигляді скульптури. Умови гри були такі: за п’ять хвилин до великої перерви актори займають свої позиції у просторому шкільному коридорі, коли учні вийдуть на перерву, скульптури мусять завмерти, а рухатися можуть по черзі після умовного сигналу. Лунала класична музика, здивовані школярі роздивлялися і впізнавали у фігурах Чарлі Чапліна і Мерилін Монро, Мальвіну і Буратіно, Афродіту, Анну Кареніну, Бременських музикантів і навіть дощову Хмару. У проекті взяли участь більше двадцяти учнів з 5–11 класів. Глядачі залюбки фотографувалися з цікавими скульптурами і поспішали сповістити всіх дітей і учителів, які можуть не встигнути на видовище, тому що велика перерва пролетіла швидко. Але актори не поспішали знімати наряди і змивати грим, адже вчителі, вражені творчим запалом учнів, дозволили залишатися в образах навіть на уроках. Святковий настрій відчувався у кожного, малеча бігала на перервах за дивними героями, намагаючись вгадати персонажів. Це був чудовий осінній день, який став казковим, таким він запам’ятався всій школі.
Як учні опановують ази акторської майстерності? Чого, на вашу думку, дітей навчає сцена?
На заняттях драмгуртка діти із задоволенням виконують найпростіші завдання зі сценічного мовлення, сценічного руху, нескладні етюди. Особливу увагу приділяємо практичній роботі з голосом, дикцією, вправам на розвиток уяви, виразності рухів, рольовим іграм. Та найголовніше, чого діти навчаються на сцені, – чути партнера, співпереживати, імпровізувати. Витримка, працелюбність та відповідальність – це якості, без яких неможливо досягти успіху у будь-якій справі, тим більше театральній. Тому в нашому колективі немає недоброзичливих, лінивих та недисциплінованих учнів. Тут кожен готовий підставити плече партнеру: допомогти швидко переодягнутися за кулісами для наступної сцени, подати реквізит, підказати репліку. Адже успіх залежить від кожного. Ми, наче мушкетери: один за всіх, і всі за одного.
Нам дуже сподобалась ваша креативна ідея нагородження акторів-випускників, що є своєрідним аналогом «Оскара». Розкажіть, як це відбувається.
Дійсно, існує в нашій школі традиція: під час випускного вечора відзначати символічними театральними масками найкращих випускників-акторів. За останні дев’ять років свого «Лицедія» отримали 147 випускників, а це свідчить про надзвичайну популярність театру в школі. Знаю від батьків, що діти зберігають вдома свою театральну нагороду довгі роки, надаючи їй великого значення. А малі актори прагнуть отримати «Лицедія», самовіддано працюючи на сцені. Гуртківці з великим акторським стажем, виконавці головних ролей, потрапляють на своєрідну дошку пошани, яку ми назвали «Театральне сузір’я».
Останні п’ять років у нас існує ще одна традиція: випускати святковий плакат «Театр вітає своїх випускників», на якому розміщені найцікавіші світлини з вистав за всі роки навчання. Це наче фото на згадку. Ці плакати зберігаються в нашій майстерні, як і афіші, щоб через роки ми могли переглянути їх і згадати найкращі миті на сцені. До речі, весною 2017 року ми будемо святкувати 10-річчя театру «Прометей», думаю, постійним нашим глядачам і гуртківцям буде цікаво пригадати перші афіші, саме вони і прикрасять святкову сцену.
Творчий колектив «Прометея» нараховує 30 учнів-акторів. Чи вплинуло захоплення театром на вибір випускниками майбутньої професії?
У кожного випускника свої плани на майбутнє. Але я помічаю, як впливає шкільне захоплення театром на вибір моїх вихованців. Так сталося, що у 2010 році яскравий актор нашого колективу випускник Павло Паляниця, який планував вступати до автодорожного університету, раптом змінив своє рішення і подав документи до Харківської академії культури на факультет театрального мистецтва, спеціальність: акторське мистецтво драматичного театру і кіно. Я і зраділа і стривожилась одночасно, бо переживала, чи не розчарується мій учень у своєму виборі. До творчих іспитів ми готувалися разом, монолог героя М. Зощенко «Аристократка» приніс удачу Павлу, а от співати і танцювати він вмів не так добре, і я, на жаль, у цій справі не фахівець. Але бажання стати актором було таким сильним, що Паша взяв декілька уроків з вокалу і хореографії, обрав для себе народну пісню і танець і отримав можливість навчатися акторської майстерності.
Я завжди стежила за його успіхами, переглядала студентські вистави, раділа, що не помилилася.
А коли Павло отримав диплом, я запитала, чи не шкодує він, бо не секрет, що актор театру сьогодні заробляє небагато. Але мій учень розповів, що завдяки своїй професії він влаштувався арт-директором у парку розваг, однак не полишає надії грати в театрі, навіть якщо це не принесе серйозного заробітку. Павло завжди цікавиться нинішніми досягненнями шкільного театру, проводить майстер-класи для учнів, давав поради. На першому ювілеї нашого театру Павло був почесним гостем.
Ще одна випускниця нашого театру, Чорна Надія, отримала диплом Кримського університету культури і туризму за фахом «актриса музичного театру», викладач вокалу. Зараз працює в Будинку творчості, завжди приходить до рідної школи, щоб порадитись та розповісти про свої досягнення.
До речі, наша винахідлива художник-декоратор Єлизавета Кашкарьова отримала професію дизайнера в університеті імені Б. Грінченка і тепер викладає ази образотворчого мистецтва в Київській дитячій школі творчого розвитку «Дом талантов».
Я горда успіхами своєї актриси, яка в шкільні роки неперевершено зіграла ролі Джульєтти та Кармен. Ліза також вважає дуже корисним шкільний сценічний досвід, тим більше, що працює з дітьми.
Я не втрачаю зв’язку зі своїми учнями, і вони завжди цікавляться шкільним життям. Перше, що вони мене завжди запитують, чи продовжує роботу наш театр, бо мріють привести в драмгурток своїх дітей. Ці слова – найвища оцінка моєї праці.
Нещодавно «Прометей» порадував своїх шанувальників прем’єрою вистави за твором Е. Портер «Полліанна». Які Ваші творчі плани надалі?
Ще наприкінці минулого навчального року, підбиваючи підсумки, аналізуючи свою роботу, ми з дітьми складали попередні плани на майбутнє. Звичайно, головна подія, до якої потрібно вже зараз готуватися – це 10-річчя рідного театру, свято відбудеться у квітні 2017 року в день нашої першої прем’єри. Але протягом року до ювілейної дати ми плануємо реалізувати на сцені такі постановки: «Пеппі Довгапанчоха» А. Ліндгрен та «Мері Поппінс» П. Треверс. Сподіваюся, що роботи вистачить усім охочим, адже кожен гуртківець мріє про свою роль. А ще традиційно ми обов’язково готуємо театральне привітання до Дня вчителя та беремо участь в інших шкільних заходах, ініціюємо поетичні читання, запрошуємо учнів на цікаві творчі проекти.
Що б Ви порадили нашим читачам, які мріють про створення шкільного театру? З чого треба починати? Як діяти, щоб досягти успіху?
Щоб створити шкільний театр, необхідно мати велике бажання, щоб всупереч дефіциту вільного часу вміти повністю присвятити себе дітям. Потрібно відчути потреби дітей, зрозуміти, які теми їх цікавлять, а для цього потрібні відверті розмови у невимушеній атмосфері, це ті ж самі години спілкування. Потім спільна творча робота обов’язково зближує дітей. Вони стають командою, де кожен відчуває свою значущість. Найбільш задоволення – бачити, що діти біжать до школи з радістю, бо там на них чекають не тільки важливі уроки за розкладом, але й улюблена справа, віддаючись якій, вони виростають духовно, навчаються не просто комунікабельності, а людяності. Успіх можливий лише тоді, коли кожен докладає зусиль у роботі, радіючи самій можливості бути учасником театрального дійства. Під час творчого процесу мої юні актори зовсім на думають про нагороди, вони прагнуть досягти майстерності в улюбленій справі, щоб подарувати радість глядачеві. Про це я написала вірш до ювілею нашого театру.
ТЕАТР
Театр – волшебник, маг и воспитатель.
Он нас манит загадкою кулис,
Здесь даже искушённый обыватель
Кричит актёру: «Браво! Браво! Бис!»
На сцене мы ликуем, плачем, любим
И проживаем много жизней тут.
Мы свой талант актёрский дарим людям,
Они нам аплодируют за труд.
Пусть кто-то скажет, что театр не в моде,
Что, мол, пора забыть его теперь.
А мы на сцену вновь и вновь выходим,
Чтоб в мир волшебный приоткрыть вам дверь.
Дорогі читачі, сьогоднішній гість нашої редакційної вітальні – вчитель-методист, викладач зарубіжної літератури, світової художньої культури та образотворчого мистецтва Ірина Ткач. Її ім’я ви часто бачите на сторінках нашого видання. Адже з 2012 року вона разом із методистом НМЦ Ольгою Гайченко та багатьма вчителями Миколаївщини веде у часописі популярну рубрику «Учитель – учителеві». Ця рубрика стала однією з най-улюбленіших серед наших читачів, від яких ми постійно отримуємо схвальні відгуки. Ірина Олександрівна – творчий, талановитий, відданий своїй справі педагог. Вона постійно надає фахову допомогу колегам-словесникам на сторінках «ЗЛ».
Ірино Олександрівно, Ви успішний вчитель із 30-річним стажем роботи в школі. Ваші вихованці неодноразово ставали переможцями олімпіад, конкурсів дослідницьких робіт МАН. Зрозуміло, що за кожною учнівською перемогою стоїть велика, копітка вчительська робота. У Вашому блозі ми знайшли слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Не судіть про здібності за легкістю засвоєння. Успішніше і далі йде той, хто болісно долає себе і перешкоду. Любов до пізнання – ось головне мірило». Розкажіть, будь ласка, про досягнення своїх учнів, якими особливо пишаєтесь, про яких так щиро стверджуєте: «Мої учні – моя гордість».
Що, на вашу думку, необхідно для того, щоб між учителем та учнем були взаєморозуміння, довіра, що дає плідні результати спільної роботи?
По-перше, скажу, що мені дуже приємна увага з боку нашого часопису, дякую за неї, але почуваю себе ніяково, адже я звичайний учитель. Найбільшим досягненням вважаю успіхи моїх вихованців, серед яких дійсно чимало переможців міських і обласних олімпіад з російської мови, призерів і переможців творчих конкурсів із зарубіжної літератури. Усі вони надзвичайно талановиті, розумні, творчі й цілеспрямовані (багато хто вже дорослі й успішні) люди.
Я могла би розповісти про кожного з них, адже добре їх пам’ятаю. Проте найбільше пишаюся перемогами в конкурсі-захисті наукових робіт у Малій академії наук, в якому мої вихованці беруть участь з 2007 року. Я сама захоплююсь дослідницькою діяльністю, тож і учням намагаюсь прищепити любов до неї: будую уроки з використанням дослідницьких методів, залучаю до виконання пошукових завдань, участі в конкурсах, після уроків проводжу консультації. Мені дуже хочеться, щоб мої учні навчились отримувати задоволення від інтелектуальної праці, долати труднощі й перешкоди.
Перші успіхи на рівні області в МАНі були здобуті Валерією Бершацькою і Ольгою Желязковою. Оля з темою «Аксіологічні проблеми в романі «Запахи»» посіла перше місце в 2013 році, однак до Києва поїхала інша переможниця (було два перших місця). У 2014 році десятикласниця Олена Короткова уже захищала в Києві честь Миколаївської області з роботою «Розкодування гіпертексту роману М. Павича «Дамаскин»» і посіла ІІІ місце. Голова журі Олена Олександрівна Ісаєва, доктор педагогічних наук, професор відзначила тоді захист Оленки як один з найкращих. Наступного року Олена продовжила дослідження твору, знову виграла обласний етап і знову посіла в Києві ІІІ місце. Певним визнанням її успіху як переможниці МАНу було запрошення на навчання до університету імені Шевченка. Олена одна з найяскравіших зірок серед моїх вихованців, золота медалістка, випускниця юнацької театральної студії, художниця і поетеса. Але вона ще й мій маленький друг, з яким я і сьогодні спілкуюсь.
2016 року моя вихованка (у неї викладає літературу інший учитель) дев’ятикласниця Олена Оліфер продовжила успіх нашої школи в МАНі. Приємно було прочитати на сторінці депутата Тараса Кременя у «Фейсбуці» відгуки про успіх миколаївської команди мистецтвознавців у Києві, а особливо слова одного з членів журі Дмитра Дроздовського: «Миколаїв і на зарубіжній літературі учора прекрасно виступив і – серед переможців. Дуже сильна 9-класниця, ми були в захопленні».
Головною запорукою успіхів я вважаю талановитість наших дітей, які, навчаючись у спеціалізованій школі з поглибленим вивченням англійської мови, маючи кожного дня по сім уроків, встигають реалізовувати й інші свої захоплення та ще й займатись науковими дослідженнями. Також це й успіх усього колективу школи, який розвиває в учнів уміння вчитися і бажання перемагати. Недарма на гербі нашої школи накреслені слова: «Через терни – до зірок».
А ще я упевнена, що потрібно вірити у своїх вихованців, бути з ними щирими і підтримувати віру в себе.
Чудово, коли в родині є однодумці, а ще краще, коли рідні стають колегами. Ми знаємо, що Ваша молодша сестра Тетяна – теж вчитель зарубіжної літератури, яка викладає у Миколаївській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 26. Що вплинуло на Ваш спільний вибір цієї особливої професії?
Якщо чесно, я ніколи не думала про професію вчителя, у дитинстві мріяла про зірки, а потім грала з подружкою в археологів, розкопували разом землю в її садочку, знаходили «артефакти». Потім збиралась стати художником, займалась в ізостудії. Але так сталось, що вступила до Миколаївського педінституту імені Бєлінського. Цій події був безмежно радий мій батько, адже не хотів, щоб я їхала з Миколаєва в інше місто. У нашій родині вчителів не було ніколи ні серед бабусь і дідусів, ні серед прадідів (були робітники, інженери, домогосподарки). Мій батько Олександр Михайлович був талановитим інженером, обіймав високу посаду на одному з найбільших в СРСР кораблебудівних заводів, мама Людмила Петрівна працювала технологом поруч з ним. Подаючи документи до інституту, я вагалась: істфак чи філфак (це були у школі мої улюблені предмети). Однак на історичному сказали, що не готують археологів, тож і вибору не стало. Проте навчання на філологічному факультеті мене жодного разу не розчарувало. Нашому випуску 1986 року пощастило з викладачами: Євгенія Олександрівна Гранова, яка раніше читала латинь в МДУ, і Леонід Михайлович Шкаруба – викладачі зарубіжної
літератури, Вадим Павлович Чистов – літературознавець, Людмила Георгіївна Тригуб – викладач історичної граматики, багато інших педагогів-майстрів своєї справи – вони спонукали навчатися, розвиватися, виховували своїм прикладом. Думаю, що саме завдяки цим людям я жодного разу не пожаліла про свій вибір. А Таня, моя сестра, напевно, пішла за мною, наслухавшись розповідей про філфак. І стала хорошим учителем. Я іноді сама вчусь у неї розсудливості, ціную її думку, пишаюсь її успіхами, раджусь із нею.
Що Ви вважаєте основним у співпраці методиста НМЦ і вчителя зарубіжної літератури? Які методичні ідеї у викладанні зарубіжної літератури започаткували саме методисти і вчителі Миколаївщини?
Методист Миколаївського НМЦ Ольга Василівна Гайченко керує вчителями міста, здається, понад 25 років. Це надзвичайно ініціативна, творча людина, яка спонукає і нас, учителів, до творчості. Вона завжди в курсі методичних новинок, якими ділиться на своєму сайті «Нитка Аріадни». Там можна знайти всі необхідні підказки, цікаві родзинки, ознайомитись із досвідом колег. Завдяки Ользі Василівні в місті кипить методична робота, працюють творчі групи вчителів, які рекламуються на серпневих нарадах. Присутні можуть вибрати для себе групу за інтересом і взяти активну участь в її роботі з обміну досвідом.
Ольга Василівна організовує семінари-практикуми, тренінги, запрошує на зустрічі з нашими вчителями методистів України, тож ми маємо можливість постійно працювати над самовдосконаленням, отримати сертифікати з тренінгів, придбати методичні новинки.
У нашому місті працює багато талановитих учителів. Це Маргарита Бондаренко, лауреат ІІІ етапу конкурсу «Учитель року», Маргарита Єрошенко – справжній науковець, моя шкільна вчителька, Ірина Царлова – вчитель-методист, призер ІІІ етапу конкурсу «Учитель року», яка разом із колегою вчителем-методистом Світланою Лобзіною багато років проводять у місті цікаві семінари з теорії і практики викладання нашого предмета. Вони активно співпрацюють з Миколаївським інститутом післядип-ломної освіти, пропагують досвід діяльнісно-продуктвної технології, розвитку критичного мислення, знайомлять з новинками шкільної методики. Світлана Вікторівна й Ірина Володимирівна – автори методичних посібників і цікавих розробок, їх досвід відомий учителям України.
Ольга Василівна Гайченко зробила багато для пропаганди досвіду вчителів-зарубіжників Миколаївщини. На сторінках нашого часопису можна прочитати її статті про уроки-майстерні Валентини Морозової, уроки-тренінги Ірини Козерівської, про систему патріотичного виховання Наталі Постернак, інше. Ділиться вона і власними методичними напрацюваннями. Наш методист цінує вчительські таланти й активно пропагує досвід. Думаю, що попереду у читачів «ЗЛ» ще багато цікавих знайомств.
До речі, Ольга Василівна є організатором туристичного клубу для вчителів російської мови і зарубіжної літератури, йому вже більше п’яти років. Учасники побували разом у Санкт-Петербурзі, Москві, містах Золотого Кільця Росії, а тепер досліджують красоти нашої України. Отже, спілкування з нашим методистом можна назвати саме співпрацею, яка приносить задоволення.
Вашим викладачем в університеті був кандидат філологічних наук, автор численних публікацій у «ЗЛ» Леонід Михайлович Шкаруба, з яким Ви й до сьогодні підтримуєте дружні стосунки, навіть писали у співавторстві статті для журналу. Леонід Михайлович – талановитий науковець та педагог, неординарна особистість, людина з великою душею. Його лекції студенти завжди згадують із захопленням. Леоніда Михайловича сміливо можна назвати також педагогом-філософом. Яких життєвих мудростей та істин, а також педагогічних секретів Леонід Михайлович навчив саме Вас?
Леонід Михайлович викладав у нас історію зарубіжної літератури на першому й останньому курсах (спочатку античність, потім сучасність). Особисто мене захоплювали його ерудиція, демократизм у стосунках зі студентами, любов до своєї справи.
На лекціях він завжди використовував репродукції картин, фотографії ікон, архітектурних пам’яток. Саме Леонід Михайлович навчив мене досліджувати зв’язки між творами мистецтва, сприяти на уроках літератури естетичному вихованню дітей. Леонід Михайлович став керівником моєї дипломної роботи, яку я захистила на відмінно. Саме він навчив працювати з джерелами, використовувати міжпредметні зв’язки, а найголовніше – не боятися висловлювати і обстоювати власну думку. Це людина, до якої завжди можна звернутися за консультацією, обговорити вибір теми і напрям дослідження в МАНі і навіть поділитися особистими проблемами.
Після закінчення інституту через деякий час я продовжила співпрацю з Леонідом Михайловичем, він тоді керував роботою обласного відділення МАН. Леонід Михайлович проводив на базі нашої школи факультативні заняття з історії літератури, які із задоволенням відвідували учні різного віку.
На жаль, усілякі зміни в системі освіти призвели до того, що в нашому педуніверситеті ліквідували кафедру зарубіжної літератури, а Леонід Михайлович вийшов на пенсію. Він іноді пише статті (я дуже вдячна йому за співавторство!), займається різьбленням. У місті організовують виставки його робіт. Він облаштував власними руками біля свого будинку майданчик з вирізьбленими з дерев казковими героями. Але він не може займатися улюбленою справою – викладанням літератури, на жаль.
Леонід Михайлович розвинув у мені любов до мистецтва і літератури, до наукової діяльності (за його запрошенням я деякий час вела практичні заняття на кафедрі зарубіжної літератури), став для мене взірцем інтелігентності, відданості своїй справі. Він є одним з тих людей, які вплинули на моє особистісне формування, тож я безкінечно дякую йому за це.
Останнім часом, на жаль, ми часто чуємо про можливу інтеграцію предметів «Українська література» та «Зарубіжна література». Ніколи не думалось, що 25-річний ювілей предмета «Зарубіжна література» ми будемо відзначати із тривожними очікуваннями. Тому, звичайно, не можемо оминути цього болючого питання, яке зараз так хвилює вчителів. У чому, саме на Вашу думку, полягає необхідність предмета «Зарубіжна література» в українській школі, який є унікальним надбанням сучасної освіти?
Питання про зникнення зарубіжної літератури зі школи (я не буду вживати слово інтеграція, адже ті відсотки, що планують відвести для «зарубіжки» за планами, на мою думку, призведуть у кінцевому підсумку саме до зникнення) для мене болісне, і тому дуже важко говорити про цю проблему без емоцій. Не завжди можу утриматись від коментарів у дискусіях з чиновниками, що розгортаються в соціальних мережах. На жаль, абсолютно точне визначення нашого предмета як унікального надбання української освіти не зупиняє реформаторів.
В останні роки школа увійшла в коридор реформ, у якому світло в кінці, очевидно, побачать не всі. Очікується виведення з програми і предметів естетичного напрямку, таких як образотворче мистецтво, музика, художня культура. Мотивація: ці предмети перевантажують дітей; у Європі не викладають такі предмети. Виникає питання: які ж предмети в реформованій школі будуть залучати учнів до здобутків світової (і європейської) культури? Чи сучасним європейцям ці здобутки на тлі здобутків технічних, проблем соціальних, криз фінансових – задарма не потрібні?
Ми розуміємо, що кожна нова епоха спричиняє переоцінки, відмову від старого, утвердження нового. Та чи завжди руйнація йде на користь? Мені дуже не подобається легка готовність (іноді здається, що вона простежується на рівні ментальності) відмовлятися від свого на користь чужого – чи не тому наш народ періодично втрачає, а потім намагається відроджувати національну мову, культуру?
Вивчення сучасного світового мистецтва, створеного епохою постмодернової свідомості, давно вже констатувало гуманітарну кризу (не хочу вживати слово катастрофа, хоча деякі філософи, критики і журналісти вживають саме його). Мені доводилося читати коментарі про те, що наявність предметів література, художня культура, образотворче мистецтво, музика цю гуманітарну кризу не зупинило, що мрія Достоєвського про те, що «краса врятує світ» стала одною з найбільших утопій світової історії. А що було би зі світом, якби не існувало Достоєвського? Як швидко тоді настала би глобальна гуманітарна криза?
На тлі вимог майже усіх навчальних програм необхідності розвитку й виховання всебічно розвиненої особистості виникає питання: яким чином її будуть виховувати за відсутності предметів естетичного напряму? Не уявляю, яким чином твори зарубіжної літератури інтегруються з українськими? Напевно, на створення інтегрованої програми повинно піти багато часу, необхідна апробація, лише потім можливе введення нового курсу в школі. У нас же все роблять навпаки: спочатку вигадки закидають учителям, а потім їх же звинувачують у недоліках учнівської освіти.
Нововведення обіцяють вивільнення часу для індивідуального розвитку учнів. Знову ж таки – цікаво, чи проводилися попередні дослідження, на що більшість учнів витрачають свій час після школи?
Чи кращим стане життя учнів, які отримають безліч вільного часу? Чи будуть вони взагалі самостійно читати книжки? З ким будуть обговорювати їх? Адже, як зазначається у проекті «Концепції літературної освіти в 12-річній загальноосвітній школі», учитель уже сьогодні «змушений конкурувати з телевізійними та комп’ютерними програмами».
Я упевнена, що роль учителя літератури є однією з найголовніших у школі. Згадуючи людей, які відкривали мені світ літератури і мистецтва, з прикрістю думаю про те, що може настати час, коли мені нікому буде передати свої знання, що без мене хтось ніколи не розгорне ту чи ту книжку, не побачить того чи того художника.
Не можна собі уявити філолога без книжки в руках. Якими останніми літературними відкриттями Вам би хотілося поділитись із читачами? Які літературні твори можете назвати своїми духовними орієнтирами?
Так склалося, що з 2007 року я викладаю в школі, крім зарубіжної літератури, й інші предмети – спочатку (для навантаження) основи здоров’я, захист Вітчизни у дівчат, потім художню культуру і, накінець, два роки викладаю образотворче мистецтво. Доводиться вчитися весь час, засвоювати програми, методики. Разом із керівництвом науковими дослідженнями учнів підготовка до уроків забирає багато часу, а отже, на читання художньої літератури, особливо новітньої, його майже не залишається. Книжка в руках – це найчастіше методичне видання (наприклад, із великим задоволенням прочитала книжку Анни-Марії Богосвятської «Як зробити смачний, ароматний, кольоровий урок літератури»). Думаю, що так живе більшість учителів. До речі, вважаю, що реформи школи потрібно здійснювати в напрямку покращення (не люблю це слово, але тут воно на місці) умов роботи педагогів, тоді було б менше нарікань на її результати.
Крім методичної і довідкової літератури, читаю багато літературознавчих матеріалів, адже, щоб керувати роботою манівців, потрібно самому бути «в темі».
Щодо художньої літератури. Дуже пізно (з появою у шкільній програмі) я відкрила для себе творчість Милорада Павича – це моє найбільше захоплення на сьогодні. Перечитую, читаю те, що потрапляє до рук (син дарує мені книги). Попри всі фокуси з гіпертекстом й «ігри з читачем» бачу у
творах Павича велику духовну основу, у нього можна вчитися патріотизму, він спонукає вчитися, розвиватися духовно, шукати істину, знаходити себе, кохати. Завдяки Олені Оліфер відкрила нещодавно творчість П. Модіано, хоча ще не визначилась із ставленням до нього (не захопилась – це точно). Сьогодні друкують багато творів нових авторів. Коли потрапляєш на книжковий ринок на Петрівці, хочеш придбати багато, проте розумієш, що не все того варте. Але моїми улюбленими залишаться назавжди класики: Чехов зі своєю прямотою і ненавистю до міщанської ницості, Блок зі своїм нескінченним романтизмом, Пастернак із філософічністю, захопленням мистецтвом і готовністю любити весь світ, Тарковський із мудрим прийняттям життя таким, яким воно є, і – вишуканий Бродський.
Ви багато подорожуєте. Розкажіть, будь ласка, де побували останнім часом, поділіться враженнями від побаченого.
Скоріше, я мрію багато подорожувати. Я непосидюча, без нових вражень не можу обійтися. От і з класами своїми намагаюсь у вільний час або у похід піти, або поїхати кудись, щоб побачити світ. Є у мене девіз – від Чехова: «Людині потрібні не три аршини землі, а вся земна куля». Намагаюсь і учням прищепити смак до активного життя.
Я люблю своє місто, вважаю рідний край поцілованим Богом: у нас є великі ріки, море, степ, цікава історія, великі люди. Дуже люблю два куточки Миколаївщини – природний заповідник Кінбурн і археологічний заповідник – античне місто Ольвію. Для мене це Земля Обітована. Виснаженому, втомленому тілу, розчарованій душі вони повертають сили. Завдяки Ользі Василівні Гайченко, за ініціативою якої діє вчительський туристичний клуб,
в останні роки побувала в багатьох містах, про подорожі писала на сторінках «ЗЛ». Минулого року відкрила для себе Закарпаття. Цього літа побували з сестрою і племінником у Львові – здійснилася давня мрія. Я люблю красу: картини природи, мистецькі твори, справжні зразки архітектури. Нещодавно їхали з мамою з дачі, вирішили придбати квитки до Ольвії. Наступного дня поїхали, побачили там нові розкопки. Погода була прекрасна – кращого відпочинку не уявляю. Згодом поїхала з моїм 6-А і батьками до Одеси. Там побачили кіностудію, вчилися спостерігати за архітектурою, по дорозі додому провели годину на морському узбережжі, попрощалися з літом. Я щаслива, що можу все це бачити, що, можливо, подарувала комусь із своїх учнів любов до нашого прекрасного світу.
Окрім зарубіжної літератури, Ви також викладаєте образотворче мистецтво й світову художню культуру. Дозвольте поставити Вам особисте й дещо ліричне запитання як людині, яка вміє відчувати красу та навчає цього своїх учнів. Отже, картину якого художника Ви могли б назвати картиною своєї душі, на яку могли б дивитися годинами.
Запитання дуже гарне, але відповіді не маю. Нескромно скажу: моя душа вміщує галерею, а в ній знаходяться Моне, Дега, Ван-Гог і Модільяні, багато інших. Хоча є у мене одна заповітна картина, яка викликає особливі почуття – це робота Левітана «Осінній день. Сокольники», можливо, вона і є картиною моєї душі.
І насамкінець наше традиційне запитання: що б Ви побажали читачам «ЗЛ»?
Перш за все я бажаю усім нам відстояти наш прекрасний, улюблений предмет. Бути учителем літератури – особливий дар, тут душі торкаєшся, можеш нашкодити, а можеш запалити вогонь. Колись моя улюблена учениця через роки після випуску зі школи сказала, що я своїми уроками зіпсувала їй життя (зробила занадто вразливою для світу). Ці слова я ніколи не забуду, так боюсь почути таке знову, і водночас розумію, що без учителя літератури стане гірше в цьому світі. Недарма на обкладинці нашого журналу Дон Кіхот – ми самі Дон Кіхоти й ростимо Дон Кіхотів (іноді). Добре було б залишитися собою, не втратити світла в душі. Ось чого я бажаю нам усім.
Дорогі читачі, сьогодні до нашої редакційної вітальні ми запросили творчого вчителя-методиста Тальнівського економіко-математичного ліцею Юлдашеву Людмилу Петрівну. Талановитий педагог підготувала 13 переможців Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН, 2 переможців Всеукраїнських предметних олімпіад, 3 переможців міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Т. Шевченка. 5 її учнів стали президентськими стипендіатами.
Отже, знайомтесь з нашею гостею – творчим вчителем, щирою людиною та неповторною особистістю, активним захисником та берегинею нашого предмета.
Людмило Петрівно, розкажіть читачам про найдорожче – свою родину, коріння.
Ймовірно, так стали на небі зірки, що моя майбутня професія була визначена заздалегідь, ще від дня моєї появи на світ, адже народилася я в переддень нового навчального року. Батьки виховували мене в кращих українських національних традиціях, учили поважати людину, любити природу, шанувати працю. Батько, досить строгий і вимогливий, талановитий фахівець-ревізор, відомий у всьому районі своєю чесністю і принциповістю, завжди ставить перед собою високу мету й наполегливо до неї йде, натомість мама радше відома своєю ніжністю й щирістю, вона справжня берегиня сімейного вогнища, пожертвувала своєю кар’єрою заради родинної злагоди й добробуту. Я намагалася перейняти найкращі риси у своїх батьків. А ще особливий вплив на мене мала бабуся Марія Кулібаба, яка була справжнім моїм другом.
Якими були Ваші «університети»?
Навчання в школі давалося мені легко передусім тому, що зі мною працювали найкращі вчителі, неперевершені майстри своєї справи: Н. Підгорна, Т. Вишнівська, Л. Зайченко, В. Кравчук, Г. Галас та ін. Батьки й учителі спробували визначити моє майбутнє: на їхню думку, я обов’язково мала підкоряти столичні виші, адже успіхи в навчанні, золота медаль давали підстави їм сподіватися побачити мене студенткою найпрестижніших навчальних закладів… Зараз важко пригадати чому, але діяти я вирішила всупереч рішенню дорослих. Вступила до Черкаського педагогічного інституту і жодного разу про це не пожалкувала. Адже тільки тут можна було почути унікальні лекції проф. О. Селіванової про когнітивну ономасіологію, тільки тут проф. В. Шульгіна розкривала секрети історичної граматики, проф. В. Мусієнко вчила любити загальне мовознавство, проф. В. Пахаренко запрошував у світ неповторної поезії Т. Шевченка, а доц. О. Чебанова допомагала осягнути царину зарубіжної літератури. Саме тут і нині працюють невтомні ентузіасти, справжні професіонали – Л. Кулєшова, Л. Корновенко, І. Литвин, Е. Сьоміна, Н. Ярмоленко та ін. Багато з них і нині опікують мене, стали для мене рідними. Тут я знайшла себе, усвідомила, що філологія – це справді моє покликання. Учитися мені було так цікаво, що я навіть не зчулася, як отримала 4 дипломи з різних спеціальностей: учитель української мови та літератури, учитель російської мови, літератури та методист виховної роботи, учитель англійської мови та зарубіжної літератури, керівник навчальним закладом. Закінчивши університет із червоним дипломом, я отримала скерування до аспірантури, але тоді віддала перевагу школі.
Перші серйозні успіхи і невдачі пов’язані саме з нею. Мені поталанило працювати під керівництвом дуже мудрого директора Тальнівського економіко-математичного ліцею В. Тресницької, яка згуртувала навколо себе міцний колектив однодумців. Вельми важливо знати, що на роботі тебе підтримають і зрозуміють. Директор мене багато чого навчила: сприймати людей такими, якими вони є, не вимагати неможливого, вірити в дітей. Коли учитель вірить, що його учні найкращі, найрозумніші, найобдарованіші, обов’язково так і буде. Учні неодмінно докладуть максимум зусиль, щоб не розчарувати своїх учителів. Мені є ким пишатися. З 2010 до 2017 р. 17 моїх учнів стали переможцями Всеукраїнського етапу предметних олімпіад, конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН, Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка, зокрема 5 із них – президентськими стипендіатами. Найбільших успіхів досягли Вікторія Косменюк, Тетяна Овчарук, Вікторія Підлубна, Яна Канєвська, Анна Долоніна, Мирослава Доманіцька, Валерія Андріянова, Катерина Тимченко та Яна Свідерська. Кожна дитина – це неповторний світ, потрібно щоразу шукати нові підходи, щоб осягнути його.
Ви здобули перемогу (друге місце) у Всеукраїнському етапі конкурсу «Вчитель року -2014» у номінації «Зарубіжна література». Поділіться з нашими читачами враженнями від цієї знаменної події в Вашому житті.
Новий виток мого життя пов’язаний з перемогою у Всеукраїнському етапі конкурсу «Вчитель року-2014» у номінації «Зарубіжна література» (ІІ місце). Я тут зустріла справжніх професіоналів, які так само, як і я, безмежно залюблені у свій предмет. Цей конкурс зруйнував усі мої стереотипи про змагання. Здавалося, учасники конкурсу мали бути суперниками, конкурентами, але це було чимось другорядним, насамперед усі учасники виявилися прекрасними людьми, які уміють дружити по-справжньому. Я зараз навіть не уявляю свого життя без Олени Пітерської, Світлани Тіхоненко, Вікторії Туряниці, Вікторії Макаренко, Жанни Костюк, Максима Коровая, Олени Самініної, Світлани Гарної. Згодом до цієї когорти долучилися неперевершені метри в царині шкільної зарубіжної літератури Олена Семенюк, Любов Малигіна, Ольга Гузь, Тамара Сегеда. Три останні були членами журі конкурсу, нині ж вони – наші друзі й талановиті наставники.
Та найбільшим моїм відкриттям стала голова журі конкурсу, проф. Ольга Ніколенко, яку до цього ми знали лише як одного з найкращих науковців України, автора чудових підручників і шкільних програм. Вона підкорила наші серця своєю чесністю, відкритістю, порядністю і креативністю. Уже під час першої зустрічі я зрозуміла, що вірю цій Людині, і від усвідомлення цього участь у конкурсі ставала приємною і захопливою. О. Ніколенко створила неповторну атмосферу на конкурсі, усюди панували доброзичливість і взаємодопомога. Ольга Миколаївна – душа нашого колективу, невтомний натхненник і організатор усіх наших справ.
Гадаю, це єдиний з усіх подібних конкурсів, де майже всі його учасники стали справжніми друзями. Щорічні семінари і конференції, спільна робота над програмою згуртовує наш колектив. Із року в рік міцніє наша дружба. Ми допомагаємо один одному, організовуємо спільні заходи. А нещодавно учні Попаснянської гімназії № 20 Луганської області (координатор Вікторія Макаренко) завітали в гості до Свалявської гімназії Закарпатської області (директор Вікторія Туряниця). Усе це засвідчує, що Схід і Захід разом, уся Україна єдина!
Ви одна з тих, хто доклав багато зусиль, аби предмет «Зарубіжна література» залишився у шкільній програмі як самостійна дисципліна. Сьогодні Ви працюєте над новою програмою із зарубіжної літератури для 10-11 класів, розкажіть, будь ласка, як це відбувається?
Конкурс відкрив перед кожним із нас нові обрії, став могутнім імпульсом для подальшої нашої спільної праці. Було вирішено створити Всеукраїнську спілку учителів-словесників, покликану захищати інтереси вчителів, сприяти розвиткові методичної роботи та поширенню передового досвіду вчителів-новаторів. Із січня 2015 р. Спілку очолюю я. Першою суттєвою перемогою Спілки стало відстоювання права на самостійне існування предмета «Зарубіжна література». Цей шкільний предмет було збережено насамперед завдяки проф. О. Ісаєвій, проф. О. Ніколенко, проф. Ж. Клименко, проф. Ю. Ковбасенку, О. Бицько, Д. Лебедю та учасникам Всеукраїнської спілки учителів-словесників. Принагідно я від імені всіх учителів-зарубіжників висловлюю вдячність цим прекрасним людям, сучасним Прометеям, які вірять в особливу місію художнього слова, у непереможну силу книжки і запалюють вогонь бажання у серцях усіх учителів протистояти невиваженим рішенням, здатним знищити літературну освіту.
Нині ми працюємо над новою програмою із зарубіжної літератури для 10-11 класів. Особливістю цієї програми є те, що вона створюється в межах всеукраїнського Учительського проекту 2016–2017 рр., до якого долучилися передові вчителі, науковці, методисти й широка громадськість. Насправді цього разу в процесі програмотворення міг узяти участь кожний охочий, хто зареєструється на сайті Міністерства освіти і науки. Науковими консультантами проекту стали найвідоміші українські науковці, які мають значний досвід у написанні шкільних програм – професори О. Ніколенко, О. Ісаєва, Ж. Клименко, Ю. Ковбасенко та ін. У програмі враховано позитивний досвід програмотворення України та Рекомендації Європейської Ради. Відповідно до Концепції Нової української школи учні загальноосвітніх навчальних закладів мають не тільки опанувати зміст дисциплін, а передовсім набути необхідних для життя в суспільстві умінь і навичок, важливих для
всебічного розвитку особистості громадянина України, його подальшого становлення, морального та професійного зростання. Компетентнісний підхід, закладений в основу програми, дає змогу сформувати творчу й активну особистість із вільною свідомістю, прагненням до постійної самоосвіти, до нових вершин у різних видах діяльності. Програма для 10–11 класів побудована на поєднанні хронологічного (історико-літературного), концентричного (розширення відомого раніше матеріалу), жанрово-тематичного (актуальні жанри й теми) та мультикультурного (презентація найяскравіших літературних явищ різних часів і народів у контексті культури, діалог культур у часі) підходів. Протягом вересня-грудня 2016 р. усі небайдужі до долі зарубіжної літератури, учителі, батьки могли надсилати свої пропозиції до програми. Проект програми пройшов громадське обговорення й нині робоча група вносить відповідні правки до структури та змісту програми.
Нам відомо, що Ви продовжуєте своє навчання. Хотілося б дізнатися, у кого і чого Ви зараз навчаєтеся?
Так сталося, що мені знову випала нагода відчути себе ученицею. Це відбулося після зустрічі з однією дуже значущою для мене людиною. Нині я аспірантка Черкаського національного університету. Доводиться поєднувати роботу і навчання. Але це зовсім неважко, якщо поруч мудрий керівник, наставник, яким я захоплююся і якого я безмежно люблю, – проф. Л. Шитик. Мати такого Учителя – це справжнє щастя. Тому я вірю, що в мене все буде гаразд, і з нею я досягну того, про що мрію. Наукові дослідження – це моя стихія, це можливість реалізувати себе, це моє життя.
Для гармонії в житті, успіху в роботі людині необхідна підтримка. Хто завжди поруч з Вами?
Найбільшу підтримку й розуміння я завжди отримую від свого чоловіка. У нього я вчуся витримки, виваженості, справжньої любові до Батьківщини. Одного разу він сказав: «Патріот – це той, хто ставить інтереси своєї країни вище власних інтересів». І це він сказав передусім про самого себе. 1,5 року він захищав Україну в АТО, виявивши неабияку рішучість і хоробрість. Він перебував у найгарячіших точках, увесь час на передовій. Нам тоді найбільше допомагала віра в Бога і віра в нашу Україну. Зараз він також активно працює в Черкаській обласній МАН, створюючи всі умови для розвитку обдарованих дітей.
А ще мене підтримують мої домашні улюбленці. Про них я можу розповідати безкінечно: це собаки Ася й Соня та коти Єнот і Пух. Асю підібрав чоловік на вулиці, і тепер вірнішої собаки не знайти, Соня – чистокровна такса, надзвичайно розумна й кумедна собака, центр нашого домашнього всесвіту. Без них моє життя не було б таким розмаїтим і яскравим.
Про що мрієте?
У мене багато мрій. Найбільше я мрію про мир у нашій рідній Україні. Мрію, щоб мої рідні і друзі були завжди щасливими і здоровими. Мрію завжди бути там, де я найбільш потрібна. Щодо професійних планів – хочу реалізувати себе в науковій царині, дослідити творчість Туве Янсон, мрію, щоб програма для 10-11 класів, над якою працює наш колектив, була цікавою і корисною вчителям і учням. А також мрію про нові досягнення моїх учнів. Якщо дуже бажати, мрії обов’язково збудуться.
Щоб Вам хотілося побажати нашим читачам?
Насамкінець я щиро зичу щастя всім моїм колегам, які роблять наш світ гуманнішим, мудрішим і кращим. А ще я бажаю успіхів і процвітання одному із моїх найулюбленіших журналів «Зарубіжна література в школах України». Це справжній друг і порадник учителів зарубіжної літератури, помічник і дороговказ. Переконана, що ще багато років він буде радувати учителів новими методичними знахідками й науковими розвідками в царині зарубіжної літератури.
Яка вона, Ольга Василівна Гайченко, що протягом багатьох років поряд з учителями міста Миколаєва? Чим відрізняється від інших наставників, за що її поважають підлеглі?
Мистецтво бути методистом – це не тільки забезпечення вчителів різноманітними новинками сучасної методики, не тільки контроль діяльності педагогів і їх атестація. Це, перш за все, уміння організувати взаємодію вчителів різних шкіл, допомогти їм об’єднатися заради спільної справи. І в цьому Ольга Василівна – справжній майстер, адже за останні 10 років кафедри зарубіжної літератури, російської мови і літератури навчальних закладів міста постійно зустрічаються, діляться досвідом, об’єднуються в групи з метою спільної роботи протягом навчального року. Скільки кафедр узагальнило свій досвід і презентувало його в місті! Скільки вчителів узяли участь у конкурсах фахової майстерності! До речі, бути учасником цих конкурсів не така проста справа, і жоден учитель не в змозі обійтися без допомоги колег. Ольга Василівна може легко організувати методичну допомогу вчителям-конкурсантам за участю найкращих учителів міста: вони і майстер-класи покажуть, і відкриті уроки проведуть, і навіть цілий методичний день організують, щоб підтримати колегу.
Не хлібом єдиним живе людина… Ольга Василівна уже 5 років подорожує з учителями Україною, захоплюється цими подорожами, залучає до цієї справи все більше вчителів, розповідаючи кожного року про те, якою цікавою виявилась мандрівка.
І романтичною вона може бути, і сентиментальною, і пунктуальною, і не дуже. Іноді заклопотана, іноді загадкова, іноді дуже сувора і не схожа на себе романтичну. Але завжди усміхається при зустрічі з кожною людиною, намагається підтримати, навіть «стряхнути», змусити діяти.
Обожнює своїх онуків і пишається їхніми успіхами, є справжнім захисником своєї родини. Якщо їй важко, не боїться заплакати і здатися слабкою. Може, саме в цьому її сила?
Ірина Царлова від імені педагогів міста Миколаєва
На сторінках часопису «ЗЛ» останнім часом регулярно публікуються
Ольго Василівно, Ваш стаж методиста Миколаївського науково-методичного центру символічно збігається з часом існування шкільного курсу «Зарубіжна література». Вам, як усім учителям, доводилося впроваджувати нові програми, апробовувати підручники, опановувати новітні технології. Серед Ваших колег багато талановитих педагогів, у когось з них Ви училися самі, для багатьох стали наставником. Кого хочеться згадати особливо?
Згадую той момент, коли мене, молоду вчительку-активістку, запросили до методичного кабінету. Стільки почуттів вирувало в душі: насамперед любов до учнів, у яких була класним керівником, до школи, в яку прийшла відразу після інституту; острах і хвилююче відчуття нового, відповідальності, навіть невпевненості… Але перемогла зацікавленість: буду бачити багато нового, буду вчитися, буду організовувати… На той час у місті було 685 вчителів російської мови, серед них 6 заслужених вчителів, а також чимало педагогів, чиї імена голосно звучали не лише на Миколаївщині, іх знала вся Україна: Алла Іванівна Казанжи, Людмила Олексіївна Кармаджан, Зоя Іванівна Шаталова, Генрієтта Львівна Кірєєва і багато інших, хто виховував серця і душі наших учнів. І хоча мене як вчительку вже знали в місті, саме першої наради я боялася найбільше, але коли зайшла в залу, побачила усміхнені обличчя… я просто… заплакала. Це потім я сміялася, раділа, що маю можливість спілкуватися з моїми розумними, красивими, креативними педагогами. До речі, один з начальників управління весь час мене виправляв: «Не ваші, а державні!». Але й сьогодні мої педагоги залишаються
моїми. Ми разом не лише працюємо, ми розуміємо один одного, допомагаємо, підтримуємо.
У радісні хвилини і в скрутні ми намагаємося бути поряд. Відрадно бачити, як зростають мої колеги…. Ось зовсім недавно Мартиченко Тетянка із ЗОШ № 60 брала участь у конкурсі «Нове ім’я», давала свій перший відкритий урок… А тепер Тетяна Миколаївна одна з найкращих завучів нашого міста… Аркуша М.Г., Буханець А.В., Матвєєва О.В., Шаповалова О.М., Гусева Л.В., Погосян Т.О., Галушко І.М. починали свою роботу як молоді фахівці. Сьогодні вони знані не лише в місті та області.
Які моменти Вашої професійної біографії згадуються найбільше?
Пригадую фразу нашої наставниці Жильцової Валентини Павлівни, яку вона сказала, коли ми готувалися до Всеукраїнського семінару й дуже хвилювалися: «Дівчатка, краще ніж ви, цього ніхто не може знати і зробити. Я знаю». Мабуть, ці слова надали мені впевненості. А взагалі, я зрозуміла, що інколи дуже багато залежить від слова, від бажання… Мене, як молодого вчителя, «прикріпили» до відомого педагога, районного методиста. Уявляєте: щовівторка – я в неї; щочетверга – вона в мене… Були і сльози, і радість відкриття, і нерозуміння –«почему такая участь досталась именно мне». Пам’ятаю свій перший відкритий урок для вчителів міста. Вечоріло. Вже останній (10-й!) раз з методистом обговорено план проведення уроку; вже вирішено, яке плаття буде надягнене… Момент істини настав уночі: зрозуміла, що все зроблено не так. До ранку все переробила і щаслива прийшла на урок. Проте захвату в очах методиста не побачила. Зрозуміла, що «переступила» авторитет. А мені так хотілося, щоб мене похвалили. Зате схвально відгукнулися колеги!!! Тому вже багато років шукаю в роботі своїх колег саме те цінне, особливе, що розкриває талант педагога, його самобутність. Мабуть, саме тому не маю проблем у підготовці методичних заходів. У нас у міському професійному об’єднанні існує правило: вчителі самі пропонують свої наробки, а колеги їм за це вдячні.
Ваш стаж методиста 25 років, а вчителя – 35 років. Ми знаємо, що Ви принципово не полишаєте вчительської роботи. Чому?
З самого початку моєї вчительської роботи, а мені було на той час рочків 5, я зрозуміла, що бути вчителем – моє покликання. До речі, вчила читати всіх ляльок, всіх дітей у багатоповерхівці, особливо бабусю і дідуся. Гарно виходило. Потім, навчаючись у школі, вдало «замінювала» вчителів у молодшій ланці. Питання «ким бути?» для мене просто не існувало. Чому зараз викладаю? А як можна говорити фахівцям-предметникам про те, що не зробила сама, що не вивчила сама, що не апробувала сама? Методист повинен бути насамперед фахівцем у повному розумінні цього слова.
До речі, я працюю понад 20 років у Миколаїв-ському муніципальному колегіумі. Колегіум – це велика, дружна шкільна родина, де і діти, і вчителі живуть єдиним диханням: успіхи і невдачі, перемоги і здобутки – одні на всіх і всі для кожного. Особливо пишаюсь волонтерською діяльністю шкільного закладу. Очолює колегіум справжній подвижник на ниві духовного освітнього Відродження України Січко Сергій Михайлович – Народний учитель України, лауреат багатьох премій і відзнак, та найперше і найголовніше – лідер і авторитет для всієї шкільної родини. А взагалі, я люблю своїх учнів, іхні очі, їхні думки. Іноді буває, що моя точка зору змінюється в процесі спілкування з дітьми. Ніколи цього не соромлюся. Це ж мої учні!!! Вони роблять нові відкриття, розширюють свій кругозір, самостверджуються! А я лише їм в цьому допомагаю. Лев Толстой про вчителя сказав так: «Не той учитель, хто одержав виховання й освіту вчителя, а той, у кого є внутрішня впевненість у тому, що він є, повинен бути й не може бути іншим».
Ви є автором методичних рекомендацій, посібників і розробок, пишете статті для часопису «ЗЛ», активно впроваджуєте в методичній роботі інноваційні форми навчання. Що допомагає Вам бути «в темі» педагогічних новацій?
Бажання бути цікавим співрозмовником, бути потрібною, необхідною. Пам’ятаєте, як у Редбері:
– Чому мені здається, ніби я вже знаю вас дуже давно?
– Тому що ви мені подобаєтесь, і мені від вас нічого не треба. А ще тому, що ми розуміємо один одного.
Саме тому у нас діє туристичний клуб, започатковано роботу педагогічного клубу «Крила», проводяться фотовернісажі, конкурси відеороликів, працює сайт, бо саме так ми не лише відпочиваємо, а й довіряємо один одному свої думки, серця, душі. Знаєте, завдяки участі в методичній роботі міста багато моїх колег тепер дружать не лише між собою, а й родинами. Дуже хочу, щоб вони були щасливими. Впевнена: людина щаслива лише тоді, коли вона на своєму місці.
Талановитого вчителя часто називають творчим. Вас ваші колеги називають творчим методистом, під Вашою опікою 330 учителів міста Миколаєва. Однак останнім часом у світлі шкільних реформ говорять про непотрібність методичних центрів. Наскільки важливою й необхідною, на Ваш погляд, є робота методиста міського методичного кабінету? Якщо б Вам запропонували внести зміни в діяльність методиста, якими були Ваші пропозиції?
Кожна робота має свій позитив і негатив. Вважаю, що не завжди якість роботи методиста залежить від нього самого, дуже часто впливають надмірні посадові обов’язки: перевірки, атестації, збір непотрібної інформації, участь у всіляких конкурсах тощо. Але це ж робиться не за власним бажанням чи ініціативою методистів! На це є певні розпорядження відповідних органів. Але скільки вчительських проблем допомагає вирішити методист, якщо він їх бачить, розуміє, як їх подолати.
Із особистого досвіду: скільки разів на засіданнях атестаційних комісій я ставала на захист вчителя, скільки разів спонукала колег до підвищення категорії, ініціювала присвоєння педагогічного звання. Вам знайомі такі слова:
Ти, каменщик, коли будуєш церкву,
Єдиний кут свiй бачиш, я ж усю
Вiд самого пiдмурка до хреста.
Адміністрація шкіл, шкільні колеги бачать вчителя на рівні свого колективу. Методист бачить на всіх рівнях. Яскравий приклад: лише за минулий рік у фахових журналах ми надрукували 26 статей з досвіду роботи міських педагогів. Багатьом моїм колегам є про що розповісти. Але інколи спрацьовує невпевненість, інертність, нерозуміння важливості моменту, а інколи люди просто виправдовують своє небажання браком часу. Ось тут і працює методист: визначає перспективний досвід, допомагає його узагальнити, ініціює поширення серед колег. А незабутні зустрічі з нашими науковцями, психологами, відомими педагогами Ю. Ковбасенком, В. Шуляром, Г. Чепурним, Т. Фроловою, О. Гузь, І. Хроменко… Перелік можна продовжувати. Багато уваги приділяємо формуванню культури педагога, бо це є невід’ємною обов’язковою часткою образу сучасного вчителя. Не залишаємо поза увагою і душу вчителів, бо більшість з нас жінки, романтичні, сентиментальні, проте сильні. І кожну я знаю і поважаю.
Зміни, про які ви говорите, вимагають від нас не лише творчості і креативу. Модель сучасного вчителя передбачає готовність до впроваджування нових освітянських ідей, здатність постійно навчатися, перебувати у невпинному творчому пошуку. На жаль, ці якості не видаються з дипломом про освіту, а формуються у щоденній учительській праці. І ще: багато нас, здібних та талановитих, на землі народжується. А ось тих, хто вміє Божу іскру помітити, хто долонями від злих дощів прикриє, а як настане час – у вільний політ відправить, як птах пташенят… Такі – на вагу золота. Як це вдається шановним моїм колегам, поки науці невідомо, але я зрозуміла одне: нам неодмінно потрібно зустрічатися. Починається навчальний рік – починає вирувати шкільне життя. Радісно чути від колег, що вони хочуть бачити і чути все більше нового, цікавого. Вони не дають мені «застоюватися». Як було б гарно, якби ми не думали, де взяти кошти, щоб відвідати уроки колег в різних регіонах України, побачити особисто, як працюють наші колеги за кордоном, запросити до себе науковця будь-якого рівня; не лише віртуально навчитися використовувати хмарні технології, мультимедійну дошку, а робити це на кожному уроці і в кожній школі; проводити конкурси і щедро нагороджувати педагогів (не бігати в пошуках «доброго дядька»)… Вірю, що це не мрії, а наше реальне майбутнє. Такою буде Нова українська школа. А методична служба повинна стати на шлях індивідуальної науково-методичної роботи, впроваджуючи інноваційні технології, дистанційне навчання.
Напевно, методист сильний своїми вчителями? На сторінках нашого часопису Ви активно пропагуєте педагогічний досвід «зарубіжників» Миколаївщини. Про які методичні ідеї, чий педагогічний досвід збираєтесь розповісти цього року?
Більшість моїх колег – просто унікальні вчителі, чарівні жінки, ерудовані особистості. Ольга Фролова, Ольга Кондратьєва, Ірина Ткач, Ірина Царлова, Світлана Лобзіна, Олена Россинська – це наш методичний актив. Але й інші педагоги заслуговують на увагу. 25 років ми поряд. Це довгий шлях наполегливої праці, сумлінь та сподівань, це знак якості та професіоналізму.
Цього року ми будемо говорити про інформаційні паспорти до уроків. Не конспект уроку, а тактичну викладку матеріалів до уроку. Дуже хочеться, щоб наші колеги сприйняли цю ідею. Хочеться розповісти про впровадження технології «Hand made», про технологічні поурочні картки, про роботу творчих лабораторій, які працюють за новими програмами…
Робота вчителя й методиста забирає багато часу. А Ви ще й дружина, дочка, сестра, мати і бабуся двох чудових онуків. Як часто Ви проводите час із Таїсією та Дмитриком? Чи бачите в них себе?
Мої онуки – моє все. Багато часу немає, але кожну вільну хвилинку ми проводимо разом. Дмитрик сказав, що я його серце. А серце не повинно підводити, воно повинно працювати. До речі, онучка – справжній філолог, перемогла в області на Міжнародному мовно-літературному конкурсі ім. Тараса Шевченка.
Учителі зарубіжної літератури Миколаєва пишаються тим, що у них є свій туристичний клуб, і започаткували його Ви. Як виникла ідея такої нестандартної форми роботи методичного об’єднання? Які ще є родзинки в арсеналі миколаївського методиста?
Все почалося зі слів «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались. А не поехать ли нам куда-нибудь?». І поїхали… Чим більше мандруємо Україною, тим більше впевнюємося: любов до країни повинна пройти крізь серце і душу.
Цього року започатковуємо роботу педагогічного клубу «Крила». Це будуть зустрічі з нашими українськими акторами, поетичні читання, зустрічі з цікавими людьми…
«Почему люди не летают»? Тому що самі цього не хочуть.
Ольго Василівно, Ви однією з перших серед педагогів і методистів Миколаївщини створили персональний сайт «Нитка Аріадни», який має велику популярність в Україні. На ньому можна знайти не тільки методичні матеріали, а й презентації вчителів міста, звіти про методичні заходи, творчі вечори, роботу туристичного клубу, світлини заходів. Наскільки важливим у роботі методиста є персональний сайт?
Глобальний розвиток інформаційних технологій привів до їх стрімкого проникнення у сферу освіти. Вчительству слід усвідомлювати, що сьогодні, в умовах розвитку постіндустріального суспільства, відбувається інтеграція освітнього середовища у глобальний інформаційний простір, і, якщо будуть упущені певні кроки у даному напрямку, то такий важливий інститут, як школа, може залишитися поза рамками розвитку сучасного суспільства. Сайт – це мобільність в прийнятті рішень, в розповсюдженні інформації… Все, що не встигаю зробити на роботі, можу зробити вдома. Якщо трошечки «розслабилася», дівчатка нагадають, що треба працювати. Вже і батьки долучилися до роботи з сайтом (насамперед дуже швидко вирішили проблему «Я не був на уроці, не знав, що задавали»; нема проблеми з наявністю художніх текстів…).
Нещодавно на базі Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти разом із професорами Київського педуніверситету імені М. П. Драгоманова О.О. Ісаєвою і Ж.В. Клименко проводився семінар «Сучасні проблеми шкільної літературної освіти», на якому також було порушено питання можливого об’єднання української та зарубіжної літератури в предмет «Література». Ви взяли активну участь у цьому заході, висловили свою позицію. Яка вона? Поділіться з нашими читачами.
Я прихильник збереження обох предметів. Якщо ми визначаємося, що Нова українська школа має плекати любов до рідного слова, виховувати патріотизм, самоідентифікацію українського народу, то злиття курсів української та зарубіжної літератури є невиправданим і неприпустимим.
«…українська література в загальному світовому контексті є свідченням високої духовної та цивілізаційної розвиненості українського народу, невід’ємною складовою його національної культури. Як мистецтво слова вона є носієм потужного заряду духовної енергії, здатна передавати загальнолюдські й національні цінності від покоління до покоління, культивувати їх у людській душі. Засобами мистецтва слова вона допомагає
формувати, збагачувати внутрішній світ людини, формувати сильний, комунікабельний характер, широкий світогляд, особисту культуру, спрямовувати морально-етичний потенціал, розвивати інтелект, творчі здібності, естетичний смак». Краще не скажеш. Не менш важливим є завдання шкільного курсу «Зарубіжна література», який відкриває нашим дітям світ у його красі та самобутності, прилучає до загальнолюдських цінностей, виховує толерантне ставлення до різних народів, народностей, рас і культур. Цей курс є унікальним і має бути збережений у літературній освіті. Тільки за таких умов ми зможемо виховати «особистість, котра любить і пишається здобутками рідної культури, але разом з тим шанує й опановує надбання інших народів. Особистість, яка усвідомлює власну національну ідентичність й водночас приналежність до цивілізованого світу. Особистість, яка має активну громадянську позицію, відчуває потребу жити й працювати задля України».
Традиційно інтерв’ю завершується побажаннями читачам. Що Ви хочете побажати нашим учителям як методист і вчитель?
Шановні колеги! Хочеться сьогодні забути про офіціоз, до якого ми звикли, і звернутися до вас як до Берегинь людського роду і просто як до чарівних жінок! Щиро вітаю вас зі святом весни! Тож хай квітне-буяє, сонячним промінням ласкається ваша жіноча врода, хай співає від щастя ваша душа. Хай кожен день вашого життя буде щасливим та повниться щедротами духовними і достатками матеріальними, а любов, щира й пристрасна, зігріває вас і оберігає від негараздів!
Сімейного добробуту, міцного здоров’я, незрадливих почуттів, обнадійливих мрій, безмежного щастя усім вам!
Дорогі читачі, сьогодні до нашої редакційної вітальні ми запросили 
Олена Володимирівна нещодавно відсвяткувала свій ювілей. Зичимо їй міцного здоров’я, щастя та успіхів у такій потрібній, хоч не завжди легкій справі.
Олено Володимирівно, на Вашій сторінці у Фейсбук ми стежимо за Вашими подорожами світом. Яким чином Ви використовуєте свій досвід відкриття світу в роботі? Які маєте щодо цього плани?
Дякую, що мої подорожі привертають увагу. Цікава та людина, яка щось робить гарно. Хтось малює, хтось співає, пече, вишиває, вирощує квіти та інше, а я подорожую. З дитинства подорожувала з батьками, брала з собою маленьку дитячу валізу з іграшками.
Коли обирала професію, мені були цікаві і філологія, і географія. Перемогла філологія.
Щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну. Зарубіжна література безмежна, можна багато подорожувати літературними стежками. В різних країнах, у різних містах бачиш та дізнаєшся багато деталей з життя письменників, про які не пишуть в підручниках. Наприклад, багато незвичайного я дізналася про Кафку в Празі, про Екзюпері – в Ліоні, про Сарамаго – в Ліссабоні, про Ібсена – в Осло та Бергені. В австрійських Альпах згадувала героїв повісті Василя Бикова «Альпійська балада», відчувала, наскільки важкою фізично та небезпечною була їхня подорож (до речі, я завжди роблю фото під час мандрів та роздаю вчителям). Іноді цікаві факти стають завданнями для пошукової роботи учнів (наприклад: Як пов’язані Кальдерон та Саламанка, Байрон та Сінтра?). Наші учні зараз багато подорожують, відкривають для себе світ, тому це можна використовувати для стимулювання інтересу до нашого предмета.
Дуже люблю мандрувати Україною, відкривати для себе незвичайні місця, я їх називаю «місцями сили». Це своєрідна енергетична підтримка. Завдяки моїй роботі та моїм колегам-методистам з різних областей України, які проводять Всеукраїнські методичні заходи, бачила майже всю Україну. А коли побуваєш десь сам, з’являється бажання поїхати в подорож з учителями: учасниками творчих груп, слухачами курсів підвищення кваліфікації. У цьому році, наприклад, ми відвідали Верховну Раду України, побували у фан-зоні Євробачення в місті Києві, у Дніпрі відвідали музей «Пам’ять єврейського народу і Голокост в Україні» в культурному центрі «Менора» та музей АТО. Мені хочеться, щоб учителі зарубіжної літератури могли багато подорожувати, пізнавати свою країну, розповідати про все учням, а потім обов’язково відвідувати з ними цікаві екскурсійні місця. Людина, яка багато бачила, стає вільною, толерантною, з повагою ставиться до інших, шанує свою культуру та культуру інших народів. А це одне із завдань вивчення зарубіжної літератури.
Розкажіть нам про свою родину.
Моя родина – це донька, зять та онука Єва. Мої дівчата – білявки, красуні та розумниці. Дуже приємно, що мої діти стали гарними читачами, поціновувачами елітарної літератури, цікавими співрозмовниками з гарним літературним смаком.
На книжкових полицях у онуки прекрасні зразки сучасної дитячої зарубіжної літератури, читання вголос відбувається кожного вечора. Моя онука відвідала майже всі київські музеї, вона постійний глядач у дитячих театрах. А ще мені приємно, що в нашій родині всі завжди готові подорожувати, валізи збираються дуже швидко. Цього року на нас чекає важлива подія – Єва вступає до школи. І почнеться в нас нове життєве коло, нові клопоти, нові відкриття. Знову поряд будуть вчителі, буде школа, а це і є, мабуть, моє життя.
Хто сприяв Вашому становленню як методиста?
Ми знаємо, що людину формують самоосвіта та оточення. До інституту післядипломної освіти мені довелося прийти з посади вчителя зарубіжної літератури. На той час мене приваблювала методична робота, я була головою міського методичного об’єднання вчителів зарубіжної літератури та російської мови. Мене запрошували проводити уроки та читати лекції для слухачів курсів підвищення кваліфікації. Людиною, яка звернула на мене увагу та мала великий вплив на мене як на вчителя, була завідувач кабінету зарубіжної літератури Переденко Інеса Миколаївна. Коли потрапила до інституту, на першому ж Всеукраїнському семінарі побачила, який потужний, досвідчений колектив методистів із зарубіжної літератури. Всі особистості, всі різні, всі готові поділитися досвідом, надати пораду, надіслати методичні матеріали (а часто це авторські методичні напрацювання). За роки роботи довелося побувати на семінарах та конференціях в різних куточках України: у Закарпатті та в Криму, на Буковині та в Донецьку, на Луганщині та в Одесі, на Чернігівщині та Черкащині, на Київщині та у Львові. У кожній області ми бачили кращий педагогічний досвід, зустрічалися з прекрасними вчителями.
А ще дуже важливо, що ми мали змогу спілкуватися з науковцями та видавництвами, редакторами фахових журналів. Першою людиною, яка відкрила для мене науково-методичний світ зарубіжної літератури, була Сафарян Світлана Іванівна. Вона давала методичні поради, запрошувала на свої лекції. Ковбасенко Юрій Іванович відкрив для мене світ створення підручників та програм. Потім було знайомство з Мірошниченко Лесею Федорівною та кафедрою зарубіжної літератури університету імені Драгоманова – Ісаєвою Оленою Олександрівною та Клименко Жанною Володимирівною. Я вдячна цій кафедрі за ту боротьбу за предмет «Зарубіжна література», на яку вони змогли підняти всю Україну.
А потім мені зустрілася людина, яка вже повірила у мій досвід методиста та запропонувала провести Всеукраїнський семінар на Кіровоградщині – Таранік-Ткачук Катерина Валеріївна, головний спеціаліст Міністерства освіти і науки України. На наш Кіровоградський семінар Катерина Валеріївна запросила Ніколенко Ольгу Миколаївну, яка згодом очолила авторський колектив зі створення програми із зарубіжної літератури та запросила мене.
Це був найцікавіший час у моєму методичному житті. Фоміна Світлана Петрівна, Онищенко Ніна Василівна, Сегеда Тамара Петрівна – це чудовий, творчий, дружний авторський колектив! Ніколенко Ольга Миколаївна підтримала мене у важкий час мого життя та познайомила з учителями – лауреатами конкурсу «Вчитель року – 2014», мені дуже приємно, що тепер це мої друзі. Я завжди згадую зустрічі з людьми, які створюють наші фахові журнали, серед них Ненько Ігор Якович, Гревцева Тамара Михайлівна, Мокреєва Ірина Юріївна (ми «співпали» з першої хвилини знайомства). Завжди тепло згадую редактора газети «Зарубіжна література» Жданову Наталію Володимирівну. І мені дуже подобається, як Дмитро Лебедь оновлює зараз журнал «Зарубіжна література в школах України».
Мене, як методиста, збагачує і надихає кожна зустріч з вчителями зарубіжної літератури. У гарного вчителя навчаюся, молодому вчителю хочеться допомогти, побачити в ньому його власну родзинку та розвинути її. Якщо вчителю щось не вдалося, намагаюсь зрозуміти, чому відбулося саме так, щоб більше не повторювати методичних помилок.
Дякую всім, хто був зі мною поряд! Дякую всім, хто буде поряд завтра!
Які форми роботи з підвищення кваліфікації вчителів Ви вважаєте найбільш дієвими на сучасному етапі розвитку освіти? Від чого, по-вашому, вже варто було б відмовитися?
Підвищення кваліфікації, здатність навчатися впродовж життя – це ознака людини ХХІ століття.
З форм підвищення кваліфікації дієвими вважаю всі, які потрібні вчителю: це можуть бути традиційні курси підвищення кваліфікації, очно-заочні або дистанційні курси, семінари, тренінги, конференції або (не)конференції (EdCamp Ukraine), вебінари, інтернет-конференції, професійні інтернет-спільноти та багато інших традиційних та інноваційних форм. Але є головна умова – це має бути внутрішньою, особистою потребою вчителю. Вважаю неприпустимим забирати особистий час вчителя на нікому не потрібні заходи. Іноді доводиться слухати доповіді, де переказуються загальновідомі методичні постулати, а хотілося б більше чути інформації з досвіду роботи вчителя, із сучасних літературознавчих досліджень, елементи яких можна використовувати на уроках зарубіжної літератури. В нашому інституті стало традицією запрошувати на методичні заходи саме вчителів-практиків, на щорічних обласних конференціях для вчителів предметів гуманітарно-естетичного циклу ми намагаємося презентувати саме найсучасніший педагогічний досвід. Так, у 2017 році йшлося про технології, які допомагають вчителю у викладанні (обласна конференція «Технологізація сучасного освітнього процесу»), про що повідомляв Ваш журнал. У 2016 році обговорювали особливості уроку (обласна конференція «Модернізація та технологізація сучасного уроку: інноваційний потенціал»). У 2015 році презентували роботу районних та міських творчих груп (обласна конференція «Використання потенціалу методичних формувань учителів предметів гуманітарно-естетичного циклу в системі неперервної освіти»). Про творчі групи вчителів хочу сказати окремо, тому що це одна з перспективних форм підвищення кваліфікації. У нас працюють три обласних творчих групи для вчителів зарубіжної літератури. Але обласні творчі формування можуть охопити тільки невелику кількість учителів. Тому важливу роль відіграють районні та міські творчі групи. Ми намагаємось, щоб кожен учасник обласної творчої групи був керівником творчого об’єднання філологів на місцях. Це і авторські творчі майстерні, тимчасові творчі групи, динамічні групи (які збираються для вирішення окремої проблеми). Кожна творча група випускає власну методичну продукцію, веде сайт або блог, де презентує свої напрацювання для всіх учителів.
Зараз сайт або блог творчого формування, окремого вчителя стає загальноприйнятою формою роботи. Пам’ятаєте, раніше вчитель збирав роками свої матеріали в папках, а тепер презентує блог (сайт), який чудово замінює всі паперові матеріали. Наші обласні творчі групи теж презентують свої напрацювання на блозі «ліТЕРРАтура.
Блог обласного постійно діючого семінару вчителів зарубіжної літератури» (режим доступу: https://tvgruppa.blogspot.com/). Мені подобається віртуальна читальна зала, яку створили наші вчителі. Там ми презентуємо ті твори, які прочитали, про які, на думку вчителів, варто говорити. Це програмові твори із зарубіжної літератури, твори сучасної та класичної української літератури, матеріали до літературних творів. Запрошуємо читачів журналу «Зарубіжна література» до нашої читальної зали!
І ще хочу згадати одну сучасну форму підвищення кваліфікації – це професійні спільноти у мережі Facebook. У нас є такий досвід: група «Читаємо. Аналізуємо. Навчаємо». Мені подобається демократизм та розмаїття думок у групі: кожен може додати власний цікавий матеріал та прокоментувати інші.
Як бачите, форм підвищення кваліфікації на сучасному етапі багато, головне, щоб учитель мав змогу обирати за власним бажанням та за власними потребами.
Чи потрібно, на Вашу думку, організовувати авторські курси з досвіду роботи вчителів?
Монокурси з досвіду роботи одного вчителя організувати важко, тому що курсова підготовка передбачає як теоретичні питання з досвіду роботи, наприклад, над методичною проблемою вчителя, так і практичну частину – відвідування уроків зарубіжної літератури. Якщо вчитель 5 років не був на курсах, а потім не буде ще 5, то, мені здається, побачити тільки одного колегу – замало. Однією з форм професійного розвитку були курси вчителів- переможців та лауреатів Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року», переможців обласного етапу конкурсу «Вчитель року». До речі, обласний етап у нас відбувається на досить високому рівні, конкурсна боротьба завжди непередбачувана, ми відкриваємо для себе нових цікавих вчителів з інноваційним досвідом викладання літератури. А переможець виявляється, частіш за все, тільки під час конкурсних уроків, тому саме урок я вважаю показником педагогічної майстерності та педагогічного таланту вчителя. Під час курсів хочеться, щоб учителі побачили якомога більше з досвіду колег, але… але план курсів має свої закони, які не завжди враховують інтереси вчителя. Тому реформа післядипломної освіти, врахування професійних інтересів вчителя – це головне завдання.
Чи не відбудеться заміна курсів підвищення кваліфікації вчителів дистанційними тренінгами? Поясніть, у чому Ви бачите позитивні та негативні сторони цієї тенденції.
Це дуже важливе запитання. В деяких нових формах роботи ми ще не маємо досвіду, тому тільки в практичній діяльності та з часом ми зможемо зробити висновки про доцільність та результативність цих форм. Але спробувати варто. Потрібно обов’язково зрозуміти специфіку дистанційного навчання, його переваги, тому що дистанційна освіта суттєво відрізняється від освіти традиційної. Я сама спочатку навчалася на дистанційних тренінгах, потім на курсах, потім створювала свій дистанційний курс «Сучасний урок зарубіжної літератури та російської мови: інноваційний вимір» та апробувала його разом із досвідченими вчителями (до речі,
цей курс розпочнеться у листопаді, розрахований він на 15 годин, видається офіційний сертифікат, тому запрошую до участі всіх охочих учителів (http://dk.koippo.kr.ua/). Скажу відверто: якщо в мене буде нагода навчатися на дистанційних курсах та тренінгах (у тому числі за оплату), я обов’язково це зроблю і як вчитель зарубіжної літератури, і як методист, тому що попереду сертифікація вчителів і потрібно накопичувати години підвищення кваліфікації завчасно, а не в останню мить.
Як Ви ставитеся до інтегративних процесів в освіті?
Ми говоримо про інтеграцію української та зарубіжної літератури. Я вважаю, що учні України саме за допомогою зарубіжної літератури мають презентувати світу літературу українську. Мені прикро, що серед компетентностей, про які зараз говорять усі, взагалі відсутня читацька компетентність. А розуміти чужі тексти (висловлювання) та створювати свої – це те, що потрібно людині протягом усього життя. Через інтеграційні процеси ми можемо втратити той методичний скарб, який напрацьовано українською методичною школою. А ми можемо презентувати нашу методику викладання зарубіжної літератури на світовому рівні. Зарубіжна література сама по собі інтегрований предмет і з українською літературою, з мистецтвом, з культурологією, з географією, з історією, з інформаційними технологіями та інше. Якщо ми маємо за мету розвантаження навчального матеріалу, а я вважаю, що це треба зробити обов’язково, то доцільно зменшувати кількість творів у програмі та вилучати великі за обсягом твори. Ми розуміємо, що літературний твір не існує відокремлено, що він інтегрований у світове культурне поле. А вчителі вже навчилися створювати за допомогою інтернет-ресурсів навчальне середовище для учня ХХІ століття.
Розкажіть про свій досвід роботи як вчителя літератури. Наскільки він є важливим у діяльності обласного методиста? (Олена Володимирівна з 2016 року має години в Педагогічному ліцеї)
Коли обласний методист має години зарубіжної літератури – це ідеально, але так буває не завжди. Ми маємо юридичне право викладати тільки 6 годин, працюємо за сумісництвом, часто буваємо у відрядженнях. Це не завжди зручно навчальному закладу. Я дуже вдячна Кіровоградському міському управлінню освіти, яке дало мені можливість, як одному з авторів програми «Зарубіжна література»(2012), викладати за новою програмою, починаючи з 5 класу. Зараз я разом з учителями готуюся до роботи у 9 класі. Досвід викладання дає можливість спілкуватися з учителями «на рівних», тобто ми разом відчуваємо переваги та недоліки програми, обговорюємо підручники, розмірковуємо про нові твори, які з’явилися в програмі. У минулому навчальному році в мене ще був 11 клас, де викладати «Зарубіжну літературу» я мала нагоду тільки 1 рік. Чому можна навчити за рік? Чи маю я право перебудовувати сприйняття літератури, яке вже сформовано? Такі питання турбували мене перед початком навчального року. Тоді я вирішила порадитися з одинадцятикласниками та на першому уроці провела анонімне анкетування, де було 2 питання: 1. Що вам подобається на уроках літератури? 2. Що вам не подобається? Я вдячна учням, які мені, зовсім незнайомої людині, відверто написали про те, що для них важливо. Наші учні хочуть обговорювати художні тексти, для них важливо, щоб вислуховували їхню думку, а не нав’язували офіційну позицію критики. Вони не хочуть робити об’ємні письмові домашні завдання (мені завжди було цікаво, як учитель може вислухати реферат у 30 учнів за урок, я так не вмію), наші учні не люблять вчити вірші напам’ять (на жаль), але завжди готові розмірковувати над нестандартними завданнями; вони навчилися ідеально виконувати тестові завдання, але це їм нецікаво. Їм подобається доводити свою думку, іноді кричати, можна разом з вчителем. Їм подобається вчитель, який їх поважає, який з оптимізмом дивиться в майбутнє, який закоханий в життя. Вони хочуть живого вчителя, а не закомплексовану людину, яка лякається всього. У цьому році я була щаслива, тому що відчувала, що предмет «Зарубіжна література» важливий для молодого покоління.
Що Ви найбільше цінуєте в житті й в людях?
Перш за все я ціную просто життя та просто людину. Життя у всіх проявах, життя як джерело сюжетів, як книгу, яка ніколи не закінчується, а наступний розділ завжди непередбачуваний. Ціную життя за кожний новий день, за філіжанку кави вранці, за сонце, за дощ, за квіти навесні та жовте листя восени, за сніг, за кожний новий рік, за людей, з ким доводиться спілкуватися. Ціную людину, ціную вчителя та учня. Вірю в те, що європейські традиції поваги до людини з’являться в Україні. Ці традиції поваги та створення зручностей для людини найбільш важливі для мене з європейських цінностей.
У європейських столицях можна просто зайти в спеку або дощ до мерії, найкращі будівлі в маленьких містечках – це школи, продавець в крамничках дивиться на тебе так, наче саме тебе він чекав з першого дня роботи. Зручний громадський транспорт, зручні та чисті туалетні кімнати, здорова їжа та питна вода, яку можна пити з крану. Гарні дороги, законослухняність, готовність допомогти кожному, посміхнені обличчя, впевненість у собі. Я вірю, що наша країна обрала європейський шлях саме заради цього. А якщо говорити про те, що я ціную в людях, то це харизматичність. Я маю на увазі те, що людина повинна щось робити гарно, краще, ніж інші. Якщо це вчитель зарубіжної літератури, то на його уроках має бути якась методична родзинка, яка робить його неповторним. Це як логотип, за яким ми впізнаємо гарну фірму. А ще я ціную щасливих людей та мрію, що в наших школах будуть працювати саме щасливі вчителі. Тому що щасливий вчитель та щасливий учень – це головна мета реформування школи.
А наостанок я скажу….
Я вдячна журналу «Зарубіжна література» за можливість висловитися на його сторінках. Ціную журнал за креативність та якість методичних матеріалів. Вдячна за те, що ваш журнал відкрив для мене багато талановитих науковців, учителів. Маю за честь бачити на сторінках видання матеріали вчителів Кіровоградщини. Знаю, що в редакційному портфелі є багато інноваційних проектів. Ми готові до співпраці заради нашого предмета «Зарубіжна література»
Шановна Анно-Маріє! Ми раді знову бачити Вас у нашій редакційній
Вітаю дорогих колег з барвистим осіннім настроєм! Посібник написаний у співавторстві з Марією Володимирівною Кібою – учителем зарубіжної літератури і англійської мови, яка уже четвертий рік є учасником творчої лабораторії під моїм керівництвом «Обличчя і душа сучасного уроку літератури» при Львівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти. Марія Володимирівна, як і я, дуже захоплена темою хвилинок відпочинку на уроці; потужно, яскраво і натхненно представляє щомісяця цілі блоки здоров’язбережувальних вправ. Творити в парі з нею було одне задоволення: поступово визрівала концепція посібника, перебрали більше 20-ти варіантів його назви. До книжки увійшли тільки ті вправи, яких ви майже ніде не зустрінете, які пройшли багаторазове випробовування на практиці: дихальні вправи, гімнастика для очей, вправи для відновлення нервових клітин, зміцнення м’язів рук, зняття втоми, тренування красивої і здорової спини, масаж окремих частин тіла, а також вправи, пов’язані з актуалізацією різних сенсорних каналів: звукового, нюхового, смакового, тактильного. Найкраще і найефективніше!
Ми знаємо, що Ви плануєте випустити цілу серію книжок, яка матиме загальну назву «Давайте відпочинемо!». Вийшов у світ перший посібник із цієї серії – «Сезонні валеохвилинки». Нас дуже зацікавив такий креативний поділ вправ на пори року. Як виникла ця ідея та яке її практичне значення? А якими будуть назви наступних випусків, якщо не секрет?
Три сезони – осінь, зима, весна – пов’язують основну діяльність дітей із перебуванням у школі. Щоб яскравіше підкреслити єднання людини і природи, звернути увагу дітей на неповторність кожної пори року, вписати звичайний шкільний день у магію ритмічності всесвіту, можна і вітатися кожен раз унікально – залежно від сезону, а також проводити тематичні природні хвилинки відпочинку. Авторство терміну «сезонні валеохвилинки» належить М.В. Кібі – така геніальна у своїй простоті ідея.
Під час відбору матеріалу до пропонованого посібника ми з Марією Володимирівною стикнулися з проблемою, що багато вправ концептуально не підходять для книжки. Існують комплекси, серії, цикли хвилинок здоров’я, які складаються в інші великі групи – наприклад, предметні валеохвилинки (спеціальні вправи для кожної шкільної дисципліни), вправи для гармонізації півкуль головного мозку, вправи для зміцнення психологічного здоров’я тощо. Отже, надіємось, будуть інші книжки в серії «Давайте відпочинемо! Острівець здоров’я, усмішок і позитиву на уроці».
Як збиралася ця неповторна колекція валеохвилинок? Що стало Вашим джерелом натхнення?
Почалося захоплення темою валеохвилинок з літа 2011 року, коли я потрапила на 10-денний фестиваль «Педагогіка ХХІ століття», що проходив поблизу Одеси. Ми прокидалися о 5-й ранку, йшли зустрічати схід сонця на березі Чорного моря. Чотири тренери один за одним проводили для учасників фестивалю ранкові оздоровчі комплекси – гімнастика, дихальні вправи, ігри з тенісними м’ячами. Сил потім вистачало до кінця дня, а це були насичені інформацією заходи: 8-10-годинні семінари, доповіді, майстер-класи, уроки. Здивувалась, наскільки уважно промовці фестивалю ставились до самопочуття своїх гостей: кожні 30-40 хвилин нам пропонували динамічні паузи, руханки, вправи для очей. Уперше на собі відчула, наскільки це приємно – бути енергійною, радісною, позитивною завдяки простим вправам. Мозок збагачується киснем, виробляються ендорфіни – гормони щастя, відчуваєш себе в тонусі!
Так з’явилося хобі. На кожній педагогічній конференції, фестивалі, відкритому уроці обов’язково були колеги, які турбувались про здоров’язбереження учасників і пропонували оригінальні валеохвилинки. Щось запозичувала, щось вдосконалювала і модернізувала, щось сама почала вигадувати. Взяла собі за правило: мої слухачі повинні після мого виступу поїхати додому більш здоровими – психологічно, фізіологічно, духовно, – ніж до відвідування.
Анно-Маріє, разом з Вами наше видавництво підготувало справжній сюрприз для вчителів – відеододаток до випуску «Сезонні валео-хвилинки». Під час відеоуроку Ви демонструєте вправи, що пропонуються у книжці. Як, на Вашу думку, це допомагатиме вчителеві?
Коли читаєш у книжках опис вправ, рухів, часто не уявляєш, наскільки це насправді пластично й енергійно можна проводити. Хочеться, щоб посібник став справжнім помічником для вчителя. Але деякі з пропонованих вправ, зокрема рухових, можуть викликати сумнів, невпевненість, побоювання видатись дітям смішними. Відеоурок побудований як тренінг з метою надати сміливості у використанні пропонованих валеохвилинок. Будьте смішними! Будьте по-дитячому прості, захоплені, емоційні! Отримуйте самі радість від пропонованих учням хвилинок відпочинку.
А тепер цікава і корисна інформація для всіх, хто прагне до самовдосконалення, професійного зростання. Ми вирішили розширити формат спілкування читачів з авторами нашого часопису. Тепер ви матимете змогу обмінюватися думками не лише заочно (на сторінках видання), а й в режимі он-лайн. Ми плануємо з нового навчального року регулярно проводити вебінари за участю відомих науковців та вчителів України. 27 вересня 2017 року перший вебінар для педагогів проведете Ви, Анно-Маріє. Чи є такий формат спілкування для Вас цікавим і якою буде тема першого вебінару?
Так, для мене це цікавий формат, і, сподіваюсь, проведення вебінарів стане новою сходинкою мого професійного зростання і можливістю донести новаторські ідеї якомога ширшому колу вчителів. Кількість запрошень на проведення авторських семінарів у різних містах України на сьогодні перевищує мої можливості. Останнім часом почала задумуватись над новими формами спілкування з колегами і поширення досвіду. Сама із задоволенням відвідую вебінари з різних галузей знань. Тому з радістю відгукнулась на пропозицію редакції часопису побувати в ролі одного з тренерів навчальних вебінарів для педагогів. Тема першої зустрічі – «Позитив і радість у школі: система хвилинок здоров’я». Поділюсь своїми улюбленими валеохвилинками. Ви зможете на практиці переконатися в ефективності різних комплексів вправ, які зроблять вас і ваших учнів бадьорими, щасливими, здоровими.
Шановна Анно-Маріє! Нещодавно ми дізнались про ще одну важливу подію у Вашому житті, з якою, користуючись нагодою, хочемо Вас щиро привітати. У червні 2017 року на Третьому Львівському фестивалі гуманної педагогіки «Як любити дітей» оголосили про присудження Вам звання Лицаря Гуманної Педагогіки, а також вручили диплом та золотий нагрудний знак «Серце і Лебідь». Небагато українських учителів мають таку відзнаку. Розкажіть, будь ласка, читачам про цю особливу нагороду.
Дякую! Міжнародне громадське журі при Центрі гуманної педагогіки у 2003 році заснувало звання «Лицар Гуманної Педагогіки» і щорічно вручає диплом і золотий значок «Серця і лебедя» десяти діячам науки, мистецтва і освіти, педагогам-новаторам з Грузії, Латвії, Литви, Естонії, України, Білорусі, Росії, Киргизстану, Казахстану, Азербайджану. Це звання присуджується людям, які хочуть позбутися в своїй роботі рутини і шаблонів авторитарної педагогіки, відзначилися своєю діяльністю на шляху розвитку і втілення на практиці ідей гуманної педагогіки. Лицар Гуманної Педагогіки – це своєрідний морально-духовний Кодекс ставлення до дітей, до себе як до людини, до місії Вчителя.
Розпочався новий навчальний рік. Будемо вдячні, якщо Ви надасте кілька порад нашим читачам, як, на Вашу думку, зробити урок дійсно позитивним.
Це прості поради: йдіть на урок з вірою в кожного учня, частіше посміхайтеся, вітайтесь нестандартно (наприклад: «Доброго дня, мої прекрасні! Сьогодні на уроці я хочу зібрати чудовий урожай ваших думок»); починайте вивчення нового навчального матеріалу зі слів: «уявіть…», «відчуйте…», «пригадайте…»; коментуйте кожну відповідь дитини особливою похвалою («Якими чудовими думками ти володієш!», «Твоя відповідь мене дуже зворушила», «Світла голова!»), а також візьміть за правило проводити на кожному уроці хвилинку здоров’я, адже це гарантоване вироблення корисних ендорфінів і гарного настрою. Яскравих фарб життя і позитиву у всьому, шановні колеги!
Шановна Анно-Маріє Іванівно, раді бачити Вас у нашій редакційній
Це правда. Тому педагогіка, школа ніколи для мене не усвідомлювались як «робота». Не працювала жодного дня в своєму житті! Хоча не мала і жодного вихідного, адже захоплення, творчість, мистецтво вимагають від людини постійної концентрації всіх фізичних і духовних сил. І все-таки можу вважати себе щасливою, оскільки розумію суть свого служіння, чую поклик у своєму серці, вмію дарувати крихти тих знань і одкровень, які відкрилися зсередини, були прожиті особисто, відчуті душею.
Ви завжди у пошуку, в намаганні вийти за межі стандартних форм проведення уроку. Щоб донести свої ідеї і думки, знайти однодумців, Ви багато подорожуєте й зустрічаєтесь із учителями з різних куточків України. Ваші майстер-класи вирізняються високим рівнем науковості, сучасності, інформативності. Це лавина почуттів, думок, атмосфера естетичного піднесення, духовності. Водночас вони дуже ліричні.
З одним із таких майстер-класів «Слово – ключ до таємниці життя» наші читачі мають змогу сьогодні ознайомитися. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про Ваші зустрічі з учителями-словесниками.
Справді, багато подорожую, з радістю ділюся з колегами своїм досвідом. У березні, наприклад, відбулося 8 зустрічей з учителями Львівщини й інших областей України. Добрі дружні зв’язки в останні роки склалися з колегами з Рівненщини (м. Рівне, м. Дубно, м. Гоща), Тернопілля (м. Тернопіль, м. Борщів), Київщини (м. Київ, м. Біла Церква), Черкащини (м. Черкаси, м. Сміла) та ін. Теми, які обговорюємо: «Обличчя і душа сучасного уроку літератури», «Біоадекватна методика викладання», «Роль органів чуття у процесі сприйняття – запам’ятову-вання – відтворення навчальної інформації», «Новаторські форми уроків» та ін. Моя аудиторія – українські філологи та зарубіжники, вчителі початкових класів, педагоги-однодумці з Всеукраїнської культурно-освітньої асоціації Гуманної Педагогіки.
Під час таких зустрічей орієнтуюсь на «свого слухача» – вимогливого, який чекає від сучасного вчителя і науковця правди, новаторського педагогічного досвіду. У спілкуванні з колегами прагну до створення комфортного навчального простору, організації єдиного духу співтворчості, робочої атмосфери доброзичливості; живого знання, теплого слова; «олюднення» навчальної інформації, налаштованості на пошук і відкриття особистісно значущої істини. Ці зустрічі й мене роблять більш енергійною, натхненною, гармонійною.
Ви працюєте із творчою групою вчителів-словесників у Львівському ОІППО, допомагаєте молодим педагогам вдосконалювати фахову майстерність. Чи є у Вас якісь секрети професійної майстерності?
Не мислю педагогічного мистецтва без натхнення, без духовної основи, без осяянь. Намагаюсь розмити межі педагогіки і життя, надати потужний заряд сміливості до піднесення і розвитку інноваційної свідомості сучасного вчителя, усвідомлення ним величі свого служіння.
Усім зрозуміло, що школі зараз, як ніколи, потрібен творчий учитель, новаторська особистість; не млява, пасивна, з усім згодна людина, а сильна особистість, яка є активною творчою одиницею суспільства, лідером. З огляду на це роль творчого об’єднання молодих учителів дуже істотна. Це взаємо-навчання, допомога один одному, розширення педагогічної свідомості, спільне пізнання нового, знаходження відповідей на питання «чого навчати?», «як навчати?», а також на питання «як навчати результативно?». Педагог має виробити в себе звичку мобільно реагувати на динаміку освіти, бути експериментатором, глибоко вникати в актуальні педагогічні явища, всебічно аналізувати їх та втілювати у практику.
Учитель може все, якщо в нього вірити! Наші щомісячні зустрічі з молодими словесниками Львівської області будуються як полілог, що передбачає поліфонію, «зустріч» різних точок зору рівно-правних, вільних свідомостей, які збагачують і творять одна одну. Кожне заняття дає нам усім імпульс для подальших пошуків і вдосконалення.
Ви навчаєте вчителів, а у кого навчаєтесь Ви особисто?
Моє педагогічне мислення сформували насамперед два Учителі – педагог-гуманіст Шалва Олександрович Амонашвілі і автор біоадекватної методики викладання Наталія Володимирівна Маслова.
У Ш.О. Амонашвілі взяла ідею безумовного практичного наслідування високих духовно-моральних ідеалів, а також здатність творити урок як подарунок учням, а значить – людству і світові.
Н.В. Маслова дала мені в руки концептуальний компас, а саме: біоадекватність (природовідповідність) як гармонійний, цілісний, екологічно здоровий спосіб мислення, відповідний природі людини, її можливостям, природі мозку людини, природі сприйняття інформації.
Вважаю себе більше ученицею, ніж учителем, постійно навчаюсь, цікавлюсь досягненнями сучасних наук: генетики, квантової і хвильової фізики, нейрофізіології, психології. Захоплююсь мудрістю дітей. Коли працювала в школі – кожен учень був моїм учителем, і це не просто слова.
Багато навчаюсь і в постійних авторів журналу «Зарубіжна література в школах України», зокрема в Ірини Хроменко, Ольги Гузь, Ольги Чоловської, Ірини Ткач, Тетяни Ялтанець та ін.
Моя духовна орбіта – Біблія та інші священні книги людства, в яких здавна збережені закони Життя, прописані вищі принципи.
Ми знаємо, що Ви «колекціонуєте» нестандартні форми уроків та різноманітні вчительські прийоми викладання літератури, називаючи їх «веселковими ідеями». Що у Вашій методичній скарбничці із зібраного є найкоштовнішим? Що, можливо, стало відкриттям?
У моїй колекції понад триста оригінальних, цікавих форм уроків, адже нестандартні заняття – це реальна можливість учителю і учням піднятися над дійсністю, пізнати її з позицій іншого виміру – творчого, небуденного, фантазійного. Ще видатний учений І. Павлов стверджував: «Коли інформація подається поза інтересом, в корі головного мозку формується центр її активного відторгнення». Учитель часом забуває про те, що багато з того, що йому самому видається важливим і корисним, позбавлене сенсу для учня. Коли діти знаходяться в стані протесту, їм нецікаво, обов’язково потрібно змінити мотивацію, запропонувати щось цікаве. Кожен учень захоче стати активним учасником уроку – пошуку істини, уроку-мандрівки поза часом і простором, уроку-сходження до нових смислів, уроку несподіваних відкриттів, уроку-настрою, уроку-рандеву, уроку-вибору, уроку-сюрпризу тощо.
Емоційний зміст уроків літератури – це основа, база формування мотивації учнів до навчання, читання художніх творів. Позитивні емоції, добрий досвід – позитивний, добрий мотив. Негативні емоції, негативний досвід – це негативний, поганий мотив. До навчання дитину спонукає бажання опинитися в полі любові вчителя, його допомоги, в атмосфері цікавих творчих питань і завдань, в робочій аурі інтелектуального пошуку.
До найкоштовнішого у моїй методичній скарбничці належать методи і прийоми етапу мотивації навчальної діяльності («Рецепт гарного настрою», «Зустріч з героєм», «Живі речі», «Метод творчого самопочуття», «Стрижневе питання»), етапу рефлексії («Картка настрою», «Рефлексивний екран», «Домалюй обличчя», «Палітра емоцій», «Кошик ідей», «Духовний заповіт моєму однолітку ХХІІ століття» та ін.). Серед моїх вчительських «хобі» також мовні формули привітання і прощання, з якими раніше знайомила наших читачів у публікаціях.
У чому, на Вашу думку, полягає секрет справжнього веселкового настрою та гармонії з собою?
Дуже важливо розуміти, що вчитель покликаний не просто давати знання, стежити за здоров’ям і виховувати, а ще одна з його цілей – це керувати розвитком психіки дитини, а, отже, знати, за якими законами розвивається психіка людини. Справжній веселковий настрій та гармонія з собою починається з поняття психологічного, сенсорного, фізіологічного та інтелектуального комфорту на уроці як оптимального функціонального стану вчителя і учнів, найбільшого можливого позитивного самовідчуття і самовираження. Тому що коли є неприємні відчуття, то частина сил на уроці буде витрачатися на їх подолання. І чим більше неприємного, тим більше буде непродуктивних витрат енергії.
Який же механізм «запуску» зони комфортного мислення? Початок уроку – для правої півкулі, тобто для органів чуття, для уяви, мрії, фантазії, душевного проживання інформації! Людина і Всесвіт – це єдиний хвильовий механізм. Як природа живе за законами ритмів (ранок – вечір; весна – літо – осінь – зима), так і людина живе протягом доби за фазовими станами. Необхідно відновити природовідповідну основу уроку, генетично властивий людині спосіб засвоєння інформації: спочатку – стан спокою (етап сприйняття і обробки нового матеріалу; робота правої півкулі головного мозку), а потім – стан активності (етап закріплення, повторення, систематизації вивченого; робота лівої півкулі).
Хочу подарувати вправу «Веселковий тонік» – чудовий спосіб підбадьорити, підняти настрій та тонус дітей. Запросіть ваших учнів влаштуватись якомога зручніше і зробити глибокий вдих і видих. Запропонуйте їм уявити прозоре блакитне небо з веселкою від краю до краю. Нехай діти сконцентруються спочатку на червоній дузі. Чарівним голосом продовжуйте: «Уявіть, як ваша червона дуга починає вібрувати, віддаляється від веселки і наближується до вас у вигляді червоної хмаринки. Коли ця хмаринка досягає вас, вона розсипається на рубінові кристали, які торкаються вашої шкіри і перетворюються на краплі води. Вода просочується через шкіру всередину і наповнює ваше тіло рубіновим кольором. Коли ви відчуєте, що тіло наситилося кольором, зайва волога вирветься назовні і швидко розсіється…» Повторіть те ж саме з наступною та всіма іншими кольоровими дугами веселки. Зовсім не обов’язково використовувати увесь кольоровий спектр, можна обмежитися декількома.
Сама радість навчання робить дитину здоровою, гармонійною і щасливою.
Нещодавно вийшла у світ Ваша нова книжка «Як зробити смачний, ароматний, кольоровий урок літератури». Ви, як голова журі вчительського конкурсу «Виховуємо духовність», який наш часопис проводив минулого року, дарували свою книжку переможцям. За словами вчителів, для багатьох з них вона стала настільною. Тож поділіться рецептами, як же зробити уроки зарубіжної літератури унікальними.
Справжнім відкриттям для мене особисто стало розуміння того, що на уроках ми, перш за все, працюємо з тілом дитини, а точніше, з її органами чуття: з вухами – через слух, з очима – через кольорові враження, з носом – через приємні запахи; з руками, плечима, спиною – через дотик тощо. Пам’ять і увага – процеси сприйняття, обробки, збереження та відтворення людиною різноманітної інформації – неможливі без активізації сенсорних систем. А вже через постійну активацію і розвиток органів чуття відбувається витончення душі учнів і накопичення запасу міцності їхнього здоров’я. Отже, за правило для себе взяла: щоурочне залучення 3-х – 5-ти сенсорних каналів у роботу.
Для того, щоб зробити унікальними, живими уроки літератури, можна:
– створювати яскраву кольорову гаму уроку (тут важливий і колір одягу вчителя, і колір квітів у вазі на вчительському столі, кольорові привітання, кольорова рефлексія, як-от «Картина сьогоднішнього дня», «Букет настрою»; робота з колірною назвою твору, символікою кольорів у художньому тексті, кольоровою гамою героя; асоціативні завдання типу «Колір кохання в сонетах Шекспіра», «Колір щастя» тощо);
– підсилювати емоційне враження від уроку за допомогою звуків, мелодії (читання віршів під музику, створення звукообразу письменника, робота з «музичними» назвами книг, звуками в художньому творі; емоційно-музична рефлексія);
– звертати увагу на запахи природи в творі, унікальні аромати кожного свята, про яке пише автор (наприклад, запахи Різдва в «Різдвяній пісні у прозі» Ч. Діккенса, повісті «Ніч перед Різдвом» М.В. Гоголя, новелі «Дари волхвів» О’Генрі, романі «Доктор Живаго» Б. Пастернака), розповідати про аромати часу, історико-культурної епохи, країни, де жив письменник; спробувати розкрити метафору запаху в творах («Парфумер» П. Зюскінда, «Запах думки»
Р. Шеклі), спробувати створити рецепт парфумів літературного персонажа – наприклад, «Аромат Джульєтти»);
– наповнювати уроки смаком (це можуть бути реальні смаки – цукерки, фрукти, чай, якими ви будете пригощати своїх учнів; або смаки, викликані в уяві: смак перемоги (поразки) героя, смак книги, кулінарні вподобання літературних героїв, літературна дегустація книжкових новинок тощо);
– давати можливість чутливій пам’яті пальців зберігати дбайливий дотик до сторінок рідкісного видання книги, до предметів, про які згадується в творі.
А взагалі, хороших методів існує стільки, скільки існує хороших учителів.
Ви є науковим консультантом нещодавно започаткованого всеукраїнського проекту «Філологічний Олімп». Якою є Ваша участь у цьому проекті?
Це актуальний проект, сучасний, ґрунтовний. Його мета – об’єднати інтелектуальний, творчий потенціал філологів з усієї України, підняти їх на вершину, акме свого служіння. Звідси і така гучна назва – «Філологічний Олімп». Я входжу в число науковців, які активно, інтерактивно, очно і дистанційно своїми напрацюваннями діляться з колегами. Завжди рада підтримати дієві, затребувані часом і професіоналами проекти.
Розкажіть, будь ласка, про свої літературні уподобання. Чи є у Вас улюблений літературний герой? Хто він?
Читати люблю, намагаюсь одну-дві книжки на місяць прочитати. Із найбільших вражень останнього року – повість «Цинамонові крамниці» Бруно Шульца – письменника-модерніста світової слави з Дрогобича, який писав польською мовою, та збірка новел Андре Моруа «Фіалки по середах».
Улюблений літературний герой – Дон Кіхот, благородний лицар з Ламанчі, гуманіст, діяльний тип, герой-практик, який став на захист добра, справедливості, правди в часи, коли віра в загальнолюдські цінності вже згасла. Вражає факт, що про Лицаря Сумного Образу в Іспанській Академії прийнято говорити стоячи.
Образ Дон Кіхота є своєрідним логотипом журналу «Зарубіжна література в школах України». Для мене це не просто знак-символ на обкладинці – це система цінностей, якої дотримується редакція, автори, читачі, і я в тому числі. Дуже приємно, коли щомісяця – з кожним новим номером – Дон Кіхот приходить особисто до мене і зміцнює віру в ті ідеали, заради яких він вирушив у мандри.
Що б Ви хотіли побажати нашим учителям та їхнім випускникам напередодні завершення навчального року?
Бажаю нашим учителям та їхнім випускникам відчути себе сильним, могутнім деревом – квітучим, плодоносним, здоровим, прекрасним. І нехай це дерево допоможе Вам по-новому поглянути на себе. Зробіть його таким, яким Ви хочете. Уявіть міцні коріння, гілки, стовбур, дайте Вашому дереву багато землі, неба, повітря, простору. Пам’ятайте, що тільки Ви здатні керувати вашим життям, все – у Ваших руках, у Вашій свідомості. І нехай це дерево, яке Ви зараз уявили, допомагає Вашому зростанню, саморозвитку і самовдосконаленню для блага системи «Творець – Світ – Природа – Людина – Суспільство».
А редакції улюбленого журналу бажаю нових приємних відчуттів і вражень, великих результатів у вашій натхненній подвижницькій діяльності, сил і крил рухатись вперед, щоб ваші постійні читачі залишались вірними вам і з кожним роком збільшувалась кількість нових передплатників-читачів!
Дякуємо за цікаву бесіду!
Дорогі читачі, сьогодні до нашої редакційної вітальні ми запросили 
Отже, знайомтеся з нашою гостею – талановитим вчителем, чарівною жінкою та щирою людиною!
Вікторіє Георгіївно, розкажіть, будь ласка, про Ваш шлях до професії вчителя?
Мені здається, що з мрією стати вчителем я народилася. Учителями з великої літери й прикладом у всьому не тільки для власних дітей, а й для вихованців, які до цих пір із вдячністю згадують своїх мудрих наставників, були й є мої батьки (адже Вчитель – це на все життя!). Згадую, жодного разу в нашій сім’ї моє дитяче бажання навіть не обговорювалося! Щодо вишу, в якому здобуватиму вищу освіту, теж особливих вагань не було: мама з батьком, випускники історичного факультету Ужгородського державного університету, так багато й цікаво розповідали про нього, що альтернатив не існувало, хоча до Києва коростенцям – близесенько. Після закінчення вишу за розподілом потрапила до Сваляви, бо весь наш випуск залишився в Закарпатті відпрацьовувати законні 3 роки за направленнями. Коли вже вчителювала в одній із кращих свалявських десятирічок, мій науковий керівник С.М. Шошура особисто привіз мені нагороду й запрошення на роботу до університету на кафедру літератури, оскільки на всесоюзному конкурсі студентських дипломних проектів 1986 року моя дипломна робота стала переможцем. Однак жодних сумнівів щодо професійного визначення в мене не було – школа, школа й тільки школа! І знаєте, за весь час роботи – а це вже, слава Богу, 33 роки! – жодного разу не засумнівалася, не пошкодувала про свій вибір.
Які, на вашу думку, характеристики вчителя ХХІ ст.?
Глибоко переконана, що успішний вчитель будь-якого століття обов’язково повинен любити життя, свою справу, поважати особистість і особливість кожної дитини, постійно тримати руку на пульсі інновацій, вимог часу та працювати над собою, розвиватися, рухатися. Якщо діти бачать у очах учителя й чують у його голосі любов, небайдужість, захоплення – вони відповідають взаємністю. А ще не терплять фальшу й неправди. Щодо вчителя майбутнього знаю точно, що серед його характеристик нема місця авторитаризму. Це творчий експериментатор, який сміливо дивиться у майбутнє, адже наше майбутнє – це діти!
Яку роль у Вашій долі відіграв конкурс «Учитель року»?
О! Величезну роль! Пам’ятаю, член журі всеукраїнського етапу нашого конкурсу Ольга Гузь, нинішня моя добра знайома, досвідчена вчителька, майстер своєї справи, яка для мене є прикладом професіоналізму, працьовитості й творчого вчительського неспокою, у своєму виступі сказала: «Дівчата, після конкурсу у вас все буде інакше. Він ділить життя на «до» і «після». Тоді мені дивно було це чути. Зараз я часто згадую й повторюю слова Ольги Олександрівни для інших, надихаючи їх на участь у професійних змаганнях.
Щодо ролі конкурсу в моєму житті, то, по-перше, звичайно ж, у випробуваннях на різних етапах перевірила власні сили, досвід, підготовку, майстерність. В Одесі відчувала потужну підтримку з області, від наставників і колег, зокрема Тетяни Гнаткович, Тетяни Кричфалуші, Тамари Мельниченко та вчителів моєї гімназії. Найцікавішими, як на мене, були майстер-клас і, звичайно ж, конкурсний урок! На майстер-класі перевіряєш уміння взаємодіяти з дорослими, колегами, на уроці – з учнями. В Одесі витягла жереб на 10 клас, другий урок за романом Е.Золя «Кар’єра Ругонів». Переживала: учнів побачила безпосередньо на перерві перед уроком – дорослі діти, юнаки й юнки, яких навчає молодесенька вчителька зарубіжної літератури, російськомовне середовище… Наша співтворчість упродовж 45 хвилин була незабутньою, заради цього варто було йти на конкурс!
По-друге, з величезним задоволенням поринула в неповторну атмосферу співзвучання багатьох струн душі закоханих у Її Величність Літературу, Її Високість Школу, Її Святість Дитину людей і серед учасників, і серед членів журі. Голова журі, доктор філологічних наук, професор Ольга Миколаївна Ніколенко зуміла створити таку доброзичливу, ненапружену, невимушену атмосферу високої культури спілкування, професійності, взаємоповаги, толерантності, що до кінця ми, конкурсанти, що пройшли у ІІ тур, майже забули, що це змагання, вболівали одне за одного, особливо під час останнього випробування – конкурсного уроку. Хто добре знає Ольгу Миколаївну, той скаже, що навколо неї завжди панує така атмосфера. Для нас же, вчителів-конкурсантів, це було неабияким і надзвичайно приємним відкриттям, як і саме знайомство з цією непересічною особистістю, післясмак якого зберігся до нинішніх часів!
До кінця нашого перебування в Одесі згуртувалася група вчителів-однодумців у складі автора цих рядків, Людмили Юлдашевої, Світлани Леоненко, Вікторії Макаренко, Олени Пітерської, Жанни Костюк, Максима Коровая, Олени Самініної, яких ось уже 4 роки пов’язує не лише тепла дружба, але й активна співпраця в межах зініційованої та створеної нами Спілки вчителів-
словесників. Запам’яталися серед конкурсантів і такі яскраві особистості, як Олег Кущ, Світлана Гарна, Тетяна Тимошенко, Олена Прадійчук, Тетяна Джангобекова. Вже після конкурсу упродовж останніх років ми всі часто зустрічаємося на семінарах, конференціях, круглих столах, на сторінках фахових журналів та в соціальних мережах. Співпрацювали з багатьма в робочій групі при профільному міністерстві над спрощенням, а потім над оновленням шкільних навчальних програм із зарубіжної літератури. Активно долучалися до боротьби за збереження нашого предмета в школі.
Що стало рушійною силою у Вашому рішенні стати співавтором підручника?
Не що, а хто! Рушійною силою стала, звичайно ж, Ольга Миколаївна Ніколенко, яка повірила в мене й запросила до цікавої та відповідальної співпраці.
І не лише рушійною силою, а й натхненником, і наставником, і Вчителем! Якби мені навіть під час конкурсу, не те що до нього, сказали, що стану співавтором підручників, членом такого знаного й шанованого серед учительства авторського колективу – ні за що не повірила б! Безперечно, дуже хвилювалася, погодившись на пропозицію, але нелегкі завдання я люблю. Імпонує, що Ольга Миколаївна як керівник авторського колективу докладає багато зусиль до того, щоб до української школи, до українських школярів прийшли сучасні, змістовні, якісні, доступні підручники, які в найкращий спосіб представляють необхідний навчальний матеріал із нашого предмета. Впевнена, вчителям теж до снаги такий підхід! Цього року, мабуть, уперше в історії українського підручникотворення в підручнику зарубіжної літератури авторського колективу під керівництвом О.Ніколенко для 10 класу використано QR-коди, за допомогою яких учитель та учень може переглянути цикл додаткових тематичних відеоматеріалів. Тому підручники цього авторського колективу мають переконливий успіх у щорічних змаганнях навчальної літератури для шкіл. Крім того, вчителів і діток, які їх обрали, автори безкоштовно забезпечують хрестоматіями як цьогоріч, так і наступного навчального року.
Яким, на Вашу думку, має бути підручник для учня НУШ?
Частково на це питання я вже відповіла. Додам іще: підручник має бути сучасним, зручним, цікавим, зрозумілим, інформативним, проте не переобтяженим надлишком інформації, яка відволікає увагу від необхідного навчального матеріалу. Важливо в розрізі вимог Нової української школи враховувати компетентнісний підхід до розробки запитань і завдань для роботи в класі та вдома. Діти люблять естетично довершені речі, отож важливу роль відіграє й оформлення підручника, ілюстративний матеріал, кольорова гама.
18 квітня Ви успішно провели надзвичайно цікавий вебінар для вчителів «Нова програма для 10 класу: сучасна література в юнацькому читанні» та отримали чудові відгуки учасників вебінару з різних куточків України. Велика Вам подяка за таку цікаву, змістовну й інформативну зустріч! Чи є такий формат спілкування для Вас цікавим? Поділіться своїми враженнями.
Насамперед, шановний пане Дмитре, дякую Вам за запрошення й за те, що Ви довірили мені таку відповідальну місію й надихнули на цікаву роботу! Це інноваційний формат спілкування й обміну досвідом між однодумцями, справа майбутнього, яку дуже вдало започаткував цього навчального року улюблений журнал «Зарубіжна література в школах України». Адже дедалі більше вчителів стає до лав тих, хто прагне йти в ногу з часом, широко використовуючи в роботі на уроках, у самоосвіті переваги інноваційних технологій, зокрема й ІКТ, безмежні можливості Інтернету. Робота у ВЕБ-кабінеті не тільки дозволяє ведучому розповісти, а слухачам почути про найважливіше, а й демонструвати тематичні презентації, переглядати відеоматеріали, слухати аудіозаписи, активно ділитися розробками, обмінюватися враженнями зі слухачами через чат, на дописи в якому ведучий має змогу відразу ж реагувати – і все це у зручній обстановці, з можливістю довільних переглядів у записах. Теми для вебінарів обираються цікаві й актуальні, що сприяє їхній популярності.
Для свого вебінару питання вивчення десяти-класниками наступного навчального року творів сучасної літератури за новою програмою я обрала невипадково. По-перше, хотіла допомогти колегам у підготовці, поділившись напрацюваннями, спостереженнями, спрямувати їхні пошуки в Інтернет-просторах, зорієнтуватись у обранні творів зі списку нововведених для альтернативного вивчення. По-друге, як активний фейсбучний дописувач перебуваючи в курсі «страхів» окремих колег перед новим, хотіла довести відому істину: хто хоче зробити – шукатиме шляхів, хто не хоче – шукатиме причини! Крім того, глибоко переконана, що таке рішення авторів шкільної програми як уведення до курсу зарубіжної літератури розділу сучасної літератури для дітей та юнацтва, яким щороку ми з учнями закінчуємо навчальний рік, – надзвичайно вдала ідея, успішно апробована часом. У 10 класі розділ «Сучасна література в юнацькому читанні» представлений чудовими творами, кожен із яких заслуговує на прочитання й вивчення: «Повітряні змії» Ромена Гарі, вже відомий нам «Алхімік» Пауло Коельйо, лірика Тумаса Транстремера, оповідання Мо Яня «Геній», цикл творів про Адріана Моула Сью Таунсенд, «Кораліна» Ніла Ґеймана, «Кава з кардамоном» Йоанни Яґелло.
Під час вебінару Ви розповідали колегам про повість Ніла Ґеймана «Кораліна», нововведений твір, який десятикласники вивчатимуть наступного навчального року. Прозвучала думка, що доречно було б використати повість як тему для обговорення на батьківських зборах. Чому, на Вашу думку, цей твір треба читати й батькам?
Так, я зупинилася на «Кораліні» Ніла Ґеймана та «Каві з кардамоном» Йоанни Яґелло. Вони дуже подібні за проблематикою.
Ніл Ґейман у своїй повісті-казці наголошує, що сучасним дітям так часто не вистачає, аби їх помічали, аби до них прислухалися, аби їх розуміли не лише свої батьки, а й старше покоління. Важливість діалогу між поколіннями – один із головних меседжів повісті. Батьки Кораліни – це типові сучасні батьки, заглиблені у свої проблеми, які весь свій вільний час приділяють не дитині, а Інтернет-мережі, віддають перевагу моніторам комп’ютерів, байдужі до створення сімейного затишку в оселі, до домашнього харчування, смачної їжі, до потреб та смаків власної дитини, спільного дозвілля, майже не звертають уваги на дочку. Мати перестає бути господинею, відсторонюється від виконання хатніх обов’язків, батько не бажає бути господарем на сімейному обійсті. Дитина представлена сама собі. У світі, повному людей, у рідному домі, поряд із рідними людьми дівчинка відчуває самотність – і це її неймовірно засмучує. Потреба в безпосередній взаємодії як у чомусь справжньому і штовхає Кораліну шукати іншу сім’ю.
Не впізнаєте?! Ми, вчителі, щодня бачимо перед собою десятки таких сімей.
І поряд із вихованням дітей треба виховувати й батьків. Тому, на моє глибоке переконання, твір бажано б прочитати й дорослим, щоб краще зрозуміти, до яких фантазій і думок призводить дітей батьківська байдужість, куди вона може штовхнути їхнє «чадо» в сучасних «міських джунглях». Класні керівники можуть взяти повість Н.Ґеймана до своєї методичної скарбнички й провести батьківські збори з надзвичайно актуальної теми міжособистісного спілкування батьків і дітей.
До речі, учасники вебінару цю ідею схвалили.
Ви полюбляєте створювати інформаційні кейси для своїх учнів. Яким чином це допомагає їм у навчанні?
Думаю, це допомагає учням зорієнтуватися у величезному об’ємі інформації з виучуваного питання, яка є в Інтернеті, чи – тим паче – при його недостатній кількості, вчитися працювати з якісним і достовірним, а не низькопробним навчальним матеріалом, звертати увагу саме на необхідне. Кейс допомагає учням заощадити час при підготовці до уроку або виконати випереджувальне домашнє завдання, самостійно опрацювати певний матеріал. Кейси можуть бути й паперовими, якщо кабінет не комп’ютеризований, а додаткові матеріали необхідні для роботи безпосередньо на уроці: це тексти творів, яких нема в підручнику чи хрестоматії, різноманітний тематичний цитатний матеріал до теми, висловлювання відомих людей, додатковий матеріал до уроку для колективної чи кооперативної роботи. Наприклад, при вивченні поезії
Р. Кіплінга «Якщо…» до кейса вкладаю і всі знайдені мною 19 перекладів цієї поезії українською різних часів, адресу сайту, присвяченого цій поезії, – тобто інформацію, яка потребує більш ретельних пошуків або на яку діти можуть не звернути уваги.
Поділіться досвідом, як та за якими критеріями Ви обираєте твори для вивчення, які пропонуються на вибір?
Обираю насамперед ті, на які відгукнеться моя душа. Хоча, звичайно ж, ураховую коло інтересів та рівень підготовленості учнів певного класу до сприйняття того чи іншого твору, готовності до розуміння й обговорення певних тем і проблем, актуальність проблематики.
Ви народились у стародавньому місті Коростені, зараз мешкаєте у мальовничій Сваляві, розкажіть, будь ласка, про найдорожче, про свою малу Батьківщину, родину, про тих, хто завше поруч.
Так, я народилася й виросла у місті з давньою історією, про яке писав сам Нестор Літописець у своїй «Повісті минулих літ». Воно розкинулося на берегах живописної річки Уж, яка пам’ятає «діла давно минулих літ»: бунт древлян під проводом князя Мала проти непомірно великої данини київському князеві, жорстоку розправу моїх пращурів із князем Ігорем, спалення древлянської столиці Іскоростеня та вбивство старійшин княгинею Ольгою на знак помсти непокірним… Обожнюю своє рідне місто! З золотою медаллю закінчила там десятирічку, там пройшли найпрекрасніші роки, туди лину в найщемкіших спогадах. Хоча друзів і знайомих в місті залишилося мало, всіх розкидала по землі чорнобильська катастрофа… Колись не уявляла собі, що моє життя складеться десь далеко від Коростеня. Та цього б і не сталося, якби не Чорнобиль: він розділив історію багатьох моїх земляків-сучасників і мою на «до» і «після». Вплинув і на моє рішення облаштуватися в Сваляві. І якщо древлянська земля – моя перша любов, то Карпати – любов вічна, яка додає сил, наснаги, бадьорості працювати, творити, любити! З чоловіком часто подорожуємо автівкою, побували в багатьох куточках нашого гірського краю й України. Хоча самі живемо в курортній місцевості, неподалік знаних санаторіїв «Кришталеве джерело», «Квітка полонини», «Поляна», «Сонячне Закарпаття» та родовищ мінеральної води «Лужанська», «Поляна Купель», «Поляна квасова», «Плосківська». В урочищі Плоснини, де міститься моя вулиця, викопати біля хати колодязь з прісною, а не мінеральною водою – велика проблема!
Я дуже люблю свій дім, як кажуть на Закарпатті, своє обійстя! Весь вільний від роботи час присвячую йому. Сім’я в мене велика: в нашому затишному будинку під одним дахом живе чотири покоління! Приємно усвідомлювати, що я належу до вчительської династії. Знаним у рідному Коростені педагогом був і є мій батько Юрій Семенович Туряниця, вчитель географії та історії, в минулому відомий тренер зі спортивного орієнтування на місцевості, який дав путівку в життя багатьом майстрам та кандидатам у майстри спорту, завершив професійну діяльність на посаді директора міської гімназії, яку створив на базі однієї з коростенських одинадцятирічок. Моя мама Тамара Лаврентіївна, визнана в рідному місті вчителька історії, на жаль, вже за видноколами життя (саме їй присвятила я свою перемогу в професійному конкурсі!). З батьків беру приклад у вчительському житті. Учителькою англійської мови працює донька Антоніна, вчителює й зять Іван. Син Андрій закінчив факультет журналістики Львівського національного університету, захоплюється фотографією й музикою. Тішить нас усіх трирічна внучка Софійка. Оце моя сім’я, мої найближчі, найдорожчі. Люблю велелюдні сімейні свята, коли в хаті багато людей, особливо Різдво й Великдень, клопітні світлі й радісні приготування, частування, коли за столом збираються рідні й друзі, жартують, веселяться, співають.
Дуже близькі й шановані мною люди – це колектив, який упродовж багатьох років я очолюю. Ми різні, але спільні в одному – робити справу свого вчительського життя сумлінно, творчо, натхненно й найкраще! Коли йду гімназійним коридором, бачу посмішки й теплі погляди колег – і настрій кращає, і примножуються сили, і з’являється натхнення. Нема такої справи, яка була б нам із колегами не під силу! Нам разом добре не тільки працюється, а й відпочивається! Традиційно багато років поспіль на День учителя й на Свято Літньої Відпустки (яке ми вигадали самі!) наш колектив подорожує рідним Закарпаттям, поєднуючи приємне й корисне: отримуємо нові знання про рідний край і гарно відпочиваємо. Ось і зараз наближається найприємніше свято – і ми вже обираємо маршрут для наступної подорожі.
На Вашій сторінці у Фейсбук багато постів, пов’язаних із живописом та музикою. Помітно, що Ви закохані у мистецтво. Розкажіть, будь ласка, про свої захоплення, улюблених митців, тобто, чим дихаєте.
Література, живопис, музика нерозривно пов’язані як мистецтво слова, мистецтво кольору, мистецтво звука. Вони всі торкаються найціннішого – струн людської душі. Я думаю, що вчитель літератури, закоханий у слово, не може бути байдужим до живописних творінь чи до звучання вишуканої музики.
Моє захоплення живописом сягає студентських років. Ми з подругами любили подорожувати.
У кожному великому місті обов’язково відвідували художній музей. Найбільше враження справив Ермітаж: не могла звідти вийти, це було вище моїх сил, ноги не несли до виходу!
Коли вже вчителювала, була й інша цікава сторінка моєї біографії. Наша гімназія свого часу входила до навчального комплексу з коледжем НУХТ, у спільних навчальних планах був предмет «Історія зарубіжної культури», я мала насолоду викладати цей цікавий предмет. Готуючись до навчальних занять, глибше поринула в історію розвитку художнього мистецтва та його жанрів, особливості художніх напрямів та течій. Ось тоді й закохалася у французький імпресіонізм, ближче ознайомилася з творчістю Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара, Анрі де Тулуза-Лотрека, Каміля Піссаро, Поля Сезанна, Едгара Дега. Обожнюю їхню «іншість», таємничість, недосказаність, «граничні стани», ефемерність, мистецтво «окремих мазків»!
Захоплення музикою – це окрема історія.
В дитинстві мріяла навчитися гри на фортепіано, але для сім’ї радянських учителів придбати цей музичний інструмент було нереальною справою. Малювала клавіші на папері, клала малюнок на табурет – і грала… в уяві… Тому обоє моїх дітей опанували гру на фортепіано. Це щодо класичної музики. В університеті співала в ансамблі народної пісні «Стрічка». Частенько співаємо вдома, за гостинним столом. Це щодо народної пісні. А сучасна… О! Це, безумовно, рок! Хто був учнем у 70-ті роки, а студентом у 80-ті, той знає, що студентство й музика, студентство й рок – речі нероздільні! Ще б пак! Ми були сучасниками кращих творів класиків рок-музики «Smokie», «Deep Purple», «Black Sabbath», «Nazareth», «AC/DC», «Queen». І особлива любов – це, звичайно ж, «Pink Floyd»! Їхні найкращі твори звучали з колонок наших магнітофонів цілодобово, ми цілі концерти співали напам’ять, їхня музика до цих пір звучить у моїй душі, і не тільки! Хоча люблю й більш пізні рок-відкриття «Scorpions», «Guns N’ Roses», «Metallica». Про улюблену музику можу говорити багато, вона наснажує й додає сил. Бачачи мою залюбленість у музику, доля приводить у моє життя обдарованих і творчих людей. Мій зять Іван – талановитий музикант, має прекрасний голос, чудово грає на саксофоні, успадкувавши талант від свого батька. Отака собі музична родина!
Завершився навчальний рік. Попереду довгоочікуваний відпочинок. Що б Ви хотіли побажати колегам?
Хочеться побажати колегам-зарубіжникам наснаги й творчості, нескінченної залюбленості в наш чудовий предмет, цікавих і потрібних знахідок, плідної підготовки до нового навчального року, гарного відпочинку!
Дорогі читачі, сьогодні до нашої редакційної вітальні ми запросили
Отже, знайомтесь з нашою гостею – творчим креативним педагогом, щирою людиною та яскравою особистістю!
2017 рік став для нашого журналу знаковим та плідним на нові формати співпраці з учителями-словесниками. Нами було організовано та проведено 7 вебінарів – 7 незабутніх зустрічей з Майстрами своєї справи.
Ірино Вікторівно, 6 грудня Ви провели перший вебінар «Літературний челендж «Портрет незнайомої з кольору, музики й слів. Таємниці героїні есе Дж. Джойса «Джакомо Джойс».
Ця зустріч залишила глибокий слід у серцях учасників, від яких ми отримали чудові відгуки. Це був дійсно вишуканий вечір, демонстрація ерудиції та смаку, справжнє свято інтелекту. Хочеться процитувати одного з учасників вебінару: «Напрацювання пані Ірини – вікно в майбутній освітній простір!». Розкажіть, будь ласка, про свої враження від нового формату спілкування. Які Ваші творчі плани?
Вебінар – нова для мене форма спілкування з колегами. Не буду лукавити, що це так легко й просто приємно. Підготовка вебінару – клопіткий, відповідальний, трудомісткий, але водночас цікавий і творчий процес. З цікавістю слухала Анну-Марію Богосвятську, вчилася триматися, майстерно й вільно володіти аудиторією, фільтрувати матеріал і так душевно та сердечно подавати його слухачам!
Щиро вдячна редакції журналу за надану можливість відчути себе в новій якості. Одна справа проводити воркшопи, майстер-класи, коли відчуваєш настрій аудиторії, бачиш зацікавлені, здивовані очі, знаходиш співрозмовників, однодумців і відчуваєш вдячність до людей, які твоєї думки не поділяють, дискутують, ставлять питання, змушують тебе рухатися вперед, шукати нові методи і прийоми. Інша справа – говорити з екрана монітора, коли не знаєш, про що думають слухачі, як сприймають інформацію, що відчувають, як реагують на ту чи іншу вправу. Тому стараюся добирати матеріал таким чином, щоб було не тільки ефектно, а й ефективно. Давно для себе виробила формулу: «Доки не спробуєш втілити ту чи іншу ідею, метод чи прийом в життя, не показуй іншим, бо результат невідомий».
Плани з’являються з досвідом. А досвід, хоча й маленький, вже є. Можна багато говорити про «Чайку Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха, здається, цей твір невичерпний своєю енергетикою, глибинним змістом, красою тексту, міжкультурними зв’язками. Не хотілося б залишати поза увагою і кіноповість Майкла Морпурґо «Бойовий кінь», уведену до програми 9 класу. Сам жанр кіноповісті для вчителів зарубіжної літератури новий, більше уваги вивченню кіноповістей приділялося у програмі з української літератури, тож вважаю, що цей матеріал був би корисний колегам. А ще вивчення таких творів дає змогу проводити надзвичайно цікаві уроки-кіночитання. Хочеться знайти родзинки і для вивчення теорії літератури, допомогти зробити уроки літературознавства цікавими для наших учнів.
А ще є потреба знайти спосіб організувати діалог з учасниками вебінару, бо надзвичайно важливо знати, що відчуває кожен, хто тебе слухає, щоб мати зворотній зв’язок і не залишити без відповіді жодне запитання, щоб несказане не лишилося несказанним.
Під час вебінару Ви поділилися зі слухачами, що розкрити таємниці Джеймса Джойса Вам допомогло спілкування з професором національного університету Іллінойса Вікі Махафей. Розкажіть нам, будь ласка, про цю співпрацю.
Матеріал до аналізу твору чи образу не береться нізвідки… Його пошук вимагає значної роботи, суголосної з працею археолога – шар за шаром. Треба дати дітям не лише інструменти для цікавого і вдумливого прочитання та візуалізації образів, а й забезпечити необхідну диференційовану підтримку. Не секрет, що хтось буде активно працювати під час уроку, а хтось любить сидіти позаду й дивитися, як грають або працюють інші. Моє завдання – залучити до роботи якнайбільше учнів класу.
Челендж – виклик не тільки для учнів, а й для вчителя, тому поставила собі завдання знайти людину, яка знає про Джеймса Джойса та Амалію Поппер (прототип героїні психологічного есе «Джакомо Джойс») якщо не все, то багато чого. Здавалося б, що це практично неможливо.
І от одного разу натрапила на цитату з книжки Вікі Махафей, яка мене зацікавила, бо погляд на твір, взаємини героїв був неординарний, відмінний від класичного. Мене зацікавила публікація, і я вирішила написати автору електронного листа, в якому просила дозволу у своїй роботі використовувати цитати з книжки. Лист був відправлений, залишалося тільки чекати відповіді, на яку, чесно кажучи, не сподівалася.
Життя часто дарує сюрпризи, коли не чекаєш.
Я отримала свій подарунок у вигляді відповіді Вікі, яка зацікавилася моєю роботою і просила детальніше розповісти про захід, про систему літературної освіти. Так почалося листування і творча співпраця з головою факультету англійської мови, Кілпатрік-професором англійської мови, фахівцем з питань гендерної політики і прав жінок Вікі Махафей.
Вона викладає у Національному Університеті Іллінойса в Урбана-Шампейн, має докторський ступінь Прінстонського університету, читає лекції в інших вишах як запрошений викладач з таких тем: сучасна література, ірландська література, казки та формування гендерних відносин, творчість С. Беккета,
Т. Еліота, О. Вайльда, Дж. Джойса, Гомера, В. Вулф, В. Єйтса, література та Голокост.
Вікі отримала стипендію Гуггенхайма в галузі мистецтв, з 2012 є діючим членом фонду Джона Саймона Гуггенхайма, а також посідає місце в залі слави Міжнародного Фонду Джеймса Джойса.
У 1983 році отримала нагороду Іри Абрамс за визначні досягнення у викладанні, у 1996 та 2002 рр. – нагороду Алана Філрейса для вчителів та в 2003 році – нагороду Лінбака за високі досягнення у викладанні. Нині працює над книгами «Літературний модернізм: Початки» та «Щоденник життя Джойса».
Для Вікі стало одкровенням те, що у нас творчість Джеймса Джойса вивчається у шкільній програмі, вона була переконана, що твори такої складності неможливо розглянути упродовж кількох уроків літератури. Коли я розповіла про ідею проведення літературного челенджу із зануренням в епоху і текст есе, вона написала, що хотіла б побувати на уроках, подивитися на методику і чи «візьмуть» учні текст. Довелося думати над тим, як втілити бажання людини, яка допомагала своїми дослідженнями у підготовці.
Ідея прийшла в останню мить. Ми вирішили зібрати відгуки дітей після проведення челенджу і надіслати разом зі світлинами. Колеги і діти підхопили цю ідею. Так народилися відгуки англійською мовою, в яких вони писали, що твір чудовий, що все зрозуміли, і їм сподобалося розшифровувати коди, символи і таємниці твору, а есе повинно бути у програмі.
Сподіваюся, що наша співпраця буде мати продовження і, можливо, стане поштовхом до цікавого дослідження творчості Оскара Вайльда.
Ви є керівником Міжрегіональної творчої групи «Ключ до Слова», до складу якої входять 30 учителів-ентузіастів. Поділіться з читачами цікавими сторінками з життя Вашої творчої спільноти.
Душа людини весь час потребує руху і змін. Вони можуть бути різні: від зміни зачіски до зміни оточення. Це, щось нове, дає нам інший погляд на світ, на справу, яку ми робимо. Це те, що залишається в нашій пам’яті, а потім, можливо, стає історією. Можна працювати над собою, можна створювати свій світ, можна цей світ змінювати, бо хочеться чогось нового, незвичного, особливого. Кожен шукає щось своє, необхідне саме йому. Здається, що ми знайшли те, що ріднить душі, збагачує досвідом, запалює вогник в очах та надихає на творчість.
Так з’явилася Міжрегіональна творча група «Ключ до Слова», кількість учасників якої постійно змінюється. Починалося все з невеликої групи учителів, але до кожного засідання долучаються нові творчі педагоги, методисти, науковці. Географія роботи групи розширюється, і це не може не приносити радості. Засідання відбувається двічі на рік. Традиційно одне – у Кременчуці.
Кожна зустріч запам’ятовується цікавими моментами, очікуванням дива, чудовими методичними знахідками, літературними дегустаціями, родзинками, спілкуванням і, звичайно ж, любов’ю до книги.
Яскравим моментом був Scavanger Hunt «Ніч у музеї» (живий літературний квест до Геловіна), безпосередня участь у якому надавала особливого ефекту присутності у часі й просторі свята. У ньому було задіяно 40 учнів.
На учасників чекали літературні загадки, випробування, навіть викрадення. Дорослі вчилися знаходити інгредієнти до чарівного зілля і мали змогу поринути в атмосферу свята й перевірити знання літературних творів, своє вміння складати вірші.
Серця 36 педагогів билися в унісон, і тоді стало зрозуміло, що ми не помилилися, що групі – жити.
А ще – вогники в очах моїх учнів, які теж були активними учасниками творчої групи, бо без них, без дитячої енергії не відбулося б те, що ми назвали літературним Геловіном.
Методично насиченою і змістовною була творча майстерня «Я умію, або Разом ми сила».
Цікавим було прогнозоване читання твору Дж. Родарі. Ми мали можливість посміхнутися, відчути себе дітьми, порадіти, коли думки збігалися. Казка про перукаря, який купив місто Стокгольм, дивовижним чином залучила всіх до діалогу про сучасні українські реалії. Таку атмосферу свята книги і музики створювали у своєму куферкові Світлана та Юрій Бак.
Колеги завжди чекають сюрпризів у вигляді калейдоскопа інтелектуальних ігор, які смачно готує і вміє гарно подати Олександр Каєнко. Вкотре вражає сила розуму і таланту цієї людини: щирого однодумця, талановитого педагога, чудового організатора. З яким запалом ми грали, сперечалися, раділи правильним відповідям і щиро засмучувалися, якщо чогось не знали, не вгадали, хоча відповідь була на поверхні.
Ось який відгук про одне з наших засідань залишила Світлана Бак: «Наше життя – це текст, який ми пишемо самі. Яким він буде? Залежить від нас, від спілкування, від бажання чи небажання поїхати, попри труднощі, у незвичний світ, до друзів… Моя книжка заповнилась такими змістовними сторінками, які буду смакувати дуже довго. Дж. Джойс в інтерпретації Ірини Горобченко та її учнів, нестандартні рішення завдань чоловічої та жіночої груп учителів-зарубіжників, музика, вірші, ремінісценції та алюзії, співпраця й захват…
А потім «Ім’я троянди» Умберто Еко! Анатолій Дзик, сам як багатющий та загадковий текст! Ніби трохи відкрив нам таємниці й залишив на порозі – а далі самі, уперед!
Олег Кущ заінтригував прогнозованим читанням «Воно» Умберто Еко! Тут вже текст доповнювали всі члени творчої групи.
А ви колись бачили, який вигляд має текст, написаний танцем? Ні, ви не бачили його так, як ми! Бо треба почути аналіз поезії Гарсіа Лорки, запропонований Олександром Каєнком!
Окремо збережу сторіночку, яку написала Ольга Горобченко. Ой, як вона потрібна нам усім! І моїм учням! Прибережу її й для них: інтернет-відносини дуже часто вводять дітей в оману, впливають негативно на стосунки з однокласниками».
Зустрічі відбулися, цікаві, творчі, ефективні.
Ми різні, але це так здорово! Підходимо до викладання зарубіжної літератури в школі креативно і нестандартно, бо так хочеться, щоб наші учні читали, розуміли, любили Літературу.
Ви організовуєте та проводите майстер-класи, окрилюєте, надихаєте, допомагаєте вчителям іти в ногу з часом, демонструєте високий рівень майстерності. Що для Вас є джерелом натхнення?
Нам випало жити і працювати в унікальний час, коли до школи прийшли діти 3 поколінь: y, z і α.
Ці діти абсолютно різні, цікаві, неординарні, творчі, непосидючі, мають на все власну думку. Діти, які вправно володіють ґаджетами і читають книжки. Часто від колег чую слова: «Це покоління дітей не любить читати, не знаю, що робити, як привернути їхню увагу до книжки». А діти читають, але тільки ту літературу, яка подобається їм. Наше завдання – зацікавити, створити на уроці ситуацію інсайту, і тоді класичні твори заграють новими барвами і відкриють найнесподіваніші грані. Люблю дітей, тому часто мої учні й стають джерелом натхнення. Готуючись до уроку, добираючи (або створюючи) новий прийом, уявляю, яким світлом будуть світитися очі моїх учнів, як спалахне вогник цікавості або прокинеться бісеня, яке буде дискутувати зі мною, відстоювати свою думку, наводити приклади із сучасних реалій, а моя душа буде тішитися досягненим результатом: мої діти прочитали книжку, не залишилися байдужими, а значить, стануть справжніми людьми. Для них і почала створювати свої міні-підручники.
Найбільш вдалими знахідками, методами залучення дітей до читання ділюся з колегами. Кожен майстер-клас з’являється завдяки людям, які дарують крила. Мені щастить на хороших і щирих людей, об’єднаних любов’ю до слова, творчістю, ідеями, яким не байдужа ні доля нашого предмета, ні те, якими виростуть наші учні.
Ні для кого не є секретом, як чудово, коли рідні стають колегами, а ще краще, коли вони творчо співпрацюють разом. Ваша дочка Ольга теж обрала шлях педагога та працює вчителем англійської мови у Кременчуцькому НВК – різнопрофільній гімназії № 6. Знаємо, що вона захоплюється сучасними технологіями, проводить цікаві майстер-класи. Вразив її креативний виступ «Інформаційна безпека 101: тролінг, кібербулінг та інші засоби впливу» на семінарі вчителів-словесників, членів творчої групи «Ключ до Слова» в жовтні 2017 року. Розкажіть, будь ласка, читачам про Ваш творчий тандем.
Я щаслива мама, бо маю своє сонечко, усе в цьому світі обертається навколо моєї донечки. Вона – Всесвіт, осяяний мерехтливими зорями, чудово малює і тонко відчуває слово. Їй підкоряється комп’ютер, хоча я й досі не можу втямити, звідки у неї такий хист. Вибір професії був не випадковим, бо Оля ніколи не обирала легких шляхів. Нас об’єднує любов до дітей, до книги, обидві шукаємо шляхи до дитячого серця і радіємо, коли щось вдається. Мені легко захопити її ідеєю, здається, що донька просто читає мої думки, а вільне володіння англійською мовою надзвичайно допомогло мені під час співпраці з Вікі Махафей. Але часто буває й зворотний процес: ідея Олі припадає мені до душі й запалює вогник моєї творчості, її енергія дає сили моєму серцю. Доню, дякую тобі за те, що ти даєш мені крила!!!
Ви надзвичайно позитивна людина, важко уявити Вас у поганому настрої. Ви випромінюєте неймовірну життєдайну енергію, якою наповнюєте серця близьких, друзів, колег. Умієте створити доброзичливу атмосферу під час зустрічей, захопити, надихнути. Що допомагає Вам зберігати сонце в душі навіть у негоду?
Сонце живе в душі кожної людини, просто бувають хвилини, коли набігають хмарки і перестають пропускати промінчики. У такі хвилини мені обов’язково трапляється той, хто допоможе їм засяяти: лагідні руки мами, підбадьорливий погляд тата, усміхнений малюк, закохана пара, рідні щасливі очі, дорогі та близькі люди, здивовані очі дітей, розквітла квітка, прочитані рядки улюбленої книги… Щиро вірю в те, що кожна подарована усмішка, добра справа, тепло душі обов’язково повертаються до того, хто направив їх у цей широкий світ. Тому легко ділюся світлом, що маю в душі, а люди просто посміхаються мені у відповідь.
Може здатися дивним, але кожна людина для мене асоціюється з книжкою: хтось стає улюбленим романом, цікавою історичною або філософською повістю, частина людей стає «Педагогічною поемою», частина збирається у чудову добірку фантастичних творів. Є люди-книги, які хочеться перечитувати і відкривати час від часу, і я щаслива від того, що кожна зустріч – це радість відкриття чогось нового й незвіданого.
Хотілося б більше про Вас дізнатися. На які духовні орієнтири спираєтеся? Чим «дихаєте»?
Доля до мене щедра і прихильна, вона дарує мені зустрічі з чудовими людьми, справжніми Майстрами своєї справи. Відкриттям для мене став тижневий майстер-клас від Шалви Амонашвілі. Якою любов’ю до дітей, теплом і щирістю дихало кожне слово Учителя. Я слухала його лекції, була на уроках-подарунках для дітей і дорослих і відчувала, що ростуть крила творчості, добра і світла. Подібних зустрічей було багато, і кожна додавала якусь крапельку до скриньки педагогічного досвіду.
А ще книги… Улюблених багато, не уявляю свого життя без читання, але найбільш коштовними для мене стали твори Антуана де Сент-Екзюпері (кожне слово з його «Маленького Принца» або «Планети людей» як одкровення), Річарда Баха, який дарує крила і радість польоту, і Рея Бредбері з чудовим, яскравим фантастичним світом.
Щодня вчуся «мистецтву маленьких кроків».
Ви родом з мальовничого міста Кременчука, до якого дуже трепетно ставитеся. Розкажіть нам, будь ласка, про свою малу Батьківщину, в яку так щиро закохані.
Справді, я люблю своє затишне, зелене, гамірне й красиве місто. Воно особливе тим, що розташоване на обох берегах Дніпра. Чого тільки не бачив красень Кременчук: і величні гранітні пороги, і буремні роки війни, і титанічну працю людей, які відновлювали зруйноване на 90% улюблене місто, і безліч різнокольорових троянд, улюблених квітів кременчужан. Місто подарувало світові поета Бориса Чичибабіна, олімпійського чемпіона Володимира Кисельова, педагога А.С. Макаренка, тут у льотному коледжі навчався космонавт Олексій Леонов. Воно завжди було й залишається гостинним. Тут зупинялися Р.М. Рільке, О.С.Пушкін, А.П. Чехов, ярмаркував Микола Гоголь, давав концерти Володимир Висоцький, знімав свій фільм «Два Федори» Василь Шукшин.
Люблю блукати зеленими липовими й каштановими алеями, слухати плескіт хвиль сивого Славути, відчувати тісний зв’язок з матінкою-природою, торкатись, здається, вічних гранітних брил, що виходять на поверхню і бачили чимало людських історій. Цією любов’ю ділюся з усіма, хто приїздить у гості, на засідання Міжрегіональної групи, бо так хочеться, щоб у душах колег залишилася частинка мого міста. Тож запрошую на кременчуцьку землю, щедру талантами, людською щирістю й теплом, красою, натхненням і дивами!
Розпочався новий 2018 рік! Рік надій і сподівань. За китайським календарем символом року є Жовтий Земляний Собака. А для тих, у кого ця прекрасна тварина живе вдома й завше поруч, – це особливо приємно. Які вони, Ваші домашні улюбленці?
Про домашніх улюбленців можна було б писати цілий роман, бо в нашій родині чотирилапі члени сім’ї жили завжди. Кого тільки не бачив наш дім!
Але незмінними друзями залишаються собаки.
Це особлива любов, красива і взаємна. Зараз поруч із нами два собаки і кіт. Він найстарший, тож на його долю випало виховання обох пухнастиків.
Кожен приходив у сім’ю по-своєму. Амура, пухнастого, відданого та серйозного охоронця, нам подарували. У нього сильний характер і любляче серце.
Особлива історія у Джері, того золотого дива, яке живе поруч. Оля завжди хотіла собаку-компаньйона, великого, теплого, волохатого сенбернара. Ми шукали собаку цієї породи довго, але одного разу донька натрапила на оголошення, у якому пропонували чудових цуценят сенбернарів. Вона була в дорозі і попросила мене зателефонувати хазяїну собаки, скинула посилання. Я перейшла за посиланням через деякий час, і виявилося, що оголошення зняли. Ми дуже засмутилися. І от за 3-4 дні я переглядала стрічку у Facebook і побачила фото двох чарівних щенят. Це були ті самі цуценята, яких ми шукали.
Але вони чекали вже на нових господарів з Харкова. Я розповіла хазяїну про те, як ми шукали собі друга, як сподобалося нам маленьке волохате сонечко, і він обіцяв поговорити з покупцями, можливо, вони відмовляться. Довелося чекати.
У житті не буває випадковостей, але бувають дива! Наступного дня задзвонив телефон, і я зрозуміла, що Джері буде наш! Яким же було здивування, коли дізналися, що маленьке диво народилося на сусідній вулиці й живе у моєї однокласниці, а ми шукали його по всій Україні!
Цуценя виросло і перетворилося на чудового красеня з таким легким, позитивним і грайливим характером. Немає у світі відданішої і найбільш люблячої істоти, як наше волохате сонечко. Спілкування з ним – це море позитиву, радості, щастя і втіхи.
А ще наш Джері – романтик! Він дуже любить природу, особливо спокійні води Дніпра, на хвилі він може дивитися довго і плекати свою собачу мрію.
Якщо характер року Жовтого Земляного Собаки буде хоч трошки схожим на характер нашого Джері, то рік буде найщасливішим і найпозитивнішим для кожної людини!
Новий рік – нові сподівання! У кожного вони свої. Що Ви побажаєте колегам?
Новий рік – це очікування дива, здійснення мрій, нових творчих планів. Я бажаю колегам приємних дрібничок, від яких радіє серце … Вишуканих, захопливих, чудових книжкових світів… Дивовижних миттєвостей щастя… Чарівного відчуття, що вам таланить… Багатої фантазії, щоб у потрібний момент, у потрібний час, у потрібному місці, мовчки або говорячи, подарувати комусь необхідне тепло.
Надруковано в №1, 2018
Шановна Ольго Олександрівно, раді бачити Вас у нашій редакційній 
З Ваших публікацій вони черпають безцінний матеріал для опанування нової програми. Як Вам вдається скрізь встигати і, що головне – все виконувати «на відмінно»!?
Свою трудову діяльність я розпочинала як вчитель російської мови та літератури школи робітничої молоді в місті Знам’янці, потім було завідування дитячим садочком, виконання впродовж тринадцяти років обов’язків заступника директора з навчально-виховної роботи в середніх школах №1 та №4. Переїзд до міста Кіровограда вперше мені дав змогу працювати безпосередньо як учителю зарубіжної літератури. Тож мій учительський стаж не такий великий – з 2000 року. В моїй долі величезну роль відіграла Інесса Миколаївна Переденко, методист Кіровоградського інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського. Наділена унікальним даром бачити в людях те, про що вони навіть самі не підозрюють, Велика Інесса, як ми її називали, вміла так вмотивувати вчителя, що вже нічого іншого не залишалося, як бути успішним. Завдяки їй у моєму житті відбувся фаховий конкурс «Учитель року – 2004» у номінації «Зарубіжна література». Статус лауреата Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2004» зобов’язував постійно підтверджувати рівень і фахової, і методичної майстерності. З метою передачі й розповсюдження досвіду роботи з розвитку читацьких компетенцій учителів і учнів засобами навчального діалогу в 2004 році при Кіровоградському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти було організовано роботу школи творчого словесника, яку доручили очолити мені. На той час вже десять років успішно функціонувала обласна творча група вчителів зарубіжної літератури (керівник Переденко І.М.), яка стала своєрідною кузнею новаторства й педагогічної майстерності. Тепер це своєрідний елітарний клуб вчителів-методистів зарубіжної літератури Кіровоградської області під керівництвом Ревнивцевої О.В., завідувача лабораторії гуманітарних дисциплін при КОІППО. Тоді я й зрозуміла, що в житті кожного вчителя має бути людина, яка вестиме його до успіху, спонукатиме до творчості, до самореалізації. Доля дала мені такий шанс. Намагаюся його використати вповні. У роботі вчителя немає межі досконалості. Тому вчитель – це вічний учень. Передаючи свій досвід учням і колегам, я продовжую у них вчитися. Безумовно, все це забирає багато часу, потребує сконцентрованості й організованості. Але коли бачиш очі дітей, що світяться цікавістю, коли учні чекають на зустріч з уроками літератури, коли учителі-практики говорять слова подяки за практичну допомогу у викладанні нашого такого важливого й необхідного предмета, розумієш, що твої зусилля потрібні.
Ви запитуєте, як вдається скрізь встигати? Гадаю, що головний секрет тут у тому, що мені самій цікаве те, що я роблю. Спілкування з колегами різних регіонів України переконує, що в руках вчителя зарубіжної літератури знаходиться найцінніший скарб нашої країни – діти, яким ми допомагаємо здійснити свідомий життєвий вибір, спираючись на духовний досвід, вкарбований у шедеврах красного письменства. Роль учителя літератури в школі унікальна. Саме він має стати своєрідним сталкером для молодого покоління, що шукає для себе духовні орієнтири.
Ми неодноразово були присутні на Ваших уроках, майстер-класах. Вражає Ваша здатність блискавично встановлювати контакт з аудиторією – як учнівською, так і вчительською. Ви утримуєте увагу учнів з перших хвилин і не відпускаєте до кінця уроку. Чи не могли б Ви поділитися з учителями своїм фаховим секретом? Як Вам вдається залишатися завжди цікавою і сучасною для учнів?
Це не мої власні секрети. Це секрет мистецтва слова. Художня література має дивовижні важелі впливу на людину, і якщо додати трохи інтриги, досконале знання тексту, розуміння сутності авторського меседжу читачам, відбудеться діалог в силовому полі літературного твору, що й створює атмосферу успіху на уроці. Є ще одна хитрість. Я завжди намагаюся з першої хвилини відшукати в аудиторії зацікавлені очі. Цей контакт має магнетичну дію. Інші учасники поступово втягуються в дійство, ім’я якому урок літератури.
Ольго Олександрівно, Ви цієї весни випускаєте 11-класників. Чи можете навести приклад із Вашого досвіду, коли уроки зарубіжної літератури справді «працюють», що саме вчитель літератури формує душі учнів, вчить розрізняти добро і зло, справжнє і фальшиве?
Цим запитанням Ви торкнулися найважливішої проблеми не тільки викладання зарубіжної літератури як шкільного предмета, а й ролі вчителя у формуванні людини. Коли сім років тому сьогоднішні учні 11-Б стали моїми підопічними, ми разом з їхніми батьками розробили стратегію, в якій головними пріоритетами поставили гуманістичні цінності.
Ці діти – моя лебедина пісня як класного керівника. Ми стали однією родиною. Й уроки літератури в нашому житті були лише першою ланкою для соціалізації кожного з випускників 2016. Я ними пишаюся, тому що вони підтримують одне одного і в горі, і в радості; вони спільно відзначають свята, вони разом пі-знають світ навколо себе, вони мандрують туристичними маршрутами України і Європи, вони вже точно знають, чого хочуть досягти в житті.
Стосовно того, що уроки зарубіжної літератури, уроки добра й людяності, «працюють», наведу декілька прикладів. Цей учнівський колектив з теплом і розумінням прийняв до своїх лав дітей з Донеччини (двох хлопчиків і одну дівчинку) і став для них рідним. Ви не можете собі уявити, яке це було щастя спостерігати, як поступово відтавали опалені війною серця дітей, як вони заново вчилися посміхатися й радіти життю. Мені не потрібно контролювати відвідування школи учнями. Вони самі турбуються, коли хтось не приходить до школи, телефонують, хвилюються, приходять на допомогу. Я горджуся своїм 11-Б, який займає вищий щабель серед 42 класів НВК №26 і за рівнем якості навчання, і за рівнем вихованості та сформованості почуття відповідальності.
«Секрет моїх стосунків з учнями один – я бачу перед собою Людину!» – ці слова належать Вам. Погодьтеся, володіння мистецтвом спілкування на рівних з учнями дано не кожному вчителю. Школа якого педагога Вам найближча?
Найближчими для мене є методи педагогічного впливу Антона Семеновича Макаренка, засновані на кращих традиціях народного виховання дитини. Я ніколи не допускаю панібратства в стосунках з учнями, завжди намагаюся бути справедливою, організовувати колективні творчі справи та активний відпочинок. Й, повірте, діти це високо цінують. Вони прекрасно знають, як сильно я їх люблю, хоча й не говорю їм про це. У моїй учительській скарбничці є дружній шарж від моїх учнів, який вони мені подарували у переддень
Дня вчителя у 2014 році. Переконайтеся самі, що вони знають і приймають методи народної педагогіки, якими я користуюсь!
Ви – незмінний керівник школи творчого словесника Кіровоградської області вже багато років. Розкажіть детальніше нашим читачам про здобутки Вашого об’єднання, форми роботи і, звичайно, про вчителів, які є членами цієї групи. Готуючи поурочне планування для 7 класу за новою програмою, Ви активно залучаєте своїх колег, талановитих учителів Кіровоградщини – Світлану Тіхоненко, Тамілу Козову, Наталію Рябуху, Наталію Смірнову.
Чи є вони членами цього об’єднання?
Метою організації роботи школи творчого словесника Кіровоградської області було виявлення талановитих молодих учителів зарубіжної літератури, збагачення їх наукової, фахової та методичної підготовки, допомога у досягненні високого рівня педагогічної майстерності, «вирощування» вчителів-методистів. Базою для цього було визначено досвід роботи Гузь О.О. з практичного впровадження методики навчального діалогу у викладання зарубіжної літератури в загальноосвітній школі. З 2004 року щорічно проводиться 2-3 засідання, на яких слухачі опановують науково-теоретичні засади теорії тексту та методики навчального діалогу (підсумком стала обласна науково-практична конференція з вивчення і впровадження наукової спадщини М.М. Бахтіна); проводяться тематичні засідання за творами конкретних письменників, розробляються ключові шляхи аналітичного дослідження тексту та його вивчення на уроках зарубіжної літератури з учнями (найпам’ятнішими були засідання, присвячені аналізу й розробці системи уроків за творами Милорада Павича, Михайла Булгакова, Роальда Дала, Елеанор Портер, Джона Фаулза, Габріеля Гарсіа Маркеса, Анни Гавальди, Василя Бикова, Джона Кітса, Генріха Гейне, Йоганна Вольфганга Гете, Льюїса Керролла, Пауля Маара, Еріка-Еммануеля Шмітта, Крістіне Нестлінгер, Корнелії Функе, Януша Вишневського).
Слухачі школи є авторами публікацій у періодичних фахових виданнях України, й, передусім, у журналі «Зарубіжна література в школах України». Вчителям добре знайомі розробки уроків Світлани Тіхоненко, Таміли Козової, Наталії Рябухи, Надії Меркунової, Наталії Смірнової, Ірини Павленко. У 2015 році був реалізований цікавий проект зі створення методичного посібника для вчителів зарубіжної літератури з проведення уроків позакласного читання у 5 класі за Програмою 2012 (2015) року (керівник авторського колективу О.М. Ніколенко). Книжка вийшла друком у видавництві Кіровоградського ОІППО під назвою «Уроки позакласного читання зі світової літератури у 5 класі: інноваційний вимір» (упорядники О.В. Ревнивцева, О.О. Гузь). Її авторами стали слухачі школи творчого словесника Тіхоненко С.О, Рябуха Н.В., Козова Т.О, Козаченко О.В., Павленко І.М., Колос А.А., Жигунова А.С., Меркунова Н.О., Смірнова Н.Б., Шевченко Н.О., Циганкова Л.Ю., Жигалюк А. Л., Гузь О.О.
Активну участь беруть талановиті педагоги Тіхоненко С.О., Козова Т.О., Рябуха Н. В., Смірнова Н.Б. у створенні орієнтовного поурочного планування уроків зарубіжної літератури в 6 й 7 класах за Програмою 2012 (2015) року (керівник авторського колективу О.М. Ніколенко).
Серед слухачів школи творчого словесника лауреати й переможці районних, міських, обласних конкурсів (Тіхоненко С. О., Козова Т.О., Рябуха Н.В., Чернецька В.В.), дипломантка Всеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2014», учасниця Всеукраїнських літературних читань, присвячених геніям літератури В. Шекспіру, М. Гоголю, В. Короленку, вчитель Кіровоградської гімназії №9 Тіхоненко С.О.
На разі перед талановитими вчителями стоїть завдання опанування сучасних ІКТ для реалізації творчих задумів, покращення якості викладання зарубіжної літератури та можливості ділитися набутим досвідом з колегами різних регіонів України.
Наші читачі цікавляться, чи готуєте Ви орієнтовне планування уроків для 8 класу за новою програмою. Над яким твором Вам найбільш цікаво буде працювати і чому?
Так. Цю роботу вже розпочато, й читачі журналу «Зарубіжна література в школах України» вже з літніх номерів матимуть змогу ознайомитися з орієнтовним календарно-тематичним плануванням та розробками уроків, що будуть друкуватися за принципом випередження. Це буде цікавий проект у цілому. Зараз для мене важливо не тільки надати якісний матеріал з конкретної монографічної теми, а й представити цілісну систему розробок, які б надали максимально можливу методичну допомогу вчителям під час вивчення всього курсу. 8 клас у вивченні зарубіжної літератури є надзвичайно важливим, оскільки він розпочинає репрезентацію шедеврів світової літератури в їх історико-культурному контексті від античності до доби класицизму. Безумовно, мені буде цікаво працювати з творами, які вперше включені до шкільної програми із зарубіжної літератури (сонети Данте Аліг’єрі, лірика європейського бароко Луїса де Гонгори-і-Арготе та Джона Донна). Як завжди, найцікавішою буде робота за творами сучасної літератури для дітей та молоді Річарда Баха, Барбари Космовської, Марини Аромштам, Ульфа Старка, Оси Ган Шведер, Маркуса Зузака. Програма 2012 (2015) року, керівник авторського колективу О.М. Ніколенко) рік у рік спонукає вчителя до розширення кола читацьких горизонтів, до пошуку цікавих шляхів їх шкільного вивчення разом з учнями.
Знаємо Вас як людину, закохану в літературу, життя без якої не уявляєте. Поділіться, будь ласка, з нашими читачами літературними відкриттями, які по-справжньому вразили Вас?
Найбільшим читацьким потрясінням останніх десяти років для мене стали твори французького письменника Еріка-Еммануеля Шмітта. Його твори прийшли до мене завдяки моїм учням, випускницям Педагогічного ліцею міста Кіровограда Насті Дзюбак та Юлі Ярченко. Ці дівчата, закохані в літературу, наділені витонченим читацьким чуттям, щорічно бувають на книжкових виставках у Львові. Вони подарували мені книжку Шмітта «Оскар і Рожева пані» в гарному україномовному перекладі Олени Борисюк. Ця книжка настільки вразила мене, що я вирішила піти з нею до учнів різного віку з 5 по 11 клас. Це дійсно були катарсисні уроки. Ми нерідко боїмося «незручних» тем, а твори Еріка-Еммануеля Шмітта дають можливість переконатися, що сучасні діти мають чисту душу, здатну сприймати біль і страждання іншої людини як свої власні.
Що б Ви хотіли побажати нашим читачам?
Натхнення, творчих знахідок, нових відкриттів, єдності в любові до дитини, в турботі про духовне здоров’я української нації, твердої переконаності в перемозі гуманістичних цінностей та здорового глузду в усьому світі.
Дякуємо за цікаву бесіду!
Вона рано прийшла в науку.
У 24 роки захистила кандидатську, у 30 – докторську дисертацію… Десятки монографій, підручників, посібників, сотні статей, виступів на конференціях. Її знають в Україні та за кордоном. Там, де вона з’являється, завжди щось нове, красиве й цікаве. І там, де вона, по-людськи затишно. Тому до неї їдуть звідусіль, з різних куточків України та світу, а Полтава поступово перетворилася на справжній центр вивчення зарубіжної літератури. Як їй це вдається? Що дає сили цій жінці жити й творити? Як вона ставиться до життя? Отже, видавець журналу Дмитро Лебедь веде розмову з Ольгою Ніколенко…
Мрія та життєва дорога
У кожного із нас своя мрія…
Але не кожному випадає її здійснити. Як Ви вважаєте, Ваша мрія перетворилася на реальність? Що Ви досягли і чого ще не досягли
в житті?
Із дитинства я прагнула бути вчителем… Чому? Тому що, мабуть, мені дуже пощастило на вчителів. Я навчалася в одній із найкращих (на той час) полтавських шкіл, де працювали справжні «зірки» учительської справи. Зі шкільного життя я винесла усвідомлення того, що вчитель завжди відданий дітям і ніколи не спиняється у творчому пошуку. «Серце віддаю дітям» – цей вислів В. Сухомлин-ського саме про моїх учителів, котрі вміли запалювати вогники в душах вихованців. У початковій школі засади грамотності й відповідальності заклала Валентина Євгеніївна Великая. Із нею ми не тільки читали й рахували, а ще й багато майстрували, малювали, ліпили, грали в ляльковий театр… Потім я навчалася в математичному класі, який закінчила із золотою медаллю. Викладання математики було цікавим і захопливим, ми насолоджувалися формулами й рівняннями завдяки вчительці Олені Андріївні Армишевій… Але було в нас, тодішніх школярів, ще одне захоплення – художня література.
До Полтави з далекої Півночі приїхала Ніна Григорівна Купрієнко. Вона була такою яскравою особистістю, що коли говорила, всі мимоволі замовкали й слухали її слова, як музику… Даром слова вона могла переконати дорослих і школярів. Ми обожнювали її й готові були годинами читати твори, аби тільки розмовляти з нею на рівних і заслужити її повагу.
Те, що зробила Ніна Григорівна, було дуже важливим для кожного із нас, бо ми зростали в епоху тотального ідеологічного тиску. Згідно з програмами того часу ми мали читати твори соціалістичного реалізму, конспектувати матеріали з’їздів партії, твори марк-сизму-ленінізму… Утім, Ніна Григорівна, як могла, оберігала нас від цієї шкідливої для наших душ діяльності. Вона створила Пушкінський клуб, прилучила нас до читання класичної літератури… І так (із віршами й літературними вечорами) ми благополучно пережили той складний час. Тільки тепер я зрозуміла, який подвиг зробили в радянську добу наші вчителі. Вони захоплювали нас своїми предметами так, що на ідеологічні моменти просто не залишалося ані часу, ані бажання. Вони зробили нас людьми. І я усвідомлюю, що саме мої вчителі показали мені щасливу дорогу, якою я й зараз іду по життю… Це учительська дорога, краще за яку немає нічого у світі! Куди б мене не повертала доля, в душі я завжди залишаюся вчителем.
А як Ви стали вчителем? Де навчалися? Розкажіть про Ваші університети…
Мені випало навчатися в різних університетах. Найрідніший, звісно, це Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, куди я прийшла в 1983 р. на філологічний факультет. Потім я сюди повернулася вже кандидатом наук на кафедру світової літератури, де працюю й нині. Але також я дуже люблю Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова (за часів мого навчання – Київський державний педагогічний інститут імені О.М. Горького). Тут я отримала диплом про вищу освіту, тут навчалася й в аспірантурі. Тут я зустріла нових учителів – великих учених: Івана Трохимовича Крука, Лесю Федорівну Мірошниченко, Бориса Борисовича Шалагінова, Любов Іванівну Мацько, Віталія Івановича Кононенка, Володимира Івановича Гончарова, Людмилу Петрівну Іванову та інших. Кожен із них став важливою віхою на моєму шляху. Завдяки Івану Трохимовичу я опинилася в аспірантурі й під його керівництвом виконала кандидатську дисертацію «Концепція людини й суспільства у прозі А.Платонова 1926-1934 рр.». А завдяки Лесі Федорівні Мірошниченко назавжди пов’язала своє життя із учителями. Її захопливі лекції й досі звучать у моїй душі…
Що Вам запам’яталося з університетського життя?
Ми дуже багато спілкуватися з учителями, слідом за Лесею Федорівною бігали по школах у пошуках талановитих педагогів, переймали їхній досвід. А ще було багато наукових гуртків, студентських наукових товариств. І не формальних!.. Пам’ятаю, як ми сиділи на сходинках в НПУ імені М.П. Драгоманова й довго обговорювали наукові проблеми. Іван Трохимович Крук домовився, щоб ми мали змогу відвідувати спецкурси в КНУ імені Т.Г. Шевченка. Так я познайомилася із С.Б. Бураго, І.Я. Заславським… А ще були студентські олімпіади з філології, куди я їздила від України. Це було дуже відповідально й почесно. Декан нам сказав: «Без перемоги не повертайтеся до Києва…». І ми, студенти України, неодноразово перемагали на філологічних олімпіадах представників інших республік.
Коли я навчалася в університеті, в мене було ще одне захоплення – літні табори, куди ми, студенти-філологи, щороку вирушали працювати вожатими. Я дуже люблю таку живу, творчу роботу з молоддю! Протягом кількох років роботи в літніх таборах через мене пройшло не одне покоління дітей… Як цікаво було стежити за їхнім розвитком, дорослішанням! Тоді я вперше відчула, що можу впливати на становлення інших. У літньому таборі мої вихованці називали мене «Чебурашка», бо на День іменинника я завжди грала роль цієї казкової істоти. У мене була спеціальна шапочка з великими вухами, білий комірець, коричнева кофточка і ціла купа подарунків, які я (згідно зі сценарієм) роздавала дітям. У літньому таборі ми багато співали, вигадували різні ігри, ходили в походи… Коли наставав кінець літньої зміни, ми всі, діти й дорослі, плакали, а потім наставала осінь – і на мою адресу приходили листи від тих, з ким провела чергове яскраве літо…
Троянди, виноград і запах книжок у дитинстві
Звідки Ви родом? Чи успадкували вчительську професію? Хто Ваші батьки і що Ви найбільше пам’ятаєте зі свого дитинства?
У моїй родині поєдналися дві лінії – українська (полтавська) і болгарська (одеська). Моя мама, дідусь і бабуся по її лінії, всі мамині родичі жили в Полтаві, переважно учителювали (як прадідусь Данило), тому, мабуть, професію вчителя я успадкувала від предків. Мамин батько (дідусь Михайло) працював в Управлінні кінофікації. Звідти його мобілізували
22 червня 1941 р. на фронт Другої світової війни. Дід Михайло і бабуся Ольга (на честь неї мене й назвали) нещодавно одружилися, в них народилася донька (моя мама) Людмила, а тут – війна… І не побачила більше моя мама та моя бабуся Оля більше Михайла, бо загинув він у 1942 році в с. Кондраково неподалік від Ржева (похоронка й досі зберігається у нашій сім’ї). «Я погиб подо Ржевом…» О. Твардовського завжди глибоким щемом відлунює в моїй душі… Мама й бабуся пережили окупацію Полтави, побачили звільнення міста від фашистів, а потім тяжкі повоєнні роки… Бабуся Оля шила й вишивала, щоб у моєї мами було вбрання і на закінчення школи, і для вступу в інститут…
Окрім Полтави, яка є любов’ю мого життя, я з особливою ніжністю ставлюся ще до одного міста – Одеси. Мій батько Микола та вся його родина походять із одеських болгар. Там і зараз є поселення, де розмовляють болгарською, навчання в школах ведеться цією мовою. Мої перші дитячі враження – це сильний запах троянд (із них варили варення) і стиглого винограду (який вирощували й здавали державі). У болгарській родині мого батька співали багато пісень і дуже трепетно ставилися до книжок. А ще бабуся Степанида (мати мого батька) навчила мене управлятися з тістом. Я знаю і вмію готувати чимало болгарських та українських страв із тіста…
Одеса поєднала долі моєї мами Людмили й батька Миколи. Там, біля Чорного моря, вони навчалися, зустрілися, покохали одне одного й побралися…
А потім приїхали до Полтави, де вже народилася я.
Через українську та болгарську лінії моєї родини пройшла не одна війна. Прадідусь Гаврило брав участь у Першій світовій війні. Загинув на війні дідусь Михайло. Повернувся, але помер від ран дідусь Дімітрій. Воювала за звільнення Польщі, Румунії, Угорщини сестра моєї бабусі Маруся. Тому про війну часто згадували в моїй сім’ї… Так багато довелося винести людям минулого століття, але вони кохали, чесно працювали, залишалися людьми в найскрутніших обставинах.
Що потрібно жінці для щастя?
У кожного свої уявлення про щастя…
Ви щаслива жінка? І чи може бути абсолютне і повне щастя?
Я думаю, Бог мене любить, бо дав мені так багато: чесних і порядних батьків, люблячого чоловіка, розумну доньку і талант творити. Для мене щастя в тому, щоб дарувати все, що маєш у своїй душі, іншим, прикрашати цей світ, робити його світлішим, добрішим, благороднішим. Для мене щастя в тому, щоб мої рідні й близькі люди були здоровими й радісними. Шкода, що пішли у засвіти мої батьки, але, як писав Я. Кавабата, «пам’ять про померлих – найбільший скарб нашої душі». Батьки так багато подарували мені скарбів, що я й досі не все осягнула… Вони б пораділи з того, скільки в мене друзів, скільки добрих колег, з якими можу творчо й цікаво працювати…
А вороги у Вас є?
Мабуть, десь є… Але це мене не обходить. Я ні на кого не ображаюся, ні з ким не воюю, ні проти кого не виступаю. Кожен сам відповідає за те, що він робить. Інколи треба стати вищою за обставини. І не шкодувати любові й поваги для людей. Я спокійно живу, бо не маю в душі нічого лихого ні проти кого. Я ні в кого нічого не вкрала, нікому не заздрю, ні на кого не ображаюся… Просто живу і просто роблю свою справу, до якої маю покликання. Це мої прості життєві принципи.
А чи маєте Ви недоліки? Які?
Звісно, маю. Надто вимоглива до себе й до інших. Не завжди вистачає розуміння ситуації або людей, а звідси й помилки. Нерідко я не знаю, правильно вчиняю чи ні… Хотілося б більше мудрості, виваженості, упевненості…
Ви – ділова жінка. А яка Ви вдома?
Насправді я не вважаю себе «діловою». Мені видається, що жінка повинна завжди залишатися жіночною і перетворювати все, до чого торкається, на прекрасне. Чи то професійна робота, чи то власна оселя… Я дуже люблю свій дім, який ми з чоловіком побудували самі. Люблю великий стіл, де збираються рідні та гості. Люблю наш двір, де ми посадили мої улюблені троянди. Люблю свою вулицю, яку ми з нашими сусідами впорядкували… Якщо в мене в хаті не прибрано, я не зможу працювати за комп’ютером. Займаючись звичайною хатньою роботою, я відпочиваю душею. Тому в нашому домі завжди є чим пригостити домашніх і тих, хто переступає поріг нашої квартири.
Роки й нові обрії
Ви відчуваєте плин років? Що вважаєте найбільшим своїм набутком за 25 років науково-педагогічної діяльності?
Роки летять, як птахи, але я не відчуваю їх, тому що з кожною новою весною знову розквітає моє серце, відкрите назустріч людям. Головні мої здобутки – це мої учні, за кожного з яких не соромно. Вони учителюють, викладають, займаються наукою. Мої учні живуть і працюють не тільки в Україні, а й у Польщі, Прибалтиці, США… А мої книжки – це теж мої діти, що розлітаються по всій Україні й по всьому світові…
У Вас багато друзів у різних країнах. Ви часто буваєте в Європі й Азії. Який досвід Ви привезли в Україну? На що ми маємо рівнятися? А чим повинні пишатися? Як зберегти нам своє, рідне, в сучасному світі?
Сучасний світ став дуже тісним, а різні країни й люди – ближче одне до одного. Глобалізація й інформатизація торкнулися кожного із нас. Ми стали мобільнішими й відкритішими до світу. Частіше їздимо за кордон, і кожна подорож збагачує.
Україна прагне до Євросоюзу, але як дійти до бажаної мети? Я вважаю, що тільки через освіту, науку, культуру. Тому я і мої колеги встановлюємо корисні контакти з університетами, коледжами, вчителями європейських країн у галузі передових гуманітарних технологій. Нещодавно я повернулася з Данії та Швеції. Там побачила цікаві методики прилучення учнів до самостійного пошуку, роботи в мікрогрупах. Велику увагу данці та шведи приділяють комунікації. Усе, що потрібно зробити, кілька разів проговорюється з іншими людьми для того, щоб знайти ефективні способи взаємодії й досягти бажаного результату. Вміння представити свою ідею чи проект, залучити інших, а потім підбити підсумки – цього в європейських країнах навчають змалку. Такий досвід, безумовно, потрібен і нам в Україні. Від європейців ми також повинні навчитися планувати свою роботу заздалегідь, прораховувати кожен крок. Це я побачила й у Японії. Ми, як правило, плануємо свою роботу на навчальний рік, а японці – на роки наперед.
За два-три роки планують конференції, створюють спеціальні сайти для того, щоб зібрати потрібну інформацію та перевірити її. Для кожної доповіді призначається дискусант, котрий має ознайомитися з матеріалами (викладеними за формою) і висловити свою думку, визначити проблемні запитання, що виносяться потім на загальне обговорення. Глибина, відповідальність і дисциплінованість японців вражають. А ще мене підкорила їхня ввічливість, уміння ненав’язливо висловити свою думку, не заважати іншим.
У Японії не прийнято швидко відповідати на листи, ставити незручні (особисті) запитання, бо це може порушити внутрішній простір іншої людини. Японці більше слухають, аніж говорять. Але якщо вже говорять, то це завжди щось суттєве.
Вірність слову й чесність японців я змогла перевірити на практиці.
Але де б я не була, моє серце тут, в Україні.
Ми маємо зберігати своє, рідне, і знати, що нам теж є чим пишатися. Наші зарубіжні партнери їздять до нас, щоб повчитися поєднанню науки й школи, щоб долучитися до наших українських традицій, до невичерпного джерела культури. Японські колеги приїздять до нас, щоб краще пізнати Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Гоголя, М. Булгакова… А для Європи ми цікаві нашою роботою з обдарованою молоддю, творчими вчителями… У постійному русі та культурному збагаченні ми всі стаємо міцнішими проти війни та жорстокості. Звідусіль я везу в Україну найкращі книжки, художні твори для дітей і підлітків різних країн. Переконана: чим більше читають наші учні, тим швидше вони ввійдуть до сучасного світу, зможуть інтегруватися в нього через культуру.
У Вас завжди багато ідей, проектів… Який із них найулюбленіший на сьогодні?
Останнім часом я й мої колеги багато працювали над створенням Науково-методичного центру якості вивчення англійської мови та зарубіжної літератури. Об’єдналися представники кафедри англійської і німецької філології та кафедри світової літератури. Самі зробили проект, ремонт, розробили Положення, створили ресурсну базу…
У Центрі буде накопичуватися передова наукова й методична інформація з викладання англійської мови та зарубіжної літератури, відбуватимуться семінари, тренінги, культурні заходи, спрямовані на покращання володіння іноземною мовою та підвищення читацької культури в регіоні. Гасло Центру: «Більше мов – більше книжок!». Ми боремося за те, щоб наші вчителі оволоділи передовими технологіями викладання мови та літератури, а наші учні щоб більше читали художньої літератури. 14 червня відбулося його урочисте відкриття.
На відкритті були присутні учні, студенти, колеги-вчителі з різних регіонів України. Приїхали зарубіжні партнери…
У такий складний і непевний час хочеться, щоб у людей була якась світла мета, сучасний простір для навчання і спілкування. Будувати й створювати так радісно і прекрасно! Разом ми повинні побудувати й нову Україну – вільну, мирну, багату і щасливу!
Чого Ви бажаєте нашим читачам?
Я бажаю усім відчувати радість кожної хвилини, радість життя, яким би тяжким воно не було. А жити – це означає творити й працювати заради тих, хто поруч, заради наших дітей, заради нашої держави. Ми з нашими учнями несподівано опинилися в новому столітті. Що вони візьмуть із собою в нову добу?.. Невпевненість, жорстокість і відчай? Чи світлу мрію, чесніть і любов? Це залежить тільки від нас і від тих книжок, що будуть читати наші діти… Як Януш Корчак, мусимо сьогодні взяти відповідальність на себе…
Дякуємо за цікаву бесіду!
Урок № 55 Шолом-Алейхем. ІІ варіант
Урок № 56 Шолом-Алейхем. ІІ варіант
Урок № 57 Шолом-Алейхем. ІІ варіант
Урок № 64. Х. Рівера і Т. Салліван
Урок № 65. ПЧ. Зарубіжна поезія сучасності
Текст. Шолом- Алейхем. Тевє-молочар (укр.)
Текст. Шолом-Алейхем. Тевье-молочник (рос)
Євреї Шолома-Алейхема й Марка Шагала
Текст. Бредбері. 451 градус по Фаренгейту
Текст. Булгаков Михаил. Собачье сердце
Вірші Елізабет Браунінг та Уолта Уїтмена
Текст. Сігал. Історія одного кохання
Гарпер Лі. Убити пересмішника.
Урок № 54. Екзюпері. Маленький принц
Урок № 55. Філософський зміст казки МП
Урок № 56. Р. Бах. Чайка.Сюжет. Образи
Урок № 57. Конфлікт твору Р. Баха
Урок № 58. Космовська. Буба. Сімейні цінності
Урок № 59. Гуманістичні ідеї творів Космовської
Урок № 60. Аромштам. Система образів
Урок № 61. Проблеми книги Аромштам
Урок № 62. У. Старк. Диваки й зануди. Сюжет
Урок № 63. Проблематика книги Старка
Урок № 64-66. І варіант. М. Зузак. Книжкова злодюжка. Доля німців через історію головної героїні
Урок № 64-66. ІІ варіант. Оса Ган Шведер.Сни шовкопряда
Урок № 67. РМ. Есе на основі творів вивченої теми
Урок № 68. КР з теми Література ХХ-ХХІ століть
Текст. Ульф Старк. Чудаки и зануды (рос.)
Текст. Р. Бах. Чайка Джонатан Лівінгстон (українською)
Інтервю Космовської Літакценту
Коментарі до творів. Жила. про підлітка-картярку
Коментарі до творів. Лущевська. Мікрокосм однієї родини
Коментарі до творів. Москалець. Бридж, батьки і перші поцілунки
Коментарі до творів. Щербаченко. Підлітковий роман для батьків
Космовська. Я ворог сліпого дидактизму
Космовька. Посилання на джерела
Б. Космовська. Буба (текст укр.)
Б. Космовська. Буба мертвий сезон (текст укр.)
М. Зузак Крадійка книжок (укр.)
Маркус Зузак. Воровка книг (рос.)
Текст. Сент-Екзюпері. Маленький принц
Аромштам. Посилання на джерела
Текст. Аромштам Марина. Когда отдыхают ангелы
№ 60. Гузь, Тіхоненко. А. Гавальда. 35 кіло надії
№ 63-64 Тіхоненко. Д. Джонс. Мандрівний замок
№ 65. Тіхоненко. К. Функе. Чорнильне серце
№ 66-67 Тіхоненко. К. Функе. Чорнильне серце
№ 68. Гузь. КР з теми Сучасна література. Я і світ
Функе Корнелия. Чернильное сердце
Д. Джонс. Мандрівний замок Хаула. Текст (укр.)
Слайд-презентація Мандрівний замок Хаула Д. Вінн Джонс
Анна Гавальда. 35 кіло надії (рос.)
Урок № 61-62 (ІІ варіант) Енде
Урок №61-62. (І варіант) Ліндгрен
Схеми до твору Нестлінгер. Берта в суспільстві
Схеми до твору Нестлінгер. Засоби створення персонажів
Схеми до твору Нестлінгер. Конрад і однокласники
Схеми до твору Нестлінгер. Поведінка дорослих і дітей
Схеми до твору Нестлінгер. Риси характеру Конрада
Текст. Нестлінгер. Конрад, або Дитина з бляшанки
Слайд-презентація Крістіне Нестлінгер та її твори1
Схеми до творів Ліндгрен. Брати … Моральні проблеми
Схеми до творів Ліндгрен. Брати Лев’яче серце. Художні світи
Схеми до творів Ліндгрен. Міо, мій Міо. Моральні цінності
Схеми до творів Ліндгрен. Цінності світу. Міо, мій Міо
Текст Астрід Ліндгрен Брати Лев’яче Серце
Текст Астрід Ліндгрен Міо, мій Міо
Слайд-презентація Міо, мій Міо
Слайд-презентація Міхаель Енде
Схеми до твору Енде. Моральні цінності твору
Схеми до твору Енде. Хронотоп Усландії
Текст Міхаель Енде Джим Гудзик і машиніст Лукас текст
Урок №57-59. Р. Дал. Чарлі і шоколадна фабрика
Урок №60, 61 Туве Янсон.Мумі-тролі
Урок №67. КР. Уколі добрих героїв
Таблиці до твору Комета прилітає
Таблиця до твору Зима-чарівниця
Таблиця до твору Капелюх чарівника
Текст. Туве Янсон. Зима-чарівниця
Текст. Туве Янсон. Капелюх чарівника
Текст. Туве Янсон. Комета прилітає
Капелюх чарівника (ІІ частина)
Капелюх чарівника. (І частина)
- Художній фільм «Чарлі і шоколадна фабрика» ( 2005 рік, США, режисер Тім Бартон). – Режим доступу:http://filmin.club/997-charli-i-shokoladnaya-fabrika.html
- Художній фільм «Чарлі і шоколадна фабрика» ( 2005 рік, США, режисер Тім Бартон, дубляж українською мовою). – Режим доступ: у traffilm.net/board/fentezi/film_charli_i_shokoladna_fabrika/20-1-0-574
- Художній фільм «Віллі Вонка і шоколадна фабрика» ( 1971 рік , США, режисер Мел Стюарт). – Режим доступу: http://favoritemovies.at.ua/load/mjuzikl/villi_vonka_i_shokoladna_fabrika_1971/31-1-0-10622
Текст. Р. Дал. Чарлі і шоколадна фабрика.
Маршрут мандрівки твору Дала шоколадною фабрикою
Схема Дитяча література ХХ-ХХІ століть
Художні світи Чарлі і шоколадної фабрики
Порівняння книги та фільму Маара про Суботика
Сюжет 1каналу РТ про книги Пауля Маара
Текст. Маар. Машина для здійснення бажань
Текст. Маар. Що не день. то субота
Хронологія подій в творі Маара
Мультфільм Маленький Рыжик – частина 1
Мультфільм Маленький рыжик – частина 2
Текст.Стронг. Гармидер у школі
Прочитати
М. Чюрльоніс
ПИСЬМА ДЕВДУРАЧЕКУ (отрывки)
III
Смотри, среди снежных горных корон, среди гор, почти достигающих небес, стоит человек. Под его ногами облака прикрыли всю землю; там, внизу, происходят земные дела – суматоха, шум, болтовня, но облака прикрыли все. Тишина. Кругом белые, удивительные короны, поразительно величественные, изумительно красивые, из опалов и жемчугов, из топаза и малахита, из хрусталя и алмазов. Потрясающе волшебные, огромные короны, а среди них стоит человек и смотрит, широко раскрыв глаза, смотрит и ждет. Обещал он, что на заре, в миг возжигания корон, в миг хаоса и танца лучей, запоет он гимн солнцу. Гимн солнцу. Под его ногами облака прикрыли всю землю. Тишина. Вокруг удивительно белые короны.
IV
Эта ночь твоя, слышишь, малышка?
Слушай, слушай внимательно, затаи дыхание и слушай! Слышишь? Как тихо-тихо говорят звезды: ”Эта ночь Твоя, малышка”. Значит, видишь, что Ты – Госпожа тишины и звездной ночи, Королева пирамид, пальм, сфинксов и бескрайней пустыни. Улыбаешься? Раз так, то и я такой же великий Король, потому что я перед Тобой, потому что вижу Твою улыбку.
Ты – моя милая малышка, такая-такая крошечка.
VI
Знаешь что, Казбечек, когда мы сидели на взгорке, я потихоньку сошел вниз и наблюдал за нами. Ты вся была в солнце, и солнце в Тебе, а я был весь освещен Тобой, и большая тень падала от меня почти на весь взгорок. И грустно мне стало вдруг и, знаешь, пошел я тогда долинами далеко-далеко, а когда вернулся к нам, Ты светилась еще больше, но моей тени уже не было совсем. Мы были очень заняты, надо было разрезать земляничку. Мы положили ее на листок и очень серьезно поделили – эту маленькую земляничку. И вспомнил я тогда, что было время, когда мир походил на сказку. Солнце светило во стократ ярче, огромные леса сверкающих серебряных орехов высились по берегам сонных изумрудных озер, и среди подпирающего небо золотистого хвоща летел страшный птеродактиль, летел шумно, дыша обжигающей угрозой, и исчез в лучезарной мгле двенадцати радуг, которые извечно стоят над Тихим океаном.
VIII
Сегодня не могу написать Тебе письмо. Очень тяжело у меня на душе. Похож я на птицу, придавленную древесным стволом, однако живу и крылья мои невредимы, разве подавлен и очень устал. (…)
Малышка, не думай обо мне плохо. Я соберусь с силами и вырвусь на свободу. Крылья мои невредимы. Полечу я в очень далекую страну, в край вечной красоты, солнца, сказки, фантазии, в зачарованный край, в прекраснейший край земли и долго на все смотреть буду, чтобы потом могла Ты прочесть это в глазах моих, Ты, маленький мой Девдурачек.
Сегодня не могу написать Тебе письмо.
Крыница, 1906 г
МОРЕ
Могуче ты, море. Велико, беспредельно, неохватно. Целое небо покрывает своей лазурью твои волны, а ты, полное величие, дышишь тихо и спокойно, потому что знаешь: нет предела твоей мощи, твоему величию, твое бытие бесконечно. Великое, могучее, прекрасное море! Ночью на тебя смотрит полмира, далекие солнца погружают в твои бездны свой мерцающий, таинственный, сонный взгляд, а ты, вечный король великанов, дышишь спокойно и тихо, знаешь, что ты одно такое, и нет над тобой властителя.
Ты хмуришься, на лазурном твоем лике словно бы недовольство. Ты хмуришься? Или это гнев? Кто бы осмелился, о непостижимое в своем бесконечном величии море, кто бы осмелился восстать на тебя?
И шел из моря ответ, тихо шурша, раскачивая прибрежные травы, которые, колыхаясь, шептали: то ветер, ветер, ветер.
Ничтожный ветер – призрачная стойкость, ветер – бездомный бродяга, хилый, бесцветный, воющий, как мерзкий шакал, – бежит без цели, калеча леса, купаясь в пыли, раздувая пожары, валя старые кладбищенские кресты, терзая бедные хижины.
Склоняются перед ним гибкие ивы, а скромные цветочки даже к земле прижимаются, устрашенные его свирепостью. Они ведь слабенькие и хилые.
А ты хмуришься и гневаешься, вечный король великанов, ты, который испокон веков отдыхаешь освещенный мерцающими солнцами вселенной, всегда холодный и спокойный, ты беспокоишься.
Не из-за того ли, что твои волны уже не в твоей власти?
Уже ветер овладел ими, гонит перед собой, как стадо овечек.
Смотри, смотри, как все они охотно бегут, гонимые ветром, все до одной, а их миллионы, и, что ни мгновение, все больше.
Удержи хоть одну из подданных, король.
Какое ужасное стадо! От горизонта до горизонта – волны, волны, волны.
Смотри, твои великаны встают, но они не в твоей власти. Ты пенишься, великое море!
Ветер им повелел искрошить скалы в далеком далеке, и они бегут самоуверенно, завывая, и разбивают свои слабые груди о холодный камень, и гибнут; встают новые ряды и так же гибнут.
Ветер сгоняет все новые и новые стада, наконец ему это надоедает, и, все бросив, он со свистом уносится вдаль.
А ты пенишься, море, ты, великое и бессильное.
Ветра давно уже нет. Ты собираешь свои волны, свои остатки, едва их сдерживаешь, и жалобно стенаешь, как дитя. Зачем стенаешь, море?
Иль жаль тебе неугомонных твоих волн, от которых осталось лишь не много пены и ничего больше?
Не сожалей о них! Придет пора, и подует ветер, новые волны поднимутся с того берега, и ветер погонит их туда, куда захочет, и вдосталь будет неугомонных великанов-волн, от которых снова лишь немного пены останется и ничего больше.
Авторский перевод с литовского В. Коноваловa
Льюїс Керрол «Jabberwocky»
| Jabberwocky
Twas brillig, and the slithy toves Did gyre and gimble in the wabe; All mimsy were the borogoves, And the mome raths outgrabe.
‘Beware the Jabberwock, my son! The jaws that bite, the claws that catch! Beware the Jubjub bird, and shun The frumious Bandersnatch!’
He took his vorpal sword in hand: Long time the manxome foe he sought – So rested he by the Tumtum tree, And stood awhile in thought.
And as in uffish thought he stood, The Jabberwock, with eyes of flame, Came whiffling through the tulgey wook, And burbled as it came!
One, two! One, two! And through and through The vorpal blade went snicker-snack! He left it dead, and with its head He went galumphing back.
And has thou slain the Jabberwock? Come to my arms, my beamish boy! O frabjous day! Callooh! Callay!’ He chortled in his joy.
Twas brillig, and the slithy toves Did gyre and gimble in the wabe; All mimsy were the borogoves, And the mome raths outgrabe. |
Курзу-Верзу
(пер. Миколи Лукаша, 1975) Був сма́жень, і шви́мкі яски́ Сверли́-спіра́лили в кружві́, Пичха́ли пи́ршаві пса́шки І тру́лі долові́.
«Мій си́ну, бійсь Курзу́-Верзу́, То кусозу́б і дряпола́п! Не зна́йся з пти́цею Зу-Зу́ І ве́лезнем Хап-ха́п!»
Меча́-штрича́ він в ру́ки взяв, Підня́в тропи́в воро́жий слід І в сму́жній ду́мі спочива́в Під дре́вом Діоді́д.
Та ра́птом чу́є глу́шний цвист, Круго́м немо́в мого́нь паши́ть, В триму́чім лі́сі ни́кне лист – Курзу́-Верзу́ мети́ть!
Він раз мече́м! Він два штриче́м! Ота́к штрича́єм ворогі́в! Зняв гмі́ю зо́лову з плече́й, Додво́му посміши́в.
«Ти вбив грозу́ Курзу́-Верзу́? Мій хло́пчику, ти чудоде́ць! О спла́вний день! Стриба́й пісе́нь, Тоді́мо у хане́ць!»
Був сма́жень, і шви́мкі яски́ Сверли́-спіра́лили в кружві́, Пичха́ли пи́ршаві пса́шки І тру́лі долові́. |
У шостому розділі казки, сидячи на паркані, філологічне яйце Шалам-Балам, або Хитун-Бовтун (Humpty-Dumpty) допомагає Алісі й розкриває секрет читання принаймні першої строфи:
«…— Для початку досить, — урвав її Шалам-Балам. — Каверзних слів тут достобіса. «Смажень» — це четверта година пополудні… пора, коли щось смажиться на обід.
— А й справді! — щиро здивувалася Аліса. — А «швимкі»?
— Ну, «швимкі» означає «швидкі» та «щемкі». Це, розумієш, як у валізі — у два відділення запаковано два значення одного слова.
— Розумію, — замислено промовила Аліса. — А що таке «яски»?
— «Яски» — це трохи ящірки, трохи борсуки, а коли вони спіралять, то трохи мовби й штопори.
— Видно, якісь дуже дивні звірята!..
— Ще б пак! — сказав Шалам-Балам. — А ще вони гніздяться під сонячними годинниками… А живляться сиром.
— А що таке «спіралити»?
— «Спіралити» — це крутитися без упину. Як свердло.
— А «кружва» — це, мабуть, простір довкола сонячного годинника? — сказала Аліса, сама дивуючись із власної здогадливості.
— Цілком з тобою згоден. Далі. «Марамульки» — це як “псюльки” — хирляві й обшарпані пташки з настовбурченим пір’ям… щось на зразок живої швабри.
— Ну, а «трулі долові», — не вгавала Аліса. — Мабуть, я завдаю вам добрячої мороки…
— Ну, «трулі» — це така собі рідкісна порода зеленої свині, а стосовно «долові», я не певен. Гадаю, це те саме, що «долюві», а заміна літери «м» на «л» означає, що вони покинули дш і спустилися в діг.
— А як розуміти «йти в псашки»?
— «Йти в псашки» — це щось середнє між «навіжено пурхати», «пахкати» та «чхати», а втім, щось подібне ти, можливо, почуєш ген там, у лісі… а коли почуєш — то все зрозумієш. До речі, який мугиряка підкинув тобі цю чортову дурню?
— Ніякий. Я знайшла її в книжці, — відповіла Аліса…».
Роздрукувати
| Ні, не буде нас у домі…
В синіх присмерках один… День зимовий крізь долоні Мчить в ілюзію гардин.
Тільки білих цяток пір’я В щирий плине оберіг… Сяють білі сніг, сузір’я… Окрім снігу хтивий сніг!
Знову інею малюнки Крутять сойм бажань в мені… Лихо тихо за лаштунки Відлетить, як уві сні…
Та до стелі, по портьєрі, Промайне тремтлива тінь… В тишу, відчинивши двері, В рай святий зійди, прилинь… В. Харламов
|
Никого не будет в доме,
Кроме сумерек. Один Зимний день в сквозном проеме Не задернутых гардин.
Только белых мокрых комьев Быстрый промельк моховой, Только крыши, снег, и, кроме Крыш и снега, никого.
И опять зачертит иней, И опять завертит мной Прошлогоднее унынье И дела зимы иной.
Но нежданно по портьере Пробежит сомненья дрожь,- Тишину шагами меря. Ты, как будущность, войдешь.
Ты появишься из двери В чем-то белом, без причуд, В чем-то, впрямь из тех материй, Из которых хлопья шьют. Б. Пастернак |
Кольори голосних:
А – червоний
Я – яскраво-червоний
О –жовтий або білий
Е – зелений, жовто-зелений
И – темно-коричневий або чорний
І – синій, світло-синій, блакитний
У – синьо-зелений, фіолетовий
Ю – бузковий
Електроний підручник. Кавабата Ясунарі.Тисяча журавлів
Філософські та поетичні мініатюри Ольги Захарівни Северин, учителя-методиста Маньківської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів №1 Черкаської області.
Життя людини схоже на лабіринт…
Гадаю, що мої невеличкі твори спонукають прислухатись до “шелесту ранкових зірок”, тобто зупинитись, оглянутись навколо, зазирнути у власний внутрішній світ і повірити, що життя прекрасне, тому що ми живемо й можемо творити його самі…
Благословіння неба
Ранок, оповитий серпанком, щедро приймає перші сонячні промінчики. Оживає навколо флора, вмита чистою росою матінки-природи. Пробуджується все живе, ніби приймаючи благословіння неба на новий день. День, який ніколи не повторюється…
Як трепетно, ніжно потрібно берегти усе те світле, що маємо на світанку нашого життя. Стільки ж усього відбувається вперше! А рана, заподіяна необережним словом, байдужістю тих, хто поруч, нахабно рветься аж у самі глибини сердець, витісняючи звідти струмочки душевного болю.
Зупинімось… Поміркуймо… Зазирнімо у власний внутрішній світ… Знайдімо джерела Доброти, Гармонії, Краси, Любові, і хай розіллються вони навколо ріками Радості і безмежного Щастя. Ми того варті!
Східна мудрість
Рідне село чи місто… Родинний дім… Завжди, стільки б років не минуло, якесь дивне, особливе почуття полонить душу… Тут зростав, зміцнювався батьківською благодаттю…
Спекотний день нахабно рвався у салон машини, витісняючи спогади, плутаючи думки…
А от і рідне подвір’я. Легесенький подих вітру дарував п’янкі запахи різнотрав’я…
Вкотре переконуюсь, що фізична праця інколи є насолодою, але все-таки через певний час відчуваю втому. Свіжоскошена трава спокусливо запрошувала відпочити на зеленім покривалі. Підкоряючись невидимій силі, приліг. Здавалось, обважніле тіло стало єдиним цілим із землею, вслухався у її дихання, голоси, запахи…
Десь далеко-далеко — несміливий шепіт струмка. Спраглі вуста вимагали для організму прохолодної водиці. За потічком — криничка… Цікаво, хто ж доглядає за нею? Чиїсь добрі руки і кухлик залишили. Внизу, де закінчувалася левада, розкішні верби зазирали у глибочінь природного дзеркала.
Чи є ще десь кращі місця!? А скільки таємниць зберігають ось ці скелі!? Присів на плескатий камінь, завирували спогади…
Згадалась східна мудрість: якщо не можна нічого змінити, потрібно дивитись на воду, час усе виліковує…
Увагу привернув паперовий кораблик. Звідки він? Як з’явився ось тут? На паруснику видніються слова:
Пам’ятаю штахети сусідки
Й твоє трепетне перше “люблю”.
Звідкіля ж було знати, звідки,
Що тебе на життєвім шляху я згублю?
Так він ще й не один, із цікавістю вдивляюсь у наступні рядки, які не розмила вода:
Не можна з пісні викинути слова,
А із життя — прожитого тобою дня.
Так часто………………………..
Сухою гілкою вдалось притягти обірваний лист паперу, на якому зумів прочитати лише окремі слова:
Пробач мені, любий, ……………. якщо можеш, — усе, просто я не вірила ні в що серйозне ………………… зрозуміла, що не можу без тебе, але ………… Твоя ……….
Людські почуття… Ніколи не звідаєш їх таємниць… Це вічна загадка, яку вирішує кожен сам. А може, Доля???
Ой, ще папірець. Він майже потонув. Число і записи… “2 травня….” Це ж сторінка із щоденника, якому трепетно дівчата довіряють власні таємниці. Про що, про кого записи там?! Дотягнувшись, неодмінно дістану і прочитаю, я ж так колись бажав це знати…
Не зміг… Прохолода річкової води розбудила мене…
Сонце мандрувало уже на спочинок. Незабаром сутінки покриють усе навколо. Пошепки повторив слова, що запам’ятались із дивовижного сну:
Не можна з пісні викинути слова,
А із життя — прожитого тобою дня…
Зупинімось…
Понад усе люблю залишатись наодинці серед природи. Плин думок такий легкий, можна знайти відповіді на найскладніші питання, навести лад у внутрішньому стані душі…
Чому це так? Можливо, тому, що кожен із нас — малесенька частинка Всесвіту, а в такі хвилинки ми гармонійно єднаємось із ним. Так хочеться усім сказати:
“Зупинімось хоча б на мить, відірвімось від нашої повсякденної буденщини, подивімось навколо себе, на світ земної краси, що нас оточує, послухаймо шепіт трав у лузі, пісню вітру, голос струмочка, річки, поспостерігаймо за зоряним нічним небом, помилуймося ранковою зорею…”
“Цвінь-цвірінь, цвінь-цвірінь”, — викрикуючи, подав свій голос горобчик-пустунчик. Заслухався милозвучною симфонією соловейка та й собі спробував. Але я вдячна йому: він повернув мене до реального світу, в якому, як і всі, поспішаю. Зрозуміла: необхідно внести зміни у щоденні плани, щоб відшукати оту стежину, що веде у світ Гармонії й Краси…
Автор: Динниченко Тетяна Анатоліївна, старший викладач кафедри теорії, історії та методики викладання зарубіжної літератури Гуманітарного інституту КМПУ ім. Б. Д. Грінченка
Слова
Верую в слово, к которому стремиться вся вселенная и
которое само «бе к богу» и которое само есть бог…
Ф.М. Достоевский
Загадка слов: их ясность и туманность;
У каждого свой запах, цвет и вкус;
И в каждом сотворенья первозданность
И мудрости тысячелетий груз.
Слова как будто лунные дорожки:
Волшебный отсвет зыбкой глубины.
И словно предсказания ворожки,
Понятны вроде бы и сладостно темны.
Слова перебираю словно четки,
Молясь о мудрости для слабых и слепых,
И тени ощущений безотчетных
Помимо воли прорастают в стих.
Что слово нам? Награда? Наказанье?
И кто нам его дал? И для чего?
Для исповеди или покаяния,
Иль постиженья сущности всего?
Иные словом обращают в веру,
Другие убивают, предают,
Те лгут и этой лжи не знают меры,
А эти словоблудием живут.
Мы говорить без умолку готовы,
А может лучше на уста печать?
И если впрямь «Вначале было слово»,
Нас вновь коснется Божья благодать.
* * *
Я хотела бы стареть у моря,
Не такого, как в рекламах турагентств,
Где курортники, не знающие горя,
Нам позируют в раю земных блаженств.
Мне хотелось бы совсем-совсем другого:
Кресло на пустынном берегу,
Теплый плед и призраки былого –
Все, что вспомнить я тогда смогу.
И глядеть в прозрачное далеко,
Слушать вечность в шелесте волны,
И спокойно дожидаться срока
Без обиды, страха и вины.
А еще, чтоб где-то в отдаленье –
Детский смех и перезвон церквей,
И еще, чтобы хватило зренья
Письма прочитать от сыновей.
Буду вспоминать слова и лица,
Силясь необъятное объять,
И смотреть как море серебрится,
И стихи, быть может, сочинять.
И такой простор, покой и мудрость
Буду ощущать внутри себя,
Что пойму я: умирать не трудно,
Если жил, надеясь и любя.
* * *
С любовью отпускаю вас,
Мои грехи, мои ошибки.
Спасибо, Господи, что спас
Меня от самоедства пытки.
Я всех люблю и всех прощаю,
И всех прошу простить меня,
И вечно помнить обещаю
Всех тех, с кем грелась у огня,
И тех, кто дал воды напиться,
Кто добрым словом поддержал…
И пусть мне даже не приснится
Никто из тех, что предавал.
* * *
Я раскрыла секрет левитации:
Не завидуй, не зарься, не лги,
И от жизни не жди компенсации,
Лучше сам возвращай все долги.
Как же трудно бывает подняться
Нам над бездной земной суеты
И призывным огням не поддаться
Cлавы, власти, амбиций пустых.
Каждый день так досадно подробен,
Ни минуты нельзя пропустить!
Почему человек не способен
В невесомой безбытности жить?!
Но я все-таки, пусть понемногу,
Научилась парить над земным,
По ночам разговаривать с богом
И к добру толковать свои сны.
* * *
Когда молоды мы, жизнь как небо:
Разгонись посильней и взлетай,
И на всех хватит счастья и хлеба,
И судьбу по душе выбирай.
Вроде просто, а сколько изломано
Белых крыльев в попытке взлететь:
Мы не знаем, что нам уготовано
Пережить, преступить, претерпеть.
И бежим день за днем, год за годом,
Забывая, что это разбег;
Уже ищем не взлета, а брода –
Не умеет летать человек!
И уже горизонт – не условность,
А предел: за него не взглянуть,
И в душе вызревает готовность
Осознать, что конечен наш путь.
И вдруг небо, давно вожделенное,
Нам становится близким, родным:
Вот доносим тела наши тленные
И туда непременно взлетим!
* * *
С точки зрения этики… религиозные заповеди могут быть с успехом заменены врожденным и укрепленным при помощи воспитания нравственным чувством… Возможно, этот встроенный камертон и есть голос Бога. Тогда поверить в Бога легко, потому что этот камертон, этот внутренний закон действительно существует.
Г. Чхартишвили
По одному индусскому ученью
Бессмертны наши души, и живут
Они в ином, тончайшем измеренье,
А здесь лишь наших смертных тел приют.
Вначале эти души, словно дети,
Глупы, до примитивного просты,
Грубы и глухи ко всему на свете,
Неразвиты, бездарны и пусты.
Но вот они рождаются на землю
И начинают долгий-долгий путь:
Страдают, познают, бунтуют, внемлют,
И постигают высшей правды суть.
И нет числа телесным воплощеньям:
Пока душа не выстрадает все,
Пока она не станет совершенной,
Она рождается еще, еще, еще…
Не нужно жить, как будто ты последний,
Презрев, что было, будет после нас:
Поступки не стираются бесследно,
Душа за них расплатится не раз.
Приходим в этот мир для очищенья,
Для добрых дел, для выплаты долгов,
Для дружбы и любви – для искупленья
Всех нами ранее содеянных грехов.
Себя спасаем и наказываем сами
Здесь не помогут деньги, власть и ложь,
И не прикроешься красивыми словами:
Что сеял ты, в итоге и пожнешь.
Не проще ль быть терпимым, добрым, честным,
А не молиться о спасении души;
Да еще вымолишь ли оно, неизвестно!
Все сделай сам, куда тебе спешить?
Какой бы трудной не была дорога,
Опора – высший нравственный закон,
Он в наших душах, это голос Бога,
Наш внутренний духовный камертон.
* * *
Как ни любил я людей, было в моем душевном складе
нечто, требующее время от времени полного
уединения… Мне надо было уйти в себя, побыть
наедине со своим внутренним «я», чтобы не
утратить лучшего, что во мне было.
Н. Готорн
Помалу сумерки сгущаются,
И поглощают цвет и звук;
Так солнце с городом прощается:
Еще один закончен круг.
Сбылись синоптиков пророчества –
Дождь барабанит о стекло.
Нас двое: я и одиночество,
И нам уютно и тепло.
Меня спасают наши бдения –
Сидим до полночи глухой.
С ним разделив свои сомнения,
Восстановлю в душе покой,
С ним похандрить, поплакать вправе я,
И с ним посплетничать – не грех!
И вмиг излечит от тщеславия
Его ирония и смех.
Мне с ним не грустно и не тягостно –
Мы так целительно молчим!
Себя мы этой тишью благостной
От шелухи освободим.
И пусть родных, друзей, любимых
Оно не может заменить,
Но мне оно необходимо,
Чтоб еще больше их любить.
* * *
О притягательность высоких идеалов,
Блаженство слез над книгой до утра,
Решенье: завтра жизнь начать сначала…
Как ты прекрасна, юности пора!
Тогда в нас сердце напряженней бьется
И сила чувств рвет душу пополам,
Поэзия над прозою смеется,
Планируя великие дела!
Благословляю эту безоглядность
В мечтах, поступках, мыслях и речах –
Без них была бы бытность безотрадной,
А может вовсе б этот мир зачах.
Тот свет из юности, как огонек во мраке,
Родник – для путника, влачащего суму;
И, словно Одиссей к своей Итаке,
Всю жизнь мы сердцем тянемся к нему.
Спасительный мираж, фата-моргана,
Он не дает в трясине утонуть,
Когда утеряна дорога к храму
И не хватает сил, чтобы вздохнуть,
Когда весь мир вокруг теряет краски,
И в смысле жизни смысла больше нет,
И наша жизнь так далека от сказки, –
Нас согревает этот чистый свет.
Давайте ж будем вечно молодыми
И эту жизнь, как в юности, любить,
И каждый день деяньями благими
Решать дилемму «быть или не быть»!
* * *
Цель моя в будущем…
Ф. Ницше
Так пронзительно хочется света
И прозрачности горних высот, –
Я уже где-то видела это
И с надеждой гляжу на восход.
Я ищу, чего нет и не будет,
И чего никогда не найти,
И хоть кто-то меня и осудит,
Не хочу я другого пути.
А, быть может, другого не надо,
Ну откуда нам, суетным, знать?
Времена и миры – вот награда
Для того, кто решился искать.
Обессилев, меняю я имя,
И на звездах себе ворожу:
От начала времен и доныне
В лабиринтах Вселенной брожу.
Яств земных мне всегда не хватало,
Ну а пища богов – для богов;
А мне нужно, ни много ни мало,
Мир избавить от смертных грехов.
Я, конечно, умом понимаю:
Не готов человеческий род!
Но я честно судьбу проживаю
И с надеждой гляжу на восход.
* * *
…верую в порядок, в смысл жизни, верую в вечную
гармонию, в которой мы будто бы все сольемся…
Ф.М. Достоевский
Я знаю: в мире все закономерно,
Хоть и не верю в фатум или рок –
Меняемся, дозрев до перемены,
И не причем тут дьявол или бог.
Я думаю, что всем за все воздастся,
И это будет благодать, не месть,
Ну а тех, кто склонен заблуждаться,
Еще вся вечность для прозренья есть!
И даже встреч случайных не бывает,
И каждая нам неспроста дана,
Она собой кирпичик представляет:
Из них и строится судьбы стена
Переплетаясь судьбами на годы,
Соприкасаясь взглядами на миг,
Кто ищет себе плена, кто свободы,
А для кого-то жизнь – игра интриг.
Ругать судьбу, что с зеркалом браниться –
Бессмысленно, нелепо и смешно:
Никак не может свет в нем отразиться,
Коль сердце от злых помыслов черно!
И, главное, ни в тяготах ни в блеске
Не нужно лгать, особенно себе –
От этой лжи растет обман вселенский,
А от него – рогатины в судьбе.
Давайте жить, как мы хотим и можем,
И пусть добро не покидает нас.
Ну а судьба, коль сами ей поможем,
Вознаградит, когда наступит час.
Русская литература с самых своих истоков заявила о себе как о литературе нравственной, духовной, учительной. Памятники древнерусской литературы заложили традицию: писатель, поэт – это посредник между Богом и человеком, вестник божественных истин, проводник, указывающий путь к спасению, пророк, возвещающий о будущем. Категория времени – такая важная для древнерусской литературы – всегда связывала воедино прошлое, настоящее и будущее. История каждого отдельного человека (князя, его дружинника, святого) и история каждой страны вписывались в мировую историю. Именно на писателе лежала ответственность увековечить, сохранить для потомков знания и уроки своего времени предупредить о возможных последствиях. По словам философа В.Соловьева, «в первобытные времена человечества поэты были пророками и жрецами, религиозная идея владела поэзией, искусство служило богам. Потом, с усложнением жизни, когда явилась цивилизация, основанная на разделении труда, искусство, как и другие человеческие делания, обособилось и отделилось от религии…» [1, 32]. Книга в Киевской Руси была атрибутом священным, сакральным, недоступным многим. Магия слова писанного завораживала древнерусского человека. И именно на Руси зарождается уникальное явление: безоговорочная вера читателя книге, писателю. Это доверие писатель должен был заслужить готовностью к жертве, самопожертвованию (вспомним протопопа Аввакума, Н.Новикова, А.Радищева, декабристов, русских писателей советской эпохи – репрессированных и неизвестно где погибших). В Западной Европе ситуация была совсем другая: властители умов Вольтер, Дидро в личной жизни не придерживались тех высоких идеалов, о которых они возвещали. Создавая системы воспитания, они, например, своих детей подкидывали в детские дома. Русский же писатель свою задачу осознавал не как совершенствование разума, а как служение пророческое, призыв к совершенствованию души, духа. Русская литература осознавалась (воспользуемся гоголевским образом) «незримой ступенью» к Христу. Пророк – человек, слышащий глас Божий, избранник, возвещающий людям Небесную истину. В открытии этой истины нуждаются люди либо никогда ее не знавшие, либо отвергнувшие и забывшие ее. Поэтому пророку необходимо сначала «раскрыть людям их неправду… а это есть обличение, это всегда болезненно для обличаемых» [2, 197]. Пророк воздействует на совесть, «глаголом жжет сердца людей», поэтому он всегда одинок, изгоняем. Вспомним у Лермонтова: Провозглашать я стал любви И правды чистые ученья: В меня все ближние мои Бросали бешено каменья. Гоголь продолжает и развивает традицию пророческого служения творца. С раннего детства он задумывался о своем предназначении. В его письмах часто звучали мессианские мотивы: «В те годы, когда я стал задумываться о моем будущем… мысль о писателе никогда не всходила мне на ум, хотя мне всегда казалось, что я сделаюсь человеком известным, что меня ожидает просторный круг действий, и что я сделаю даже что-то для общего добра» [3, 64]; «Много труда и пути, и душевного воспитания еще впереди. Чище горнего снега и светлей небес должна быть душа моя, и только тогда я приду в силы начать подвиги и великое поприще, и тогда только разрешится загадка моего существования…» [3, 381]; «Рожден я вовсе не затем, чтобы произвести эпоху в области литературной. Дело мое проще и ближе… душа и прочное дело жизни» [3, 428]. Существование в Гоголе двух существ, двух начал замечали многие: он – сумасшедший и мученик, плут и святой, язычник и христианин. С.Т. Аксаков, который писал в 1847 году при жизни его: «Я Вижу в Гоголе добычу сатанинской гордости», – пишет через пять лет после смерти его: «Я признаю Гоголя святым, это – истинный мученик христианства». Думаю, именно этот внутренний конфликт между осознанием своего высокого предназначения и невозможностью мгновенно изменить читателя и порождал постоянные метания Гоголя: «уйду в монастырь – нет, поеду за границу – буду сочинять – надо ехать к Гробу Господнему…» и т.д. В книге «Русская идея» Н.Бердяев пишет: «Русская литература ХІХ века носила учительский характер, писатели хотели быть учителями жизни, призывали к улучшению жизни» [4, 79]. Гоголь, учась у Отцов Церкви, много проповедует и пророчествует со страниц своих произведений. Мистические повести «Страшная месть», «Портрет», «Шинель» пронизаны ощущением мирового зла, пророческого обличения, они раздевают душу человека, напоминают о Судном дне. Как «певца зла», «наименее человечного в самой человечной из литератур» Гоголя трактуют Д.Мережковский, Н.Бердяев, М.Дунаев. Для В.Розанова Гоголь – лжепророк, который затмил истинного пророка – Пушкина, и послужил причиной русской революции. Слово Гоголя – хохла, малоросса (как его называли Белинский, Жуковский) – имело странное влияние на русскую общественность. Гоголю верили. Ему внимали как посланнику, боговидцу, прислушивались к его идее избранности России, которая понесет свет братства миру (знаменитый отрывок «Птица-тройка»). Путем перерождения – нравственного, духовного – должны развиваться люди, как герои его недописанных «Мертвых душ»: ад – чистилище – рай. По мысли Н.Бердяева, «с Гоголя начинается религиозно-нравственный характер русской литературы, ее мессианства. В этом большое значение Гоголя, помимо его значения как художника» [4, 81]. В. Зиньковский в своей статье «Н.В. Гоголь в его религиозных исканиях» считает, что рассматривать литературное наследие писателя вне связи с его идейными поисками нельзя, ибо именно идейные искания Гоголя привели его к тому духовному излому, такому заметному и русской литературе ХІХ ст. (в частности у Л.Н. Толстого, Ф.М. Достоевского и др.). Исследователю важно вместить творчество Гоголя в общий духовно-религиозный контекст: «Гоголю принадлежит заслуга как раз в том, что в его произведениях [петербургского периода] резче, более выразительно выдвигалась идея беспочвенности эстетического гуманизма. Этим самым расчищалась идейная перспектива для более глубокого понимания эстетической жизни и эстетического творчества, а с другой стороны, более выразительно выдвигалась проблема того, как связать и внутренне соединить эстетические и моральные запросы, а именно проблема их обоснования и единства через религиозную сферу» [5, 415]. В основе религиозно-романтической мечты Гоголя лежит мысль о перевоплощении человеческой души, что собственно и пытался раскрыть писатель в незавершенной поэме «Мертвые души». По мысли В. Зиньковского, герои поэмы смогли бы преодолеть любые страсти при помощи «того вдохновения, что создается через приобщение к красоте, «праведному ведению» хозяйства» [5, 415]. В.Воропаев замечает, что «уже с начала 1840-х годов в письмах Гоголя начинает прорываться недовольство своим художественным творчеством и недостаточной силой его воздействия на общество…» [6, 268]. «Выбранные места…» – самое сокровенное произведение Гоголя, с которым он связывал много надежд. Наверное, он очень удивился, что книгу не поняли, не приняли. Для писателя это было произведение, в котором отразились его духовное совершенствование, его понимание современного мира, осуждение пороков и предложение выхода – социальная утопия. Это своеобразное духовное завещание, исповедь. Гоголь уже предчувствует смерть, и ему важно состояться как проповеднику и пророку. Н. Крутикова «Выбранные места из переписки с друзьями» называет по содержанию – утопией, по стилю – соединением исповеди с проповедью, по форме – произведением в письмах [7, 41]. Исследовательница считает, что миновало время негативной оценки «Выбранных мест» и сейчас нужно анализировать книгу в ключе страстной жажды Гоголя к духовному обновлению человека и совершенствованию общества. «Произведение может быть прочитано в конкретно-историческом аспекте, понятым в атмосфере той эпохи, в которую он был создан, или же в тех условиях временной «эпохальной» дистанции, в частности, в свете современных общественных, этических и эстетических запросов» [7, 41]. Главная идея книги, по мнению Н.Крутиковой, – призыв Гоголя к человеку возродить свою душу согласно с завещаниями Христа и спасти Россию и человечество вообще. По словам исследовательницы, «Выбранные места» – это своеобразная утопия, т.к., ища пути к гармонии человеческой жизни и к созданию идеального государства, Гоголь отбрасывает действенность политических и экономических реформ. «Гоголь обращается к совести людей из частных прослоек и всего государственного аппарата, надеется на мудрость и человеколюбие идеального монарха и таких же губернаторов, мечтает о возобновлении прошлых «патриархальных» связей между землевладельцами и крестьянами» [7, 42]. Утопичность книги заключается и в том преувеличенном значении, которое Гоголь предоставляет своему слову. Писатель считает, что, указав людям и государству на их негативы, существующее состояние в обществе превратится в лучшее, даже идеально-прекрасное. Н.Крутикова вполне справедливо не соглашается с теми критиками, которые считают «Выбранные места» свидетельством творческого кризиса художника, и относит это произведение к одному из последних сокровищ гоголевского художественного слова. Главный герой «Выбранных мест…» – поэт, двигатель народного сознания. Поэт соединяет вечные вопросы с сиюминутными, подсказывает, как России избежать гибели. «Да и как могло быть иначе, – восклицает Гоголь, – если духовное благородство есть уже свойственность почти всех наших писателей?» Это попытка и определить свой собственный путь, и вписать себя в традицию. Писатель исследует поэзию прошлых десятилетий – Державина, Языкова, Пушкина – и отмечает в ней «соединение с каким-то невольным пророчеством о России» [8, 239]. По мысли Гоголя, увлечение молодежи славянскими началами и их пророчество о будущем России – не только дань моде. Это прикосновение Божьей руки на всем, что происходит в государстве. «Оттого и звуки становятся библейскими у наших поэтов», – делает вывод писатель. Поэзия призвана бороться не за временную свободу, права и привилегии, а за душу человека. Интересный взгляд на творчество позднего Гоголя представлен в статье В. Кузнецова и Л. Нерушевой «Архетипы «русскости» в судьбе Николая Гоголя». Объектом пристального внимания авторов являются «Выбранные места», также называемые гоголевской утопией, однако утопией религиозной. Исследователи определяют два уровня творческой конструкции книги: «к первому относится система представлений о статусе и назначении писателя вообще, о мессианстве самого Гоголя и об особенной роли «Мертвых душ» в жизни России, ко второму – то, что Флоровский назвал утопией священного царства» [9, 50]. «Выбранные места» начинается с упоминания о смерти (с «Завещания»), а заканчивается главой «Светлое воскресенье». Уже в самой композиции «Переписки…» мы наблюдаем направление мыслей писателя: из бездны мрака, невежества, порока – к любви, духовному совершенствованию, «воскресению». Настоящее развитие России ужасает Гоголя: «Соотечественники! страшно!.. замирает от ужаса душа при одном только предслышании загробного величия и тех духовных высших творений Бога, перед которыми пыль все величие Его творений, здесь нами зримых и нас изумляющих» [8, 340]. Именно для предотвращения этих «страхов и ужасов» и предпринимает Гоголь издание своей «Переписки…». Писатель считает, что имеет право учительствовать, т.к. его молитвы угодны Богу и часто бывают услышаны (о чем знают его близкие друзья). Читатель должен быть послушен и внимать «проповеди» Гоголя, как ученик: «Друг мой! считай себя не иначе, как школьником и учеником. Не думай, чтобы ты уже был стар для того, чтобы учиться…» [8, 253]. Гоголь дает советы монарху, дворянству, помещикам, духовенству, крестьянству. Значение всех этих прослоек общества сакрализируется и выводится из той роли, которую каждая прослойка должна выполнять в идеальном государстве, идея создания которого и составляет основное содержание книги. Поиски нужно вести не снаружи, а в глубине себя, тогда наступит жизнь духовная, Христова. Предложение Гоголя к читателям присылать ему информацию о разных сторонах российской действительности имеет глубокий творческий смысл: авторство произведения может стать соборным. «Для чего это было нужно Гоголю? Писатель считал, что соборное изучение России и соборное написание романа перейдет в процесс соборного улучшения людьми самих себя и общественной жизни» [9, 50]. Но при всем этому Гоголь отводил для себя роль дирижера «общего дела», что выплывало из его уверенности о своем высоком назначении, мессианстве. «Так открывается новый путь уподобления Христу – психологические «штудии» и отображение их результатов в художественном творчестве. Здесь же и один из источников пророческого комплекса Гоголя: настоящий «духовидець» – избранник Божий. Книга, написанная таким избранником, получает статус сакрального текста. Поэтому сакральным и провиденциальным мыслится Гоголю второй том «Мертвых душ» [9, 51]. В.Зиньковский обстоятельно раскрывает вопрос о гоголевской эстетической утопии, распад которой имел такое огромное влияние на духовную драму писателя. Мечты о возвращении Церкви надлежащего места в системе культуры, которое она занимала в раннем христианстве и понимание неосуществимости этих моральных замыслов через художественное творчество, ограничивали внутреннюю свободу художника. Ощущение всеобщности христианского учения и его ценности для всех форм жизнь делало Гоголя одиноким и отделенным от современности. Поэтому В.Зиньковский называет художника «пророком православной культуры, предтечей всех тех духовных течений российской жизни, что ищут настоящего, а не символического, не номинального торжества Православия» [5, 416]. Гоголь стоял за духовную перестройку общества и оставлял вполне в стороне вопрос о реформе самого социального строя, потому что не верил в перестройку жизни путем внешнего возобновления. Обращая особенное внимание на религиозную чувствительность художника, украинский исследователь указывает и на то, что настоящее и высокое искусство в глазах Гоголя имело неоценимое значение для человека как толчок к самоусовершенствованию и духовному самостроению. «Гоголь всегда жил напряженной и глубокой идейной жизнью. Переход к религиозному мировоззрению был поворотом идейным, а не сентиментальным. В самой серьезности, с которой Гоголь развивал свое религиозное мировоззрение, отразилась и сила пережитого им поворота к религиозной жизни, и живет ощущение высшей правды христианства. Гоголь прежде всего для самого себя стал на путь религиозной жизни, а раз став на этот путь, он стремился – смело и честно – раскрыть и другим правду и силу религиозного понимания жизни и для личного, и для исторической жизни. Было бы неправильно искать у Гоголя “стройного мировоззрения”, но тем значительнее все то, что он переживал» [5, 419]. Следовательно, по концепции В. Зиньковского, идейно-религиозные поиски писателем самого себя и места своего творчества и определяют все особенности гоголевского художественного мирочувствования и миропонимания. «Предслышание», «предчувствование» – частые слова в «Выбранных местах…». Слыша голос Божий, Гоголь предупреждает: «В Европе завариваются теперь повсюду такие сумятицы, что не поможет никакое человеческое средство, когда они вскроются, и перед ними будет ничтожная вещь те страхи, которые нам видятся теперь в России. В Росси еще брезжит свет, есть еще пути и дороги к спасенью…» [8, 340]. А спасется, по указанию писателя, тот, кто будет исполнять дела так, как повелел Христос. Человек призывается в мир не для празднования, а для битвы. Тяжелое настоящее – это только начало тех ужасных последствий, которые ожидают человечество в будущем. Поэтому Гоголь предлагает свою модель развития России, свою социальную утопию, где все разумно, правят мудрые государи, и все счастливы. Философ И.А.Ильин писал, что только Пушкин с Гоголем поставили перед собой задачу «вызвать к жизни в России эпоху религиозного очищения, отдав этому все свое художество, всю силу своего созерцания. Этой эпохи мир ждет и по сей день» [10, 272]. По словам П. Михеда, Гоголь «предложил собственный социально-христианский проект»: миропонимание и мирочувствование Гоголя находилось, условно говоря, посередине между западноевропейским и византийским. В царстве Христа нет места отличиям между церковью и государством, т.к. общество в идеале объединяется духом соборности. В этом и заключается сущность религиозной утопии «Выбранных мест» [11, 10-11]. В ХІХ веке «сознание общества оставалось религиозным, а религия, которой это сознание привыкло противиться, чахла, теряла силы, вырождалась. И религиозное сознание осталось без крепкой опоры. Начались общие болезненные поиски новой веры, попытки возобновления старой. «Богоискательство» и «богостроительство» сопровождались неудачами, кризисами, срывами» [9, 56]. Будучи не в состоянии реализовать свою утопию, Гоголь задумывается над своим особенным, еще не найденным, предназначением. У него «появляется мысль, что он неверно понял волю Бога, когда начал писать, что его назначение в другом» [9, 52]. И отсюда начались, по мнению В. Кузнецова и Л.Нерушевой, те сомнения, которые и привели Гоголя к духовной катастрофе. «Выбранные места из переписки с друзьями» современники Гоголя назвали литературной неудачей писателя. С.Т. Аксаков: «Вы искренно думали, что призвание ваше состоит в возвещении людям высоких нравственных истин в форме рассуждений и поучений, которых образчик содержится в вашей книге… Вы грубо и жалко ошиблись. Вы совершенно сбились и, думая служить небу и человечеству, оскорбляете и Бога, и человека» [3, 449]. В.Г.Белинский: «Проповедник кнута, апостол невежества, поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарский нравов – что вы делаете! Взгляните себе под ноги, – ведь вы стоите над бездною…» [3, 460]. И.С.Тургенев: «Более противной смеси гордыни и подыскивания, ханжества и тщеславия, пророческого и прихлебательского тона в литературе не существует». Гоголя объявили сумасшедшим. «Он остался вдруг уже не в одиночестве, а в какой-то страшной пустоте, в каком-то безвоздушном пространстве» [12, 268]. После негативных отзывов на «Выбранные места» Гоголь и сам стал называть свою книгу «чудовищной»: «Я точно моей книгой показал исполинские замыслы на что-то вроде вселенского учительства… А дьявол, который как тут, раздул до чудовищной преувеличенности даже и то, что было без умысла учительствовать…». Писатель сделал вывод из критики: «Не мое дело поучать проповедью». И вскоре – ушел из жизни, т.к. главное предназначение был не в силах выполнить. Последними его словами были: «Лестницу, поскорее, давай лестницу!» [3, 640]. В заключительной главе «Выбранных мест…» «Светлое воскресенье» тоже говорится о лестнице: «Бог весть, может быть, за одно это желанье (любви воскрешающей) уже готова сброситься с небес нам лестница и протянуться рука, помогающая взлететь по ней» [8, 419]. Вспоминаются и предсмертные слова Пушкина: «Ну поднимай же меня, пойдем, да выше, выше… ну, пойдем!» Устремленность вверх, в будущее, к свету отличает и творчество русских писателей, развивающих после Гоголя традицию пророчества: Ф.Достоевского, Н.Гумилева, Д.Мережковского, М.Волошина, Б.Зайцева, И.Шмелева, Д.Андреева, Л.Губанова и многих других. Литература 1. Соловьев В.С. Три речи в память Достоевского. 1881–1883 / О Достоевском: Творчество Достоевского в русской мысли / Сост. В.М.Борисов, А.Б. Рогинский. – М., 1990. 2. Дунаев М.М. Православие и русская литература. М.: Христианская литература, 1996. – Ч. І. 3. Вересаев В.В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств современников. Харьков, 1990. 4. Бердяев Н. Русская идея. Харьков – Москва, 1999. 5. Зіньківський В. М.В. Гоголь у його релігійних шуканнях // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. 6. Воропаев В. «Духом схимник сокрушенный…» / Прометей: Историко-биографияеский альманах серии «ЖЗЛ». Т. 16: Тысячелетие русской книжности. М.: Молодая гвардия, 1990. 7. Крутикова Н. Поздний Гоголь // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – №11. 8. Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 7 т. М.: Худож. Литература, 1967. Т. 6. 9. Кузнецов В.Г., Нерушева Л.Г. Архетипы “русскости” в судьбе Николая Гоголя // Русская словесность в школах Украины. – 1999. – №1. 10. Ильин И.А. Собр. соч.: В 10 т. М., 1996. – Т.3. 11. Михед П.В. Основні напрямки вивчення творчості Гоголя: підсумки і перспективи / Гоголезнавчі студії. Випуск п’ятий. Ніжин, 2000. 12. Мережковский Д.С. Гоголь и черт: Исследование / Мережковский Д.С. В тихом омуте. М.: Советский писатель, 1991.
Анна-Мария Богосвятская
Тема Достоевского-пророка поднималась уже при жизни писателя. Духовное богатство его творческого наследия позволяло представителям различных философских и социальных направлений считать писателя духовидцем, прозорливцем. Вот только немногие высказывания о Достоевском-пророке. В.Соловьев: Достоевский – предтеча нового религиозного искусства, «проповедник христианской идеи» [1, 41]. Д.С. Мережковский: «пророк русской революции» [1, 86]. И.А. Ильин: глашатай и пророк христианско-православного русского духа [2, 379]. С.Белов: «…гениальный провидец, прозревающий на сто лет вперед…» [3, 82]. Н.Бердяев: «…Художество его обращено не к устоявшемуся прошлому, как художество Толстого, а к неведомому грядущему. Это – пророческое художество. Он раскрывает человеческую природу, исследует ее не в устойчивой середине, не в бытовой, обыденной ее жизни, не в нормальных и нормированных формах ее существования, а в подсознательном, в безумии и преступлении» [4, 252]. Однако далеко не все мыслители соглашались с ролью Достоевского-пророка. Для многих исследователей он скорее лжепророк. Н.К. Михайловский: «облыжно созданный вождь» [1, 60]; Л.Шестов: «…Чин пророка, за которым он так гнался, полагая, что имел на него право, был ему совсем не к лицу» [1, 127]. Андрей Белый называл Достоевского «лживым попом и лжепророком», говорил о своей «брезгливости» к нему, о том, что Достоевский – голый король, чье несуществующее платье люди просто боятся не похвалить. Но миссия пророка осознавалась и самим Достоевским. По словам корректорши В.В.Тимофеевой (О.Починковской), выпускавшей вместе с ним в 1873 году журнал «Гражданин», Достоевский любил отрывок из поэмы Н.П.Огарева «Тюрьма»: Я в старой Библии гадал, И только жаждал и вздыхал, Чтоб вышла мне по воле рока И жизнь, и скорбь, и смерть пророка [5, 174]. В последние годы жизни писатель читал на литературных вечерах пушкинского «Пророка», а после открытия памятника Пушкину его и самого назвали пророком. И.Волгин в монографии «Последний год Достоевского» подробно исследовал, как в конце жизни писатель стал часто появляться на публике, присутствовать на процессах против государственных преступников, выступать с публичными речами (взять хотя бы знаменитую Пушкинскую речь и ее влияние на общественность). В последний год жизни Достоевский как никогда осознал свое служение народу именно как служение пророческое. Шестьдесят лет. Умирать он не собирался. И не предвидел своей смерти, несмотря на прогрессирующую болезнь (в отличие от подводящих перед смертью итоги Пушкина, Лермонтова, Гоголя). Достоевскому остается жить только три месяца, а он говорит: «Все еще только начинается» [6, 6]. Дневники Достоевского дают нам право сделать выводы о том, что писатель осознавал себя вестником Божьим, считал себя «всевидящим и непогрешающим». В американских архивах исследователю творчества Достоевского С.Белову посчастливилось найти документ о встрече некоего Е.Тверского с невесткой Достоевского Екатериной Петровной Достоевской в годы второй мировой войны, познакомившей гостя с выписками из «Личного дневника» (?) писателя. Многие из этих выписок имеют ярко выраженный пророческий характер: «Я не хочу, чтобы люди, произнося мое имя, вспоминали бы только об одних грехопадениях человека. Я хочу зреть человека и непременно русского человека, не на нарах каторжника, не на скамье подсудимых, не в лечебнице душевнобольных, не на Иовом гноище…Я хочу, чтобы он стоял на горе и светил людям… Россия должна стоять на этой горе… Фаворской…»; «Надо потонуть в море греха, чтобы потом иметь власть и силу ходить по его волнам, как по суше… и что же?.. она… она, потонет в этом море… и она отречется… она – Богоносица… Россия. Народ наш отречется от Христа? Вот они теперь разбрасывают по деревням разные книжонки, в которых говорят, что Бога нет – наши «нигилисты», как их раньше называли, или «народники», как они теперь именуются. Народ им не верит и даже властям выдает их… А если поверит и предаст Христа. Разрушит храмы Божьи, надругается над святыней, прогонит и убьет священнослужителей… вот тот грех, который Богу нужен. Тогда это будет грех великого страдания, той великой скорби, которая обещана. Великая будет скорбь и родит ее невиданный грех…»; «От Христа они отрекутся и… царя убьют. Вот сколько лет они за ним охотятся, с Каракозова. Сколько их было, всех покушений?.. раз, два, три, четыре. Пока Бог творит чудо и хранит»; «И свершит это страшное дело не иностранец, не инородец, а непременно русские из народа…»; «И вот когда не станет пастыря, разбредется все стадо: братья начнут враждовать друг с другом, дети одной матери, они возненавидят друг друга и начнут поедать друг друга»; «Все в себя примет одна единственная любовь… Она вместит в себя весь мир… И глашатаем ее будет не Бог, а сами люди, бедные люди, люди, чистые сердцем, люди православные, люди земли» [7, 4]. Трудно судить, насколько можно доверять этому документу, но действительно ли мы знаем всё из наследия писателя, не могли ли и вправду к невестке Достоевского попасть записи самого личного характера, которые не могли быть переданы для публикации родственниками писателя. Для Д.С. Мережковского Достоевский был, вне всякого сомнения, пророком, потому что сбывалось главное, предсказанное писателем: Россия «пошла туда, куда он звал, к тому, что он считал истиной. И вот плоды этой истины. Россия уже не «колеблется», а падает в бездну. Самодержавие рушится. Православие в большем «параличе», нежели когда-либо. И русской народности поставлен вопрос уже не о первенстве, а о самом существовании среди других европейских народов» [1, 86]. Наследие Достоевского наполнено футурологическими прогнозами и картинами идеального будущего. Своеобразную утопию писатель предлагает в рассказе «Сон смешного человека». Достоевский рисует картину золотого века. Обитатели его идеального мира «для пищи и для одежды своей… трудились лишь немного и слегка… Они блуждали по своим прекрасным рощам и лесам, они пели свои прекрасные песни, они питались легкою пищей, плодами своих деревьев, медом лесов своих и молоком из любивших животных» [8, Т. 25, 114, 113]. Это картина будущего всемирного братства. С.М. Телегин: «Утопия писателя, как мы видим, – это «русский социализм во Христе», христианская утопия царства Божия на земле. Основной миф Достоевского строится как религиозно-утопический. Золотой век человечества может и должен вернуться. Утопия Достоевского – это общность людей, главной чертой которых является чувство всеобщей скорбящей любви во спасение человечества» [9, 43]. Для Достоевского его романы и повести были высшей формой выражения главной задачи любого творца – задачи учительной, нравственной, практической. Он не просто описывал и осуждал современные идейные веяния, но и предлагал путь, выход. Россия для него была богоизбранной страной (эта мысль ярко выражена в его публицистике, Пушкинской речи, в романе «Бесы»). Многие свои мысли он влагает в уста Версилова, для которого русский человек – всечеловек и самый свободный человек в мире. «Они (европейцы) – несвободны, а мы свободны. Только я один в Европе с моей русской тоской тогда был свободен… Всякий француз может служить не только своей Франции, но даже и человечеству, единственно под тем условием, что останется наиболее французом, равно – англичанин и немец. Один лишь русский, даже в наше время, т.е. гораздо еще раньше, чем будет подведен всеобщий итог, получил уже способность становиться наиболее русским именно лишь тогда, когда он наиболее европеец. Это и есть самое существенное национальное различие наше от всех, и у нас на этот счет – как нигде. Я во Франции – француз, с немцем – немец, с древним греком – грек и, тем самым, наиболее русский, тем самым, я – настоящий русский и наиболее служу для России, ибо выставляю ее главную мысль»… «Одна Россия живет не для себя, а для мысли, и знаменательный факт, что вот уже почти столетие, как Россия живет решительно не для себя, а для одной лишь Европы» [8, Т. 13, 377]. Пушкинская речь Достоевского, по справедливому определению многих исследователей, – это его последнее слово и завещание: «здесь заключалось уже и указание на положительные исторические задачи или, лучше, уже и указание на положительные исторические задачи или, лучше, обязанности России» [1, 52]. Именно романы писателя и были «формой его страстной проповеди мессианского назначения России…» [10, 20]. По воспоминанию В. Соловьева, «в одном разговоре Достоевский применял к России видение Иоанна Богослова о жене, облаченной в солнце и в мучениях хотящей родити сына мужеска: жена – это Россия, а рождаемое ею есть то новое Слово, которое Россия должна сказать миру. Правильно или нет это толкование «великого знамения», но новое Слово России Достоевский угадал верно. Это есть слово примирения для Востока и Запада в союзе вечной истины Божией и свободы человеческой» [1, 54]. Именно в этом и усматривал высшую задачу и обязанность России, по В.Соловьеву, Достоевский. «Правда, он считал Россию избранным народом Божьим, но избранным не для соперничества с другими народами и не для господства и первенства над ними, а для свободного служения всем народам и для осуществления, в братском союзе с ними, истинного человечества или вселенской Церкви» [1, 43]. Роман «Бесы» давно признан романом-предупреждением, романом-предсказанием, романом-пророчеством. «Учитель» Николай Ставрогин раздает своим «ученикам» Ивану Шатову, Петру Верховенскому и Алексею Кириллову идеи, о которых сам же и забывает. Но идеи «прорастают» и начинают сжигать героев изнутри. Неверующий в Бога Шатов проповедует идею русского народа-богоносца, народа избранного. В Шатове заключены «противоречия, соблазны и грехи русской мессианской идеи» [4, 364]. Петр Верховенский под лозунгами «общего дела», «братства», «пятерки избранных» совершает братоубийство. Д.С.Мережковский так оценивает идею Петра Верховенского: «Не казалась ли невозможностью и первая половина пророчества о русской революции? А между тем эта половина уже исполняется, почти исполнилась с ужасающей точностью: «такая раскачка пошла, какой еще мир не видал», и не сегодня-завтра «рухнет балаган». Отчего бы не исполниться и второй половине пророчества – о самозванце?» [1, 106-107]. Алексей Кириллов, которого «Бог всю жизнь мучил», желает уйти из жизни просто так, без причины, по самовольному хотению. Его безумством воспользуются для низменных целей прикрытия страшного преступления. Эксперименты героев Достоевского провалились, поскольку не имели скрепляющей созидательной идеи. В конце жизни Достоевский писал: «В «Бесах» было множество лиц, за которые меня укоряли как за фантастические, потом же, верите ли, они все оправдались действительностью, стало быть, верно были угаданы» [11, 53]. Достоевский был не только великим художником, но и великим наблюдателем современной действительности. Он предвидел, куда могут привести молодежь неустоявшиеся «истины». Так его роман «Преступление и наказание» был написан как раз перед преступлением Данилова и Каракозова, а «Бесы» – перед процессом нечаевцев. По мысли Ю.Кудрявцева, «то, что Достоевский увидел, он назвал мерзким. Оно и было мерзким. Писатель дал прогноз развития общества при торжестве в нем «бесовства». Наше время подводит предварительные итоги этого торжества. Они устрашающи. Окончательные можно будет подвести только после смерти «бесовства». Но и предварительные показывают правильность прогноза» [12, 393]. Ставрогин – однозначно – лжеучитель. Достоевскому для выражения его высших идей был нужен образ учителя. И писатель делает попытку воплощения образа наставника в романе «Братья Карамазовы». В уста старца Зосимы вкладывает Достоевский пророчества о будущем России и всего мира, идею Церкви как положительного общественного идеала. Эпиграф к роману (кстати, высеченный и на могилке Достоевского): «Истинно, истинно говорю вам: если пшеничное зерно, падши в землю, не умрет, то останется одно; а если умрет, то принесет много плода» (Евангелие от Иоанна, гл. ХІІ, ст. 24). Комментарии к эпиграфу в Полном собрании сочинений Достоевского: «Эти слова, повторенные в тексте романа, выражают надежду писателя на грядущее обновление и процветание России (и всего человечества), которое должно наступить вслед за всеобщим разложением и упадком» [8, Т. 15, 523]. Старец Зосима говорит о социалистах: «Воистину у них мечтательной фантазии более, чем у нас. Мыслят устроиться справедливо, но, отвергнув Христа, кончат тем, что зальют мир кровью, ибо кровь зовет кровь, а извлекший меч погибнет мечом. Если бы не обетование Христово, то так и истребили бы друг друга даже до последних двух человек на земле» [8, Т. 14, 288]. Видение будущего святым старцем таково: «…Теперь общество христианское пока еще само не готово и стоит лишь на семи праведниках; но так как они не оскудевают, то и пребывает все же незыблемо, в ожидании своего полного преображения из общества как союза почти еще языческого во единую вселенскую и владычествующую церковь. Сие и буди, буди, хотя бы и в конце веков, ибо лишь сему предназначено свершиться!» [8, Т.14, 61]. Д.С. Мережковский объясняет «буди, буди» старца Зосимы следующим образом: «…Острие меча Христова, поднятого для этой брани, есть первое пророческое слово великой русской религиозной революции – слово, недаром идущее именно от нас, учеников Достоевского: самодержавие – от Антихриста… «Государство обращается в церковь» – это «есть великое предназначение православия», – так отец Паисий сводит к исторической реальности апокалипсическое «буди, буди» своего учителя» [1, 114]. Отец Паисий читает о браке в Кане Галилейской, а дремлющему Алеше Карамазову видится дорога – большая, прямая, светлая, хрустальная и солнце в конце ее. Так символически Достоевский видит будущее России. Апокалипсис – любимая и наиболее читаемая книга Достоевским в последние годы жизни. Для Н.Бердяева писатель «целиком принадлежит эпохе катастрофического мироощущения, эпохе, религиозно обращенной к Апокалипсису. Его мессианское народное сознание становится универсальным, всемирным, обращенным к судьбе всего мира» [4, 355]; «Для него нет возврата к тому устойчивому, статическому душевно-телесному бытовому строю и укладу жизни, который века существовал до начавшейся революции духа. Достоевский слишком апокалипсически и эсхатологически настроен, чтобы представлять себе такой возврат, такую реставрацию старой, спокойной жизни. Он один из первых почуял, как ускоряется всякое движение в мире, как все идет к концу. «Конец мира идет», заносит он в свою записную книжку» [4, 329]. Взгляд Достоевского направлен в далекое будущее, в то время, когда люди объединятся во всечеловеческое братство, когда государство станет церковью, когда человечество переродится физически, дождется Христа. На устремленность писателя в будущее обращали внимание многие мыслители: В. Соловьев: «По роду своей деятельности принадлежа к художникам романистам и уступая некоторым из них в том или другом отношении, Достоевский имеет перед ними всеми то главное преимущество, что видит не только вокруг себя, но и далеко впереди себя…» [1, 35]. Н. Бердяев: «…Достоевский весь обращен к будущему, которое должно родиться от почуянного им бурного внутреннего движения» [4, 329]. В.Розанов указывал на особый характер романов писателя, «все зовущих куда-то…». Интересы Достоевского «были вне своего дня, зов… был обращен к векам и народам, взор – устремлен в вечность» [1, 67-68]. М.И. Туган-Барановский: «Из всех русских писателей Достоевский всего более писатель будущего» [1, 93]. Персонаж романа Достоевского «Подросток» Тихомиров предлагает свою идею: «Оставьте Россию, если вы в ней разуверились, и работайте для будущего, – для будущего еще неизвестного народа, но который составится из всего человечества, без разбора племен» [8, Т. 13, 45]. В записных книжках писателя отражены трудные размышления об исторических судьбах христианского идеала. Единственный выход, предлагаемый писателем, – это Христос. «Во Христе свобода становится благодатной, соединяется с бесконечной любовью, свобода не может уже перейти в свою противоположность, в злое насилие» [4, 335]. Философ К. Леонтьев, вступая в полемику с Достоевским, утверждал: «Пророчество всеобщего примирения людей во Христе не есть православное пророчество, а какое-то, чуть-чуть не еретическое» [1, 14]. Мысли Достоевского о самом отдаленном будущем – это мечты о том времени, когда люди будут счастливы абсолютно: «Это будет… когда человек переродится по законам природы окончательно в другую натуру, который не женится и не посягает…» [13, 174]. Т.е., по предвидению писателя, настанет время, когда человечество переродится физически. А это возможно лишь при условии духовного перерождения человека. Не социальная революция, а революция духа – вот конечная цель Достоевского. Устремленность в будущее, к свету отличает также творчество и других русских писателей, развивающих после Достоевского традицию пророчества: Н.Гумилева, Д.Мережковского, Б.Зайцева, И.Шмелева, Д.Андреева, Л.Губанова, А.Солженицына и многих других. Литература: 1. О Достоевском: Творчество Достоевского в русской мысли / Сост. В.М.Борисов, А.Б. Рогинский. – М., 1990. 2. Ильин И.А. Собр. соч.: В 10 т. М., 1996. – Т. 3. 3. Белов С. Жена писателя: Последняя любовь Ф.М.Достоевского. М., 1986. 4. Бердяев Н. Миросозерцание Достоевского / Бердяев Н. Русская идея. Харьков – М., 1999. 5. Ф.М.Достоевский в воспоминаниях современников. М., 1964. – Т. 2. 6. Волгин И. Последний год Достоевского. М., 1986. 7. Тверской Е. Пророчество Ф.М.Достоевского о злодеяниях русской революции и ее последствиях // Слово. – 1992. – № 11-12. 8. Достоевский Ф.М. Полное собрание сочинений: В 30 т. Л.: Наука, 1972-1988. 9. Телегин С.М. Основной миф Достоевского // Литература в школе. – 1998. – №4. 10. Селезнев Ю. Слово воплощенное // Литература в школе. – 1994. – № 2. 11. Достоевский Ф.М. Письма. М., 1959. – Т.4. 12. Кудрявцев Ю.Г. Три круга Достоевского. М., 1991. 13. Литературное наследство. М., 1971. Т. 83. «Неизданный Достоевский». Записные книжки и тетради 1860-1881 гг.
Анна-Мария Богосвятская
Было темно и холодно и совсем непонятно. Самое главное – непонятно, куда делся теплый дом, хозяин, хозяйка, мягкая подстилка, мисочка с кормом? Что же это происходит?
Темно и холодно и голодно уже который день. Мысли были одни и те же – «что происходит» и «есть хочется». Постепенно мысль «что происходит» притупилась и стала уходить, т. к. ответа на нее все равно не могло быть, а вот мысль «кушать хочется» не давала покоя. В результате нескольких бродячих дней удалось кое-что найти похожее на еду, но все оставалось вокруг холодным и одиноким.
Кот был совершенно черный, без единого пятнышка. От таких котов люди, как правило, шарахаются в сторону, как от беды какой, плюют через левое плечо, бояться перейти дорогу после кота и еще верят во всякие приметы. «Почему так», думал кот, «Что и кому я могу сделать плохое, и почему я оказался вне дома?»
Поджав лапки, кот сидел возле какого-то дома, куда его занесло в результате долгих скитаний. Была зима, и полевых мышей не было, мусорников с остатками пищи в ближайшем окружении тоже не было, голод и холод проникли во все существо черного кота. Была попытка у кота подойти к какой-то женщине, вышедшей из дома, с просьбой дать ему поесть, но женщина прогнала кота и перекрестилась как от нечистой силы. Еще бы, ведь кот черный.
Вот так и сидел кот без движений и почти без мыслей. Сидел и сидел. Наступила очередная холодная ночь, надо было двигаться, чтобы не замерзнуть. Ходил, бродил возле пустого дома, смотрит, а в окне небольшая дырка, хозяева забыли окно плотно прикрыть. Попробовал просунуться – получилось. Попал в дом, осмотрелся. Коты видят в темноте. Дом, как дом, немного теплее, чем на улице – это уже лучше, а вот еды нет. Нашелся мягкий диван, можно хоть немного согреться и поспать, уже хорошо.
Утром кот вышел из своего нового убежища через ту же найденную дырку в окне и отправился на поиски пищи. На этот раз повезло, удалось кое-что найти. Возвращаясь назад, кот отметил, что все не так уж и плохо, можно как-то просуществовать, а вдруг потом что-либо изменится или вернется прошлое. Так прошло несколько дней.
В один из дней, сидя на «своем» диване» кот услышал, что в дом кто-то еще забрался. Стало не то чтобы страшно, но неприятно.
«Дом я занял первый» подумал кот, потом спустился вниз посмотреть и увидел такое, что сердце екнуло от ужаса. С трудом просунувшись в дырку в окне, перед ним стоял напротив здоровенный котяра, размером больше похожий на собаку, чем на кота, очень уверенный в себе и довольный жизнью . Это было понятно с первого взгляда на его огромную морду, крепкие лапы и здоровые мышцы. А самое интересное состояло в том, что кот тоже был абсолютно черный, без единого пятнышка. Кто знает, может это был родственник или даже братик.
Встреча ничего хорошего не предвещала.
«Что тебе здесь надо» подумал кот, который худой и голодный, обращаясь к коту, который был толстый и сытый, «ты доволен жизнью, наверняка у тебя есть дом и хозяин. Кроме того, здесь нет никакой кошки, из-за которой мы могли бы соревноваться. Так что же тебе здесь надо?».
Ответа не последовало. Злобное шипение здорового кота означало только одно –«давай драться».
И драка началась. Со стола и полок полетело все, что там стояло, стул и табуретка были перевернуты, клочья шерсти летели во все стороны.
Кто бы мог сомневаться, на чьей стороне будет победа? Бедный черный кот, который худой и голодный, был сильно побит и покусан здоровенным черным котом, который размером больше похож на собаку, и который вдоволь насладившись победой, ушел через дырку в окне.
Как было больно. Болело все тело, но особенно основание хвоста, там оказалось много ран. Зализывать раны было трудно, т. к. болел позвоночник, повернуться было трудно.
Пролежав несколько дней без еды, кот не смог выйти из дома, силы покидали.
Наутро кот услышал незнакомые ему звуки, кто-то открыл замок, вошел в дом и и ходит там. Кот с трудом вышел навстречу.
«Я тебя знаю» – сказал кот женщине, которую увидел в доме – «тебя зовут Добрая душ. Я о тебе слышал, ты подобрала тут собаку и трех котят и спасла их. Мне рассказали об этом местные обитатели возле мусорника».
Но Добрая душа нисколько не удивилась наличию черного кота в доме, к тому не услышала его обращения. Кроме того, обратилась к коту, назвав его совершенно чужим именем, спросила о том, что он здесь делает и предложила идти к себе домой. Правда, угостила кашей с ливеркой.
Какое это было счастье – каша с ливеркой. Кот проглотил еду в секунду, забыв о боли в хребте.
Женщина очень удивилась, спросила «Тебя что хозяева не кормят» и дала еще еды.
Наконец-то кот наелся. Женщина сказала «Пока, Цыганок (опять незнакомое имя)», оставила еще немного еды и уехала.
Все- таки это было небольшое спасение, еды хватило еще на один раз. А потом опять наступили холодные и темные ночи и дни без еды и с болью. Боль нарастала, пришлось вылизывать всю шерсть с хвоста, чтобы добраться до ран, но раны не затягивались, начали гноиться. Гнойная гематома уже не давала возможности сидеть и лежать.
Через несколько дней, когда опять приехала и зашла в дом Добрая душа, кот с трудом вышел ей навстречу, сел прямо перед ней и стал громко плакать. Женщина решила, что кот очень голоден, дала ему еды, сказала ласковые слова и стала заниматься своими делами.
«Она не заметила моих ран» подумал кот « сейчас опять уедет, кто же мне поможет, что делать?»
И тогда кот решил, что надо привлечь ее внимание. Он стал садиться перед Доброй душой, не давая ей сделать шаг в сторону и вперед. «Возьми меня, возьми меня» кричал кот так громко как только мог – «я буду твоим добрым талисманом, добрым духом в твоем доме, буду твоей собакой, буду охранять твой дом от врагов, буду мурлыкать тебе сладкие песни, возьми меня. . . ». Но разве люди могут слышать, как кричат или разговаривают коты?
Женщина хотела взять кота на руки, но тот закричал от боли, и тогда женщина увидела его ужасный хвост, лысый от вылизывания, искусанный, с гнойной раной.
Какие могли быть сомнения. Конечно же кота надо в ветеринарку вести. Дальше возникли непредвиденные трудности. Кота надо было посадить в специальную корзинку для перевозки котов, но кот так испугался этой корзинки, что наотрез отказался в нее садиться. В результате кот остался опять один в доме.
«Это конец» подумал кот, «это мой конец, сколько я еще протяну, наверное, немного, а я ведь еще не старый и так хочется пожить» Кот заснул на холодном диване с очень грустными мыслями.
Через день Добрая душа приехала, привезла дорожную сумку, в которую кот согласился уложиться и поехать в ветлечебницу. Там под наркозом была сделана операция, и Добрая душа привезла кота в дом, где его очень недружелюбно встретили обитатели этого дома. Это были собака Станислава Юлиановна, попросту Стася и две кошки – Машка и Муска или Мария Ивановна и Матильда Эдуардовна.
Кот был настолько слаб, что ему было все равно, кого и как зовут и вообще, кто в доме живет. Единственно кого он с удовольствием воспринимал, это была Добрая душа. «Ты моя Надежда, Вера и Любовь» мурлыкал и шептал ей кот и садился на колени осторожно, стараясь не опускаться на задние лапы, на больной хвост.
Добрая душа относилась к коту нежно и ласково, но сказала, что, как только кот поправится, отправит его назад в дом, т. к. в доме получается постоянно легкий скандал. Скандалили кошки – Муська и Машка, подгавкивала Статька.
Кот стал поправляться. Ему постоянно хотелось есть, он старался восполнить весь свой голодный период жизни. Так прошла неделя. Прошла вторая. Муська с Машкой на него шипели, обстановка в доме оставалась напряженной.
«Ну что, поправился» сказала Добрая душа, «Будем собираться и уезжать назад»
«Опять в холодный и голодный дом» загрустил кот.
Как-то Добрая душа поставила на плиту чайник, а сама ушла в комнату , села в кресло и стала болтать по телефону. Рядом с чайником лежало кухонное полотенце, которое через несколько минут загорелось, но Добрая душа об этом не могла знать, т. к. очень увлеченно разговаривала по телефону. Полотенце горело, и пламя собиралось уже заскочить на оконную занавеску.
Кот быстро прыгнул на кухонный стол , перевернул мыски, которые стояли горкой после мытья, миски с грохотом упали на пол.
«Ах ты, … «Добрая душа вскочила с кресла, влетела на кухню. Очаг пожара был потушен.
«Ты мой умный и красивый, ты мой Котя, Котя Котенька, спасибо тебе» ласкала кота Добрая душа, ладно оставайся жить у меня, подумаешь, где трое, там и четверо. Котенька»
Кот, у которого теперь появилось имя «Котя» был счаслив. Он лизнул Доброй душе руку, потянулся, лизнул щеку и сказал «Я буду твоим талисманом, добрым духом в твоем доме, буду твоей собакой, буду охранять твой дом от врагов, буду мурлыкать тебе сладкие песни на ночь. Спасибо тебе. Я твой Котя»
26 февраля 2012 г.
Любовь Полякова
…Вы знаете,
мне по-прежнему верится,
что если останется жить земля, –
высшим достоинством человечества
станут когда-нибудь учителя!
Р. Рождественский.
Кожна людина в нашій країні переступає поріг школи. Школа дає людині все те, без чого не можна жити на світі. За партою починаються надії, радість і тривоги її учнів. Вони понесуть у життя і все те, чого навчила їх школа, і те, чого вона не навчила, теж.
Кожен, хто сьогодні працює в школі, працює на майбутнє і відповідає за це майбутнє. І особливо щасливий в своїй долі той, кому зустрівся вчитель, який вміє принести в клас захопленість, любов і, звичайно ж, знання, освітлені цією любов’ю. Благородство вчителя неодмінно відгукнеться в серцях його учнів.
Відмінне знання свого предмета, методична майстерність, ерудиція вчителя високо оцінюються учнями. Велику шану, любов проявляють учні дуже часто саме до майстрів своєї справи. Це зобов’язує вчителя триматися на рівні сучасної науки. Шлях вчителя – завжди вперед, зупинився неодмінно обжене час – і молодість – найбільш точний хронометр століття – відразу засіче відставання. Робота над удосконаленням себе завжди важка – це знає кожен. Є служби, які змушують людину підніматися над своїми слабкостями. Хто обрав професію вчителя, сам себе призначає на таку службу.
Не просто вкласти в голови дітей премудрості наук. Ще важче навчити їх вчитися – вбирати знання, допитливо добувати їх з книг і з життя. Адже відкриваючи дитині світ, вчитель вчить її жити в цьому світі.
Сьогодні на наших очах змінюється країна, змінюється школа. Все що вирує навколо, полилося в класи. Життя сучасного учня не менш динамічне, ніж життя суспільства. Успішно йдуть процеси комп’ютеризації, технологізації школи, які безсумнівно допомагають вчителю розвивати інтелект школярів, але не будять його душу. Український філософ Сковорода зауважив: «Душа – це те, що робить траву травою, дерева – деревами, а людину – людиною. Без неї трава – сіно, дерева – просто дрова, а людина – труп ».
Людина, позбавлена людяності – носій зла. Тому зараз більше, ніж коли б то не було вчителів хвилює духовно-моральний світ дитини. Запобігти порожнечі душі, убогості інтересів, розбудити прагнення працювати над собою, виховувати чуйність серця, тонкість і красу почуттів, навчити керувати своїм внутрішнім світом, допомогти успішно увійти в соціум завдання вчителів світової літератури. Односторонній розвиток інтелекту людини не дає підстав сподівається на те, що його діяльність буде спрямована на служіння суспільству. Для цього необхідний внутрішній етичний кодекс. Виховання людини складається з виховання інтелекту його і душі.
Учитель перетворює дитину в громадянина. Творить поступово, терпляче. А як це важко – направляти дітей, які не знають ні ціни часу, ні ціни своєму здоров’ю, ні ціни незліченним жертвам, принесеним заради щастя. Але вчительське серце ніколи не втрачає віри в можливості дитини і в свої можливості наставити його на шлях істинний.
. Вчителі існували в усі часи, навіть при первісно-общинному ладі. Вже в родових громадах були вчителі – старійшини, що передавали мудрість молодим. Вчителями були і жінки в період матріархату. Кого вони вчили? Дівчаток – зміну собі.
Учитель спочатку (в ідеалі і зараз) був вихователем, провідником у життя. Підготовка до соціального життя, розвиток особистості – усе це головні завдання вчителя.
«Найважливішим явищем в школі, самим повчальним предметом, самим живим прикладом для учня є сам учитель» – сказав А. Дістервег.
. Бути вчителем – це божественне покликання. Тому що праця вчителя – важка праця. Всі роботи, пов’язані з людьми, вимагають великих зусиль, а діти – особливий випадок. Тому що вчитель вносить безпосередній внесок у формування цілого ряду поколінь. Не можна сказати, що ми такі, якими нас зробили педагоги. Кожен сам собі вчитель. Впливають на нас авторитети: батьки, вчителі, однолітки. .
Саме педагоги відкривають нашим дітям світ, дарують істину і приймають перші дитячі відкриття, тому Вчитель повинен бути зразком для наслідування, еталоном всього правильного та мудрого. Отож, хороший учитель – це людина … Гарний Учитель повинен бути бездоганний у всьому! Щоб за Чеховим: «… і душа, і одяг, і думки».
Професія вчителя є не тільки однією з найдавніших, але була й залишається найважливішою і потрібною. Зрівнятися з нею може хіба що тільки професія лікаря. Вчителі, в широкому розумінні слова, супроводжують нас практично все життя. Не випадково народна мудрість говорить: «Вік живи, вік учись». З найперших днів нашими наставниками є батьки. Потім, у міру дорослішання, до них додаються вихователі в дитячих садках, шкільні вчителі, викладачі у вищих навчальних закладах, старші колеги по роботі … Але, як правило, частіше за все ми зберігаємо в своїй пам’яті світлі образи шкільних вчителів, які навчили читати, писати, рахувати. А за великим рахунком, дали, як це раніше було прийнято говорити, путівку в життя.
Запорука успіху вчителя – висока відповідальність, вимогливість до себе, творчий підхід до педагогічної діяльності, велика клопітка робота. Так учителі світової літератури славної Черкащини відгукуються про Юрчак Валентину Анатоліївну висококваліфікованого вчителя, розумного вихователя, відмінного наставника, методиста Черкаського обласного інституту перепідготовки вчителів. Дивна людина і педагог Валентина Анатоліївна завжди в гарному настрої. М. Горькому належать слова про те, що в душі кожної людини є невидимі струни, якщо зачіпати їх вмілою рукою, вони красиво зазвучать. Ці струни вміє знаходити методист в кожній людині. Вона віддає їм свою душу і серце, не шкодуючи сил і часу «Які ви? – Вдивлялася Валентина Анатоліївна, до кожного, хто перебував на курсах, і сама собі відповідала. «Найкращі». Своє “Древо життя»-талановитих і добрих людей – дбайливо вирощує В.Юрчак. Це такі вчителі, як вчитель світової літератури Л.Малигіна( колегіум «Берегиня»), Г.Сизько(ЗОШ №3 м.Золотоноша), І.Хроменко (ЗОШ №5, м.Сміла), і багато інших. Цей список можна продовжувати. Хочеться сказати – дякую за неповторні творчі зустрічі з кращими вчителями, воістину незвичайна людина!
Один французький письменник сказав: «Хтось завжди спостерігає за тобою: Бог, Мати, Учитель …» Саме педагоги відкривають нашим дітям світ, дарують істину і приймають перші дитячі відкриття, тому Вчитель повинен бути зразком для наслідування, еталоном всього правильного та мудрого.
На одній із творчих зустрічей, яку влаштувала Валентина Анатоліївна, відомий педагог Кіровоградщини О.Гузь замітила, що професія вчителя важка. Вона вимагає від людини не тільки великих знань, а й духовних сил, витримки і навіть мужності. Тому, мабуть, вона і сама цікава.
Давно минули курси проте, до сьогодні пророчо звучать слова талановитого педагога Смілянської ЗОШ № 5 І.Хроменко: «Треба вміти йти поруч і трохи попереду. І ні в якому разі не придушувати учнів своїм авторитетом, тому що «в тіні великих дерев маленькі не ростуть».
Л.М. Толстой сказав одного разу, що хорошому вчителю досить мати тільки дві якості – великі знання і велике серце. І які подяки можуть зрівнятися з цим щастям!
Дорогі колеги! Я прекрасно розумію, наскільки тяжкий наш труд!
«Актрисы мои! Несытые или простывшие,
В автобусе мятые, на педсовете хвалёные,
Так и не выросшие, не потускневшие, не нагрешившие,
Всё-таки мало любимые, больше влюблённые!
В этом дешёвом театрике юного зрителя,
В косых декорациях класса на три окна –
Вечная трагикомичная роль учителя
Выиграна и проиграна Вами сполна.
О, не печальтесь! Вы снова играли прекрасно
Невыносимо, безбожно, талантливо, грустно…
Я понимаю, и я к Вашей пьесе причастна,
Я аплодирую этому искусству!» (поезія із Інтернет-видання)
Помираючи від тієї ж спадкової хвороби, від якої помер його батько, Михайло Булгаков у 1940 році дописував свій останній вершинний роман “Майстер і Маргарита”. Ледь чутним втомленим голосом диктував правки своїй дружині Олені Сергіївні, яка сиділа біля ліжка помираючого чоловіка і читала вголос розділи рукопису. У кімнаті час від часу повисала якась дивна тиша… Він знав, що майже встиг дописати найголовніший твір свого письменницького життя і що цей роман ніколи не буде опублікований. Вона знала, що все, що може зробити для свого Майстра ще за життя, — це не витрачати жодного дня, допомагаючи йому сказати тихим голосом як можна більше. І що не заспокоїться, поки цей роман не буде опублікований.
Ми були знайомі з Віктором Валентиновичем Рогозинським 18 років. Можливо, це замало для звичайного людського ділового спілкування. Але такого “потаємного” сюрпризу, як книга “Медовый месяц Михаила Булгакова” не очікував ніхто. Одного дня цю книгу принесла неймовірно скромна, розумна і красива жінка Ірина Юріївна Мокрєєва, яка встигла зробити для свого Майстра неймовірний подарунок — не втратити можливості за кілька останніх місяців життя записати за ледь чутним голосом свого чоловіка рукопис книги усього його життя.
У художню тканину книги В. Рогозинського вплетені образи, що легко розкодовуються щодо творів М. Булгакова. Творів, ще не написаних, але які вже задумувалися через почуті й сказані фрази, зароджувалися після прочитаних книг, як у ретроспекції — повернення історії назад шокувало не менше, ніж створені потім історії. Красиво виписаний образ Петра Хмельникова, колишнього орнітолога, відомого науковця, який, як і Ієшуа, всіх вважає добрими і достойними людьми, які лише не знають, як уникнути гріха. Саме це Хмельников готовий розказувати всім, хто хоче знати про його спілкування з ангелами. У нього, як у святого, навіть виступають стигми, які є доказом неймовірного співчуття мукам Ісуса Христа і доказом душевної чистоти і безгрішності. Історія злочину Понтія Пілата ускладнена мотивом сну-передбачення дружини прокуратора Іудеї — Клавдії Прокули. Є чарівна і загадкова Маргарита (у книзі В. Рогозинського — Шипшинська Маргарита Львівна), настільки ж авантюрна, загадкова, непередбачувана і самодостатня, як і героїня М. Булгакова, який сам і виконує в ретроспективно-пророчій історії роль майстра. Є у тексті й багато-багато інших прозрінь, які не хочеться переповідати, а треба читати і перечитувати.
Автор книги про М. Булгакова — того Булгакова, який ще лише здогадувався, що письменницький дар ніколи не дасть йому спокійно жити, був осяяний таємницею створення справжнього образу. Всі життєві події письменник збирає, мов краплі роси, у потаємний куток своєї душі, де з павутиння думок і спогадів, як у венеціанському дзеркалі Маргарити Львівни з книги В. Рогозинського, виринає таємнича і непередбачувана, сповнена співчуття і прозріння Жінка, яка стає центром світу одного втаємниченого у секрети Всесвіту Майстра. Все не випадково, бо поруч із самим Віктором Валентиновичем була жінка, яка й стала центром його особистого світу, — дружина, друг, помічник — І.Ю. Мокрєєва. Це вона, як Олена Булгакова, доклала всіх зусиль (слава Богу, не таких страшних, як дружина М. Булгакова за радянських часів), щоб книга змогла жити власним життям і розповісти всім, хто любить М. Булгакова і пам’ятає В. Рогозинського, що рік тому від нас пішов справжній Майстер, всіх талантів якого ми не знали, але який встиг дописати найголовнішу Книгу…
І звичайна фраза, яку вимовляють традиційно у таких ситуаціях, — “світла йому пам’ять” (і по відношенню до М. Булгакова, твори якого не втрачають своєї актуальності й досі, і по відношенню до В. Рогозинського, значення праць якого в сфері світової (зарубіжної) літератури ми тільки починаємо осягати) набуває нового глибокого змісту.
Булгаковський герой не заслужив світла, але, як містичний дар і подарунок від космічних сил, отримав таємничий спокій. І М. Булгаков, і автор неймовірної книги про нього (так хочеться вірити у це!) заслужили спокій саме тому, що були світлими людьми.
А книга вже живе своїм життям і вартує того, щоб бути перевиданою в оксамитовій обкладинці на глянцевому папері і стати окрасою будь-якої приватної і публічної бібліотеки. Мудрий і одночасно суворий Час усе розставляє по місцях, зайвий раз підтверджуючи сумну думку, що справжній митець за життя переживає стільки страждань, пропускаючи їх через свою душу і відтворюючи у своїх працях, що саме це осяяння стає пропуском у Вічність.
Вічна вам пам’ять і справжньої Вам людської слави, Вікторе Валентиновичу!
К.В. Таранік-Ткачук,
Головний спеціаліст Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
кандидат педагогічних наук
Теперь я абсолютно точно знаю, что сделаю, когда в следующий раз судьба забросит меня в Киев: рано утром, когда николаевский поезд привезет меня в еще спящую столицу, я пешком пойду с вокзала на улицу Рейтарскую… Остановлюсь у дома номер 25, посмотрю на него и представлю себе юных счастливых молодоженов — Михаила Булгакова и Татьяну Лаппу, которые провели в этом доме свой медовый месяц. Фантастическую историю мая 1913 года рассказал в своей “Киевской феерии” безвременно ушедший от нас филолог, главный редактор журнала и писатель Виктор Валентинович Рогозинский, родившийся в доме номер 9 по улице Рейтарской…
…Читая книгу, я не мог не почувствовать трепетную любовь автора к Киеву. Пожалуй, главным героем феерии является именно этот древний и вечно молодой город, в котором каждому находится место и который — при кажущейся открытости — далеко не каждому отрывает свои сокровенные тайны.
Рассказывая о Киеве, показывая его жителей, Виктор Рогозинский ненавязчиво и тактично поясняет читателям, почему Михаил Булгаков относился к жизни и к людям именно так, как он к ним относился: этот неповторимый город сформировал мировосприятие человека, ставшего впоследствии одним из крупнейших писателей ХХ века. Именно родной город навсегда остался для Булгакова тем местом на земле, без которого он не мыслил своей жизни. Наконец, именно о Киеве он так много писал — не потому, что это была пресловутая “тема”, а потому, что это были истоки судьбы…
Все эти моменты в книге Виктора Рогозинского “прорисованы” достаточно отчетливо, но у читателя остается возможность самому проникнуть в подтекст, по-своему прикоснуться к городу, без которого не было бы писателя Михаила Булгакова.
Несмотря на название, в феерии не так уж много места уделено будущему писателю и его супруге. Можно даже сказать, что они необходимы автору, поселившему их в сейчас уже старом, но на тот момент модерновом доме на Рейтарской, только для того, чтобы счастливые молодожены увидели странных обитателей этого дома. Увидели и запомнили на всю жизнь.
Фантазия писателя населяет дом на Рейтарской персонажами, которые весьма “узнаваемы” в творчестве Михаила Булгакова. Например, большим уважением в Киеве пользуется живущий в этом доме “профессор Переброженский, видный мужчина лет пятидесяти, с окладистой патриаршей бородой”, в ассистентах у которого состоит Андрей Карлович Бременталь… А проживающий в этом же доме господин Швондур считается доносчиком, который своевременно информирует полицию о том, что вышеупомянутый профессор проводит на дому “опыты над домашними животными”, вследствие чего посетивший Переброженского околоточный надзиратель просит ученого “предъявить” собаку. На что профессор говорит своему временному, замещающему Бременталя на период его болезни, ассистенту Михаилу Булгакову: “Михаил Афанасьевич, пора предъявить вещественное доказательство”. И тот выводит из-за ширмы маленького бродячего актера, который талантливо изображает человека, “получившегося” из собаки в результате операции!
В этом же подъезде, в квартире под самой крышей, поселился и прибывший на гастроли в Киев “иллюзионист, получивший соответствующее образование в Нюрнберге”… Занятный господин “похожий на римского консула”, как уверяет нас автор. И свита у него презанятнейшая: “мадемуазель с длинными, как у феи, ресницами”, которую зовут Феллой и которую во время “сеансов” фокусник распиливает пополам; “худой, с длинной шеей” господин по фамилии Телятьев, трусливо-развязный, сентиментальный и наглый; неприятный “господин с лицом спартанского кулачного бойца”, широко известный в узких кругах под фамилией Озверелло… Наконец, в свите иллюзиониста пребывает и “мужчина с черными кудрями, с внешностью испанца”, карлик по прозвищу “Маршал Мюрат”, вылеченный профессором Переброженским и талантливо изображавший собаку во время посещения околоточным надзирателем квартиры профессора. Такая вот компания! К концу феерии читатель узнает, что эти “артисты” — на самом деле и не артисты вовсе, а жулики высочайшего класса. Прощелыги, которым удалось провести и полицию, и считавших себя самыми умными киевских богачей-прохиндеев, и даже довольно умных людей…
Именно с фокусником и его свитой убегает из дому красавица и умница Маргарита Львовна Шипшинская, супруга достойнейшего полковника Шипшинского. Честнейший человек, образец офицера, для которого честь превыше всего! Беда его в том, что, как Маргарита Львовна с горечью подметила, “был ее муж на удивление правильным и точным, как швейцарские часы”… Вот и получилось, что после трех лет супружеской жизни красивый, умный и любящий муж ей “опостылел”. А покидает Маргарита Львовна опостылевший дом, спустившись ночью с третьего этажа с помощью хитрого циркового приспособления, причем удерживает равновесие она, держа в руках обычную метлу. Правда, на таких “ору-диях дворницкого труда” имеют свойство летать ведьмы…
Как водится, в феерии есть история любви. Точнее, несколько историй: молодожены, медовый месяц которых проходит в доме на Рейтарской, отношения Маргариты Львовны и племянника профессора Переброженского Петра Петровича Хмельникова… А рядом — похотливые устремления “хозяина жизни” Сергея Адамовича Шиптинского, предлагающего жене родного брата стать своей женой-любовницей. Высокое и низкое переплетены, но разве не так оно чаще всего и происходит в жизни?
Роман Петра Хмельникова об истории гибели “пророка из Назарета”, которым зачитываются молодожены, читается легко. В нем мы почти не видим самого Христа, но присутствие его во всем, что происходит в судьбе каждого из людей, не подлежит сомнению. И эти страницы феерии, на мой взгляд, — большая творческая удача Виктора Рогозинского.
Феерия пронизана солнцем и светом. В ней много фрагментов стихотворений поэтов серебряного века, что придает произведению особую психологическую и культурологическую достоверность. В целом же получается, что автор, “собрав” вместе самых известных и противоречивых героев писателя Михаила Булгакова, представляет читателям свою версию, да простится мне заимствование из Андрея Платонова, “происхождения Мастера”. И версия эта чрезвычайно интересна, оригинальна, психологически убедительна.
Феерия Виктора Рогозинского читается легко, на одном дыхании. И не можешь поверить, что она не написана, а продиктована человеком, знавшим, что дни его сочтены, — столько в ней добра, света, жизни… На первой странице книги читаем: “Эта феерия — подарок моей жене Ирине”. Счастлива женщина, которой делают такие подарки! Однако, и надеюсь, со мной согласятся все, кто прочитал последнюю книгу Виктора Рогозинского, это еще и подарок всем нам, читателям. Тем, кто любит Булгакова и Киев, Украину и мир, кто любит жизнь!
Владимир Гладышев,
доктор педагогических наук
Киевская феерия Виктора Рогозинского «Медовый месяц Михаила 
Киевская феерия Виктора Рогозинского «Медовый месяц Михаила Булгакова» рассчитана на широкий круг читателей, в первую очередь на тех, кто любит его творчество, кто дорожит его памятью.
Медовый месяц Михаила Булгакова
Автор: Бушакова Оксана Валеріївна, вчитель зарубіжної літератури, навчально-виховний комплекс «Середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 – ліцей з економічним та юридичним профілями навчання», м. Могилів-Подільський, Вінницька обл.
Сутність, психолого-педагогічні передумови, специфічні риси використання методичного прийому, який умовно названо нами «психологічною реконструкцією» характерів образів-персонажів епічних творів, докладно розглянуті авторами у статті, присвяченої осмисленню надзвичайно складного образу лихваря Гобсека, головного героя повісті Оноре де Бальзака[1].
Леонид Шкаруба
Сначала – информация к размышлению о своеобразии японской природы и отношения к ней жителей Страны восходящего Солнца. Вот что пишет Всеволод Овчинников в своей известной книге «Сакура и дуб»: «В общем, японцы народ малорелигиозный. Не будет большим преувеличением сказать, что роль религии у них во многом заменяет культ красоты, порожденный обожествлением природы.
Віктор Рогозинський
З героєм епічних творів Гомера “Іліада” та “Одіссея” — хитромудрим царем Ітаки — школярі зустрічаються коли вивчають античну літературну спадщину.
Леонид Шкаруба
Много есть в природе сил,
Человек их всех чудесней.
Софокл
Ірина Ткач
Програма пропонує зустріч з поезією Кітса (вірш «Про коника та цвіркуна») у 5 класі в розділі «Природа і людина», куди увійшли також «Нічна пісня подорожнього» Гете, «Задзвени із глибини…» Гейне та одне з оповідань Сетона-Томпсона за вибором учителя («Снап», «Лобо», «Доміно»).
Ірина Ткач
Генрі Лонгфелло «Пісня про Гайавату»
Міфи північноамериканських індіанців та їх втілення в поемі. Елементи фольклору в творі (пісні, казки, легенди та інше). Образ Гайавати. Ідеї миру, національного єднання, служіння народові.
Віктор Рогозинський
Великий чудак, поражавший соприкасавшихся с ним людей необыкновенным талантом поэта и философа, предметом наблюдений и размышлений которого были судьбы народов и цивилизаций, законы развития истории, связь чисел с силами природы, “законы времени” и многое другое, что должно было позволить “заглянуть в будущее”, помочь преобразовать жизнь всего человечества.
Еміль Верхарн (1855 – 1916) і Павло Тичина (1891 – 1967)
Про подібність ідейно-художніх домінант творчості
бельгійського та українського поетів
Тетяна Матюшкіна
Леонид Шкаруба
Термин «человек Возрождения» вызывает в памяти прежде всего имя Леонардо да Винчи:никто из его современников, даже самых блистательныхи многосторонне одаренных, не мог с ним сравниться.
Роберт Уоллэйс
Збентежено дивився Пігмаліон
на свій витвір, і серце йому
завмирає від незнаного щастя.
О, якби боги вселили в камінь людську душу!
З давньогрецького міфу
Віктор Рогозинький
Володимир Гладишев
У статті розглядаються деякі аспекти вивчення одного з найвідоміших творів Бернарда Шоу – п’єси «Пігмаліон», яку сам автор називав «романом у п’яти актах»[1] або «поемою в п’яти діях»[2]. Увагу під час розгляду цих аспектів зосередимо на тих моментах вивчення твору, без з’ясування яких неможливо забезпечити це вивчення в межах естетики створеного Шоу «інтелектуального театру».
Марія Гуцало
Тема. Гостре вістря мольєрівської сатири. (Огляд змісту комедії «Міщанин-шляхтич»).
Шкаруба Леонід Михайлович
Там красота царит, там лишь порядок властен,
Там роскошь благостна, там отдых сладострастен.
Ш. Бодлер
Ох уж эти мне аллегории. Смотрите! Не любит Савва аллегории до смерти! Знаю я, говорит, эти аллегории! Снаружи аллегория, а внутри такой меньшевизм, что хоть топор вешай.
М. Булгаков. “Багровый остров”
«…как стали вы излагать — так вот каждое-то слово ваше вдвойне принимаешь, точно другое под ним сидит!»
(Ф.Достоевский «Преступление и наказание»)
«О, глаза – значительная вещь. Вроде барометра». (М. Булгаков, «Собачье сердце»)
Литературный портрет, как известно, — важнейшая грань художественного образа. Портрет не только изображает внешность персонажа, но одновременно и характеризует его, в описании облика персонажа всегда содержится явная или скрытая его идейно-эмоциональная оценка. Система средств портретной характеристики литературного персонажа может в качестве доминирующих выдвигать на передний план изображения отдельные входящие в нее компоненты, к каковым не в последнюю очередь относится и идейный, и эмоциональный «ракурс» описания человеческих глаз.
Виталий Назарец
«Аллегория это, Геннадий Панфилыч. Тут надо тонко понимать». (М.Булгаков «Багровый остров»)
Сказать, что роман «Мастер и Маргарита» — вершинное произведение Булгакова, было бы крайне мало. Роман Булгакова «Мастер и Маргарита» — это, без сомнения, одно из интереснейших произведений начала XX века. И, безусловно, одно из наиболее загадочных.
Черговий номер
Новини
-
Вітаємо переможців конкурсу «Ми любимо зарубіжну літературу – 2021»
Шановні учасники, їхні керівники та вболівальники! Щиро вдячні вам за... -
Підсумки учнівського фотоконкурсу «Ми любимо зарубіжну літературу!»
Вітаємо переможців, усіх учасників фотоконкурсу та учителів! Усі конкурсні роботи... -
«Плаха» Чингіза Айтматова – пересторога й попередження
Автор: Дудка Світлана Михайлівна, учитель зарубіжної літератури і російської мови... -
Творчість Адама Міцкевича – апогей польського романтизму. Перебування в Росії й Україні. Цикл «Кримські сонети»
Автор: Литвин Ольга Михайлівна, вчитель зарубіжної літератури та російської мови...
Copyright © Журнал "Зарубіжна література в школах України"
Розробка сайтів студія “ВЕБ-СТОЛИЦЯ”